Посилення системноi кризи тоталiтарного ладу (серед. 60-х— початок 80-х рр.). 3 страница
На початку 20х років УСРР вийшла з міжнародної ізоляції. На жаль, незважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на між нар арені, в 1921 – на поч. 1922 все чіикіше вимальовується тенденція обмеження дипломатичної активності республіки. Це було зумовлене як зовнішніми причинами – небажання зах держав юридично визнавати усі рад республіки, що утворилися на уламках Рос імперії, так і внутрішні – зміцнення централізації, посилення унітаризму, концентрацієб владних важелів у руках Москви. Під тиском центру на поч. квітня 1922 УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. Лише тимчасово було залишене представництво в Литві, а повноваження представництва Латвії та Естонії передавалися місії РСФРР. Тенденція до обмеження дипломат активності укр. дипломатії в 2 пол 1922 почала переростати в процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. 18 жовтня 1922р ЦК КПБУ приймає постанову «про згортання апарату НКЗС». а вже в серпні 1923 консулати та дипломат служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. Нарешті 20 вересня 1923 р остаточно перестав існувати апарат НКЗС. З того часу майже 2 десятиліть Україна навіть формально не здійснювала власних дипломат кроків на міжнародній арені.
91. Партійно-політична система Радянської України в 1920-ті рр., передумови та шляхи її трансформації у командно-адміністративний апарат. Сталінські репресивні заходи та їх наслідки для українського суспільства.
Розвиток правової системи в 30-ті роки, як і державного апарату в цілому, був також спрямований на зміцнення командно-адміністративної системи управління, подальшої її централізації. Характерною рисою правової системи стає пріоритет загальносоюзного законодавства над республіканським. З одного боку, поширюється пряма дія союзних нормативних актів, а з іншого — відроджується існуюча в 20-ті роки тенденція запозичення республіканським законодавством якщо не всього змісту загальносоюзних законодавчих актів, то хоча б їх ідеї. Передумовою виникнення командно-адміністративної системи управління стала монополія більшовицької партії на владу. Знищення опозиції прискорило формування тоталітарного режиму. Відбулося повне зрощення партійної влади з владою державного апарату. В 1939 році Сталін зазначав: "Кадри партії — це командний склад партії, а оскільки наша партія стоїть при владі — вони є також командним складом керівних державних органів". Керівники партії одночасно займали керівні державні посади. В командно-адміністративній системі, що склалася, державні і господарські органи діяли під жорстким контролем партійних органів і в рамках централізованого управління відомчого апарату. Сформований привілейований прошарок бюрократії займав керівні місця в партійних, радянських, військових, господарських, репресивних органах. Боротьба в керівництві партії привела до зміцнення єдиновладдя. Режим особистої влади Генерального секретаря партії, який також прибрав функції глави держави, стає характерною ознакою радянської політико-державної системи майже до середини 50-х років.
92. Центри української еміграції в Польщі, Чехословаччині й Румунії. Діяльність української політичної й військової еміграції.У 20-30 рр – друга хвиля еміграції, зумовлена поєднанням соц.-економічних і політичних причин. Головним скупченнями нової еміграції були середня й західна Європа, де вона осіла численно й очолила організацію життя - українську діаспору, — а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах внаслідок мирних договорів (зокрема на Закарпатті). Концентрація великої кількості укр. емігрантів у країнах Центральної Європи в міжвоєнний період привела до активізації там укр. політ., громадянського, наукового та культ. освітнього життя, розбудови низки академічних осередків, громадських і просвітницьких орг-й у Бухаресті, Варшаві, Відні, Подєбродах, Празі та інших містах.( Укр. вільний університет, Укр. науковий інститут у Берліні, Укр. науковий інститут у Варшаві, Укр. високий педагогічний інститут, Укр. господарська академія). Зокрема заходами Укр. академічного комітету були проведені два наукових з’їзди а Празі 1926 та 1932. Наприкінці 20-поч 30-х рр. відбулося поступове розширення центрально та сх.- європейської укр. еміграції. Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехо-Словаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехо-Словаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя). В Східній Європі українська діаспора поділена так: у Польщі: 200—300 тисяч українців у Чехо-Словаччині: 120—150 тисяч українців у Румунії: 100—150 тисяч українців у Югославії: 45—50 тисяч українців. У всіх цих державах українці мали статус національних меншостей, культурно-суспільні організації (єдині і напівурядові), шкільництво, пресу й видавництва. Ці права були в кожній з цих країн різні — найширші в Югославії. Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі(Найчисленніша діаспора укр.-ів – у Польші – на Пряшівщині, частково на своїй етнічній тер-ії і корист-ся досить широкими правами.), що складалася з українців: які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі — вони не переїхали в УРСР та їх було вивезено (їх кількість невелика);яких поляки переселили на західні й північні землі Польщі, котрі до 1945 р. належали Німеччині. Українці в Чехо-Словаччині жили на Пряшівщині, частково на своїй етнічній території — і користувалися досить широкими правами; також вони жили і в Чехії на понімечених землях. Українці в Румунії жили як на окраїнах української етнічної території (Буковина, Мармарощина), так і в розпорошенні.Військова еміграціяСформув-ся після закінч. 1 світ. війни. Було звільнення з таборів полонених, які не поспішали на Батьківщину.Поява у Румунії укр. військовиків – унаслідок несприятливих для армії УНР перебігом подійУкр. вій емір-я змогла згуртув-ся, створ. свої громад. організ-ії, культ-освіт. осередки. Виникають вій. тов.-ва- стрілецькі громади Вони намаг-ся підтрим., розшир., осучаснювати свої фахові знання. Вони вважали, що ще можуть прислужитися в подальшій боротьбі за укр. незал-ть.
У 1920- у Відні створено Укр. Військ. Емграцію
Політична еміграція
Після падіння УНР та ЗУНР, укр. землі знову ускладі інш. держав => виїзд за кордон найактивніших учасників подій 17-20 рр – керівників ЦР, Гетьман. держ, Директорії УНр та ЗУНР, працівників держ. апарату, знач. частини тодішніх політ. партій.
Протягом 20х рр. в емір. у Чехосл. виник. націон. організ-ії :
- ідеологічні гуртки націоналістів при студ. організ-ях
- вій. тов.-ва- стрілецькі громади.
Потужним еміграційним центром був Центр. Союз Укр. Студентів – ЦЕСУС – міг об*єднати всю еміграцію.
грудень 1930 – засн.-ня Союзу Укр. Емігрантів – для об*єдн-ня укр. емігрантів
93. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських територіях у 1920-ті рр. Політика пацифікації Ю. Пілсудського в Східній Галичині. Пацифікацією були названі масові репресії у вересні-жовтні 1930 щодо українського населення Галичини, проведені урядом Польщі, який тоді очолював Пілсудський, із застосуванням поліції та армії. Приводом для пацифікації послужили численні протипольські акції, зокрема підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв'язку, які відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. Пацифікація супроводжувалась масовими арештами, побиттям людей, закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині. Наслідком акції стала подальша значна радикалізація українського руху опору на західно-українських землях. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля, тим паче, що провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів як форми протесту проти національної політики Польщі на українських землях. Рішення про проведення пацифікації затвердив особисто маршал Юзеф Пілсудський, який з 24 серпня 1930 року очолив уряд Польщі. Її метою, окрім "умиротворення" Галичини та послаблення українських політичних сил, було забезпечення максимального успіху урядовому таборові на виборах до сейму у листопаді 1930 року. Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад п'ять тисяч брутальних обшуків, численні арешти активістів українських організацій та установ, здійснювалось побиття і знущання над місцевими українськими селянами, учителями, священиками (сім осіб загинуло). У багатьох громадах було ліквідовано осередки організацій "Пласт", "Луг", "Сокіл", філій "Просвіти", кооперативів. Репресії, тиск влади на українське громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у парламенті. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць, у сенаті -- чотири. Одним із головних наслідків пацифікації стало зростання серед галичан національної свідомості, настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого посилення боротьби ОУН. Сутність заходів Ю. Пілсудського у рамках політики «санації» і суспільне життя на укр. землях. Режим «санації» у Польщі – режим особистої влади Юзефа Пілсудського, встановлений після державного перевороту 1926 р. Суть цього режиму полягала в державній асиміляції нац. меншин і відмові від нац. асиміляції. Важливим елементом нової моделі нац. політики стала спроба перетворення Волині на «колиску польсько-укр. порозуміння». Було збільшено держ. інвестиції на Волині, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви. Ця політика проводилася з метою розколу серед укр. :між галичанами і волинянами. У 1935 р найбільша укр. партія УНДО взяла курс на «нормалізацію» польсько-укр. відносин. Її лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в’язні концтабору в Березі-Карузькій. Але починаючи від 1937 р польські правлячі кола знову змінюють курс. Почалася нова хвиля репресій.
94. Суперечливість соціально-економічного розвитку українського суспільства в умовах сталінізму. Економічні перетворення у промисловості: індустріалізація, її передумови, хід здійснення, наслідки.
У березні 1921 була прийнята Нова економічна політика (неп) X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами. Була скасована заборона на використання найманих робітників. Бурхливо розвивалася кооперація всіх форм і видів промисловості. Відродилася кредитна система. Промисловий розвиток СРСР досяг у середині 1920-х років показників довоєнного розвитку, однак все ще відставав від Зх. країн. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку, через що з’їзд ВКП(б) у грудні 1925р. проголосив курс на індустріалізацію. Цілі:
1) Забезпечення економічної самостійності СРСР. 2) Ліквідація техніко-економічної відсталості країни. 3) Створення технічнох бази для розвитку с\г. 4) Розвиток нових галузей промисловості. 5) Зміцнення обороноздатності країни. 6) Підвищення продуктивності праці та зростання матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.
Наслідки: в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість. Але, на жаль, економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних догм більшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.
95. Колективізація: мотиви, хід здійснення, результати. Економічні та соціальні наслідки колективізації в Україні.
На 15 з’їзді ВКП(б) – курс на колективізаціюю с/г (1927-1931)
Колективізація — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150 %.
Причини:
- Принципи марксизму заперечували існування приватної власності
- Хлібна криза 1927 показала, що селяни не хочуть виконувати план хлібозаготівлі у країні. Це призвело до зменшення експорту, через щозменшувалися капіталовкладення у розв. промисловості.
У села направлялися комітети (робочі, солдати, студенти) для створення колгоспів. Заможних селян назив. куркулями і у випадку супротиву виселяли у Сибір.
У січ-бер. 1930 розкуркулено 62 тис. сімей
Для тих ,хто залишився у селі введ. «внутр. паспорт» => не можна переїхати у місто => прив’яз. селян до землі => щоб вступали до колгоспів.
Наслідки суспіль. колектив-ії:
- Дизорганіз-я сіль. госп-ва
- Зниження виробництва сіль. госп-ва
- Фізичне винищ-ня кваліфік. частини сел-ва
- Скорочення худоби, вал збору зерн. культ
- Здійснено індустр. стрибок, але дуже великими жертвами
В період колективізації в Україні відбулися 7382 бунти селян і акти масової непокори, 15 з яких визнані як широкомасштабні озброєні повстання проти Радянської влади. У 20-30х роках була справжня селянська війна.
96. «Культурна революція», її зміст та шляхи реалізації в Україні.
Політика радянського керівницва в галузі культури називалася «культурною революцією»:
- ліквідація неписемності - створ. Надзвичайна комісія з не писемності. Це вдалося (стало 85% писемних).
- створ. сист. народ. освіти. - Введено обов’язкової програми навчання, підручники. Школа: початкова, середня, вища. Зросла кількість учнів.
- Університети ліквідовані, а замість них-інститути народ. освіти. Процес формуванняня нової інтелігенції супроводжувався репресіями інтелектуальної, творчо активної частини укр. нас., щоб створити умови для тотальітарного контролю суспільної думки.
- перетворити мистецтво, гуманітар. науки на інструмент ідеологічного впливу.
- використання наук, досягнень для соціалістичного будівництва.
Літературара
З'являється стиль символізм (Вороний, Олесь, Чупринка), неокласицизм (Зеров, Драй-Хмара, Клен, Рильський)
Літ. об’єднання: Гарт, ВАПЛІТЕ, ВУСПП,Плуг, Нова генерація, Аспис, Ланка, МАРС.
Кіно
Одеська кінофабрика. Київська кінофабрика. Довженко –«Звенигора», «Арсенал», «Земля»
Архітектура
Домін. стиль – конструктивізм, якому притаманні доцільність, економічність, лаконізм, функціональність.
Музика
Будувалася на взаємодії фольклору, спадщини муз. школи Лисенка та нової європ. музики (Вагнер, Гріг, Равель)
Наука
Укр. академія наук – генератор ідей. відкриття у: нелінійній механіці, теорії космічних польотів, автоматичному зварюванні металу, генерації і селекції рослин.
97. Діяльність українських політичних партій і рухів на західноукраїнських територіях у 1930-ті рр. Комуністичний рух. Особливості функціонування націоналістичних організацій.
На тер. Польщі
УНДО – Українське національне демократичне об’єднання – в Галичині. Виступали за демократію та незалежність України.
Організовували просвітницьку діяльність. Брали участь у виборах до польського парламентуту і здобули 26 мандатів до сейму та 9 до сенату.
УСРП – Українська соціалістично-радикальна партія. У Львові. Обстоювали соціалістичні позиції, за обмеження приват власності та незалежність України.
Вступала до польського сейму.
Під її впливом – народний університет «Самоосвіта», видавництво політичної літератури «Громада»
КПЗУ - Комуніст. партія західної України – Схід. Галичина - за об’єднання з СРСР.
Уклала договір з Комуністичною робітничою партією Польші
Проводила з’їзди, обирала ЦК і зберігала місце у комінтерні у складі польського представництва.
У 20-ті роки зростає вплив КПЗУ. Вона працює у підпіллі, проте створює організації: Укр соціал-демократична партія, Укр. селянсько-робітниче соц. об’єднання. Через них брала участь у виборах і мала своє представництво у сеймі.
Румунія
УНП – укр. національна партія –за компроміс і угоду з існуючим режимом.
Вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті
КПБ – комуністична партія Буковини. Увійшли до Комуністичної партії Румунії. За возз’єднання з Радянською Україною.
Чехословаччина
- Українофіли
- Русофіли
- Комуністи
98. Карпатська Україна як спроба створ. Укр. держ. у 1939
Після розвалу Австро-Угорської імперії гостро постало питання про майбутню долю Закарпаття. 12 листопада 1918 р. на засіданні Ради в Скрентоні (США, штат Пенсільванія) і було вирішено приєднати русинські землі до Чехословацької республіки. Це рішення було невдовзі закріплено Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.), згідно з яким до Чехословаччини приєднувалося Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь». Вона мала одержати найширшу автономію. Але значною мірою ці рішення так і залишилися на папері.
Після Мюнхенського договору 30 вер. 1938 – складне міжнародне становище Чехословаччини і боротьба укр. населення за політ права примусила Чехосл. уряд надати Карпатській Україні статус автономної республіки.
8 жов 1938 – перший автономний уряд на чолі з Бродієм.
22 листоп. 1938 уряд ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України.
Але Карпатська України прагнула до незалежності.
12 лют. 1939 – вибори до сейму Карпатської України.
15 бер. 1939 – сейм проголосив повну самостійність Карпатської України.
Прийнята парламентом конституція Карпатської України, визначено державну назву, устрій (през-респ), мову.
Але в ніч з 13 на 14 бер 1939 Угорщина, підтримувана гітлерівською Німеччиною розпочала війну проти Карпатської України, в якій здобула перемогу.
99. Українське питання в політиці держав Європи напередодні Другої світової війни (вересень 1938 – вер. 1939)
Напередодні Другої світової війни чітко визначилося три групи країн, зацікавлених у вирішенні укр. питання.
Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. їх основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові.
Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси.
Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання.
Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні другої світової війни стала Німеччина. Відкрито висувається вимога про передачу гітлеровцям України “для раціонального використання цієї родючої території”.
З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер використовує укр.пит.як засіб тиску і шантажу у відносинах як з противниками, так із потенційними союзниками. В Німеччині в цей час ведеться пропоганда про створення “Великої Укр." Таким чином, через низку обставин “українське питання” наперердодні 2 св.в займало одне з центр.місць у міжнар.політиці.
Коли почалася друга світова війна (1 вересня 1939 року), укр.пит.знову виявилося в центрі європ. проблем.
100. Українські землі у військово-політичних планах Німеччини та СРСР. Наслідки реалізації німецько-радянських домовленостей стосовно України.
На початку війни серед гітлерівської верхівки не було одностайності щодо долі України.Існували такі точки зору щодо використання укр.земель:
-після розгрому СРСР і повалення більшовицького режиму створити нову Російську державу,до складу якої увійшла б і Україна;
-сприяти створенню автономної української держави,виходячи з тактичних міркувань та інтересів Німеччини;
-перетворити Україну на нім.колонію,джерело сировини,трудових ресурсів,родючих земель(саме цю думку поділяли А.Гітлер і Г.Гіммлер).
Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави — «Великої України», то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою після знищення значної частини населення, онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній грі; у воєнний — матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.
101. Радянізація західноукраїнських земель (1939-1941 рр.).
Радянізація-це система заходів,спрямованих на установлення рад.влади,побудову соціалістичного сусп. за екон.та пол. Моделлю СРСР у західноукр.землях.
Основні заходи радянізації:
-поширення рад.законодавства;-репресії щодо місцевого населення,депортація у сх.райони;-утиски церкви;
-українізація освіти,преси;-уніфікація адмін.-тер.устрою;-направлення переважно російськомовних кадрів;
-націоналізація пром.підприємств;-поч.примусової колективізації;запорона всіх пол..партій та ін.організацій,
дозволено діяльність лише КП(б)У,комсомолу,рад.профспілок;
-уведення безкоштовного навч.,мед.обслуговування;командно-адмін.методи впровадження рад.політики.
Результатом радянізаціїз одного боку, стало покращення рівня життя найбідніших прошарків нас.,розвиток екон.краю,а з ін.-зростання незадоволення репресивними методами влади,підтримка серед населення ідеї ств.сам.Укр.держави,вступ до загонів оунівців.
102. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Причини поразок Червоної Армії у перші місяці війни. Оборонні бої в Україні 1941-1942 рр.
Плани вторгнення в СРСР почали обговорюватися в німецьких військових штабах незабаром після поразки Франції. У грудні 1941 р. була підписана директива «Барбаросса», яка передбачала блискавичний розгром Радянського Союзу (максимум протягом 5 місяців), швидку окупацію найважливіших районів країни, захоплення Москви і вихід на лінію Архангельськ — Астрахань. Операції проти Великобританії було вирішено відкласти до повного розгрому СРСР. 22 червня 1941 р. фашистська Німеччина і її союзники завдали по Радянському Союзу величезної сили удару — 190 дивізій (5,5 млн. чоловік), понад 3 тис. танків, бл. 5 тис. літаків. Для ведення війни проти СРСР була створена коаліція, основою якою став «Антикомінтернівський пакт», а потім Берлінський пакт (т. зв. Троїстий), підписаний у 1940 р. Німеччиною, Італією і Японією. До активної участі в агресії були залучені війська Румунії, Фінляндії, Угорщини. З метою військово-економічного забезпечення походу проти СРСР використовувалися ресурси майже всіх європейських держав. Крім того, у бойових діях на радянсько-німецькому фронті брали участь італійські війська, іспанська дивізія, хорватські, словацькі, французькі частини, підрозділи добровольців з інших окупованих Німеччиною країн. Радянський Союз не був готовий до відсічі фашистського нашестя. Червона Армія перебувала в стадії реорганізації. Вищий командний склад напередодні війни був репресований.
Радянський уряд (передусім Й. В. Сталін) допустив прорахунки у визначенні термінів початку війни. Побоювання спровокувати Німеччину призвело до того, що армія і флот своєчасно не були приведені в бойову готовність. Літо і осінь 1941 р. були найбільш критичними для Радянського Союзу. Німецько-фашистські війська вторглися в межі країни на глибину від 850 до 1200 км. Мільйони людей загинули на фронтах, опинилися в окупації або в гітлерівських таборах. Однак Німеччині не вдалося досягнути своїх стратегічних цілей, захопити Ленінград і Москву. Червона Армія у важких боях вимотала сили ворога. Промислові підприємства евакуйовувалися на схід. У тилу противника розгорталася партизанська війна. Знекровивши угруповання вермахта, радянські війська в ході битви під Москвою перейшли 5—6 грудня 1941 р. в контрнаступ. Ворог був відкинутий на захід на 100—350 км. Перемога Червоної Армії зимою 1941—1942 pp. була початком корінного перелому у війні. Народи окупованих країн активізували боротьбу проти завойовників. США Великобританія здійснювали значне військове постачання в СРСР. Протокол про постачання був підписаний на спільній конференції СРСР, США і Великобританії в Москві в жовтні 1941 р. США надавала військову продукцію СРСР на підставі закону про ленд-ліз.
Головною військово-стратегічною подією літньо-осінньої кампанії 1941 року стала оборона столиці України Києва. Вона тривала з 11 липня по 26 вересня. Більш 100 тисяч чоловік втратили гітлеровці в боях за Київ, але після прориву Південно-Західного фронту захисники опинилися перед загрозою оточення і вимушені були залишити столицю України.
Важливе значення в перші місяці війни мала і оборона Одеси,5 серпня 1941-16 жовтня 1941 року , та битва за Кримський півостров на початку 1942 року. Під Одесою загарбники втратили близько 200 тис. чоловік вбитими, пораненими і полоненими, багато техніки. Обороняючи Одесу, радянські війська сковували туги понад 18 дивізій противника. Це полегшило відхід військ Південного фронту за Дніпро й організацію там оборони.
До осені 1941 року становище в Україні для Червоної Армії склалось досить тяжке. Наприкінці серпня ворог захопив Дніпропетровськ. Одночасно німецькі танкові групи вийшли в район Чернігова, 25 жовтня після жорстоких боїв гітлерівці вдерлися у Харків. На кінець 1941 року німці окупували майже всю Україну, крім східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловградської областей, які обороняли війська Південно-Західного та Південного фронтів.
У травні-червні 1942 року фашистським загарбникам вдалось завдати серйозної поразки військам Кримського фронту. Німцям вдалося захопити весь Керченський півострів, у тому числі і м.Керч.
Початком звільнення території України від окупантів стала Сталінградська битва. Уже 18 грудня 1942 р. в ході контрнаступу радянських військ було звільнено перший український населений пункт – с. Півнівку Ворошиловградської області.
103. Всенародна боротьба проти німецько-фашистських окупантів на території України. Партизанський і підпільний рух. Внесок українського народу у становлення радянського тилу в роки Великої вітчизняної війни.
Нацистський «новий порядок» викликав хвилю обурення в Україні. Однією з найпоширеніших форм боротьби з окупантами був саботаж. Робітники працювали абияк, часто не виходили на роботу, виводили з ладу верстати і обладнання, зривали виконання замовлень. Селяни також відмовлялися виходити в поле, псували хліб та інше продовольство, саботували його поставку до Німеччини. Поступово пасивні форми опору переростали в активні: антигітлерівське підпілля і партизанський рух.
Факти свідчать, що в антигітлерівському русі Опору було дві течії, перша з яких справді керувалася радянськими гаслами, а друга орієнтувалася на створення незалежної української держави.
До 1941 р. сталінське керівництво СРСР, розраховуючи в майбутній війні вести боротьбу на ворожій території, не подбало про підготовку організаторів підпілля і партизанської боротьби. Ця робота розгорнулася в ході війни, велася поспішно і не завжди кваліфіковано.
Організація підпільної та партизанської боротьби була покладена на більшовиків та комсомольські комітети, яких зобов'язували діяти в контакті з військовими.
Форми боротьби партизанського та підпільного руху:
-диверсії на комунікаціях ворога,знищення ліній зв’язку,доріг,мостів;-розгром ворожих штабів,гарнізонів,комендатур тощо;-збір розвідувальних даних;-розповсюдження листівок,газет із закликами до боротьби проти окупантів;-рейди в тил ворога.
У результаті партизанський та підпільний рухи перетв.на важливий чинник перемоги над ворогом.
Оунівський рух,у якому в 1940 р.відбувся розкол на ОУН(М)на чолі з А.Мельником та ОУН(Б) на чолі з С.Бандерою.Члени ОУН не зійшлися в поглядах на методи досягнення мети-ств.незалежної України:бандерівці робили ставку на власні сили й активні методи боротьби,а мельниківці покладали великі надії на Німеччину.
Форми боротьби:-ств.органів місцевого самоврядування;-ств підпільних,партизан. та регулярних військ.структур;-участь у ств.та діяльності укр. преси,культ-освітніх закладів.
Одним із важливих історичних наслідків перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками було завершення об’єднання українських земель. Питання про повоєнні кордони України ставилось ще на Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1945 р.) конференціях глав держав антигітлерівської коаліції: СРСР, США і Великобританії. Другим важливим наслідком війни було те, що 26 квітня 1945р. на конференції в Сан-Франціско Україна увійшла до складу ООН як один із засновників, тобто Україна завоювала авторитет на міжнародній арені, адже вона зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією. Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм – то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними.