Суспільно-політичні рухи й національне відродження на західноукраїнських землях у першій половині ХІХ ст. «Руська трійця». Революційні події 1848 р.
З усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики "освіченого абсолютизму", нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Галичині з'являється перше покоління будителів, яке майже цілком належало до середовища греко-католицького духовенства. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемишльського владики — єпископа М. Левицького згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції — І. Могильницький, Й. Левицький, Й. Лозинський, А. Добрянський, І. Лаврівський, І. Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва, вживаючи заходи щодо створення початкових шкіл для місцевого населення. Найбільшого розмаху діяльність перемишльського гуртка набрала після призначення в 1818 p. перемишльським єпископом І. Снігурського. До 1832 р. під його покровительством відкрилося більше 400 шкіл. У1817—1821 pp. було видано декілька підручників. Автором більшості з них був І. Могильницький. Вів же став автором першої в Галичині "Граматики" української мови і наукового трактату "Відомість о руськім язиці". У них він спростував хибні уявлення про український народ та його мову й аргументовано визначив українців як один із східнослов'янських народів із власною мовою, поширеною на всіх (східних і західних) українських землях. Виходять друком перші збірки народної творчості: "Пісні польські й руські люду галицького" В. Залеського (1833), "Руське весілля" Й. Лозинського (1835). Одночасно в Галичині поширюються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії "Енеїди" І. Котляревського.Та справжнє українське національне відродження в Галичині почалося в 30-х роках XIX ст. під впливом ідей романтизму й слов'янського відродження, які поширювалися через чехів та поляків, твори нової української літератури в Російській імперії, українські етнографічні й історичні видання. Піонерами національного відродження в Галичині стали вихованці Львівської духовної семінарії, члени гуртка "Руська трійця" (1833—1837) М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, які були дітьми священиків і самі стали священиками. Ще на шкільній лаві вони захопилися ідеєю відродження слов'янських народів і під впливом українського письменства в Російській імперії розгорнули діяльність щодо українського відродження в Галичині. До гуртка "Руська трійця" входили також Г. Ількович, М. Кульчицький, М. Устиянович та ін. Головне завдання гурток вбачав у тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою "підняти дух народний, просвітити народ". Його члени займалися збирацькою, дослідницькою, видавничою діяльністю, літературною творчістю. Велике значення мала їхня боротьба за утвердження народної мови у національній літературі та впровадження її у повсякденний вжиток інтелігенції, церковні проповіді тощо. Найзначнішою заслугою "Руської трійці" було видання наприкінці 1836 р. у Будапешті альманаху "Русалка Дністровая", який складався з фольклорних і власних творів видавців і був написаний народною мовою. Головною тут була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною. Однак із тисячного, накладу до читачів дійшли лише 200 примірників, решту було конфісковано владою, щоб перешкодити поширенню національної ідеї в краї. Після заборони австрійськими властями "Русалки Дністрової" і виходу М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького з Львівської семінарії "Руська трійця" розпалася. Та її діяльність не була даремною. Вона започаткувала нову демократичну культуру в Галичині. Прогресивні ідеї "Руської трійці" все більше захоплювали галичан.
У березні 1848 р. на Буковину дихнуло новим вітром Весни Народів.
Революційні рухи відбулися у Чернівцях та інших містах, де створено навіть "національну гвардію", до якої входили міщани, ремісники, а також студенти духовної семінарії та гімназії. Але селянський рух організаційно майже не був зв'язаний з подіями, що відбувалися в містах, які становили чужонародні острови поміж українськими селами. Більшу активність виявили українці в часі виборів до віденського парламенту, бо для українців Буковини ті вибори були свого роду плебісцитом. І, незважаючи на різні махінації державної румунської адміністрації, вони вибрали, на всіх призначених для Буковини вісім послів, п'ять українців, двох румунів та одного німця. Одним із тих п'яти послів українців був Лук’ян Кобилиця, провідник "Гуцульського бунту" взимку 1842—1843 р. і 1847 р. Два румунські посли були обрані у південно-буковинських округах, Радівецькій та Гурагуморській. Ті вибори заперечили румунські твердження, ніби Буковина є компактним румунським краєм1. Хоча буковинські посли-українці були майже неписьменні селяни, але в парламенті вони діяли спільно з послами-українцями з Галичини. І коли Головна Руська Рада висунула домагання, щоб території, заселені русинами, тобто українцями, виділити в окремий Коронний Край, буковинські посли підтримали цю пропозицію й домагалися, щоб Буковина ввійшла до того коронного краю.