Гайдамацький та Опришківський рухи на Україні.
. Опришківський рух
Посилення національного та кріпосницького гніту на західноукраїнських землях привело до виникнення руху опришків, який спочатку охопив Прикарпаття, а згодом поширився на Закарпаття й Буковину. Серед учасників цього руху було чимало вихідців і з інших територій України, а також Польщі, Угорщини й Молдови. У Карпатські гори втікали покривджені селяни (наймити, комірники, пастухи, панські слуги) та бідні міщани. Вони формували невеликі загони, які з ранньої весни до пізньої осені нападали на панські маєтки, замки, на орендарів і лихварів, а захоплене майно роздавали сільській бідноті. Як і гайдамаки, опришки вдавалися до партизанської тактики, зненацька нападали на ворогів і швидко відходили, уникаючи відкритого бою. Типовою зброєю в опришків були рушниці, пістолі, списи, ножі та рогатини. Символами відваги й мужності в них були топірці (бартки), на яких вони давали клятву, коли вступали до загонів.
В очах простого народу це були народні месники — легендарні й непереможні герої. У кожній селянській хаті на них чекала підтримка й допомога. Опришки мали тісні зв'язки з гайдамаками, а часто навіть проводили з ними спільні операції. У XVI - першій половині XVII ст. опришки діяли на Покутті, Сяніцькій і Перемишльській землях. У період Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького вони спільно з повсталими селянами вели боротьбу проти польської шляхти. У травні 1648 року опришки здобули королівський замок у Повстанці, а в липні — Сяніцький замок. У 1648 році народні месники брали участь у повстанні під керівництвом С. Височана, а в 1653 році загін опришків під керівництвом Харачка допомагав війську Т. Хмельницького в Молдові. У другій половині XVII ст. рух опришків очолювали ватажки Нестор (1683 рік), І. Винник, М. Скребета, І. Бордюк та ін., а на початку XVIII ст. — І. Пискливий, Пинтя, В. Сохоник.
Та найвищого піднесення опришківський рух досяг у 1738-1759 pp. Легендарним ватажком опришків 30-40-х років XVIII ст. став Олекса Довбуш.
Після приєднання західноукраїнських земель до Австрійської імперії внаслідок поділів Речі Посполитої опришківський рух не вщухав. Його очолили В. Баюрак та І. Бойчук.
Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях XVIII ст. на території Правобережної України. У першій половині XIX ст. в Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад 50 загонів повстанців, ватажками яких були В. Яким'юк, Д. Марусяк, М. Шталюк, В. Фреюк, І. Вередюк, М. Циган, І. Волощук та ін.
Австрійський уряд постійно посилав проти опришків спеціальні каральні загони. У другій половині XIX ст. внаслідок скасування панщини та кривавих репресій Відню вдалося придушити цей рух. Останнім ватажком опришків був М. Драгирук (Бордюк), прилюдно страчений 1878 року в Коломиї.
Про героїчну боротьбу опришків складено багато народних пісень, легенд, переказів. Цій темі присвячені художні твори М. Шашкевича, І. Вагилевича, Ю. Федьковича, М. Устияновича, І. Франка, В. Гжицького та ін., наукові праці К. Воицицького, А. Бельовського, М. Косака, А. Прохаски, Ю. Целевича, І. Крип'якевича та ін. І до сьогодні деякі гори, скелі та річки в Карпатах носять імена безстрашних ватажків опришків.
Довідка.
Опришками називали борців проти феодального й національного гноблення в Галичині, на Закарпатті та Буковині. Вони громили шляхту, багатіїв, католицьких священиків. Перша згадка про опришків у Карпатських горах належить до 1529 року.
Олекса Довбуш (1700-1745)
Народився в с. Печеніжин на Прикарпатті (тепер містечко Івано-Франківської обл.) у сім'ї бідного селянина. Коли Олексі виповнилося 16 років, він разом з кількома десятками однодумців пішов у гори й розпочав боротьбу з панами. Відважний Довбуш став народним улюбленцем. Його загін здобув міцну Богородчанську фортецю, здійснив сміливі напади на Дрогобич та Рогатин. Шляхта влаштовувала на О. Довбуша справжнє полювання, але він залишався для влади невловимим. Згідно з давніми переказами хороброго ватажка смертельно поранив 1745 року панський найманець, селянин С. Дзвінчук. Друзі поховали О. Довбуша у високих горах.
Гайдамацький рух!
Термін «гайдамака» вперше з’являється в історичних джерелах початку ХVІІІ століття. Це слово взагалі має тюрське, конкретніше – арабо-турецьке походження і в перекладі означає – гнати. Тобто людина, що гонить, переслідує. І через те це слово набуло значення «розбійник».[1]
На українському ґрунті це слово вживалося у більшості випадків в іншому значенні, і під «гайдамаками» розуміли учасників національно-визвольного руху проти поневолювачів Речі Посполитої та Російської імперії. На Поділлі вони називалися дейнеками, левенцями, в Галичині – опришками.
Перші письмові відомості про гайдамацький рух зафіксовані 1708 року на Волині, а згодом на Поділлі, Брацлавщині і Київщині. Спільним для гайдамацького руху на всій території України було те, що їх активні дії починалися навесні і тривали до пізньої осені. Гайдамацькі загони були різними як за чисельністю, так і тривалістю існування. Одні діяли довший час, інші – тільки один сезон, або ж до завершення окремої акції. Спочатку вони були невеликими і діяли розрізнено. Пізніше вони стають більшими і діють злагодженіше, зокрема на Правобережній Україні. На Лівобережжі і Слобідській Україні ці загони майже завжди були невеликими, що давало їм змогу зненацька з’являтися і раптово зникати.
Документи свідчать, що гайдамацький рух набрав найбільшого розмаху на Правобережній Україні, переростаючи в загальнонародні повстання. Проте він не був ізольованим, а знаходив відгук на Лівобережній і Слобідській Україні. Особливо у другій половині ХVІІІ століття, з ліквідацією полкового устрою і, по суті, закріпаченням козаків на Слобожанщині гайдамацький рух тривав безперервно. Військові застави російських військ, число яких у цей час особливо зросло, зазнавали серйозних поразок від гайдамаків. Проте російська, особливо радянська історіографія навмисне зводила гайдамацький рух лише до Правобережжя, замовчуючи народний спротив російській експансії на одвічно українські землі.
Винятково велику роль у розгортанні гайдамацького руху відіграла Запорізька Січ. Запоріжжя було тим резервуаром, куди стікалися втікачі з усіх кінців України. Тут, у Запоріжжі, формувалися гайдамацькі загони, до складу яких входили, а нерідко й очолювали їх, запорізькі козаки. Участь запорізьких козаків у гайдамацькому русі зміцнювала сили повстанців, поповнюючи їх загони загартованими, відважними і досвідченими воїнами, надавала цьому рухові більшої організованості і цілеспрямованості. В свою чергу, героїчна боротьба запорожців підтримувала в народних масах дух протесту проти гноблення, надихала їх на опір.
Гайдамацькі повстання також сприяли активізації дій опришків на Галичині, зокрема в Теребовельському та Коломийському повітах 1734 року, на Покутті, на чолі з Олексою Довбушем 1743-1745 рр., Болехові та Космачі 1759 року.
Гайдамацький загін Подоляки 1768 року діяв на Поліссі (в районі Овруча, Мозиря), оволодів Радомським замком і проник на лівий берег Прип’яті.
Гайдамаки діяли також на територіях, що належали Туреччині, зокрема нападали на Балту і Голту, чим викликали невдоволення турецьких властей.[1]