Ідеологія в сучасному світі.

У питанні щодо типології ідеологій можливі різні підходи. Один з них поділяє всі ідеології на релігійні і нерелігійні (світські, політичні). Часто дослідники звертають увагу на наявність визначених подібностей між деякими нерелігійними ідеологіями і войовничими релігійними віруваннями.

v Історія сучасного світу також свідчить, що піднесення нерелігійних ідеологій мало місце в часи швидко зростаючого секуляризму. Особливо в цьому плані слід відзначити XIX ст., яке іноді називають "століттям ідеології". Саме в цей період на Заході, насамперед у Європі, істотно зміцніли три провідні політичні ідеології: лібералізм, консерватизм і соціалізм.

v Однак ще більшу роль ідеології стали відігравати в XX ст., коли світ зазнав істотних змін під впливом наукових і технологічних революцій, обов'язкової початкової освіти, поширення знань і широкої участі мас у політичному житті. Слід зазначити, що на Сході до початку XX ст. домінували ідеології релігійні. Вони зберігають свою перевагу і пізніше, однак і туди приходять ідеологічні віяння із Заходу.

Характеристикою політичної ідеології є те, що вона відбиває суспільне буття з позицій інтересів тих чи інших соціальних груп, класів, спільнот і обслуговує ці інтереси. Тобто ідеологія — це однобічне, соціально зацікавлене відображення дійсності. А ідеологи того чи іншого напрямку найчастіше прагнуть видати це часткове відображення дійсності за ціле, за найбільш повну її картину. Політична ідеологія виступає не тільки системою поглядів і концепцій стосовно навколишнього світу, тобто певним світорозумінням, а й системою політичних орієнтацій і настанов. Тобто вона є одночасно вченням (доктриною), програмою і політичною практикою.

Історія людства знає чимало різних ідеологій. Найбільш впливовими, які ще іноді називають світовими, стали лібералізм, консерватизм, соціалізм і фашизм.

Ø Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) — кредо тих, хто вірить у примат особистої волі, точніше, оскільки "жоден уряд не допускає абсолютну свободу" (Дж. Локк), це уявлення про бажаність максимізації обсягу свободи в державі.

Ø Консерватизм (від лат. conservare — охороняти, зберігати) — кредо тих, хто вірить у цінність максимально можливого збереження існуючого порядку. Точніше це схильність орієнтуватися на ті традиції й інституції, що перевірені часом і досвідом, і якщо і впроваджувати в них нововведення, то тільки поступово і нечасто. Сам термін "консерватизм" вперше був вжитий французьким письменником Р. Шатобріаном, коли він у 1818 р. став видавати журнал "Консерватор". Виникнення консерватизму пов'язують з Новим часом, з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст., які кинули виклик "старому порядку". Тоді ж почалося формування поняття "консерватизм". Він став своєрідною реакцією на загрозу традиційним цінностям, звичному способу життя і думок, що походила від революції. Наприкінці XVIII ст. такі настрої були притаманні насамперед дворянству, однак з розвитком революційних подій до настроїв феодальної аристократії приєднувалися настрої представників інших верств суспільства.

Ø Соціалізм (від латинського socialis — "суспільний") — це і сукупність доктрин, і політичні рухи, що ставлять перед собою мету здійснити зазначені доктрини на практиці, а також визначена організація суспільства. Головне в цій системі полягає в тому, що приватна власність і розподіл прибутків підлягають соціальному контролю, а не визначаються індивідами, які дбають про свої власні інтереси, чи ринковими силами капіталізму. Історія сучасності знає чимало різних форм соціалізму, які залежать від того, що мається на увазі під "соціальним контролем", і від міри, до якої цей контроль здійснюється над суспільством, а також ким цей контроль здійснюється. У деяких соціалістичних доктринах усі галузі промисловості повинні бути націоналізовані, у той час як в інших тільки найбільші або найважливіші, такі як банки або природні ресурси. Деякі соціалістичні доктрини мають на увазі суворо централізований державний контроль, тоді як інші допускають велику децентралізацію з делегуванням значної міри повноважень планування органам місцевого самоврядування. Деякі закликають до авторитарної командної економіки, тоді як інші припускають лише регульовану ринкову економіку. В результаті різні форми, яких на практиці набув соціалізм, разюче відрізняються. Слово "соціалізм" у сучасному, антибуржуазному, розумінні було вперше вжите в Англії в 1827 р. для позначення прихильників кооперативного руху Р. Оуена. У Франції поняття "соціалізм" з'явилося в 1832 р. в журналі "Глоб", щоб охарактеризувати вчення А. де Сен-Сімона і його послідовників. До 1840 р. цей термін набув значного поширення у всій Європі, після чого, однак, було виявлено, що деякі філософи більш раннього періоду передбачали соціалістичні ідеї. Про прагнення до соціальної гармонії і рівності всіх людей, ствердження цінності співтовариства, у якому людина може використати усі свої можливості і домогтися повного звільнення, писали в XVI і XVII ст. Т. Мор, Т. Кампанелла, Ф. Бекон та інші.

Ø Фашизм — політичний рух, що встановив свій режим в Італії в 1922-1943 pp., у Німеччині в 1933-1945 pp., в Іспанії в 1939-1975 pp. і деяких інших країнах у різний час. Таким же терміном позначають і його ідеологію. Сам термін походить від італійського слова fascismo, що, у свою чергу, є похідним від латинського fasces — фасції (пучок різок із сокирою всередині, що було регаліями влади в Давньому Римі). Б. Муссоліні в 1919 р. взяв цей символ як емблему італійського фашистського руху.

Якщо взяти останні сорок років Європи, то вимальовується з певною відносністю циклічний порядок політико-ідеологічіюї практики: за піднесенням ліберальних консерваторів відбувався прорив соціал-демократів, через неповну декаду гору брала консервативна ідеологія і так далі. У цих циклах зберігається ліберальна традиція і водночас переосмислюється інструментальне значення держави.

У масовій свідомості основні цінності співіснують, доповнюючи одна одну. Люди цінують і свободу, і порядок, однак дехто більше цінує перше, а дехто — друге. А дехто віддає перевагу рівності. Відображенням цього в політичній практиці є конкуренція партій, що борються за вплив, за голоси виборців, за доступ до влади, орієнтуючись на ті чи інші соціальні групи і властиві їм соціально-психологічні установки. Однак партії запозичують ті чи інші ідеологічні елементи одна в одної, вступають у коаліції і блоки, їхні позиції можуть у чомусь зближатися.

Останнім часом у деяких країнах, зокрема в Україні, при величезній кількості партій часом неможливо зрозуміти відмінності в їхніх програмах.

Першепояснення полягає в тому, що сучасні партії далеко не завжди віддзеркалюють інтереси визначених соціальних груп, а частіше створюються під того чи іншого лідера.

Друге— вплив неодномірності, неоднозначності сучасної масової свідомості.

Третє — "занепад великих ідеологій" на грані тисячоліть зумовлений владою постмодерну з його запереченням будь-якої влади ідей та авторитетів, орієнтацією на деконструкцію.

Четверте— перехід на етап інформаційного суспільства, у якому домінують інші інтереси іншого історичного типу особистості. Залежність людини від однієї якої-небудь ідеї або системи ідей, особливо перетворених у догму, суперечить суті постійно мінливих умов соціального середовища і місця в ній індивіда. Тому влада ідей підійшла до свого логічного завершення.

Історичні події середини 1960-1970-х років призвели до феномену, що одержав назву "кінець ідеологій", виразно виявилася глибока ідейна криза. Коло її причин обіймає величезну кількість різнопланових явищ і змін.

· На той час у політиці консерваторів, лібералів, соціалістів виявилася певна схожість. Ознаки кризи були у комуністичному русі.

· Постали нові проблеми в економіці, соціальному житті, глобальній екології, породжені НТР.

· Зростали націоналістичні рухи тощо.

· Складалося враження, що жодна ідеологічна система не може адекватно охарактеризувати реальний світ, виявити напрямок його розвитку, запропонувати модель майбутнього.

· Всі політичні сили запізнювалися з рішенням, діяли прагматично, ігноруючи свої ідеали.

· В той час важливого значення набула активність молоді, особливо студентської. Вона відкинула "мораль буржуазну і соціалістичну як таку, що обуржуазилася" і прагнула революції. Однак революція за умов кризи ідеологій була революцією анархічною та екзистенціальною. Наслідком стала "червона весна" 1968 р., коли в деяких європейських країнах відбулися масові студентські заворушення і бої з поліцією під революційними гаслами, активізувалися молодіжні рухи в США, а в Німеччині, Італії були скоєні акти "червоного терору". Ті події вплинули на процеси перебудови всієї партійно-політичної системи у Європі, на перегляд базових ідеологічних концептів.

На початку 1970-х років навколо цих ідей починають створюватися неформальні об'єднання — від регіональних і національних до міжнародного, такого, як наприклад "Грінпіс". Серед цих рухів на першому місці стоять так звані нові соціальні рухи. Спочатку цей напрям обіймав антивоєнний рух (проти війни у В'єтнамі, проти розміщення нових американських ракет у Європі), "антиядерний рух" (від боротьби проти гонки ядерних озброєнь перейшли до пропаганди повного усунення з життя людей ядерних технологій, зокрема за закриття атомних електростанцій). Однак нові соціальні рухи найбільш виразно виявились в екологічному русі "зелених". Перша партія "зелених" з'явилася у 1973 р. у Великій Британії, а пізніше вони виникли в більшості європейських держав, де їх представники становлять значну частку парламентарів. Починаючи з 1990-х років "зелені" стали майже постійними членами урядових коаліцій у Франції, ФРН, Італії, деяких східноєвропейських країнах. Іншим сегментом нових соціальних рухів стали рухи громадянських ініціатив, які вперше з'явилися у 1969 р. у Західній Німеччині, а потім охопили весь Захід. Це об'єднання громадян для досягнення певної конкретної мети, яка безпосередньо зачіпає їх членів. Добиватися вирішення своїх проблем вони намагаються шляхом або самодопомоги, або формування громадської думки і політичного тиску.

Ці нові рухи помітно вплинули на західне суспільство. У "старі" ідеології було включено чимало екологічних і демократичних моментів "альтернативних рухів". Відбулося подальше зміцнення громадянського суспільства на Заході, а також розширення реальної демократії — на рівні муніципального місцевого і регіонального самоврядування.

Має місце феномен фрагментації ідеологій або диференціації політичних ідей. На нього накладають певний відбиток зміни у процесах їхнього виробництва. У нових соціальних рухах функції формування і поширення ідеології перестають бути монополією політичного істеблішменту. Ідеї консерватизму, лібералізму, комунізму і фашизму свого часу ретельно конструювалися елітами. Останнім же часом у процесах формування ідеологій намітилася явна тенденція до демократизації. І якщо спочатку основи фемінізму, неофашизму, ідеології "зелених" були створені інтелектуалами, потім відповідні ідеї стали надбанням широких соціальних кіл, представники яких виступили в ролі не тільки споживачів, а й виробників нових смислів. У результаті "омасовіння" політичної ідеології вона стає менш виразною.