ПОЛІТИЧНА РЕАКЦІЯ. СТОЛИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА. ЗАГОСТРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПИТАННЯ

Після поразки революції в країні настав період політичної реакції, яка, за ім'ям голови царського уряду, отримала назву столипінської. II Дума розпускалась, вводився в дію новий вибор­чий закон, за яким 80% населення позбавлялося виборчих прав. В основному це стосувалося робітників, селян, неросійських на­родів. III Дума була реакційною, більшість у ній мали чорносо­тенці і октябристи, що давало можливість царю успішно нею ке­рувати. Від України обрали 111 депутатів, з них 64 поміщика. За партійною приналежністю більшість їх належала правим та російським націоналістам (55). Національно-дешжратичні партії України не змогли провести своїх представників до ІІI Думи.

Значно посилилися репресії: в більшості губерній України діяв надзвичайний стан, лютували каральні загони. У 1909 р. у тюрмах країни перебувало 170 тис. революціонерів. Фактично розгромлені були профспілки та інші громадські організації Як­що у 1905 р. нараховувалось 245 тис. членів профспілок, то у 1909 р. залишилось лише 13 тис.

Прагнучи не допустити нової революції і зміцнити свою соціальну опору, царський уряд на чолі з П.А.Столипіним ви­рішив здійснити реформи, які торкались, перш за все, аграрного сектору.

Основні заходи аграрної реформи:

- дозвіл виходу з общини і закріплення землі у приватну власність, тобто розмивання общинного землеволодіння;

- створення хуторського та відрубного господарства;

- надання кредитної допомоги селянам через селянський поземельний банк;

- проведення переселення селян з європейської частини держави, де землі не вистачало, у Сибір, на Далекий Схід, у Середню Азію.

Тим самим Столипін хотів вбити двох зайців: дати селянам землю, вивезти їх з перенаселених районів, позбавившись незадоволених мало- і безземеллям. Планувалось, що реформа сприятиме зміцненню держави взагалі, оскільки крім аграрних перетворень, вона передбачала реорганізацію місцевого самовря­дування, судових установ, страхування робітників, запроваджен­ня загальної початкової освіти.

Столипін прагнув еволюційним шляхом досягти соціально-економічного прогресу при збереженні царської монархії, влади і привілеїв багатих верств населення (у першу чергу поміщиків та буржуазії), а також заможного селянства.

В Україні з 1906 по 1915 рр. з общини вийшли 458 тис дворів, або 30,2% від загальної чисельності общинних земель. Ті селяни, які виходили з общини, мали право отримати землю у відруб, тобто в одному місці, «куском». Якщо вони переносили туди будинок і господарські будівлі, то це називалося хутором. До початку 1916 р. в Україні утворилося 440 тис. хуторських і відрубних господарств (13% загальної кількості). Для допомоги селянам у створенні хутірського господарства створювався Се­лянський поземельний банк. Цей банк купляв у поміщиків землі, а потім за вищими цінами продавав їх окремими ділянками селянам. Селяни України протягом 1906-1910 рр. купили в банку 480 тис. десятин землі, з них хутірські та відрубні господарства 82,6%. Банк підняв ціну землі з 105 крб. за десятину в 1907 р. до 136 крб. у 1914 р. Діяльність банку сприяла зміцненню заможних се­лянських господарств. Якщо селяни не могли виплатити щорічні внески і проценти банку, то земля поверталася в банк.

На селі організовувалися прокатні технічні станції, сільсько­господарські читання з метою поліпшення агрокультури. Для ма­лоземельних селян створювалися товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва.

Певні результати дала політика переселення. Найбільшу кількість переселенців дала Україна. Це було пов'язано з тим, що саме тут конче не вистачало землі, відчувалося сильне аграрне перенаселення. До Сибіру з України переїхало близько 1 млн се­лян. Та невдовзі 17% з них повернулися назад, ще більш незадоволеними і збіднілими, оскільки в Україні у них землі не було і у Сибіру вони її не змогли отримати з різних причин. Це призвело до загострення соціальних стосунків в українському селі. Таким чином, реформа сприяла подальшій соціальній диференціації на селі.

Ця диференціація призвела до того, що у бідняків земельні наділи зменшувались, а у заможних - збільшувались. Концен­трація наділів давала можливість ширше застосовувати машини, добрива, агрокультуру. Розширилися посівні площі. Середньо­річний валовий збір зернових збільшився з 775 млн пудів у 1900-1902 рр. до 1070млн у 1910-1913 рр.

Столипінська аграрна реформа після відміни кріпосного пра­ва у 1861 р. була наступним великим кроком на. шляху еволю­ційного розвитку Російської імперії, поступового перетворення її з феодальної в буржуазну монархію. Вона прискорила розвиток капіталістичних, ринкових відносин, соціальну диференціацію на селі, покращила стан сільського господарства, але не вирішила аграрного питання в цілому. Тому участь селянства в новій рево­люції з усіма її наслідками стала неминучою.

Напередодні війни царизм значно посилив національний гніт: закривались українські школи, «Просвіти», журнали, конфісковувались твори українських письменників, в тому числі і Т.Г.Шевченка. Укоаїнщ, як і всі інші неросійські народи, оголо­шувались «інородцями», їм заборонялося співати рідних пісень не тільки на концертах, але й на вулицях міст і сіл, читати вірші національних поетів. Таким чином, національне питання напере­додні війни значно загострилось. Національне питання — це пи­тання про ліквідацію усілякого національного гноблення, про до­сягнення рівноправності національностей, вільного самовизначен­ня і розвитку великих і малих народів. Причинами загострення цього питання були політична реакція в країні, прагнення цариз­му придушити всякий визвольний рух, в тому числі і на­ціональний; розгул шовінізму в зв'язку зпідготовкою до війни і відповідна реакція на те з боку національно-демократичних сил; зв'язок національного питання з аграрним, адже більш населення національних регіонів були селяни, для яких ці два питання пе­репліталися; правова та теоретична нерозробленість на­ціонального питання.

В цей період різними політичними силами (крім царизму, який виступав за статус-кво) пропонувались різні шляхи ви­рішення національного питання в Україні. Більшовики виступали за національне самовизначення України, українізацію шкіл і роз­виток національної культури. «Товариство українських посту­повців» (ТУП, створене у 1908 р., виступало за ідею національної автономії України в межах майбутньої конституційної Росії. Ро­сійські ліберали (кадети, трудовики) погоджувались на дозвіл уживання української мови в початкових школах у місцевостях з переважаючим українським населенням. Чорносотенці з України (Д.Піхно, В.Савенко) категорично виступали проти будь-яких по­ступок українцям, заявляючи, що українство «загрожує смер­тельною небезпекою великій російській державі».

Незважаючи на наступ і утиски царизму, українська культура продовжувала розвиватись і досягла певних успіхіь. У 1914 р. в Україні діяло 26 тис загальноосвітніх шкіл з 2,6 млн учнів, а в 27 вузах навчалося 35,2 тис. студентів.

 

Початок української революції. Утворення Центральної Ради. Універсали.

Результати лютневої революції в Росії (лютий 1917 р.)

Досягнуто - Ліквідація монархії (імператор Микола ІІ зрікся престолу). - Створення нових органів влади (Тимчасовий уряд та його комітети на місцях; Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів та місцеві ради). - Проголошення демократичних свобод (слова, друку, зібрань, союзів), амністія політичним в’язням. Не вирішено - Вихід Росії з війни. - Аграрна реформа. - Національне питання. - Встановлення 8-годинного робочого дня.

Березень 1917 р. - початок укр. революції (демонстрації в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі - з гаслами автономії або незалежності України). Завдання укр. революції: 1) Досягнення незалежності України. 2) Проведення демократичних реформ. 3) Негайні заходи по подоланню економічної кризи, проведення аграрної реформи, покращення становища робітників.

3 - 4 березня 1917 р. - утворення Центральної Ради (голова - М. Грушевський). До ЦР входили представники партій: ТУП(Товариство українських поступовців, засновник - М. Грушевський, за автономію України у складі Росії); Українських самостійників (лідер - М. Міхновський, за незалежність України); Укр. соціал-демократична робітнича партія (В. Вінниченко, С. Петлюра); Укр. партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов), інших товариств та об’єднань.

Діяльність Центральної Ради: 1) вирішення національного питання (автономія України у складі Росії); 2) вирішення завдання № 3 укр. революції - відкладалося.

6 - 8 квітня 1917 р. - Всеукраїнський Національний Конгрес (1000 делегатів). Доручив ЦР добиватися від Тимчасового уряду автономії України. 5 - 8 травня 1917 р. - І Всеукраїнський військовий з’їзд. Підтвердив повноваження ЦР. Обраний Генеральний військовий комітет (Вінниченко, Міхновський, Петлюра) починає українізацію військ (створення українських військових частин).

10 червня 1917 р. - І Універсал Центральної Ради. Зміст: 1) Проголошення автономії України у складі Росії. 2) ЦР - найвищій державний орган в Україні.

15 червня 1917 р. - створено уряд - Генеральний Секретаріат (голова - В. Вінниченко)

3 липня 1917 р. - ІІ Універсал Центральної Ради (Компроміс між делегацією Тимчасового уряду і керівництвом ЦР). Зміст: 1) Тимчасовий уряд визнає Ген. Секретаріат, але буде затверджувати його склад. 2) Центральна Рада відмовляється від проголошення автономії до скликання Всеросійських Установчих зборів; вводить до свого складу представників від партій національних меншин.

7 листопада 1917 р. - ІІІ Універсал Центральної Ради. Зміст: 1) Проголошення УНР (Укр. Нар. Республіки) як автономної у складі Росії (але не більшовицької Росії). Територія УНР - 9 укр. губерній. 2) Проголошення демократичних свобод (слова, друку, віросповідання, зібрань, страйків, спілок, недоторканість особи та житла). 3) Усім народностям, що проживають в Україні - право національно-персональної автономії. 4) Соціально-економічні реформи: аграрна (націоналізація поміщицьких земель), 8-год. роб. день, державний контроль за виробництвом. 5) У зовнішній політиці - вимога до воюючих країн розпочати мирні переговори. Але ці соц.-ек. реформи не були виконані Центр. Радою, на заклик розпочати мирні переговори воюючі країни уваги не звернули.

9 січня 1918 р. - ІV Універсал Центральної Ради. Зміст: 1) Проголошення незалежності УНР.

2) Влада в УНР - належить народу, уряд (Генеральний секретаріат) перейменований у Раду Народних Міністрів. 3) Підтверджувалися дем. свободи, права національних меншин.

4) Оголошувалася земельна реформа (передача селянам землі без викупу). 5) У зовнішній політиці - мир і дружба з іншими державами за умов їхнього невтручання у внутрішні справи України.

29 квітня 1918 р. - останній день діяльності Центральної Ради. Прийняття Конституції УНР. Обрання президентом УНР М. Грушевського. Гетьманський переворот.

Конституція УНР: Незалежність УНР, її демократичний республіканський устрій. Законодавча влада - Державній Раді; виконавча - Голові держави (президенту) і Раді Міністрів; незалежність судової влади. Державна мова - українська. Герб - тризуб блакитного кольору на синьому тлі.

Причини падіння Центральної Ради: 1) Втрата авторитету серед трудящого населення (відкладання аграрної реформи та покращення становища робітників; не сприймання союзу ЦР з Німеччиною та Австро-Угорщиною). 2) Втрата підтримки заможних верств - землевласників і підприємців. 3) Зацікавленість німецько-австрійського командування у такій укр. владі, яка забезпечить виконання умов Брестського миру (постачання продовольства до Німеччини та Австро-Угорщини).

 

Гетьманат Скоропадського.

29 квітня 1918 р. − на Всеукраїнському з’їзді землевласників прийнято рішення про встановлення в Україні монархії − гетьманату (П. Скоропадський). Назва − Українська держава. Політика П. Скоропадського: повернення до старих порядків у промисловості (заборона страйків, дозвіл на збільшення робочого дня ...); захист прав поміщиків на змелю, обіцянка у майбутньому провести аграрну реформу (але селяни - землю за викуп); зібрання продовольства і сировини для відправки до Н. і А-У (за умовами Брестського миру 27 січня 1918 р. Саме тому німецьке та австрійське командування підтримувало гетьманат); сприяння розвитку укр/культури (відкриття шкіл, гімназій, видання підручників, заходи по створенню АН). Але − просте населення було невдоволено жорсткою політикою гетьманату - страйки, постання селян ... У серпні 1918 р. з діячів укр/партій створююється УНС (В. Винниченко) як опозиція гетьманату. Листопад 1918 р. − революції в Німеччині та А-У - в результаті німецько-австрійські війська перестали підтримувати гетьмана.

Директорія УНР

В ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС була створена Директорія УНР (голова − В. Винниченко) − для керівництва збройною боротьбою з гетьманатом. Невдоволене населення, озброєні загони селян на чолі з отаманами поповнюють війська Директорії. Гетьманські війська, без підтримки н-а військ одержують поразки. 14 листопада гетьман зрікається влади і вона переходить до рук Директорії. Українська держава (монархія) змінюється знову на УНР (республіка). Політика Директорії: відновлення дії законів УНР, Універсалів ЦР; створення нових органів влади, арешти гетьманських чиновників; прийняття виборчого закону, за яким власники підприємств, поміщики і навіть вища інтелігенція позбавлялися виборчих прав; обіцянки провести аграрну реформу; війна з зовнішніми ворогами (Радянська Росія, білогвардійська армія генерала Денікіна, якого підтримували Англія і Франція; Польща), намагання найти союзників, які б допомогли УНР. Результат − втратила підтримку тієї частини населення, без якої налагодження держави не можливе; селяни, не чекаючи реформи, починали самі захоплювати землі, поглиблювалася ек/криза, землі УНР захоплювали вороги (листопад 1918 − весна 1919 р. − рад/війська; літо 1919 р. − війська Денікіна;

ЗУНР

Жовтень − листопад 1918 р. − революція в А-У, розпад держави − умови для створення незалежної держави на західноукраїнських землях. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада − повстання у Львові під керівництвом ЦВК, влада перейшла до Укр. Національної Ради, сформовано уряд і проголошено ЗУНР (13 листопада − закон, який визначив її територію (Сх. Галичина. Закарпаття, Буковина); столицю Львів; влада − народу). Президент ЗУНР − Є. Петрушевич. Політика ЗУНР: створено ефективну систему управління, заходи по подоланню ек/кризи, створено армію − УГА, проголошено агарну реформу ... Але майже з перших днів свого утворення ЗУНР − у стані війни з Польщею. 22 січня 1919 р. − в Києві проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. Але реалізувати на практиці це об’єднання не вдалося. Весна − літо 1919 р. − спільні дії армій УНР і ЗУНР проти ворогів. Але між керівництвом − протиріччя (Директорія − за зближення з Польщею, ЗУНР − з Денікіним ....)

В результаті визвольна боротьба і Директорії УНР і ЗУНР потерпіла поразку. На Наддніпрянщині весною 1920 р. остаточно була встановлена радянська влада. Зах Україна за міжнародними договорами на початку 1920-х рр. була поділена між Польщею, Румунією та Чехословаччиною.

Україна у 1919 – 1920 рр.

1. Радянська влада в Україні, політика «Воєнного комунізму».

1919 р. увійшов у історію України встановленням радянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави — Українська Народна Республіка. З 6 січня 1919 р. держава, що стверджувалася в Україні радянськими багнетами, одержала нову назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). більшовицьких планів. Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 p., коли III Всеукраїнський з'їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу «диктатури пролетаріату».

. Запроваджуваний економічний курс одержав назву «воєнного комунізму». Його складовими були:

— націоналізація всіх підприємств;

— заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;

— мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності;

— введення продовольчої розкладки.

Своєрідним стрижнем політики «воєнного комунізму» була продрозкладка, запроваджена 11 січня 1919 р. Відповідно до опублікованого цього дня документа, кожна губернія мусила здати державі «лишки» зерна та інших продуктів. Спочатку розміри «лишків» визначалися реальними потребами сім'ї та фактичною наявністю в неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави в хлібі.

2. Червоний терор.

Радянський уряд України, очолюваний X. Раковським, у своїй діяль­ності припустився низки помилок. Українська мова вилучалася з ужитку не тільки в державних, а й у культурно-освітніх установах, що негативно сприйняла місцева інтелігенція. Боротьбу з контрреволюційними елемен­тами провадила ЧК — чекісти робили обшуки, розстрілювали за доносами, без суду та слідства, арештовували за належність до "колишніх", до "бур­жуїв", до офіцерів і т. ін., що викликало обурення місцевого населення.

3. Радянсько – польська війна і Україна. Варшавська угода. Припинення боротьби регулярних українських військ.

24 квітня 1920 р. між Польщею та УНР було укладено військову конвенцію, суть якої полягала в об'єднанні сил для боротьби з більшовиками (Польща мусила забезпечити петлюрівців озброєнням та боєприпасами, а УНР польські формування — продовольством, фуражем тощо).У своїй сукупності політична, торговельно-економічна та військова конвенції й утворили Варшавський договір, який фактично став трампліном для початку радянсько-польської війни. Вже 25 квітня 1920 р. об'єднані польсько-українські військові формування (20 тис. польських і 15 тис. українських воїнів) перейшли Збруч і почали активні бойові дії. Раптовість удару, краще озброєння та потрійна перевага в силах принесли успіх. Тільки протягом першого тижня боїв було здобуто Житомир, Бердичів, Козятин. 6 травня польсько-українське військо увійшло до Києва. Поступово польсько-радянська війна для більшовиків з оборонної перетворювалася на наступальну, більше того, взяття Львова та Варшави давало змогу принести на багнетах червоногвардійців революційну іскру в Європу і розпочати омріяну «світову революцію».

18 березня 1921 р. між протидіючими сторонами було укладено Ризький мирний договір, суть якого полягала у визнанні Польщею існування УСРР та переході під контроль польської держави Підляшшя, Холмщини, Західної Волині та Західного Полісся. Отже, укладена Польщею та УНР Варшавська угода не досягла своєї мети і не дала змоги реалізувати плани ні Ю. Пілсудському, ні С. Петлюрі. Не виправдали себе розрахунки на слабкість Червоної армії, критичність ситуації в радянській державі, на допомогу Антанти та на вибух антибільшовицького повстання тощо.

4. Повстанські рухи, поразка українського визвольного руху, більшовистська окупація України.

Несхвально ставилося селянство і до більшовицьких планів колективізації села, проголошених 14 лютого 1919 р. у декреті ВЦВК Навесні 1919 р. піднялася хвиля стихійного селянського руху, спрямованого проти продрозкладки та насильницького створення колгоспів. Очолювані отаманами Зеленим (Д. Терпило), Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни активно почали обстоювати свої права. Хвиля народного гніву наростала: якщо у квітні відбулося 98 антибільшовицьких виступів, то в червнілипні — вже 328. Піднявшись на Київщині, Чернігівщині та Полтавщині, повстанська хвиля невдовзі охопила всю територію УСРР.

Своєрідним піком антибільшовицьких повстань став виступ збройних формувань під керівництвом начдива радянських військ, кавалера ордена Червоного Прапора, в минулому отамана військ УНР М. Григор'єва. У своєму універсалі (9 травня 1919) він закликав український народ: «Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура працюючого люду, хай живуть мозоляві руки селянина та робітника! Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада рад народу України!» Під цими гаслами григор'євцям досить швидко вдалося захопити Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Проте Григор'єва не підтримали інші лідери повстанців — Н. Махно, Зелений; григор'євське гасло «Україна — для українців!» відлякувало значну кількість

потенційних союзників, а традиційна для його військ практика мародерства, терору та погромів не сприяла консолідації сил повстанців та зростання їхніх лав. Врешті-решт радянські війська оговталися від перших невдач і силами збройних формувань під командуванням К. Ворошилова та О. Пархоменка на Полтавщині завдали поразки повстанцям та придушили виступ М. Григор'єва.

Перемога над Григор'євим не означала перемоги над повстанським рухом в Україні. ІІ хвиля повстань.

Конференція продзагонів, яка відбулася в грудні 1920 р. у Харкові, урочисто запевнила наркомат продовольства, що «куркульству буде завдано удару, і хліб... буде взятий силою і могутньою волею українського і великоросійського пролетаріату».

Для подібних акцій сили продзагонів вже не вистачало, і на допомогу їм було кинуто 68 загонів червоноар-мійців (майже 5,5 тис. осіб) Української запасної армії. Проте здійснення продрозкладки за допомогою армійських частин тільки ускладнило ситуацію, оскільки наштовхнулося на збройний опір селянства.Майже на всій території України, насамперед у Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях поширився повстанський рух, який влада розглядала як політичний бандитизм.

За офіційними даними, наприкінці 1920 — на початку 1921 pp. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. Про масштаби селянського опору і серйозність загрози радянській владі свідчить те, що на боротьбу з повстанцями було кинуто дві третини регулярних частин Червоної армії, які діяли проти Вран-геля. Очолили ці воєнні формування відомі воєначальники В. Блюхер, П. Дибенко, І. Дубовий, Г. Котовський, О. Пархоменко.На Півдні та частині Лівобережжя повстанці діяли під анархо-комуністичними гаслами, на решті території — під націоналістичними.З часом соціальна суть селянського руху поступово змінювалася. Він ставав своєрідною професійною діяльністю декласованих елементів міста і села, які були розбещені імперіалістичною і громадянською війнами та політичною нестабільністю суспільства. Тому боротьба набувала характеру взаємовинищення. Так, питання про ліквідацію продрозкладки перетворилося з проблеми економічної у політичну з тенденцією переростання у воєнну.