Козацтво на варті південних рубежів

Живим муром від нападів турків і татар для України стало козацтво, яке вважало боротьбу проти «бусур­манів» своїм священним обов'язком. На перших по­рах воно нерідко виступало під керівництвом урядників прикордонних зі стеном земель (серед відомих про­відників козацтва були черкаський староста О.Дашке­вич» хмільницький — П.Лянцкоронський, барський — Б.Претвич та деякі ін.), а згодом почало організовува­ти відсіч нападникам самостійно. Для своєчасного ви­явлення ворога і попередження про його наближення Війська Запорізького та мешканців українських міст і сіл козаки заснували прикордонну службу. По всій території запорізьких земель та вздовж русла Дніпра було створено мережу сторожових форпостів, які складалися з редутів, тобто укріплень для самооборони, житла для козаків та стайні для коней. З форпостів почергово розсилалися козацькі роз'їзди — «бекети», котрі вели розвідку у відповідних районах. Спо­стережними пунктами служили скіфські кургани — спеціально насипані земляні узвишшя, сторожові виш­ки. Біля кожного форпосту та в інших підвищених місцях через певну відстань зводили «фігури» ~ спо­руди, які складалися з двох десятків просмолених бо­чок. Як тільки козаки помічали ворога, то негайно за­палювали найближчу фігуру, чорний, густий дим та яскраві спалахи вогню від якої, поряд з гарматними пострілами, ставали сигналом для чатових на сусідніх спостережних пунктах. Незабаром палаючі фігури до­сягали прикордонних міст і сіл, де передавали свою сигнальну функцію церковним дзвонам. Мирне насе­лення шукало порятунку за оборонними спорудами, а козацьке військо готувалося до відсічі нападників.

Зміцнівши, козацтво не тільки відбиває турецько-татарські напади на Україну, а й саме розгортає наступ на володіння наймогутнішої держави тодішнього світу Туреччини та її васала — Кримське ханство, де визво­ляло бранців, руйнувало фортеці та інші укріплення, захоплювало значну здобич. Спершу відбувалися су­хопутні походи, які вже на поч. XVI ст. набрали до­статньо значних масштабів і ставали регулярними. Вони насамперед були пов'язані з такими козацькими ватаж­ками, як Д.Вишневецький, І.Сверчовський (Свіргов­ський), Б.Ружинський, І.Підкова, якого у 1577 р. прого­лосили правителем Молдавії, Я.Оришовський. Зокре­ма, у 1575 р. гетьман Богдан Ружинський з козаками завдав нищівного удару Кримському ханству. Запо­рожці прорвалися за Перекоп і смерчем пройшлися Кримським півостровом, руйнуючи все на своєму шля­ху. Потім дісталися турецького узбережжя Чорного моря, взяли Трапезунд, Сіноп, налякали Константинополь і повернулися на Запоріжжя. У 1585 р. січовики здобу­ли в Криму понад 40 тис. коней і багато іншої худоби, а в 1587 р. з'явилися під Варкою, де захопили ІЗ тис, голів худоби; атакували та зруйнували турецьку фор­тецю Усіани; діяли в околицях Бендер. У серпні 1589 р. козаки завдали великих втрат татарській орді на р. Ка­м'янці на Поділлі після нападу татар на Волинь і Галичину. Вночі вони напали на ворожий табір, знищили всіх татар і визволили бл. З тис, бранців. Коли ж на допомогу своїм прибув ще один загін кримчаків, то «козаки, як могли наспіх із тих трупів татарських... шанці собі починивши... стали по них стріляти» і відби­ли атаку. Це були окремі епізоди великої війни, що протягом тривалого часу велася на суходолі між україн­ськими козаками та турками й татарами.

Чорноморські походи

Крім сухопутних, запорожці з сер. XVI ст. активізу­ють і походи на Чорне море. Для цього вони викорис­товували чайки — невеликі судна, які мали приблиз­но 20 м довжини, бл. 4 м ширини та стільки ж глибини і приводилися в рух 10 — 15 веслами та вітрилами. З обох кінців чайки прилаштовували стерна, що дозволя­ло їй рухатися назад і вперед не розвертаючись, а щоб вона добре трималася на плаву, обабіч прикріплювали в'язки очерету. На озброєнні чайка мала 4 — 6 фаль­конетів (дрібнокаліберних гармат) та вміщала від 50 до 70 козаків. Кожен із них мав дві рушниці, шаблю, 5 — 7 фунтів пороху, свинець тощо. Під час морських походів запроваджувалася сувора дисципліна. Влада старшини була необмеженою. Зрада та інші злочини каралися нещадно. Суворо пильнувалася тверезість. Спершу в походах, переважно на Очаків та Кримське узбережжя, брало участь по кільканадцять чайок, але вже наприкінці. XVI - на поч. XVII ст, козацький флот зріс до кількох сотень одиниць і, не вагаючись, нападав на турецькі фортеці та міста, включаючи й сто­лицю Османської імперії — Константинополь, безстраш­но вступав у відкриті поєдинки з потужними турецьки­ми ескадрами. Вихід козацького флоту в Чорне море мав історичне значення, оскільки свідчив про подолан­ня Україною турецько-татарської морської блокади, що перекривала шлях до Європи, та відновлення княжих традицій мореплавства.

Своїми відважними походами запорожці мстили ту­рєцько-татарським загарбникам за їх розбійницькі на­пади на українські землі. Так, у 1606 р. вони здобули турецьку фортецю Варну, яка вважалася неприступною. Ця звістка облетіла весь світ. Одночасно ко­заки спалили передмістя Кілії та Акермана, захопи­ли на морі 10 галер з усім вантажем і без великих втрат повернулися на Січ. У 1608 р., у відповідь на вихваляння кримського хана щороку доставляти султанові українських бранців, 3 тис. козаків, висадившись під Перекопом, розгромили півтора тисячний загін яничарів, увірвалися до міста, забрали з собою всі гар-мати, визволили сотні полонених християн, а на честь перемоги відправили польському королеві узятого в полон намісника хана у Перекопі. У 1614 р. козацький флот із 40 чайок на чолі з П. Сагайдачним долає Чор­не Море і нападає на Трапезунд, спустошуючи захід­не узбережжя, штурмом бере Сіноп і спалює всю турецьку флотилію, що стояла у гавані. Дізнавшись про це султан так розлютився, що наказав повісити велико­го візира (голову уряду). Але наступного року 4 тис. козаків під проводом П.Сагайдачного на 80-ти чайках вчинили нечуване зухвальство — атакували Констан­тинополь, спаливши передмістя та порт. Розгніваний султан вислав за козаками погоню, яка наздогнала їх біли Очакова. Козаки дочекалися ночі, напали на ту­рецький флот і ущент розбили, захопивши при цьому в полон його командувача. Тільки невелика кількість галер урятувалася втечею, а решту козаки демонстративно спалили на очах турецького гарнізону, що пере­бував у Очакові. Навесні 1616 р. султан, сподіваючись чергового морського походу козаків, завчасно напра­вив навпроти них 14-тисячну ескадру. Та П.Сагайдач­ний на чолі 7-тисячмого війська на 150 чайках провів блискучу морську операцію, розтрощивши під Очако­вом турецький флот, командувач якого втік із поля битви, захопивші 15 галер і 100 допоміжних суден. Далі козаки здобули Кафу — великий невільничий ринок і визволили тисячі людей. Восени того ж року запо­рожці, очолювані славетним Сагайдачним,. штурмом здо­були Трапезунд, зруйнували передмістя турецької столиці Константинополя, спалили кораблі, які зна­ходилися у гавані, та, взявши велику здобич, поверну­лися на Січ. Ряд успішних морських походів козаків На Туреччину та Крим було здійснено також протягом 1620—1621 рр. Турецький хроніст Наїма з приводу козацьких походів наголошував: «Можна впевнено ска­зати, що не знайти в усьому світі людей більш відваж­них, які б так мало піклувалися про життя або так мало шилися смерті. Знавці військової справи твердять, що ця голота своїм хистом і хоробрістю в морських битвах перевершує всі інші народи».

Налякані турецькі та кримські сановники докладали чималих зусиль, той створити перешкоди морськимпоходам запорожців. Зокрема турки в кількох місцях перегороджували залізними ланцюгами гирло Дніпра, а на березі ставили гармати, навитім їх на середину ріки. Та запорожці й тут знайшли вихід. Вночі вони пускали вниз по Дніпру великі колоди, стукіт яких об ланцюг турки сприймали за козацькі чайки і відкривали шале­ний гарматний вогонь, що тривав доти, поки не закінчу­валися боєприпаси,Коли все нарешті вщухало, запо­рожці миттю розпинали ланцюг, якщо його до цього не розірвало гарматним ядром, і швидко виходили у відкрите море. Іноді вони обирали довший, зате безпечніший шлях. Піднімалися до Кодацького порогу, входили а р. Самару, а з неї — у Вовчі Води. Звідти до р. Калміуса вони 25 км тягнули чайки волоком, а потім виходили її Азовське морс і далі через Керченську протоку — у Чорне. Цією ж дорогою козаки часто поверталися на­зад у Запоріжжя, особливо під час турецької погоні.

Походи запорозьких козаків перешкоджали Туреч­чині в її загарбницькихвійнах проти багатьох пародій. Не раз султан погрожував Речі Посполитій війною, якщо вона не примусить козаків відмовитися від нападів на кримські та турецькі володіння. Якось, розлютившись, він верещав до польських послів: «Чи ви часом не збо­жеволіли? Хто сміє мені перечити? Боїться мене Пер­сія, тремтять венеціанці, просять пощади іспанці, німці повинні виконати все, що я їм звелів, увесь світ схи­ляється передо мною, і тільки якісь запорожці завда­ють мені стільки лиха!» На це посли відповіли, що за­порожці дошкуляють також і Польщі, але нічого вдія­ти вона з ними не може. «Якщо ви їх знищите, — за­значили нони, — з нашого боку не матимете жодних заперечень".

Гучна слава про запорізьких козаківширилася по всій Європі, адже тодішня військова могутність Туреччини вважалася нездоланною. В Італії, Німеччині, Франції, Англії в той час вийшло понад десяток творів, присвячених військовому мистецтву запорожців. Багато держав, над якими нависла загроза турецької агресії, шукализ ними зв'язків. У значній мірі, як свідчать вище наведені дані, козацькі успіхи були зумовлені талановитим керівництвом П.Сагайдачного, який, на думку дослідників, був найвидатнішим козацьким ватажком Хмельницького й одним із найталановитіших українськихдипломатів, полководців і державних діячів усіх часів.

Перто Сагайдачний

Петро Сагайдачний (бл. 1570—1622)народився у с. Кульчиці на Львівщині у родині дрібного українського шляхтича. Навчався в Острозькій академії, згодом подався на Запорізьку Січ. Його вражаючі успіхи в боротьбі з турецько-татарською експансією дозволили йому зайняти почесне місце в антитурецькій «Лізі християнської міліції, що виникла у Західній Європі. За безприкладну відвагу в боях, за великий розум і дипломатичний хист патріотизм і розсудливість козаки обрали його спочатку кошовим отаманом, а згодом і гетьманом Війська запорізького реєстрового, обов'язки якого він виконував за винятком невеликої перерви, з 1616 р. до кінця життя. Під керівництвом П.Сагайдачного козацтво остаточно перетворилося на окремий стан, а його збройні сили були сформовані з, по суті, партизанських загонів у регулярну дисципліновану армію.

УполітичнійдіяльностіП.Сагайдачний виходив з реалів тодішніх українсько-польських відносин і діяв насамперед дипломатичними засобами, уникаючи відкритого протистоянняз Річчю Посполитою, але в той же час постійно працюючи над закладанням фундаменту майбутньої української держави. Так, вміло використовуючи потребу поляків у козацькій допомозі, він, по — при встановлені кілька тисячні реєстри, довів чисельність війська Запорізького до кільканадцяти, а згодом і 40 — 50 тис, осіб. Головкою заслугою Сагайдачного було тс, що він зумів поєднати інтереси трьох найактивніших частин українського суспільства — козацтва, культур­но-освітньої верстви та духовенства. І не тільки по­єднати! Гетьман демонстративно засвідчив, що готовий силою зброї захищати українську інтелігенцію та пра­вославну церкву від будь-яких утисків і переслідувань. У 1620р. він разом з усім Військом Запорізьким відкрито вступив до Київського братства, взявши під протекторат цей культурний і духовний центр України та його школу, що згодом розвинулась у Києво-Моги­лянську академію. Того ж року завдяки П.Сагайдач­ному було відновлено втрачену після Берестейської унії православну ієрархію: запрошений ним до Києва та взятий під захист єрусалимський патріарх Феофан висвятив на сан київського митрополита І.Борецького та кількох єпископів. Поєднавши зусилля трьох про­відних верств українського суспільства, П.Сагайдачний спричинився до активізації як козацтва, котре поступо­во виходить за межі своїх вузькостанових інтересів та включається в загальнонаціональні справи, так і міщанське — духовної інтелігенції, яка, відчувши підтримку Бійська Запорізького, почала сміливіше та енергійніше реалізовувати свої плани.

У 1618 р. П.Сагайдачний на чолі 20-тисячного коза­цького війська вирушив у похід на Москву, щоб допомог­ти поліському королевичу Владиславу, який прагнув здобути московську корону, але потрапив там у скрутне становище. Штурм Москви успіху не приніс, та все-таки за Деулінським перемир'ям до Польщі відійшли Сівер­щина й Смолєнщина. Козаки ж, замість подяки за допо­могу, отримали від польського уряду наказ скоротити свій реєстр до 3 тис. чол, та відмовитися від походів у Чорне море. Це призвело до скинення П.Сагайдачного з гетьманства та обрання на його місце представника нереєстрового козацтва Яцька Бородавки (Неродича).

Хотинська війна

Тим часом міжнародне становище Речі Посполитої різко ускладнилося після нищівної поразки її війська від турків влітку 1620 р. під Цецорою, що в Молдавії, Навесні наступного року 160-тисячна турецька армія під проводом самого султана при 260 гарматах та 4 бойових слонах для залякування «невірних» (тобто християн), а також, 60 тис. татар вирушили, щоб довершити розпочатий розгром. Черезнечисленність польського війська, яке становило трохи більше 30 тис. чол. при 38 гарматах, уряд Речі Посполитої звернувся за допомогою до козаків, обіцяючи розширення їхніх прав і привілеїв. Оскільки турецько-татарська напала за­грожувала поневоленням і українському народові, Ко­зацька рада ухвалила надати поміч у боротьбі проти «бусурманів» і одночасно, аби домогтися в цій ситуації своїх вимог щодо розширення козацьких прав та затвердженая ново висвяченої вищої православної ієрархії в Україні, відрадила до короля посольства на чолі з П.Сагайдачним 40-тисячне ж козацьке військо під керівництвом гетьмана Я.Бородавки вирушило в Молдавію назустріч ворогові. Крім тога, щоб розпоро­шити сили турків, було вирішено активізувати воєнні дії на Чорному морі, куди відправили бл. 10 тис. за­порожців. Вони діяли завзято і, за словами козацького літописця С.Величка, «самому Цариграду превелике сум'яття і жах учинили..."

Центральним пунктом бонових дій стала фортеця м. Хотина, де поляки зайняли оборону. Сюди поквапив­ся П.Сагайдачний, якому король на словах пообіцяв задовольнити вимоги українців. Не заставши козаків дід Хотином, він вирушив їм назустріч, по дорозі був поранений і мало не потрапив у турецький полон, та все ж зумів прорватися до козацького табору, що зна­ходився в той час під Могильовом. Тут козацтво, неза­доволене невдалим керівництвом Я.Бородавки у молдав­ському поході, скликало Раду, яка скинула його з геть­манства та засудила до смерті. Новим гетьманом знову обрали П. Сагайдачного.

1 .вересня 1621 р. козацьке військо прибуло під Хо­тин. Наступного дня сюди підійшли турки й татари, які зразу ж ударили на позиції козаків, сподіваючись, що ті ще не встигли як слід укріпитися. Проте, зазнали великих втрат і змушені були відступити, Надалі турецька армія практично безперервно здійснювала ата­ки на козацький табір, небезпідставно вважаючи, що розбивши його, легко впорається з поляками. Козаки ж, у свою чергу, робили сміливі вилазки у ворожий стан і каніть мали можливість під час однієї з них цілко­вито розгромити турків, але у вирішальний момент ко­ронний гетьман Ходкешіч, який очолював польське військо, наказав припинити, бій, посилаючись на набли­ження ночі. Про значення козаків у воєнних діях свідчить той факт, що султан оголосив, що не буде ні їсти, ні пити, поки не покінчить з ними, та пообіцяв за кожну козацьку голову нагороду в 50 злотих (для порівняння; у 1572 р. реєстровим козакам було при­значено річну плату в 10 злотих).

Майже цілий вересень велися кровопролитні бої по­близу Хотина, але турки, втративши бл. 80 тис. чол., так і не змогли взяти фортеці, 29 вересня почалися переговори про укладення миру, котрий був підписаний 9 жовтня. Загалом умови Хотинського мирубули вигід­ні для поляків: О кордон Польщі з Туреччиною вста­новлювався по Дністру; 2) турки й татари зобов'язу­валися не чинити грабіжницьких походів на територію Речі Посполитої; 3) польський уряд погодився заборо­нити козацькі експедиції проти Краму і Туреччини.

Парадоксально, але факт: козацтво, яке своїм безпри­кладним героїзмом, великою мужністю і самопожерт­вою не тільки врятувало від розгрому Річ Посполиту, а й розвило міф про непереможність Туреччини та, значно послабивши останню; примусило її відмолитися від планів завоювання Європи, не отримало від своєї пере­моги жодних здобутків, Польща не виконала навіть скромних козацьких вимог щодо виплати сталої платні, забезпечення воєнних інвалідів, виведення коронного війська з Київського воєводства тощо, не кажучи вже про заборону виходити в Чорне море. Підступність польського уряду, а також отримане на початку війни поранення прискорили смерть П.Сагайдачного, який помер 10 квітня 1622 р., заповівши перед тим усе своє майно українським братствам Києва і Львова.

Після смерті гетьмана Сагайдачногозміцнене ним військо продовжило його справу. Походи на Туреччину та Крим здійснювалися майже кожного року, а то Й по кілька разів на рік. Однак, починаючи ще з кін. XVI ст., українське козацтво, яке поступово перебирало на себе роль провідної сили суспільства, вже не обмежу­валося лише захистом від турецько-татарської агресії, а Й цілеспрямовано боролося за соціальні та національні права свого народу. Ігнорування польським урядом козацьких прав лише загострювало цю боротьбу.