Друга Малоросійська колегія.
Указом Катерини ІІ від 15 листопада 1764 року на Україні було ліквідоване гетьманство і створено Другу Малоросійську колегію (яка стала головним органом управління на українських землях) на чолі з генерал-губернатором Малоросії графом Петром Рум`янцевим, в руках якого зосередилася вся влада і перед яким російський уряд ставив завдання якнайшвидшої остаточної ліквідації автономії Гетьманщини та повного підпорядкування управління українськими землями загальноросійським державним органам (а також звичайно найкориснішого та найпродуктивнішого використання український земель на благо імператорського уряду). Колегія складалась із 4 російських представників, 4 українських старшин, прокурора, 2х секретарів (росіянина і українця). Метою створення цієї колегії було прагнення Катерини ІІ до централізації та уніфікації державного управління, ліквідації залишків державної автономії українських земель, розповсюдження загальноімперських порядків і на українські землі. В адміністративному відношенні колегія підлягала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796). У «Секретній інструкції генерал-губернатору президенту Малоросійської колегії П.Рум`янцеву» (листопад 1764) (с.110-113) Катерина ІІ описала (переважно в «чорних кольорах») становище українських земель (доречі, нібито цим тяжким становищем і прагненням до його виправлення і були обгрунтовані зміни, а також тим, що від родючих, багатих ресурсами українських земель царський уряд не отримує майже ніяких прибутків і це треба виправити) і окреслила питання, які мали бути вирішені в першу чергу. Це, наприклад, питання про перепис населення, про бажану заборону міграцій жителів, про перепис осіб купецького стану, про бажане збільшення прибутків від малоросійських земель, про вирішення питання розділення військової та цивільної влади, про нагляд за деякими «підозрілими» членами старшини тощо. Із доповіді генерал-губернатора Рум`янцева “О разных мероприятиях по управлению Малороссией» від 18 травня 1765 року (с.113-124) видно наскільки широкою є сфера повноважень колегії (і наскільки влада колегії є не обмеженою ніким, окрім імператриці та Сенату). В цій доповіді Рум`янцев говорить про становище справ на українських землях та висуває свої ідеї щодо вирішення цих проблем. В ній описані (а потім затверджені Катериною ІІ) такі заходи, які потрібно було ввести в Малоросії:
1. Міста і містечки, які не були пожалувані царським наказом, повинні бути вилучені із приватної власності і передані у власність держави. (пункт 1, с.113)
2. Ратушні села також мають бути повернені у власність держави (пункт 3 с. 115)
3. У всякому місті «...из числа бургомейстеров именовать одного полиции бургомистер, с определением ему некоторых полицейских слуг» - тобто створити поліцію (пункт 5, с.115-116)
4. На території Малоросії мають бути створені заводи з переробки селітри в порох, щоб зменшити витрати на перевезення сировини. А щоб уникнути небезпеки «...в месте где оный делан может быть, по способности надежный гарнизон расположить» (пункт 8, с.117)
5. Створення щотижневої пошти у всій Малоросії (пункт 9, с.117-118)
6. Ліси, що знаходяться у монастирській та іншій власності, намагатися відібрати «в казенное смотрение», а також виписати людей, які б навчали місцевих жителів лісовій справі (пункт 11, с.118)
7. Створення митниць, утримання митних робітників, караул доріг. Введення акцизу. (пункти 12, 13, с.118-119).
А також багато інших, які стосувалися зокрема освіти (створення початкових шкіл у всіх великих селах, містечках та містах, впорядкування вивчення «вышних наук» при монастирях, вирішення питання жіночої, воєнної (створення воєнної школи) та музичної освіти – пункт 17, с. 121-122), медицини та охорони здоров`я (побудування шпиталів – пункт 18, с.123), геральдичних символів малоросійських земель (пунки 19, с. 123-124) тощо.
До основних заходів, які були проведені на українських землях Другою Малоросійською Колегією відносяться, по-перше, генеральний перепис Малоросії (за наказом президента МК П.Рум`янцева про проведення «Генеральной описи Малороссии» від 9 вересня 1765 року (с.125) – «послать во всякий полк штаб-офицеров... Велеть им, начав от городов, до последнего хутора по данным им примерным формам описать»), введення рубльового податку (згідно з розпорядженням президента МК П.Рум`янцева «Про введення в Україні рубльового податку» (с.125-126), який потім був скасований і замінений на подушний податок, поширення на Україну російського кріпосного права (за Указом Сенату «Про введення в Україні подушного податку та поширення на неї російського кріпосного права» від 3 травня 1783, с.130), утворення на території Україні трьох намісництв – Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського (по 11 повітів кожний), які за територією і організацією були ідентичні решті з 30 губерній імперії (згідно з указами Сенату «Про утворення на території України-Гетьманщини трьох намісництв» від 16 вересня 1781 року, с.128-129), скасування традиційного козацького полкового устрою і перетворення десяти українських козацьких полків та п`яти слобідських на регулярні кавалерійські російської армії (за Указом Воєнної колегії про перетворення 10 українських козацьких полків та 5 слобідських в регулярні кавалерійські російської армії від 28 червня 1783 року (с.131). І найголовніше, Маніфестом Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі від 3 серпня 1775 було проголошено, що «... Сечь Запорожская вконец уже разрушена» (с.126), в цьому ж маніфесті також наводився перелік«преступлений, вынудивших … меры строгости» (с.126). Це означало остаточну руйнацію традиційного українського устрою, та перетворення України на уніфіковану частину Російської Імперії.
Чинність Другої Малоросійської колегії була продовжена до 1785 року (для прослуховування справ, які залишились невирішеними; за Указом Сенату «Про продовження чинності Другої Малоросійської колегії до 1785 року» від 13 грудня 1783 (с.132), а в 1786 вона припинила своє існування (див. Сенатський указ «Про скасування Другої Малоросійської колегії» від 20 серпня 1786 (с.133).
Отже, як підсумок всього вищенаведеного, можна сказати, що позиція Першої Малоросійської Колегії та її бригадира С.Вельямінова була значно ліберальнішою за політику Другої Колегії та її президента П.Рум`янцева. Якщо перші ще виправдовували свою діяльність піклуванням про користь українців, то другі були лише інструментом для найскорішого перетворення України на сировинний додаток до Російської Імперії. І можна сказати що турботами обох цих організацій це вдалося зробити.
46. Гетьманування Кирила Розумовського.
Останній гетьман Лівобережної України, граф Кирило Григорович Розумовський (1728—1803), походив з родини городового козака Григорія Розума (отримав своє прізвище від поговірки, яку часто промовляв напідпитку: «Що то за голова, що то за розум»). Соціальне зростання К. Розумовського стало можливим завдяки його братові Олексію {1709—1771).
З перших днів гетьманування К. Розумовський, насамперед, подбав про власне збагачення та соціальне зростання своїх близьких і далеких родичів. Сестрам та їхнім чоловікам надавались сотенні містечка, які до того були завжди вільними. Так, бунчуковий товариш Ю. Дараган (чоловік сестри Віри) одержав м. Бориспіль Переяславського полку, В. Климович (чоловік сестри Агафії) — м. Срібне Прилуцького полку і м. Олишівку Ніжинського полку, його родич С. Кочубей був призначений генеральним обозним.
При К. Розумовському козацька старшина остаточно захопила в свої руки справи місцевого управління і, користуючись родинними зв'язками з гетьманом, спішно привласнювала села, які ще залишалися вільними. Загалом часи гетьманування К. Розумрвського характеризуються як часи панування козацької старшини.
Сам Розумовський за 14 років свого гетьманування приїздив в Україну лише кілька разів на короткий час. Постійним місцем його перебування залишалися Петербург і Москва.
Втім, проживаючи в столичних містах Росії, К. Розумовський не забував про українські справи. Так, він домігся ліквідації поборів з місцевого населення, запроваджених ще в часи гетьманування І. Самойловича та І. Мазепи, відміни митниць на порубіжжі України з Росією і проголошення вільної торгівлі між ними. 1754 р. були ліквідовані митні побори, відомі під назвою індукти та евекти. 1761 р. видано універсал про виключне право козацької старшини на гуральництво.
Однак в плани царського уряду аж ніяк не входило самостійне правління українського гетьмана. Його діяльність постійно тримали в полі зору, спрямовуючи належним чином. Права гетьмана поступово обмежувались: йому заборонялось призначати полковників без згоди уряду, підтримувати дипломатичні зносини з іншими країнами та ін.
Згодом було зроблено суттєвий крок по обмеженню державності України й перетворенню її на звичайну провінцію Російської імперії. Варто зазначити, що у 1734—1750 рр. політико-адміністративну владу в Україні здійснювало Правління гетьманського уряду із 6 осіб. Це сприяло посиленню контролю і втручання у внутрішні справи старшинської адміністрації з боку царських урядовців. Лівобережна Україна нарівні з іншими провінціями держави підпорядковувалась Сенату, в якому діяла особлива установа під назвою «Канцелярия малороссийских дел».
З відновленням гетьманства підпорядкування Лівобережної України із Сенату було передано в Колегію іноземних справ. Факт перебування України у віданні установи, утвореної для зносин з іншими державами, свідчив про формальне визнання за нею політичної самостійності.
Однак гетьман К. Розумовський не дбав про збереження такого правового статусу України. Посварившись з головою Колегії, він поклопотав перед імператрицею про своє підпорядкування щодо «малороссийских дел» установі, яка вважалася головною в Російській державі. Згідно з його проханням царським указом від 17 січня 1756 р. Лівобережну Україну із відання Колегії іноземних справ знову було переведено до Сенату, в якому утворено «особую экспедицию» для українських справ.
У березні 1761 р. із відання гетьмана вилучено Київ і підпорядковано безпосередньо Сенату. Всіх козаків наказано вивести з міста і поселити на лівому березі Дніпра. Київська полкова канцелярія знаходилась в м. Козелець.
Результатом суспільно-політичної діяльності гетьмана К. Розумовського стала судова реформа. В той час на Лівобережній Україні діяв Генеральний суд на чолі з генеральним суддею, апеляції на рішення якого подавалися до Генеральної військової канцелярії та гетьмана. Нижчими ланками судочинства лишалися полкові й сотенні суди.
Універсалом від 17 листопада 1760 р. К. Розумовський запровадив новий порядок судочинства, згідно з яким Генеральний суд очолювали два генеральні судді, а до його складу входили вибрані від старшини представники кожного з 10 полків. Генеральний суд розглядав справи генеральної старшини, полковників, бунчукових і військових товаришів, канцеляристів та осіб, які перебували під особистою опікою гетьмана. Крім того цей суд став органом нагляду за місцевими судами, найвищою апеляційною інстанцією, в зв'язку з чим Генеральну військову канцелярію було позбавлено судових функцій (17 лютого 1763 р.).
Того ж року полкові суди було перетворено на гродські, де розглядалися кримінальні справи. Головуючими в цих судах залишалися полковники, а суддя і писар називалися вже не полковими, а гродськими. Крім того запроваджено підкоморські й земські суди (в кожному полку по два, а в Ніжинському — три). Підкоморські розглядали справи про землю та межування, до їх складу входили виборний від шляхетства суддя з двома помічниками-коморниками.
Загалом судова реформа, здійснена К. Розумовським, відповідала інтересам козацької старшини.
Гетьман підтримав бажання старшини мати в Україні світські вищі навчальні. заклади, зокрема університети. На 1760 р. був детально розроблений план заснування та діяльності університету в Батурині. У ньому мали діяти 9 кафедр: латинського красномовства; логіки, метафізики й практичної філософії; натурального права й юриспруденції; старожитностей, історії «літеральної» й політичної, генеалогії та геральдики; експериментальної фізики й'математики (з усіма її частинами); теоретичної й практичної фізики; анатомії; хімії; ботаніки й натуральної історії. Курс навчання тривав три роки. За гетьманом лишалося пожиттєве право фундатора і протектора Батуринського університету.
1763 р. К. Розумовський і представники старшини підготували на ім'я Катерини II дві чолобитні: про відновлення давніх прав в Україні та про визнання спадковості посади гетьмана за нащадками роду Розумовських. У першій з них йшлося про необхідність перетворення Києво-Могилянської академії на університет та заснування університету в Батурині.
Реакція царського уряду на чолобитні виявилася різко негативною. Деякі царедворці пояснювали прохання про спадковість гетьманства як один із кроків до здійснення незалежності України від Росії, Катерина II готова була віддати гетьмана під суд. Однак прибічники Розумовського зуміли вплинути на імператрицю і врятувати графа від її гніву. Катерина II запропонувала К. Розумовському добровільно зректися гетьманства, що той і зробив без усякого супротиву.
Імператриця, проголосивши себе продовжувачкою справи Петра І, не допускала самої можливості зміцнення позицій козацької старшини в Україні й лише чекала нагоди, щоб покінчити з гетьманством. 10 листопада 1764 р. вийшов царський указ про ліквідацію гетьманства. Того ж дня К. Розумовський одержав чин генерал-фельдмаршала, пожиттєве гетьманське жалування, а також м. Гадяч з навколишніми селами, Биківську волость і палац в Батурині.
Так завершилося гетьманство К. Розумовського. Посівши гетьманство з царської ласки, він так і не проявив хисту державного діяча, виразника інтересів України, не піднявся до ролі лідера свого народу. Більше того, офіційне закріпачення селян через двадцять років після його гетьманства було логічним наслідком тих відносин старшини до народу, які остаточно утвердились при Розумовському.
Після ліквідації гетьманства К. Розумовський залишився крупним поміщиком. За ревізією 1782 р. лише на Чернігівщині йому належало 74 177 посполитих, а в російських губерніях (псковських і можайських помістях) — понад 45 тис. кріпаків. Багатий посаг дружини, величезна спадщина старшого брата Олексія (обоє померли 1771 р.), даровані маєтності від Єлизавети Петрівни та Катерини II поставили К. Розумовського врівень з найпершими багачами Російської імперії.
Позбавлений гетьманства, а також права проживати в Україні, К. Розумовський тривалий час перебував за кордоном, жив у Петербурзі, Москві. Лише 1794 р. переїхав на постійне проживання в Батурин. Доживав вік одинаком.
Похований у церкві Воскресіння Христового, відбудованій ним на руїнах мазепинської церкви (зруйнованої під час розгрому Батурина у 1708 р. О. Меншиковим). На могилі поставлено мармуровий пам'ятник з гербом і горельєфним погруддям гетьмана (в профіль), а на пам'ятнику — чаша. На могилі напис: «Здесь покоится тело его сіятельства господина генерал-фельдмаршала, сенатора, действительного камергера й орденов россійских святаго апостола Андрея Первозванного, святаго Александра Невского, польскаго Белого орла і голстинскаго святыя Анны кавалера графа Кирила Григоріевича Разумовскаго, родившагося в 1728 году марта 18 дня, скончавшагося в Батурине а 1803 году генваря 9-го, в семьдесят четыре года, девять месяцов и двадцать два дни».