Неоінституціоналізм. Теорія трансакційних витрат та економічна теорія прав власності Р.Коуза.
Теорія трансакційних витрат. Економічна теорія прав власності. Рональд Коуз (1910р. нар.) — американський економіст англійського походження. 1991 р. він одержав Нобелівську премію за праці з проблем трансакційних витрат — «Природа фірми» (1937), «Проблеми соціальних витрат» (1960). Тоді ці публікації мало кому були відомі. А згодом про них заговорили як про епо- хальні праці, зокрема статтю «Проблеми соціальних витрат» визна- но чи не найбільшим досягненням економічної думки після другої світової війни. Одна з найважливіших заслуг Коуза полягає в тім, що він визна- чив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як трансакційні3 витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації. Господарська система — це своєрідно впорядкована система зв'язку між виробниками матеріальних і нематеріальних благ і по-слуг та споживачами. Координація цього зв'язку, тобто вирішення що виготовляти, як виготовляти, для кого виготовляти, може здійснюватися двома способами: спонтанним, або стихійним порядком і єрархією. Спонтанний порядок — це ринок, який виник природним шляхом, у процесі розвитку людської цивілізації. За умов ринкової системи інформацію щодо наявності товарів, цін на них, щодо смаків споживачів розпорошено. За цих умов інформація, необхідна суб'єктам господарювання, може передаватися лише через механізм коливання цін. Поняття «власність» прихільники теорії замінили терміном «право власності». Власність є не ресурс сам по собі, а низка прав або принаймні частка права використання ресурсу, Ця частка включає 11 елементів: право володіння, право користування, право управління, право на дохід і под. Права власності с не що інше, як певні «правила гри», санкціоновані суспільством, Друга особливість теорії права власності полягає в тім, що категорія власності виводиться з проблеми обмеженості ресурсів. Ті ресурси, кількість яких не обмежена, не стають об'єктом власності. З приводу їх використання між людьми не виникає ринкових відносин. На думку Коуза, для успішного функціонування ринку важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються суб'єктами господарювання — ринок здатний до саморегулювання настільки, що може усувати навіть соціальне значущі зовнішні ефекти (екстерналіі). Зовнішні ефекти — це витрати, або вигоди, зв'язані з економічною діяльністю, що стосуються осіб, які не є учасниками даної ринкової угоди. Наприклад, забруднення навколишнього середовища якимось підприємством, шум аеропорту тощо. Той, хто спричиняє ці «ефекти», часто змушує населення збільшувати витрати на охоронні заходи, але далеко не завжди компенсує їх. Досліджувати цю проблему почав іще англійський економіст А. Пігу. Він доводив, що ринкова система нездатна її розв'язати, оскільки зовнішні ефекти не можна оцінити. Тому він обгрунтував необхідність державного втручання і запровадження спеціального податку на винних. Р. Коуз довів помилковість теоретичних висновків А. Пігу і показав можливість трансформації зовнішніх ефектів у внутрішні витрати учасників ринкової угоди без будь-якого втручання держави. Цей висновок має назвутеореми Коуза. Державне втручання не завжди бажане. Воно буде ефективним тоді, коли витрати державного втручання будуть меншими за витрати, зв'язані з нестабільністю ринку. Основні характерні ознаки інституціоналізму: 1) критичний аналіз ортодоксальних теорій, побудований на розробці альтернативних програм; 2) спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками — соціологією, психологією, антропологією, юриспруденцією тощо; 3) намагання вивчати не стільки функціонування системи, скільки її розвиток (трансформацію капіталізму); 4) аналіз економічних відносин не з позицій так званої економічної людини, її розрізнених дій, а з позицій організації суспільства, держави; 5) намагання посилити суспільний контроль над бізнесом, ви-знання необхідності втручання держави в економіку. Сучасні інституціоналісти так само критикують неокласичні й неокейнсіанські теорії. Вони зберегли «дух незгоди», «бунтарства», що знаходять свій прояв у сучасному реформізмі. Їм притаманне також розширення традиційних об'єктів теоретичного аналізу за рахунок нових актуальних питань. 68Теорії індустріального суспільства.Науково-технічна революція справила великий вплив на всю систему сучасної політичної економії. Своєрідно відобразив її інституціоналізм, породивши новий, так званий соціальний напрям інституціоналізму. Його адепти, використовуючи принцип технологічного детермінізму, почали розробляти різні типи індустріальних концепцій трансформації капіталізму. Основи індустріальної концепції було закладено ще у працях Веблена. У 40—60-х рр. вона знов набула актуальності у зв'язку з розгортанням НТР. Родоначальником концепції «індустріального суспільства» вважають американського економістаП. Дракера, який у 40-х рр. опублікував кілька праць, присвячених цій проблемі: «Майбутнє індустріальної людини» (1942), «Ідея корпорації» (1946), «Великий бізнес» (1947), «Нове суспільство. Анатомія індустріального ладу» (1949). Становлення «індустріальної системи» він відносить до XX ст. Її основу створюють великі підприємства й корпорації, що здійснюють масове виробництво. «Індустріальна система» знаменує перехід до «індустріального суспільства». Центральним інститутом «індустріального суспільства» є велике спеціалізоване підприємство. Дра-кер визначає два різновиди «індустріального суспільства»: капіталістичне й соціалістичне. Капіталістичне «індустріальне суспільство» Дракер називав «вільним», а соціалістичне — «рабським». У 60-х рр. теорію «індустріального суспільства» розвинули американський соціолог і економістУолт Ростоу, французькі соціологи Жак Еллюль і Раймон Арон.Ростоу опублікував книжку «Стадії економічного зростання. Не-комуністичний маніфест» (1960), який виклав власну концепцію суспільного розвитку, як альтернативу марксистській формаційній теорії. Він виділяє п'ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство, 2) підготовка передумов для піднесення, 3) піднесення, 4) рух до зрілості, 5) ера високого масового споживання. «Традиційне суспільство» характеризується примітивною ручною , технікою, ручною працею, переважанням сільського господарства.; Перша стадія хронологічно охоплює всю історію людства до XVII ст. «Друга стадія зростання — це суспільство в перехідному стані»'. На цій стадії створюються передумови для піднесення. Визначальною рисою стадії є утворення централізованих національних держав. В економіці з'являються «нові типи підприємливих людей... які бажають мобілізувати заощадження й узяти на себе ризик, прагнучи прибутку або модернізації»2. На другій стадії виникають банки, зростають інвестиції, пожвавлюється зовнішня та внутрішня торгівля. Третя стадія, стадія піднесення, визначається тим, що сили економічного прогресу починають домінувати в суспільстві. Відбувається розвиток в інтересах усього суспільства. Цю стадію різні країни пройшли в історично різні відрізки часу. В Англії — це (приблизно) два останні десятиріччя XVIII ст., у Франції і США — кілька десятиріч перед 1860 р. Четверта стадія характеризується постійним прогресом, удосконаленням техніки, поширенням нової технології на всю сферу господарської діяльності, більш швидким зростанням випуску продукції порівняно зі зростанням кількості населення. Саме цю стадію Ростоу називає «індустріальним суспільством». Найхарактернішою рисою п'ятої стадії економічного зростання є випуск товарів тривалого користування. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не виробництво, а «споживання і благоденство в самому широкому розумінні»3. П'ятою стадією Ростоу не завершує періодизацію суспільного розвитку. Майбутнє суспільство він зв'язує зі стадією «за споживанням», якої ніби вже досягнуто у США. Для неї характерним є переважання сімейних та інтелектуальних цінностей над споживанням. Ростоу вважає, що високе масове споживання стане загальним і закликає людство прискорити цей процес. Рачмон Арон — французький соціолог. Свою концепцію індустріального суспільства він виклав у таких творах: «18 лекцій про індустріальне суспільство» (1962) та «Три нариси про індустріальну епоху» (1966), Індустріальне суспільство він визначає як таке, у котрому найбільш поширеною формою виробництва є велика промисловість. Такому суспільству притаманні повне відокремлення від сім'ї, технологічний поділ праці, нагромадження капіталу, концентрація робітників. Отже, визначення індустріального суспільства в Арона є досить розпливчатим, поверховим. Він також виділяє два типи індустріального суспільства: капіталістичне й радянське. Різницю між ними він бачить у формі власності на засоби виробництва і способах регулювання економіки. Жак Елпюль — французький соціолог, розробив концепцію «технологічного суспільства». Основою «технологічного суспільства» у нього є техніка, яка панує над суспільством і людиною. Вона розвивається за власними законами і не підвладна людині. Вона ав- тономна і щодо економіки та політики. «Техніка, — писав Ел- люль, — спричиняє й зумовлює соціальні, політичні та економічні зміни. Це — першорушій усього останнього». Сучасні концепції футурології(постінд).Серед багатьох проблем сучасності однією із центральних є проблема майбутнього. Усі, хто живе сьогодні, будують світ майбутнього, світ XXI століття. Яким він буде? Що дасть людству? Марксистсько-ленінською концепцією суспільного розвитку, в основі якої лежить зміна суспільно-економічних формацій, передбачається побудова комунізму як майбутнього людства. Цій концепції протистоять концепції футурології (науки про майбутнє) західних економістів. Назву новій науці дав німецький політолог О. Флехт-хейм. У праці «Історія і футурологія» (1966) він визначає футурологію як засіб переборення «старих ідеологій». Спроби визначити контури соціальної організації суспільства майбутнього робили ще прогресивні мислителі пізнього середньовіччя Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла, великі соціалісти-утопісти — Ш. Фур'є, Сен-Сімон, Р. Оуен. У 60—70-х рр. виник справжній «футурологічний бум». Економісти, філософи, соціологи починають активно прогнозувати майбутнє. Виникає низка урядових і позаурядових організацій, які займаються моделюванням і прогнозуванням майбутнього. Однією з перших таких міжнародних організацій був «Римський клуб» (1968). 1974 року було утворено «Всесвітню федерацію досліджень майбутнього». Виникають наукові центри під егідою 00Н, ЮНЕСКО. Над створенням моделей і прогнозів майбутнього працюють наукові центри при університетах, міжнародних концернах, банках. Учені намагаються осмислити економічні, екологічні, енергетичні, демографічні та інші проблеми, які постали перед людством на глобальному і регіональному рівнях. Відбувається швидкий розвиток футурології як науки. Справді, футурологія виникла й розвивалась як альтернатива марксизму. Не можна заперечувати і того, що вона виконувала певне соціальне замовлення. Проте заперечувати її — неправомірно. Якщо підходити з таких позицій до визначення науки, то, враховуючи історичні реалії сьогодення, можна заперечувати марксизм, як наукову теорію. У футурологічних концепціях так само, як і в теоріях трансформації капіталізму, немає єдиної методологічної основи. Футурологи обмежуються фрагментарною характеристикою суспільства, зводять до абсолюту одну його сторону, рису. Досить умовно можна виокремити два основні напрями сучасної футурології — індустріальний і конвергентний. Прихильники теорії конвергенції, як уже зазначалося, намагалися спрогнозувати процеси суспільного розвитку, виходячи з існування двох протилежних систем. У межах індустріального напряму футурологічний характер мають різноманітні теорії так званого постсуспільства. За підрахунками Белла протягом 60—70-х рр. з'явилось близько двадцяти визначень майбутнього суспільства з префіксом «пост»: постбуржуаз-не суспільство Р. Дарендорфа, посткапіталістичне суспільство Р. Ліхтхейма і Е. Боулдінга, постцивілізація Г. Кана, постсучасне А. Етціоні та інші. Основним методологічним принципом усіх цих теорій є технологічний детермінізм, тобто твердження, що розвиток техніки визначає розвиток суспільства незалежно від його соціально-економічної структури. Роль науки, техніки, технології в розвитку суспільства гіперболізується. Англійський футуролог Ст. Котгров писав з приводу цього: «Основою формулювання наших уявлень про майбутнє є технологічний детермінізм, який стверджує, що машини творять історію. Індустріальна революція і тепер «нова індустріальна революція» є поняттям, які припускають, що технологія є джерелом руху сучасних соціальних систем» . В основу характеристики суспільства майбутнього беруться різні Як засадні вибираються різні ознаки майбутнього суспільства. Ще 1968 р. Г. Кан, колишній директор Гудзон і вського інституту, спільно з А. Вінером опублікували працю «Рік 2000», що в ній за одну з таких ознак взяли рівень доходів на дущу населення. Цю ознаку вони визнали основним критерієм класифікації стадій суспільного розвитку, зокрема: 1) передіндустріальної — 50—100 доларів; 2) перехідної — 200—600 доларів; 3) індустріальної — 800—1500 доларів; 4) масового споживання — 1500—4000 доларів; 5) постіндустріальної— 4000—20000 доларів. Крім зростання доходу, в економіці суспільства майбутнього (за Каном і Вінером) переважатимуть соціальні мотиви виробництва, іринок відіграватиме меншу роль, високого рівня досягне комп'юте-Ьизація суспільства тощо. Проте більшість ознак постіндустріального суспільства Кан і Вінер тільки декларують, не розкриваючи їхнього змісту.