Причини зародження козацтва

Характерною рисою суспільно-політичного розвитку українських земель XV — першої пол. XVI ст, було зосередження переважної більшості населення на спра­давна обжитих землях: Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині, їхня південна межа фактично про­ходила по лінії укріплень Кам'янець—Бар — Вінниця — Біла Церква — Черкаси —Канів —Київ. Далі, на південь, лежало т. зв. Дике поле. Колонізація, що вирувала тут за княжої доби, була перервана монголо-татарською на­валою. Незаселені південні території відзначалися ве­ликими природними багатствами, які вражали су­часників. По Україні ходили легенди про надзвичай­ну родючість ґрунтів та величезні на них врожаї зернових, про безкраї степи, де у травах ростом з людину випасалося стільки диких коней, оленів, кіз, що на них полювали заради шкір і хутра, а не м'яса, про численні ріки, які кишіли різноманітною рибою, що своїми тіла­ми не давала навіть веслу впасти на воду, про дніпровські плавні, багаті насамперед водяними птахами, про густі ліси, переповнені бортними деревами з медом та всілякою дичиною тощо. Зрозуміло, що такий благо­датний край здавна манив до себе людей. Кожної вес­ни сюди направлялися ватаги Промисловців на «ухо­ди" - полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль ти селіт­ру. На зиму більшість уходників поверталася додому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі платили десяту частину свого прибутку. Але були й такі що не бажали коритися королівській адміністрації і залиша­лися у степу постійно, закладаючи там свої зимівники та хутори.

Спочатку уходництвом займалися в основному меш­канці Придніпров'я. Однак із посиленням феодально­го визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської не­волі її з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею, - Галичини, Західної Во­лині, Західного Поділля. Польський хроніст XVII ст., С.Грондський зазначав: «Ті з руського народу, хто... не бажав ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, йшли в далекі краї, тоді ще не залюднені, та здобували собі право на свободу».

Угодницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто ним займався, вели­кого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у стену було пов'язане з багатьма небезпеками, насампе­ред татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападів татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоп­люючи здобич та визволяючи бранців. Саме це рухли­ве, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове населення, що об'єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склало основу окремої соціальної групи, яка під іменем «козаків» починає відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом.

Отже, зародження, українського козацтва було зу­мовлене наявністю вільних земель на південному порубіжні України та спричинене трьома головними взає­мопов'язаними факторами: природним прагненням укра­їнців До полі, посиленням соціального та національно-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від, татарських набігів.

 

Сутність козацтва

Термін "козак" на письмі вперше згадується в По­чатковій монгольській хроніці під 1240 р, й означав самітню людину, «схильну до завоювання». У словнику половецької мови де, слово під 1303 р, трактувалось як "страж", "конвоїр". Що ж до українських козаків, то перше письмове повідомлення про них міститься у "Хроніці" - М.Бєльського, який під 1489 р. повідомляв про козацьку допомогу війську сина польського коро­ля Яна Ольбрехта наздогнати татарський загін на Бра­цлавщині. В Україні термін "козак" поступово набув значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України й оборонця православної віри. Водночас козак - дрібний власник і виробник, який перебував осторонь кріпос­ницької системи й був її принциповим ворогом, — став суспільним ідеалом для переважної більшості україн­ського народу.

Формування козацького стану, зростання його чисель­ності вело до розширення господарської діяльності у родючих південних степах. На межі XV -XVI ст. тут Збільшується кількість зимівників і слобід, які закла­далися на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі та ін. річках. Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, помітне місце займали реміс­ництво та торгівля. Використаний вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селами на волості (так називали заселені простори Подніпров'я), і свідчило про зародження фермер­ства як форми буржуазного виробництва. Вчорашнє «Дике поле» перетворювалося на плодючі угіддя, що ставали складовою частиною господарського організму України.

На новоколонізованих землях склався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. Козаку об'єднувалися у самоврядні грома­ди, які одночасно були й військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину. Кожний, хто прибув на козацькі землі, вва­жався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо.

Значна частина козацтва — т. зв. городові, або міські козаки — проживала «на волості», насамперед у та­ких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися магістратам і не виконували по­винностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок «покозачення» міщан.