З.Виборчі процеси 1998-2004рр.

Загострення соціально-економічної та політичної ситуації в країні стало родючим фунтом для зростання впливу лівих сил. Свідченням цього був їхній успіх на виборах до Верховної Ради в березні 1998 р., які відбувалися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Виборці мали можливість вибирати не лише між окремими кандидатами в депутати, а й між тридцятьма політичними партіями і блоками. Необхідний чотиривідсотковий бар'єр подолали лише вісім партій і блоків: Комуністична партія (лідер — П.Симоненко) — 24,7%, Рух (В.Чорновіл) — 9,4%, виборчий блок Соціалістичної та Селянської партій "За правду, за народ, за Україну" (О.Мороз, С.Довгань) — 8,6%, Партія зелених (В.Кононов) — 5,4%, Народно-демократична партія (А.Матвієнко) — 5%, "Громада" (П.Лазаренко) — 4,7%, Прогресивна соціалістична партія (Н.Вітренко) — 4,05%, Соціал-демократична партія (об'єднана) (В.Онопенко) — 4,01%. Відповідно до поданих голосів КПУ отримала в парламенті 124 депутатських місця, Рух — 45, СПУ-СелПУ — 35, НДПУ — 23, "Громада" — 20, ПЗУ — 19, ПСПУ — 16,СДПУ(о) — 16. Решта місць дісталася безпартійним депутатам. Головою парламенту після затяжних дебатів, які тривали з 15 травня до 7 липня і ввійшли в історію під назвою "спікеріада", та не без допомоги виконавчої влади було обрано консервативно налаштованого представника Селянської партії Олександра Ткаченка.

Кампанія по виборах Президента України почалася у травні 1999 р. Претендентами на президентський пост було зареєстровано 15 чоловік: О.Базилюк, Н.Вітренко, М.Габер, В.Кононов, Ю.Кармазін, Ю.Костенко Л.Кучма, С.Марчук, О.Мороз, В.Олійник, В.Онопенко, О.Ржевський, П.Симоненко, О.Ткаченко, Г.Удовенко. За результатами голосування у другий тур виборів, який відбувався 14 листопада 1999 р., вийшли діючий Президент Л.Кучма та лідер комуністів П.Симоненко. Переміг Леонід Кучма, набравши 56,25% голосів, за П.Симоненка проголосувало 37,60% виборців. Діючого Президента підтримали у 15 областях України, містах Києві і Севастополі, на виборчих дільницях за кордоном, а його суперника — у 9 областях та Автономній Республіці Крим. Феномен перемоги чинного Президента, за перший період правління (1994—1999) якого реальні доходи населення зменшилися у 2,5 рази, а кількість лише офіційно зареєстрованих безробітних зросла у 12 разів, значною мірою пояснюється відмінним використанням новітніх виборчих технологій, адміністративного ресурсу та принципом "меншого зла" у другому турі виборів. Європейський парламент, оцінюючи президентські вибори 1999 р. в Україні, у своїй резолюції відмітив, що вони відбувалися не в демократичній обстановці та висловив жаль з приводу того, що в державі, яка декларує верховенство права, ці принципи не знайшли втілення в реальній політичній практиці.

Отже, український народ, поставлений перед дилемою: комуністичне вчора чи шлях реформ, важкий і непослідовний, обрав останнє. Він ще раз надав кредит довіри Л.Кучмі, сподіваючись від нього активних та рішучих дій у розв'язанні існуючих проблем.

Після президентських виборів кардинальних змін зазнала розстановка політичних сил у законодавчій гілці влади, де досі домінували представники лівих сил. 13 січня 2000 р. одинадцять парламентських фракцій заявили про створення правоцентристської більшості у Верховній Раді та прагнення до конструктивної співпраці з Президентом і урядом, спрямованої передусім на реформування української економіки. Новим головою парламенту було обрано Івана Плюща. Реалізацію курсу реформ було покладено на новий Кабінет міністрів, який з 22 грудня 1999 р. очолив колишній голова Правління Національного банку України. Віктор Ющенко, керівник "нової хвилі", не пов'язаний з партійно-номенклатурним минулим. Урядова програма виходу з економічної кризи отримала назву "Реформи заради добробуту

Після невпинного економічного занепаду протягом десяти останніх років перебування В.Ющенка на посаді прем'єр-міністра України повернуло українцям віру в можливість стабільної економіки та поліпшення життя, відновило довіру до нашої держави з боку Заходу, одним із свідчень чого стало рішення Ради ЄС у жовтні 2000 р. про вилучення України з переліку країн з неринковою економікою. Його уряд починав із ситуації, коли країна стояла перед загрозою дефолту, проблемами продовольчої безпеки, енергосистема не одержувала реальних грошей, обсідали внутрішні й зовнішні борги, додавали тривоги нестабільні ціни й нестабільні гроші тощо. За рік, незважаючи на припинення притоку в державу коштів МВФ, вдалося уникнути дефолту, реструктуризувати й скоротити на 17% (на 2,1 млрд. дол. США) обсяг зовнішнього державного боргу, який протягом 1993—1999 років щорічно збільшувався в середньому на 64% і на початок 2000-го становив 12,4 млрд. дол. США, зберегти життєстійкість енергетичної системи і повернути назад наростаючий процес "віялових" відключень електроенергії, перейти до політики збалансованого державного бюджету, вжити комплекс заходів для зміцнення фінансової дисципліни в країні, замінити розрахунки грошовими сурогатами на розрахунки реальними грошима, утримати стабільність грошової одиниці й поліпшити збирання податків настільки [за даними ДПАУ, за підсумками 2000року, надходження в бюджет збільшилися проти попереднього більш як на 5 млрд. грн.), що це дало змогу майже на третину скоротити

заборгованість із виплати зарплати [в бюджетній сфері на 52%: з 540,6 млн. грн. до 262,1 млн. грн.), а пенсії навіть підвищити на 10%, закріпити тенденції до економічного зростання. Якщо протягом 1992 — 1999 рр. розмір валового продукту країни скоротився на 60%, то протягом 2000 р. він вперше за десятиріччя виріс на 6%. Здійснене на ринкових засадах реформування промисловості дозволило не тільки зупинити спад виробництва, але й забезпечити його реальне зростання. За підсумками 2000 р., темп приросту виробництва становив 12,9%. Поліпшилася структура реалізації. Питома вага промислової продукції, реалізованої за бартером, за вісім місяців 2000 р. була майже вдвічі меншою, ніжу 1999-му (77% проти 33,3). Позитивна тенденція до скорочення бартерних операцій мала місце в усіх галузях. Поліпшилися фінансові результати діяльності галузей промисловості. Порівняно з відповідним періодом 1999 р. сума збитків зменшилась з 575,1 до 51,6 мли. гри.

Протягом 2000 р. вперше за останнє десятиріччя було призупинено спад виробництва і намітилися тенденції до зростання, передусім за рахунок приватного сектора, у сільському господарстві. При закладених у програмі уряду 1,6% ріст сільськогосподарського виробництва склав 7,6%. Певні зрушення сталися на тлі проведення аграрної реформи, значною мірою Ініційованої Указом Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" від 3 грудня 1999 р. Відбулося масштабне паювання землі, щоправда, без права купівлі-продажу (6,4млн. селян одержали у власність 26.5 млн. га), яке створило передумови для включення її в економічний обіг. 11,4 тис. колективних сільськогосподарських підприємств було реформовано в 14,7 тис. господарств ринкового типу. Саме вони разом із 37 тис. фермерських та 11,5 мли особистих селянських господарств, на думку уряду, "заклали Інституційну основу приватного господарювання". Стимули для нарощування виробництва започаткувала лібералізація ціноутворення на сільськогосподарську продукцію. Українські банки стали більш охоче надавати кредити сільськогосподарським підприємствам. Все це привело до того, що селяни дедалі швидше позбуваються нажитих десятиріччями радянських звичок та менталітету І переходять на працю за ринковими принципами. В гой же час аграрна реформа в Україні поки що не призвела до підвищення економічної ефективності аграрного виробництва. Показники продуктивності праці українських аграріїв порівняно із розвиненими країнами залишаються низькими. Так, на одного працівника АПК України припадає річна валова додана вартість — 2 тис. 500 дол., що в 8—16 разів менше, ніж у розвинених країнах. Нові перспективи для ефективнішого господарювання, можливо, відкриє ухвалений Верховною Радою 25 жовтня 2001 р. Земельний кодекс, який закріпив приватну власність на землю в повному обсязі — її можна продавати, купувати, передавати у спадок.

Незважаючи на пожвавлення української економіки протягом 2000 р., вирішення більшості соціальних завдань розвитку, викладених в урядовій програмі "Реформи заради добробуту", відбувалося повільно. За окремими важливими параметрами, передусім зростанням реальних доходів населення, враховуючи інфляційні процеси в країні, змін на краще, по суті, не сталося. В гой час, коли левову частку прибутків громадян, як І раніше, поглинали витрати на харчування, житло, послуги Житлово-комунального господарства, — на одяг, товари культурно-побутового призначення, медичне обслуговування доводилося заощаджувати здебільшого за рахунок кількості і якості продовольства, відпочинку тощо. Серед недоліків діяльності уряду В. Ющенка у 2000 р. можна назвати і те, що йому не вдалося створити безпечні й стабільні умови для національного капіталу, добитися значного зниження податків, навести необхідний порядок у державному секторі економіки тощо. Однак, згадані проблеми нагромаджувалися роками і їх вирішення — справа тривалого часу, оскільки Україна втратила свій шанс швидкого ефективною реформування ще в першій половині 90-х років, правильно обраних економічних орієнтирів та політичної волі.

Свідченням правильності обраного ним курсу, закладеного в урядовій програмі "Реформи заради добробуту", стало нарощування темпів економічного зростання в січні — квітні 2001 року порівняно з аналогічним періодом попереднього. Так. за 4 місяці приріст реального ВВП становив 8,5% (у квітні зростання сягнуло майже 11 відсотків), продукції сільського господарства — 6%, промислового виробництва — 18,4%. Цей показник був одним з найкращих в Свропі. Зростання промислового виробництва в Україні в першому кварталі 2001 р. було зафіксовано в усіх без винятку галузях. При цьому позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами склало 239,2 млн. дол. (за січень — березень 2000р. негативне сальдо становило 636,4млн. дол.). Протягом січня — квітня 2001 р. в Україні зберігалася стабільність на валютному ринку, знижувалося коливання курсу гризні, збільшився рівень золотовалютних резервів Національного банку, надходження в держбюджет зросли на 14.2%, а обсяги кредитування реального сектора української економіки — на 13% порівняно з аналогічним періодом попереднього року. Рівень інфляції за цей час склав 4,3% (в тому числі у квітні 1,5%), замість прогнозованих 7,8%, Індекс споживчих цін становив усього 2,6%, що втричі менше за відповідний показник 2000 р. Реальні доходи громадян за перший квартал 2001 р. виросли на 7,5%.

На тлі ефективної діяльності уряду В.Ющенка повною несподіванкою стало рішення Верховної Ради України про його відставку. Власне, результати урядової роботи ініціаторів відставки цікавили найменше. Тому нагадування Кабінету міністрів про виплату ним протягом року б-мільярдної заборгованості з виплати зарплат і пенсій, нарощування темпів економічного зростання тощо почуті не були. Причини відставки крилися у тому, що своєю політикою В.Ющенко викликав незадоволення комуністів та олігархів, які, по суті, об'єднались у нову парламентську більшість. Щойно розбагатілі побоювалися втратити свої прибутки, їх непокоїла боротьба прем'єр-міністра проти корупції та тіньової економіки, бо сформована система давала їм можливість зосереджувати і нагромаджувати капітал не стільки за рахунок організації ефективного виробництва, скільки за рахунок нечесної приватизації і несплати коштів у бюджет. Тому, коли навівши елементарний порядок в економіці, уряд Ющенка спробував зламати цю систему, ввести рівні правила гри на ринку для всіх, почав призупиняти процеси нечесної приватизації, змусив розраховуватися, зокрема на енергоринку, грошима, відмінив адресні пільги більш ніж двомстам фірмам, він наразився на відчайдушний опір олігархів. Комуністів так само не влаштовувало оздоровлення країни, оскільки з поліпшенням умов життя народу їхні шанси перемогти на виборах істотно знижувалися. У результаті, ідеологічно несумісні за своєю природою політичні сили: комуністи та промислові й фінансові магнати — колишні червоні директори, партійні та комсомольські функціонери, які в хаосі пострадянських змін прибрали до рук ласі шматки державної власності, об'єдналися навколо одної мети — відправити у відставку Кабінет міністрів В.Ющенка, котрий був фактично першим проукраїнським урядом, що спирався на українську національну ідею. Це вкрай нерозважливе і незрозуміле для переважної більшості українського суспільства рішення комуно-олігархічних сил при мовчазній згоді Президента було прийняте на сесії Верховної Ради України 26 квітня 2001 р.

Незважаючи на відставку уряду В. Ющенка, здійснені ним економічні реформи дали можливість новому Кабінету міністрів, який з 29 травня 2001 р. очолив керівник Української спілки промисловців і підприємців, народний депутат України Анатолій Кінах, продовжити курс на зростання вітчизняної економіки. Зокрема, у 2001 р. ріст ВВП в Україні становив 9%, обсяг промислового виробництва — 14,2%, рівень інфляції скоротився до 6,1%. У 2001 р. в Україні зібрали 39,7 млн. т зернових — у півтора рази більше, ніж 2000-го; у 2002 р. — понад 37 млн. т зерна.

Проте, на думку експертів, уряд Кінаха не зумів ефективно використати здобутки свого попередника В.Ющенка і зберегти динаміку позитивних економічних змін, Як наслідок, уже наприкінці 2001 р. сповільнилися темпи зростання реальних доходів населення (майже на 15%), практично зупинилося зростання виробництва товарів народного споживання, промислової продукції та продукції АПК. За перші шість місяців 2002 р. порівняно з тим самим періодом минулого року зменшилося виробництво 66 із 150 найважливіших видів промислової продукції, знизилися темпи зростання ВВП (за шість місяців 2002 р. реальний ВВП зріс на 4,3%, в той час як за такий же період минулого року — на 9,4%) та обсяги експортно-імпортних операцій. Значно скоротилася виплата боргів перед населенням. Якщо у 2000 р. домоглися профіциту бюджету, коли прибутки перевищили витрати, то наступний 2001-й закінчили з дефіцитом. Наповнення казни за сім місяців 2002 р. становило лише 44,4% від запланованого. За даними Центру антикризових явищ, спостерігалася тенденція до Істотного відпливу Іноземних Інвестицій (за перший квартал 2002 р. вони скоротилися вдвічі). Не дивно, що за рівнем щорічних доходів на душу населення — 379 євро — Україна, за даними ООН, опустилася на передостаннє місце в Європі, випереджуючи тільки Молдову. Критичну ситуацію у соціальній сфері змушений був визнати навіть Президент Кучма, який у посланні до Верховної Ради за 2002 р. констатував, що рівень життя 83,2% населення України нижчий за прожитковий мінімум. Понад 27% українців проживає за межею бідності. Як наслідок, на 1 липня 2002 р. більше 7 млн. громадян України перебувало за кордоном на заробітках або в пошуках праці. Становище наших співвітчизників ускладнюється тим, що більшість їх перебуває там у статусі нелегальних мігрантів, які є найбільш дискримінованою та незахищеною категорією іноземців І права яких порушуються найбрутальнішим чином.

16 листопада 2002 р. уряд А. Кінаха було відправлено у відставку. Новим, десятим за роки незалежності прем'єр-міністром 21 листопада став голова Донецької облдержадміністрації Віктор Янукович. Залишається сподіватися, що його Кабінет, який за формальними ознаками виявився першим у новітній історії України коаліційним урядом, сформованим Із представників парламентської більшості, зуміє ефективно використати позитивну динаміку української економіки, започатковану урядом В.Ющенка, продовжить курс на її якісне реформування, забезпечить своїм громадянам належні соціальні стандарти.

На відміну від загалом позитивних змін, які, починаючи з 2000 р., сталися в українській економіці, події на політичній арені України в цей час бажали бути кращими. Свій другий президентський термін Л.Кучма розпочав з активних дій по реформуванню політичної системи. 16 квітня 2000 року відбувся всеукраїнський референдум, метою якого було посилення президентської гілки влади за рахунок повноважень парламенту. На всенародне голосування винесли чотири питання: про право Президента на розпуск Верховної Ради, якщо впродовж місяця в ній не буде сформована постійно діюча більшість або якщо вона не затвердить Державний бюджет; про скасування депутатської недоторканості; про скорочення кількості народних депутатів з 450 до 300; про заснування верхньої палати парламенту як представника інтересів регіонів. Всі вони були підтримані переважною більшістю голосів.

На заваді реалізації результатів референдуму стала політична криза, яка охопила Україну наприкінці 2000 — першій половині 2001 р. Вона розпочалася з оприлюднення 28 листопада 2000 р. у Верховній Раді сенсаційних аудіо записів колишнього охоронця Президента, офіцера безпеки М.Мельниченка про начебто причетність керівництва держави до зникнення, а можливо й вбивства відомого українського опозиційного журналіста, керівника інтернет-видання "Українська правда" Георгія Ґонгадзе (він пропав 16 вересня 2000р. у Києві, а невдовзі в лісі поблизу м. Таращі на Київщині виявили його обезголовлене тіло), повальну корупцію у найвищих ешелонах влади, маніпулювання результатами виборів, порушення виборчого законодавства, прав людини, залякування суддів, обмеження свободи слова, намагання впровадити в Україні політичну цензуру тощо.

Свого апогею протистояння у державі досягло 9 березня 2001 р., коли під час святкування річниці Т.Шевченка в сутичці демонстрантів з міліцією постраждали десятки людей з обох сторін І сотні активістів опозиції були затримані (згодом чимало з них були засуджені на різні терміни ув'язнення). Це були перші масові заворушення за час існування незалежної України.

Навесні, незважаючи на відсутність остаточних висновків щодо справи Г.Ґонгадзе та касетного скандалу, напруга в суспільстві почала потрохи спадати. Негативну реакцію західних країн та ряду міжнародних інституцій на скандальні події в нашій державі значною мірою пом'якшили дві визначні події: перший в Історії візит в Україну Папи Римського Івана Павла II, який тривав з 23 по 27 червня 2001 р, та святкування десятої річниці проголошення державної незалежності України 24серпня 2001 р. А згодом політичні пристрасті вихлюпнулися на парламентські вибори 2002р., які, як і попередні, відбувалися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою: половину складу парламентаріїв обиралося за партійними списками, половину — в одномандатних округах. За їх результатами чотиривідсотковий бар'єр подолали 6 виборчих блоків і політичних партій. Вперше, по суті, з 1917 р. найбільше голосів набрали не комуністи. Перемогу святкував правоцентристський блок В.Ющенка "Наша Україна". Крім нього, до парламенту пройшли Комуністична партія, пропрезидентський блок "За єдину Україну", а також блок Юлії Тимошенко та Соціалістична партія, Найменше голосів із шести парламентських щасливців набрала Соціал-демократична партія (об'єднана).

Тріумф опозиційно налаштованих до влади "Нашої України", КПУ, блоку Юлії Тимошенко та СПУ на парламентських виборах 2002 р. не приніс їм значних дивідендів. Натомість їхні опоненти з пропрезидентських олігархічно-центристських партій і блоків завдяки потужній владній підтримці зуміли на лише перемогти у більшості мажоритарних округів, але й обрати Головою Верховної Ради свого представника Володимира Литвина, колишнього голову адміністрації Президента України. Такий перебіг подій привів до нового протистояння між пропрезидентськими і опозиційними силами.

Восени 2002 р. Україною знову прокотилися численні хвилі протесту проти існуючої влади. Зокрема, 16 вересня, в день загибелі Георгія Ґонгадзе, опозиційні політичні сили різного ідеологічного спрямування — блок Юлії Тимошенко, "Наша Україна", Соціалістична та Комуністична партії — провели на Європейській площі столиці Всеукраїнські народні збори "Повстань Україно!" з участю десятків тисяч громадян. Вони стали найчисленнішою акцією протесту з часів розпаду СРСР. Багатотисячні маніфестації відбулися а усіх обласних центрах, багатьох містах і селах. Головною вимогою їх учасників була негайна відставка Президента Кучми. Навесні 2003 р. виступи опозиції в рамках Всеукраїнської акції громадянського протесту "Повстань Україно!" відновилися знову. Проти вже влітку ситуація дещо стабілізувалася. Політики розпочали обговорення президентських ініціатив щодо конституційної реформи, спрямованої на перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки.

Зовнішня політика

Україна, незважаючи на свій, по суті, колоніальний статус у складі СРСР, певною мірою була причетною до міжнародної політики. Передусім це було пов'язано з визнанням її у 1945 р. членом-фундатором ООН, що давало можливість протягом усього післявоєнного періоду час від часу нагадувати світовій спільноті про своє існування. Ставши незалежною, Українська держава розпочала якісно новий етап у зовнішньополітичній діяльності, головним змістом якого було перетворення її з об'єкта геополітики у рівноправного суб'єкта міжнародного співтовариства.

Основний принцип зовнішньополітичної стратегії України був закладений ще Декларацією про державний суверенітет. Українська РСР урочисто проголосила про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Декларація також наголошувала, що Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритети загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного правд тощо.

Наступним кроком у формуванні зовнішньополітичної стратегії Української держави, який визначив її базові національні інтереси та завдання, стали «Основні напрямки зовнішньої політики України» , схвалені Верховною Радою 2 липня 1993 р. У документі наголошувалося, що неодмінною умовою розбудови української державності є ЇЇ активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження І розвиток України як незалежної демократичної держави; збереження її територіальної цілісності та недоторканості кордонів; входження національного господарства У"світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, ЇЇ юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів Із зарубіжними українцями і вихідцями з України; поширення у світі образу України як надійного І передбачуваного партнера.

Основоположними чинниками зовнішньополітичного курсу України визначалися: відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма зацікавленими партнерами, уникнення залежності від окремих держав; засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами; дотримання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав; відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе; дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру І міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішнього права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавний стосунках.

Важливим чинником формування зовнішньополітичної стратегії стало прийняття нової Конституції України. Вона юридично закріпила основні принципи зовнішньополітичної діяльності Української держави, спрямовані на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародною права.

Перші кроки України на міжнародній арені в значній мірі були зумовлені прагненням вийти з-під нав'язливого впливу Росії, яка ніяк не могла побороти імперський комплекс "старшого брата". Трохи пізніше ця ситуація знайшла своє відображення у трансформації проголошеного Декларацією про державний суверенітет України принципу нейтралітету і позаблоковості. Так, у згадуваних уже "Основних напрямках зовнішньої" політики України" зазначалося: "З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати у майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може сприйматися за перешкоду для її повно масштабної участі у загальноєвропейській структурі безпеки".

Початок входження України у світовий політичний простір був доволі обнадійливим. Протягом першого року існування українську державність визнали понад 130 країн світу, дипломатичні відносини було встановлено у повному обсязі з 106 з них, а 40 держав відкрили у Києві свої представництва. До січня 1993 р. українська дипломатія уклала 35 міжнародних і 88 міжурядових двосторонніх договорів.

Важливою подією на шляху європейської інтеграції України, свідченням її незалежної й рівноправної міждержавної політики стало підписання Президентом Кравчуком 26 лютого 1992 р. у столиці Фінляндії Гельсінського заключного акта. Головним принципом цього документа було положення про відсутність територіальних претензій та непорушність кордонів.

Певне напруження у стосунки між Українською державою та Заходом, а також Росією внесла проблема ядерної зброї, розміщеної на українській території. Після розпаду СРСР Україна стала третьою за могутністю ядерною державою в світі після США і Росії, з арсеналом більшим, ніж у Великобританії, Франції та Китаю разом узятих. У той же час наша країна підтверджувала свій намір стати без'ядерною державою, проголошений у Декларації про державний суверенітет, і навіть розпочала цей процес — до березня 1992 р. з України в Росію було вивезено 57% тактичної ядерної зброї. Однак із загостренням напруженості у відносинах між Україною та Росією, викликаної суперечками про підпорядкування Чорноморського флоту та претензіями Росії на Крим, Президент Кравчук 12 березня 1992 р. оголосив про тимчасове припинення вивезення зброї. Українська держава поставила перед світовим співтовариством вимоги про надання їй твердих гарантій безпеки І територіальної цілісності, особливо з огляду на зростання російської небезпеки, та достатньої фінансової і технічної допомоги для потреб ядерного роззброєння. Остаточного компромісу було досягнуто 14 січня 1994 р., коли у Москві президенти України, США та Росії підписали тристоронню заяву, згідно з якою США та Росія пообіцяли надати Україні гарантії безпеки, як тільки вона стане учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як держава, що не володій ядерною зброєю. Ці гаранти передбачали поважання незалежності і суверенітету України, недоторканість її кордонів, територіальну цілісність, утримання від загрози силою чи її використання, економічного тиску на Україну тощо. Такі ж гарантії безпеки Україні готова була надати Великобританія. Крім того, Україна мала отримати "справедливу та своєчасну компенсацію" за вартість високозбагаченого урану, що містився у ядерних боєзарядах, розташованих на її території, по мірі того як ці боєзаряди вивозитимуться до Росії на розукомплектування. Зокрема Росія у порядку компенсації зобов'язувалася постачати в Україну низько збагачений уран для потреб її атомної енергетики, а США мали надати технічну та фінансову допомогу для безпечного демонтажу ядерної зброї. 16 листопада 1994Р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до ДНЯЗ. У 1996 р. Українська держава виконала взяті на себе зобов'язання, остаточно позбувшись ядерного арсеналу. Таким чином Україна стала першою країною, яка відмовилася від ядерної зброї, зробивши одночасно крок до без'ядерного майбутнього світу.

Вирішення проблеми ядерного роззброєння стало для України, за влучним висловом історика О.Бойка, своєрідним ключем, яким можна було відімкнути двері у західний світ. Зростання зовнішньополітичної активності України у західному напрямку виявилося у тому, що на 1 січня 1995 р. вона була членом 37 міжнародних міжурядових організацій, зокрема Світового банку. Міжнародного валютного фонду. Європейського банку реконструкції і розвитку, у тому ж році стала повноправним членом Ради Європи, а в наступному — Центральноєвропейської ініціативи. Україна першою з країн СНД ще у 1994 р. підписала угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, вступ до якого с її стратегічною метою. У 1998 та 2000 роках Указами Президента затверджено Стратегію і Програму інтеграції України в ЄС. Важливе значення для становлення відносин між нашою державою та Євросоюзом мало схвалення Європейською Радою у грудні 1999 р. Спільної стратегії ЄС щодо України. Принциповим кроком у зміцненні та розвитку стратегічного партнерства стали п'ятий саміт "Україна — ЄС", який відбувся в Ялті у вересні 2001 р., а також прийняття "Плану дій ЄС у галузі юстиції та внутрішніх справ в Україні". Така послідовна робота виводить увесь комплекс відносин Україна — ЄС у площину практичної реалізації завдань, пов'язаних із вступом у майбутньому нашої держави до Євросоюзу.

Продуктивними є стосунки України з НАТО, У 1994 р, вона приєдналася до програми співробітництва з НАТО "Партнерство заради миру". У травні 1997 р. у Києві було відкрито інформаційний центр НАТО. а в липні того ж року в Мадриді Україна і НАТО підписали Хартію про особливе партнерство, де, серед іншого, зазначалося, що "НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність.., а також принцип непорушності кордонів". 23 травня 2002 р. Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення, введене в дію указом Президента, про розробку і узгодження нової стратегії відносин України з НАТО, зорієнтованої на поступове набуття в майбутньому повноправного членства в Альянсі. Через рік, 19 червня 2003 р., мету вступу в НАТО було зафіксовано Верховною Радою у Законі "Про основи національної безпеки України".

Активною є участь України в миротворчих силах ООН, які виконують завдання у регіонах, де тривають міжетнічні та громадянські конфлікти.

Динамічнішим стало двостороннє співробітництво України з такими державами, як США, Канада, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Австрія та ін. Для Заходу, і особливо для Європи, стабільна Україна сьогодні потрібна не стільки як потенційна противага Росії чи буфер між останньою й західним світом, а, головним чином, як джерело стабільності в центрі Європи, сила, здатна спільно з іншими країнами зупинити потоки нелегальний мігрантів, наркотиків, зброї й організованої злочинності. Останнє особливо є актуальним у зв'язку з низкою безпрецедентних терористичних актів, які сталися 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку та Вашингтоні і привели до кількатисячних людських жертв та значних руйнувань.

Вони похитнули більш-менш налагоджену систему міжнародних відносин на всіх рівнях: глобальному, міжнародному та двосторонньому. Україна підтримує зусилля світової спільноти, спрямовані проти тероризму, на викорінення та запобігання усіляким його проявам.

Плідно розвиваються відносини із західними сусідами, передусім Польщею, яка є стратегічним партнером України, а також Угорщиною, Чехією, Словаччиною. Дещо напруженими певний час були стосунки з Румунією, окремі політичні кола якої висували до України територіальні претензії щодо Північної Буковини і Бессарабії, порушували питання про зміну лінії проходження державного кордону, висловлювали претензії щодо українського острова Зміїного. Проте на сьогоднішній день сторонам вдалося дійти порозуміння у принципових питаннях. Вони похитнули більш-менш налагоджену систему міжнародних відносин на всіх рівнях: глобальному, міжнародному та двосторонньому. Україна підтримує зусилля світової спільноти, спрямовані проти тероризму, на викорінення та запобігання усіляким його проявам.

Важливими для України є двосторонні міждержавні зв'язки з країнами СНД,а також багатосторонні консультації та переговори в рамках співдружності. Щоправда, від самого початку створення СНД намітилася різниця в стратегії України і Росії щодо майбутнього цього об'єднання. Якщо Росія, яка дедалі активніше ставала на шлях неоімперіалізму, прагнула до зміцнення структур СНД, надання їм можливості безпосередньо впливати на перебіг подій у державах співдружності, то Україна, навпаки, вбачала в СНД передусім механізм "цивілізованого розлучення", який би доповнював і координував процес формування якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами, утвореними на території колишнього СРСР, а тому обстоювала суто консультативний характер органів співдружності та їхніх рішень. Виходячи з цих засад, наша держава послідовно виступає проти надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права, заперечує проти створення будь-яких наднаціональних органів. Вона не підписала Договору про колективну безпеку. Статуту СНД та цілу низку Інших документів, які могли б якимось чином обмежити її суверенітет (юридично Україна сьогодні не повноправний член СНД, а лише "країна-учасниця" з асоційованим статусом), І розглядає співдружність на нинішньому етапі як інструмент економічного співробітництва.

У відстоюванні своєї позиції щодо СНД Україна спирається передусім на підтримку Грузії, Узбекистану, Азербайджану, Молдови, разом з якими вона створила міждержавне об'єднання під назвою ГУУАМ, та Туркменістану, котрі також насторожено ставляться до спроб Росії перетворити співдружність на наддержавне утворення. Спільні економічні та політичні інтереси зближують Україну і з Іншими державами СНД.

Завданням особливого значення є для України налагодження збалансованого і дійсно партнерського співробітництва з Росією, при одночасній ефективній протидії будь-яким посяганням на свою незалежність. Однак, досі значна частина представників московської політичної еліти не змогла позбавитися від імперського мислення і демонструє неготовність сприймати нові незалежні держави, в тому числі і Україну, як рівноправних партнерів. Так, вже через два дні після проголошення української незалежності російський президент Б.Єльцин заявив, що Росія залишає за собою право переглянути кордони тих республік, які виходять зі складу СРСР. З того часу, незважаючи на деклароване стратегічне партнерство між Україною і Росією, серед російських політиків та в російських засобах масової інформації тривалий період практично не зникали теми "російського статусу" Криму та Чорноморського флоту, досі продовжуються спекуляції так званою проблемою порушення прав "русскоязьічного населення" за кордоном тощо. Російський парламент неодноразово приймав постанови, які були не лише відкритим втручанням у внутрішні справи нашої держави, але и містили територіальні претензії до неї. Таке грубе порушення міжнародного права засудила Рада Безпеки ООН.

Прагнучи примусити Україну до поступок, Росія щонайменше сім разів протягом трьох років переносила процедуру укладання російсько-українського Договору про дружбу, співробітництво і партнерство, який був парафований у 1995 р., а підписаний лише ЗО травня 1997 р. Тривалий час вона безпідставно зволікала з делімітацією кордону між нашими країнами. Тільки в січні 2003 р., під час приїзду президента В. Путіна в Київ, було нарешті підписано Договір про суходільний кордон між Росією та Україною. Але статус Азовського моря та Керчинської протоки досі не визначено. Сторони ніяк не можуть дійти згоди через завищені претензії Росії. До цих пір з вини російської сторони не розв'язано проблеми, пов'язані з передачею Україні частини закордонної власності колишнього СРСР.

Значною проблемою України у відносинах з Росією залишається залежність від поставок російських газу і нафти. Заборгованість за енергоносії, яка становить понад 1 млрд. дол., стає дедалі вагомішим важелем тиску Кремля на зовнішню та внутрішню політику України, загрожує її державному суверенітету. Вже зараз, реалізуючи свої інтереси та вплив в Україні, Росія викуповує контрольні пакети акцій ліквідних українських підприємств, бере під свій контроль енергорозподільні мережі. (За оцінками аналітиків, до 2005р. майже 30% продукції в Україні випускатиметься за участю російського капіталу, який здебільшого має вузькі та специфічні сфери впливу, як правило, в стратегічних галузях виробництва). Москва докладає значних зусиль, в тому числі за допомогою проросійського лоббі в уряді та Верховній Раді, щоб віддалити Україну від процесів європейської інтеграції. Тривожним чинником на фоні російсько-американського зближення та слабкості нинішньої української влади є зростання економічного і політичного домінування Росії на пострадянському просторі. Від успішного вирішення цього складного комплексу проблем багато чому залежать не лише подальші українсько-російські відносини, а й майбутнє самої України.

Питання

для самоконтролю і закріплення матеріалу з тем:

Історичні передумови формування української державності. Київська русь,