Варшавська угода між Польщею і УНР.

Після розгрому Денікіна війна з Радянською Росією, на думку польського керівництва, була неминучою. Польща претендувала на значні території колишньої Російської імперії. Польське керівництві і прагнуло відновити Річ Посполиту в її кордонах 1772 р. «від моря до моря», тобто від Балтики до Чорного моря. У цю федеративну державу мали увійти Литва, Білорусія та Україна. Також Польське керівництво розуміло, що більшовики після перемоги над внутрішніми ворогами неодмінно повернуться до реалізації ідеї світової револю­ції, а Польща стоїть на їх шляху. Спочатку радянське керівництво намагалося не загострювати відносини, те ж саме робила й польська сторона. На початку 1920 р. польське керівництво вирішило, що склалася сприятлива ситуація для силового розв'язання проблеми на свою користь. 25 квітня 1920 р. польські війська розгорнули наступ на територію, контрольовану Червоною армією.

Вторгненню польських військ передувало підписання представ­никами УНР і Польщі 21—24 квітня 1920 р. у Варшаві загальної, торговельно-економічної і військової конвенції (угоди), яку пізніше назвали Варшавською угодою.

Документи містили такі основні по­ложення:

— Польський уряд визнавав існування УНР у межах, які мали бути означені договорами із суміжними країнами.
— Кордон між Польщею та УНР встановлювався по лінії, яка була вже зайнята польськими військами.
— До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемків-щина, Західна Волинь, частина Полісся по річках Збруч і Горинь, уся Галичина.
— Польща відмовлялася від подальших територіальних претензій.
— Польща зобов'язувалася озброювати війська УНР.
— Уряд УНР заявив про відсутність претензій на західноукраїн­ські землі.
— Збройні сили С. Петлюри підпорядковувалися польському ко­мандуванню.
— Українські залізниці підпорядковувалися польському управ­лінню.
— УНР погоджувалася на спільну валюту.
— Український уряд повинен був утримувати польські війська на території України.

Угоди та участь УНР у радянсько-польській війні на боці Польщі вула актом відчаю. Цим кроком Петлюра відмовився від ідеї собор­ності України, бажаючи в черговий раз відновити УНР.

Договір між С. Петлюрою і керівником. Польщі Ю. Пілсудським був засуджений багатьма українськими політичними діячами. Проти Варшавської угоди виступили не тільки М. Грушевський, В. Винциченко, які відійшли від Петлюри й перебували в еміграції, а й люди з найближчого оточення Головного отамана — подав у відставку прем'єр-міністр І. Мазепа. Особливо гнітюче враження справив цей договір на жителів Галичини для яких він перекреслював надії на національне визволення.

Маючи потрійну перевагу у військовій силі на Західному фронті, Ю. Пілсудський 25 квітня 1920 р. розпочав інтервенцію. Разом із польськими військами наступали і петлюрівці. Ефект несподіваності, перевага в живій силі й техніці дали змо­гу полякам вже 6 травня здобути Київ, захопити Житомир, Берди­чів, Козятин. Інтервенція викликала опір українського населення.

Спостерігаючи грабунки, репресії, погроми, населення не пішло за Петлюрою, й очікуваного антибільшовицького повстання в Україні не відбулося.

Успіх поляків на початку воєнної кампанії виявився короткочас­ним. Поступово співвідношення сил змінювалося на користь радян­ських військ, які 5 червня 1920 р. прорвали фронт противника. Бої йшли в декількох напрямках. Червона армія захопила Житомир1, Бердичів. Бої точилися і в Київському напрямку.

У цей час кримське угруповання білогвардійців на чолі з баро­ном П. Врангелем за підтримки Антанти почали наступ у районі Перекопу й Чонгарських укріплень, але не змогло досягти успіху. Наприкінці червня фронт стабілізувався на лінії Херсон—Ніко­поль—Бердянськ.

12 червня Київ було звільнено. Наприкінці червня армії Ю. Пілсудського залишили Мінськ, бої перейшли на територію Польщі. Наступ розвивався у двох напрямках — на Варшаву і Львів. Польща зверну­лася до держав Антанти і Німеччини за допомогою. Уряди цих країн допомогу обіцяли за умови визначення статусу Східної Галичини. Польща дала на це згоду.

Наприкінці липня знову розпочався наступ радянських військ на Варшаву і Львів, які зайняли Броди, Буськ і підступили до Львова і Варшави.

На польських землях було створено Польський Ревком на чолі з Ф. Дзержинським, на території Східної Галичини — Галицький ревком на чолі з В. Затонським. Ревкоми видавали декрети про на­ціоналізацію промисловості, банків, конфіскацію поміщицької землі тощо.

Але в результаті неузгодженості дій наступ радянських військ на Варшаву поступово згасав, спроба захопити Львів теж виявилася невдалою.

Загроза втрати державності згуртувала навколо уряду Польщі найширші верстви суспільства, зокрема селянство. У битві під Варшавою сталося «чудо». Радянські війська не змогли подолати опір польських військ. У той час польське командування створило шестикратну пе­ревагу сил і перейшло в контрнаступ. Наприкінці серпня радянські війська були відкинуті за Буг. Лінія фронту перемістилася в район Житомира й Бердичева.

У серпні 1920 р. складною була обстановка й на півдні України. Бі­логвардійці зайняли Синельникове і виникла загроза захоплення Ка­теринослава. Ураховуючи це, уряд РСФСР створив Південний фронт на чолі з М. Фрунзе. Завдавши удару в районі Каховського плацдар­му, радянські війська захопили в полон 20 тис. білогвардійців. Врангель відступив до Перекопського перешийка.

На Західному фронті в серпні 1920 р. в Мінську почалися мирні переговори між російським і польським урядом, які згодом було пе­ренесено з Мінська до Риги. Обидві сторони були виснажені й далі воювати не мали змоги. Делегації Радянської Росії та України зму­шені були дати згоду на встановлення кордону в межах Польщі. На цих умовах було підписано перемир'я, а в березні 1921 р. — Ризький мирний договір

 

Мета ворогуючих сторін у війні
Польща Радянська Росія УНР
Відновити Польщу в межах ісордонів 1772 р. Перетвори­ти Польщу на регіонального лідера, набути статусу вели­кої держави «Розпалити поже­жу» світової рево­люції, розгромити основних збройних противників Звільнити Україну від більшовицької окупації

 
 
 

Радянсько – польська війна та Україна.

 


php"; ?>