Українсько-російські відносини 2004-2007 рр.

Національні інтереси України у відносинах з Російською Федерацією полягають в збереженні миру і стабільності, в запобіганні будь-якої гострої конфронтації, що може бути спровокованою з тієї або іншої сторони. Конфронтація з Росією для України є також небажаною з огляду на внутрішньополітичну нестабільність української держави і нечітку позицію зарубіжних партнерів. Незахищеність північно-східних кордонів, значна взаємозалежність економічного життя країн регіону, ментальна спорідненість населення робить будь-які конфлікти тут вкрай небажаними. Масштабний конфлікт може привести до ситуації, що загрожуватиме існуванню незалежної України. Враховуючи історичний досвід, який свідчить про ймовірність за певних умов приходу до влади в Росії радикально налаштованих, шовіністичних сил, в інтересах України створити стратегічну систему противаг для запобігання можливим загрозам з їх боку. У ситуації, що складається в українсько-російських відносинах, необхідно працювати на випередження у прийнятті необхідних рішень і запроваджувати відповідні гнучкі заходи щодо вразливих ланок у відносинах з північним сусідом.

З кінця 2004 р. можна говорити про початок нового етапу у розвитку українсько-російських відносин. Тенденція посилення залежності України від російської зовнішньої політики все більш починала суперечити ефективному просуванню нашої держави на шляху інтеграції до європейської спільноти та її включенню в систему євроатлантичної безпеки.

Події, пов’язані з президентськими виборами в Україні 2004 р. засвідчили неабияку зацікавленість Росії в їх певному результаті. В контексті українсько-російських відносин виборчий процес в Україні виглядав як боротьба провладного проросійського і опозиційного прозахідного кандидатів. У передвиборчому процесі офіційна Росія чітко зайняла позицію підтримки провладного кандидата. Російський президент демонстративно зустрічався лише з останнім, розраховуючи на прихильність проросійськи налаштованих кіл населення в Україні. Разом з тим цим було продемонстровано значення, яке надається правлячими колами Росії виборам в колишніх радянських країнах. Після грузинських подій осені 2003 р. Росія не могла дозволити ще одну поразку в країнах "близького оточення".

У Росії лунали звинувачення у бік Заходу щодо втілення в Україні “грузинського сценарію”, особливо після того, як після другого туру виборів розвиток ситуації пішов неочікувано для Москви і прийняв вигляд “помаранчевої революції”. На початку грудня 2004 Російська Державна Дума ухвалює заяву, щодо неприпустимості “деструктивного” втручання ззовні в розвиток ситуації в Україні, маючи на увазі позицію Заходу та міжнародних і європейських організацій, що визнали результати другого туру виборів фальсифікованими.

Насправді інтерес Росії полягав в тому, щоб до влади в Україні прийшов “зручний” президент. Ще краще, якщо він був би не досить легітимним в очах Заходу, оскільки тісніше буде його прив’язка до Москви. Спостерігачі від СНД поспішили визнати сфальшовану “перемогу” В.Януковича 21 листопада, а В. Путін привітав його двічі разом із деякими іншими керівниками країн СНД, ігноруючи протести західних та українських спостерігачів.

Російська реакція на реальну можливість втрати влади вже визнаним Москвою переможцем виявилася у вигляді напівофіційної підтримки східноукраїнського сепаратизму. Московський мер Ю.Лужков прийняв активну участь у зібранні в Северодонецьку, на якому лунали заклики щодо створення південно-східної автономії. Під час останньої зустрічі Л.Кучми та В.Путіна 2 грудня 2004 р. в аеропорту “Внуково-2” російський президент закликає до переведення ситуації у політико-правове русло, яке розуміє як необхідність проведення нових виборів, а не переголосування другого туру. Але рішення Верховного суду України було на користь переголосування, що поставило крапку в намаганнях Москви повернути ситуацію на свою користь.

Таким чином російська політика стосовно виборчого процесу в Україні остаточно провалилася. Політичний курс В.Путіна, попри декларований “прагматизм” виявився однобічним і непродуманим. Просуваючи усіма засобами свою лінію, В.Путін поставив під знак питання свої добрі стосунки із країнами Заходу та США, наочно демонструючи відмінність російського авторитаризму від західної демократії. В геополітичному ракурсі “помаранчева революція” в Україні в той момент виглядала як крах спроб “тихої” реставрації російської імперії у пострадянському просторі. Більш того, у росіян виникла стурбованість щодо можливості повторення українських подій в інших пострадянських країнах, або навіть в самій Росії. Отже, можна думати, що російська авторитарна влада, втручаючись в українські події, прагнула захистити й саму себе від можливого сценарію заміни її на більш демократичну. Ідею єдиного економічного простору під домінуванням Москви в результаті цих подій начебто було зовсім знято з порядку денного.

Розуміючи неминучість перемоги В.Ющенка при переголосуванні другого туру, російські офіційні кола почали шукати шляхи відступу з метою “зберегти обличчя” при поганій грі. В Росії почали лунати більш реалістичні заяви щодо необхідності працювати з будь-яким українським урядом. Разом з тим, маючи у себе такі потужні засоби впливу як українська залежність від російських енергоносіїв та великий рівень проникнення російського бізнесу в Україну, Москва могла сподіватися повернути ситуацію у звичне русло, за яким розвивалися українсько-російські відносини останніх років.

В цілому, можна зафіксувати нову якість української зовнішньої політики, яка намітилася після приходу до влади нового президента. Якщо раніше складалася ситуація посилення асиметричної залежності України від Росії у зв’язку із нарощуванням економічної і політичної активності самої Росії, то внаслідок революційних подій кінця 2004 р. з’являються нові чинники взаємовідносин.

Під час "помаранчевої революції" Україна заявила про себе як про дійсно європейську державу, що з ентузіазмом було сприйнято у самій Європі. Але справжнім випробуванням на європейськість мала б стати нова політика України щодо Росії, стратегічно виважена, прозора, яка ґрунтувалася б на баченні власного майбутнього у складі Європи. Перший візит нового президента України В.Ющенка до Москви у січні 2005 р. мав на меті нормалізувати відносини, які ускладнилися внаслідок позиції Кремля виборчих перегонах. Водночас, у нового уряду не могло бути великих ілюзій щодо принципової зміни російської позиції.

Після помаранчевих подій в Україні до ЄЕП ставились досить прохолодно на тлі домінуючої риторики нового уряду щодо курсу на європейську інтеграцію. Росія наполягає на одночасному впровадженні структур митного союзу та зони вільної торгівлі. Створення митного союзу практично унеможливлює участь України в процесах європейської інтеграції як незалежного актора, оскільки потрібно було б узгоджувати свій рух з партерами по ЄЕП. Україна вустами нового президента заявила, що участь в ЄЕП може цікавити її лише в тій мірі, в якій це “не перешкоджає просуванню на інші ринки”. Тільки слабка та залежна влада пізнього Кучми, що знаходилася у стані постійної кризи у відносинах із Заходом, могла погодитись на ЄЕП взамін на політичну підтримку.

Ствердження нової влади в Україні відбувалося у контексті проголошених декларацій щодо прискореного вступу в ЄС та НАТО, що автоматично викликало стурбованість Росії. Разом з тим процес вступу України в ЄС реально не міг бути здійснений у стислі строки. Акцентуючи на цій обставині російський президент В.Путін у грудні 2004 стверджував, що Росія не проти інтеграції України в ЄС, але поки це відбудеться основним її партнером залишатиметься саме Росія. У дусі гасел “До Європи разом з Росією” В.Путін пропонував будувати спільний економічний простір у межах Великої Європи і разом рухатися до загальноєвропейських стандартів.

Враховуючи ситуацію навколо України, яка склалася з розширенням Євросоюзу, Російська Федерація з огляду на свої державні інтереси робить все можливе, щоб дистанціювати нашу державу від напрямку євроатлантичної інтеграції. Реакція Росії на „втрату” країн Балтії, а також на меморандум про співробітництво України з НАТО, позиція представників владного істеблішменту, висловлювання провідних російських політологів чітко визначає думку, що подібний варіант з Україною не є для Росії прийнятним. Отже, євроатлантичний вибір України, який не вписується в російську стратегію зовнішньої політики, буде всіляко заперечуватись. Для цього РФ вживатиме різних заходів – від створення економічних перешкод до залучення свого впливу на європейських партнерів.

Прагнучи створити умови для більш швидкого та ефективного подолання проблем у двосторонніх відносинах президенти України та Росії 19 березня 2005 р. оголосили про створення комісії “Ющенко-Путін”, замість існуючої міжурядової комісії. Координувати роботу комісії має Рада національної безпеки та оборони України та Рада національної безпеки РФ. Зокрема, одним із важливих питань у відносинах постало врегулювання проблем, пов’язаних із перебуванням Російського Чорноморського флоту на теренах України, актуалізоване у зв’язку із неочікуваною для української сторони висадкою російського десанту на полігоні поблизу м. Феодосія.

Під час зустрічі 8 травня 2005 р. президенти обох держав ухвалили рішення про створення російсько-української міждержавної комісії, яку очолять самі президенти, і визначили 15 найважливіших пунктів порядку денного в двосторонніх відносинах, у числі найважливіших - зона вільної торгівлі і ЄЕП. Основними завданнями Комісії є: обговорення стану російсько-українського співробітництва, виявлення найбільш перспективних його напрямків і шляхів удосконалювання форм взаємодії, моніторинг стану виконання двосторонніх угод і домовленостей, досягнутих між сторонами. Крім того, комісія займеться розробкою пріоритетних програм співробітництва, плануванням і забезпеченням підготовки двосторонніх угод, проведенням консультацій з актуальних питань безпеки та зовнішньої політики, аналізом і урегулюванням проблемних питань двосторонніх відносин.

У квітні 2005 р. Україна та Росія погодили методику розмежування акваторії і шельфу Азовського і Чорного морів, яка базується на поєднанні методу рівновіддаленої лінії з методом пропорційності. Йдеться про розмежування як по дну морів, так і по водному і повітряному простору, відповідно до норм міжнародного права. Російська сторона вважає, що в Азовському морі повинна проводитися розподільна лінія, але щодо Керченської протоки сторони повинні домовитися окремо - Росія хоче залишити її в спільному користуванні. Україна наполягає на проведенні розподільної лінії на основі адміністративного кордону між колишніми УРСР і РСФСР, зазначеної на картах і планах. Російська сторона вважає, що відповідно до законодавства колишнього СРСР, внутрішні води між республіками Союзу не розмежовувалися. Питання делімітації кордонів в Азовському, Чорному морях і Керченській протоці поступово виходить за межі двосторонніх відносин, оскільки вже у Цільовому плані “Україна-НАТО” на 2007 р. вирішення цього питання позначено як пріоритетне зобов’язання України перед НАТО.Переговори з Росією про технічне облаштування кордонів та реадмісію з Україною та іншими пострадянськими республіками, на думку експертів, допомогли Україні та Росії домовитися про спрощений візовий режим із Європейським Союзом. Облаштувати кордон – це ще не означає його закрити, це означає зробити режим на кордоні таким, що відповідає правилам міжнародної безпеки. Раніше Росія не погоджувалася на будь-які серйозні переговори із колишніми радянськими республіками, зокрема із Україною про реадмісію, що звичайно ж створювало серйозні проблеми у взаєминах з Україною як для Росії, так і у стосунках України з ЄС, не дозволяла повертати нелегальних мігрантів в країни, з яких вони прибувають.Енергетична залежність України від Росії далася взнаки ще під час травневої 2005 р. бензинової кризи, коли російські виробники свідомо припинила постачання нафти і ціни на бензин почали різко зростати. Фактично Україні було показано які наслідки її очікують, якщо вона продовжуватиме проводити зовнішньополітичний курс, який Росії не подобається, особливо нехтування ідеєю ЄЕП. Наприкінці 2005 р. загострилися суперечності навколо питання постачання російського газу в Україну, що виявилося у прагненні “Газпрому” максимально підвищити ціни на газ і таким чином створити несприятливі умови для української економіки. Все це мотивувалося прагненнями перевести взаємовідносини на ринкові засади, хоча насправді мало політичний підтекст. Україна виявилася неготовою до нової логіки поведінки “стратегічного партнера” і вимушена була погодитися на його жорсткі умови. У лютому 2006 р. виникла криза у питанні постачання в Росію української м’ясо-молочної продукції. Напередодні парламентських виборів в Україні за допомогою проросійськи налаштованих політичних сил інтенсивно збуджується традиційне питання статусу російської мови і положення росіян в Україні, нагнітається напруженість навколо процесу вступу України до НАТО.Парламентські вибори не надали “помаранчевим” політичним силам відчутної переваги, а внаслідок внутрішніх суперечностей їм не вдалося створити коаліцію і сформувати уряд. У серпні 2006 р. Президент В.Ющенко був вимушений надати право формування уряду В.Януковичу та коаліції, яка обрала назву “антикризової”, складену з політичних сил проросійської орієнтації. І хоча новий уряд отримав декларативну схвальну підтримку з боку Москви, його розрахунки на відчутні поступки Кремля у гострих економічних питаннях, як то ціни на енергоносії або зняття торгівельних санкцій, виявилися безпідставними. Росія твердо встала на позиції жорсткого прагматизму та захисту власних економічних інтересів, безвідносно до того як до неї ставиться той або інший уряд будь-якої “дружньої” країни. Це наочно підтвердилося у ситуації з Білоруссю, для якої, попри усю риторику “Союзної держави” також були встановлені підвищені ціни на газ. У таких умовах погоджені з Росією нові вищі ціни на газ український уряд проголосив своїм неабияким досягненням.У питанні щодо ціни на газ Росія зайняла активну наступальну позицію, мотивуючи її захистом своїх інтересів. У червні 2007 р. російський президент В.Путін заявляв, що через низьку вартість палива впродовж останніх 15 років російська держава щорічно субсидіювала українську економіку на суму $3-5 млрд. Повернути втрачене планується за рахунок включення недоотриманого прибутку в тариф на паливо, що постачається в Україну. Таким чином, ціна російського газу для України буде вище ринкової на 12-17%. Це викликало бурхливу реакцію з боку України, оскільки у різні часи ціни на російський газ були вищими за європейські, а якщо згадувати про те, хто кого субсидує, слід згадати ситуацію, коли УРСР постачала газ до Російської Федерації. Прагнення Росії зберегти енергетичні важелі впливу на Україну та інші суміжні держави і водночас послабити свою залежність від вирішення питання транзиту через її територію стимулює зусилля спрямовані на контроль за каспійськими енергоджерелами та розробку російських обхідних проектів. Так, внаслідок вояжу В.Путіна до Центральної Азії у травні 2007 р. Росії вдалося перехопити ініціативу напередодні енергетичного самміту у Польщі, присвяченого пошукові альтернативних російським джерел постачання нафти у Європу в обхід Росії за маршрутом Одеса-Гданськ. Завдяки візиту Путіна став неможливим приїзд у Польщу президента Казахстану Н.Назарбаєва - одного з ключових можливих постачальників нафти до ЄС. Російська Держдума відверто називала енергетичний форум у Польщі “антиросійським”, хоча мова йдеться лише про захист власних економічних інтересів групи держав.Попри те, що уряд В.Януковича серйозно загальмував процес вступу України до НАТО, відмовившись від “Плану дій щодо членства”, декларував прагнення посилити інтеграційні процеси у форматі ЄЕП та пообіцяв дуже скоро ввести російську мову як другу державну, загальні тенденції розвитку українсько-російських відносин у цілому залишалися тими ж, як і за часів “помаранчевих” урядів. Москва негативно поставилася до рішення українського парламенту оголосити голодомор 1932-33 рр. актом геноциду, продовжувала твердити про утиски російської мови в Україні, виявляла непоступливість у питанні демаркації кордонів та упорядкування діяльності Чорноморського флоту РФ, зокрема щодо маяків на території України.

Водночас, Росія вустами Г.Грефа визнала за недоцільне синхронізувати з Україною процеси вступу до СОТ, і, навіть більше, пообіцяла усіляко сприяти просуванню України у випадку, якщо Росія вступить до СОТ раніше. Правда, слід зважити, що український парламент, не приймаючи вчасно відповідні закони, вже достатньо пригальмував процес вступу і те, що очікувалося зробити до кінця 2006 р. було перенесено на наступний 2007р. Обидві сторони восени 2006 р. вирішили активізувати діяльність українсько-російської міждержавної комісії під головуванням президентів обох держав. Протягом короткого часу наприкінці року відбулися візити російських високопосадовців – прем’єр-міністра М.Фрадкова, міністра закордонних справ С.Лаврова, міністра оборони С.Іванова. і, нарешті, самого російського президента В.Путіна. Така, давно не бачена дипломатична активність, пояснюється бажанням росіян зрозуміти “постпомаранчеві” реалії України з тим, щоб визначити подальшу свою стратегію. З боку України йшлося про межу поступок та компромісів, на які можна погодитись у відносинах з північним сусідом і при цьому не зіпсувати відносини із Заходом. З огляду на “контактний” характер зустрічей, на цьому етапі не можна було говорити про домовленості довгострокового характеру. Справа обмежилася лише постановкою питань для подальшого обговорення. Росія поводиться досить обережно і, враховуючи уроки минулого, прагне налагодити діалог з різними впливовими політичними силами, не дивлячись на їх колір, тобто досить прагматично. У таких умовах позиція деяких українських політичних сил, що прагнуть до повернення ситуації 2004 р. виглядає дещо наївною і недалекоглядною, оскільки їх “проросійськість” навряд чи буде належним чином оцінена Москвою.У червні 2007 р. під час другого засідання Комітету з питань економічного співробітництва Міждержавної україно-російської комісії, у якій взяли участь прем’єр-міністр РФ М.Фрадков і глава українського уряду В.Янукович, було підписано Програму економічного співробітництва двох країн на 2008-2010 роки та перелік заходів до неї. Водночас, Федеральна міграційна служба РФ (ФМС) підготувала радикальну пропозицію - скасувати всі квоти на видачу дозволів на роботу іноземних громадян, що прибувають до Росію з країн СНД. Враховуючи величезні масштаби неконтрольованої трудової міграції з України такий крок означає певну поступку для неї, хоча з іншого боку – зумовлений потребою Росії у залученні трудових ресурсів слов’янського походження з інших країн СНД, включаючи закордонних росіян. Це зрозуміло у контексті зростаючої міграції трудових ресурсів з країн Азії, здатної радикально змінити демографічну карту Росії.Тим не менш, Росія виглядає вкрай незадоволеною розвитком подій в Україні навесні 2007 р. після розпуску парламенту та призначення позачергових виборів. Цікаво, що таке “незадоволення” подається під соусом захисту демократії, прихильником якої вважає себе В.Путін. З його точки зору не Росія, як вважають на Заході, а Україна тяжіє до створення тиранії, як він про це заявив в інтерв’ю ЗМІ у ході самміту “Великої вісімки” у червні 2007 р. Протягом усього періоду розвитку українсько-російських відносин склалися декілька вузлів протиріч, які актуалізуються у відповідності до змін зовнішньополітичних реалій і внутрішньополітичної ситуації в державах. Серед них можна виокремити територіальні претензії, економічні проблеми, гуманітарні закиди і інформаційний тиск. У цій площині слід очікувати нових проявів російського наступу на стратегічні інтереси України по різних напрямках як двостороннього спілкування Україна - РФ, так і в рамках СНД та інших регіональних структур. Зрозуміло, що з огляду на здоровий глузд та європейську реакцію Росія не наважиться на істотне загострення суперечностей, хоча з метою посилення своїх впливів час від часу створюватиме напруженість у відносинах з нашою державою.Російське керівництво розуміє, чого і на яких умовах вона хоче від України. Україна ж, зі свого боку, продовжує жити за принципом реагування на виклики, не маючи чіткої стратегії відносин ані з Росією, ані із зовнішнім світом у цілому. За таких умов росіянам доволі легко бути на крок попереду, штучно створюючи “стимули”, на які українська влада відповідає цілком передбачуваними, майже інстинктивними реакціями. Національні інтереси України у відносинах з Російською Федерацією полягають в збереженні миру і стабільності, в запобіганні будь-якої гострої конфронтації, що може бути спровокованою з тієї або іншої сторони. Конфронтація з Росією для України є також небажаною з огляду на внутрішньополітичну нестабільність української держави і нечітку позицію зарубіжних партнерів. Незахищеність північно-східних кордонів, значна взаємозалежність економічного життя країн регіону, ментальна спорідненість населення робить будь-які конфлікти тут вкрай небажаними. Масштабний конфлікт може привести до ситуації, що загрожуватиме існуванню незалежної України. Враховуючи історичний досвід, який свідчить про ймовірність за певних умов приходу до влади в Росії радикально налаштованих, шовіністичних сил, в інтересах України створити стратегічну систему противаг для запобігання можливим загрозам з їх боку. У ситуації, що складається в українсько-російських відносинах, необхідно працювати на випередження у прийнятті необхідних рішень і запроваджувати відповідні гнучкі заходи щодо вразливих ланок у відносинах з північним сусідом.