Під турецьким протектора тором
Такий перебіг подій змусив П.Дорошенка до тіснішого зближення з Туреччиною. В березні 4669 р. у Корсуні було скликано генеральну старшинську раду, в якій взяли участь також представники Лівобережжя, Запоріжжя, колишній гетьман Ю.Хмельницький. Підтвердивши пожетєвий характер гетьманства П.Дорошенка, Рада схвалила прийняття турецького протекторату, щоправда, відмовилася присягнути султанові, зіславшись на необхідність скликання для цього Чорної ради. Тексту українсько-турецької угоди не збереглося, але аналіз інших джерел того часу свідчить, що Українська держава мала об’єднувати у своєму складі всі українські землі від Вісли, Перемишля й Самбора на Заході до Севська і Путивля на Сході; передбачалися гарантії забезпечення національно-політичних і релігійних прав України.
Прийняття турецького протекторату не полегшило становища правобережного гетьмана. Як і раніше, багато клопоту завдав Петро Суховій, обраний ”запорізьким гетьманом “ (1668-1669). Декларуючи ідею незалежності козацької Країни від Речі Посполитої і Московської держави, він уклав договір із кримським ханом, який допомагав йому в боротьбі з гетьманом Дорошенком, спирався на підтримку Запоріжжя, згодом на його бік перейшла частина правобережних полків, а також Ю.Хмельницький, що знову мріяв про булаву. У серпні 1669 р. замість П.Суховія від імені частини правобережних полків новим гетьманом було проголошено уманського полковника Михайла Ханенка (1669-1674), який виступав прихильником утвердження козацької республіки під зверхністю польського короля. З цього часу П.Дорошенко змушений був протягом кількох років вести проти нового підступного супротивника боротьбу, яка виявилася ще запеклішою, ніж із Суховієм. Як гірко зазначав один із дослідників: “ Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюндрують та поневолюють “.
Витрачаючи чимало сил для боротьби проти політичних противників на Правобережжі, П.Дорошенко змушений був уникати відкритого протиборства з Польщею і Московією, прагнув налагодити конструктивний діалог із лівобічним гетьманом Многогрішним, закликав того залишатися “ братерському союзі”, щоб разом вирішувати долю Вітчизни. Особливе занепокоєння у нього викликала пасивність турецького султана щодо допомоги у справі відновлення територіальної цілісності Української держави. Тому він робить ще одну спробу порозуміння з польським урядом. До серед. 1670 р. під його керівництвом було розроблено своєрідний проект українсько-польського договору, який, на думку дослідників, передбачав встановлення конфедеративного зв’язку Української держави з Річчю Посполитою, а також розширення її території за рахунок частини Подільського воєводства, Волині й Полісся – кордон мав проходити по р. Горинь. Проте під час узгодження договору в Острозі польська делегація відмовилася йти на такі великі поступки українцям. Прагнучи запобігти утвердженню незалежності Української держави, послабити позиції П.Дорошенка та розпалити міжусобну боротьбу серед старшини й козацтва, Польща скористалася послугами М.Ханенка, який пропонував набагато скромніші умови підданства. Вона визнала останнього правобережним гетьманом і 2 вересня підписала з ним так звану Острозьку угоду, що фактично відновлювала в Україні становище, яке існувало до 1648 р.
Після укладення Острозької угоди поляки спільно з М.Ханенком розпочали наступ на Правобережжя, захопивши до кінця жовтня 1671 р. майже всю Брацлавщину. В грудні турецький султан Магомет IV нарешті згадав про своє союзницьке зобов’язання й прислав на допомогу П.Дорошенку 26 тисяч татар і кілька тисяч турків, а на початку червня наступного року і сам вирушив у похід на чолі 100-120-тисячної армії. Протягом кількох місяців союзники оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною до Львова й змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір.Його основними положеннями були: 1) визнання Польщею Української держави “ в старих кордонах “. З її території виводилися всі польські залоги; 2) Поділля з Кам’янцем і частина Галичини з Чортковом відходили до Туреччини; 3) військо М.Ханенка мало або виїхати за межі козацької України, або залишитися за умови “статечної поведінки ” ; 4) Польща зобов’язувалася сплатити Туреччині контрибуцію та виплачувати щорічну данину.
Умови договору негативно позначалися на настроях П.Дорошенка. Адже вони, по суті, обмежували терени Української держави лише Брацлавщиною і Південною Київщиною. Волинь, Північна Київщина і Галичина і надалі мали залишитися у складі Речі Посполитої, яка до того ж відмовилася ратифікувати Бучацьку угоду та вигоди свої з залоги української території. Непокоїла також поведінка Туреччини, яка почала домагатися зруйнування в Україні фортець, роззброєння населення, виплати данини тощо. Розчарувавшись у турецькій протекції,гетьман прагнув знайти порозуміння то з Польщею, то з Московщиною, домагаючись від них широких автономних прав для України. Однак переговори з цими державами не увінчалися успіхом.Безвихідь посилювалася продовженням безкінечних воєнних дій між Туреччиною, з одного боку, Польщею й Московією - з другого, що велися на українських землях. Правобережна Україна перетворювалася в згарище й руїни. Населення сотнями й тисячами втікало на Запоріжжя, Слобожанщину, Лівобережну Україну, де політична ситуація була відносно стабільною. Причиною цього лиха народ вважав невдалу політику П.Дорошенка.
Поразка революції
Становище гетьмана стає критичним: він втрачає довір’я українського суспільства; його почали залишати раніше вірні йому підрозділи сердюків, соратники і навіть родичі. Важкої втратою стала смерть порадника та найближчого друга митрополита Й.Тукальського. Загостренням ситуації вміло скористалися московський уряд і тодішній лівобічний гетьман І.Самойлович. Відправлені ними в 1674 р. на Правобережжя війська були підтримані залишками місцевого населення. Десять правобічних полків присягли на вірність Москві, М.Ханенко добровільно здав булаву І.Самойловичу, якого на короткий час було проголошено гетьманом “ обох боків Дніпра “.Зрештою, змушений був капітулювати й П.Дорошенко. 19 вересня 1676 р. він, так і не реалізувавши головну мету свого життя – об’єднати розтерзані українські землі в єдину незалежну державу, зрікся булави на користь лівобережного гетьмана. Завершилася політична кар’єра великого патріота, одного з найвизначніших діячів козацької епохи. Після зречення гетьманства П.Дорошенко поселився у с. Сосниці на Чернігівщини, та через деякий час на вимогу царського уряду змушений був переїхати до Москви. В 1679 – 1682 рр. служив воєводою у В’ятці, а останні роки життя провів у с. Яропольчому під Москвою, де й помер у 1698 р. ( До речі, його правнучка Наталія Гончарова була дружиною О.Пушкіна.) “ Небагато у вітчизняній історії було державних діячів, які б, - за словами В.Степанкова, - так палко любили Україну й хотіли їй добра, а разом з тим своєю діяльністю, всупереч політичним планам і намірам, завдали їй таких важких ран “.
На жаль, після зречення П.Дорошенка від гетьманства українські землі так і не об’єдналися під булавою І.Самойловича. Цього не допустила Туреччина, яка проголосила гетьманом Правобережжя Юрія Хмельницького (1677- 1681). Після звільнення з польської в’язниці Юрій брав участь у поході на татар, був взятий у полон і відвезений до Константинополя, де шість років відсидів у тюрмі. Несподівано турки звільнили його, дали до рук гетьманську булаву і присвоїли помпезний титул “ князя Сарматії та України, володаря Війська Запорізького “ .
У 1677-1678 рр. разом з турками Ю.Хмельницький двічі організовував походи на Чигирин. Не здобувши однозначної перемоги, він напав на Лівобережжя. Проте успіху не добився, а змушений був задовольнятися лише невеликою, відведеною йому турками частиною Поділля, де за столицю обрав містечко Немирів. Він встановив деспотичне управління, обклав населення важкими податками, через, що не мав підтримки, втрачав навіть близьких порадників і співробітників. Врешті турки у 1681 р. покарали його самого, стративши у Кам’янці - Подільському.
Відтоді Правобережна Україна втратила рештки політичної й економічної самостійності. За укладеним 23 січня 1681 р. Бахчисарайським перемир'ямвона була поділена між Туреччиною, Кримським ханством і Московською державою: 1) Лівобережна Україна, Київ і Запоріжжя залишилися за Московщиною; 2) Південна Київщина, Брацлавщина й Поділля переходили під владу Туреччини; 3) татари зберігали право кочувати в південних степах України.
Остаточний поділ України був затверджений 16 травня 1686 р. “ Вічним миром “, який підтверджував Андрусівське перемир’я 1667 р. між Московською державою і Річчю Посполитою: 1) Річ Посполита визнавала за Московією Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігіво - Сіверську землю з Черніговом і Стародубом ( за відмову від претензій на Київ Польща отримувала 146 тис. крб. компенсації ); 2) Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею і Московією; 3) Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі, а Поділля залишалося під владою Туреччини ( в 1699 р. Поділля було приєднано до Польщі ); 4) Московська держава анулювала попередні договори з Туреччиною і Кримським ханством, вступала до анти турецької “ Священної Ліги “ ( Польща, Австрія, Венеція і Ватикан ) і зобов’язувалася організувати воєнний похід проти Кримського ханства.
Отже, Українська національна революція 1648 – 1676 рр. зазнала поразки, причинами якої насамперед були внутрішня міжусобна боротьба та зовнішня агресія. Українцям, незважаючи на величезні втрати ( під час воєнних подій, голодовок, епідемій, захоплень в ясир, переселень ), які, згідно з даними дослідників, становили бл. 65 - 70 % (у Правобережній Україні цей показник досягав 85 – 90 % ), або 3,2 – 3,5 млн. осіб від приблизно 5 млн. мешканців етноукраїнських земель Речі Посполитої, так і не судилося створити етнічних межах свого проживання незалежну соборну державу. Вдалося лише зберегти державні інституції на терені Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Московщини.
Лекція №7.