Походження слов’янських народів.

Зараз до слов'янських народів належать: росіяни, українці, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, серби, хорвати, словенці й інші.

Споконвічною проблемою є не тільки визначення прабатьківщини слов’ян, але навіть і можливість знайти відповідь на питання про їхнє походження. Багато є версій, хоча жодну з них не можна зараз вважати достовірною.

На межі XIX - XX ст. мовознавець І. А. Болуен де Куртене висунув припущення про походження етноніма "слов'яни" На його думку назва "слов’яни" могла виникнути спочатку в середовищі римлян, які захопили на східних кордонах слов'янської держави безліч рабів, друга половина імені яких закінчувалася на "слав" Владислав, Сулислав, Мирослав, Ярослав і т. д. Цим закінченням римляни почали називати будь-якого раба взагалі, a надалі й народи, які постачали більшість цих рабів. Від римлян це було потім перейняте й самими слов’янами. Слов'янські народи належать до давньої індоєвропейської спільноти, куди входять такі народи: німецькі, балтійські, романські, грецькі, індійські, й інші, які розселилися ще в давнину на величезному просторі від Атлантичного океану до Індійського, й від Льодовитого океану до Середземного моря.

Основною твірною силою праслов'янського народу слід вважати стихійну інтеграцію більш-менш споріднених племен. Хоча, безперечно, важливу роль відіграло природне розмноження й колонізація нових просторів.

До причин відокремлення слов'янського народу від індоєвропейської групи можна віднести загальноєвропейську подію, що відбулася на межі 3-4 тис. до н. е. у північній половині Європи (від Рейну до Дніпра). Тут міцніло скотарське господарство, швидко виникала майнова й соціальна нерівність. Багатими вважалися люди, які мали значне поголів'я великої рогатої худоби (у старій російській мові "скотарка" - скарбниця). Легкість відчуження черід призводить до воєн і нерівності племен та вождів, у такий спосіб порушується первісна рівність. Боротьба за череди й пасовища призвела до найширшого розселення пастушачих племен не тільки в Центральній, але й у Східній Європі аж до Середньої Волги. Розселення здійснювалося окремими, незалежними племенами. Важливим є той факт, що під час розселення (перша половина 2 тисячоліття) ще не існувало ні слов'янської, ні німецької, ні балтійської спільноти; усі племена перемішувалися й змінювали сусідів у міру поступового пересування.

Науковці вважають, що приблизно до XIV століття рух племен припинився. Уся зона європейських листяних лісів і лісостепу була зайнята індоєвропейськими племенами. Почалося осіле життя; постійно складалися різнорідні зв'язки між сусідніми племенами, уперше на такій великій території почали розвиватися нові споріднені між собою мови.

Імовірні границі праслов'янської території

Праслов'яни жили лише на частині того простору, який відбився в їхніх давніх говірках. Сьогодні батьківщиною слов'ян вважається область, що розкинулася на північ від Карпат. Але при визначенні її меж учені дуже сильно розходяться між собою.

Перша із цих версій одержала назву вісло-одерського варіанта. Польський археолог Стефан Носек, прихильник цього варіанта, порадив повернутися до археологічних матеріалів того часу, коли слов'янський народ відколовся від центральної групи індоєвропейських племен. Археологи зацікавилися культурою XV-XII ст. до н. е. добре відомою на території Польщі між Віслою й Одером. Але інший польський археолог Олександр Гардавний, а також деякі українські археологи дійшли висновку, що культура поширена й на території на схід від Вісли, аж до Дніпра, переходячи частково й на лівий його берег. На основі об'єктивних археологічних матеріалів суперечка була вирішена на користь об'єднання обох варіантів. Але остаточно питання про точні границі прабатьківщини праслов’ян, як і раніше, не вирішене.

У зв'язку із цим польські й чеські археологи пропонують розглядати як праслов'янську, археологічну лужицьку культуру, що проіснувала із 1300 до 300 р до н. е. Із визнанням слов'янської приналежності до лужицької культури пов'язується не тільки досить суттєве для слов'янських народів продовження слов'янської історії в найглибшу давнину Європи, але цим обґрунтовуються права західних слов'ян на області як споконвіку слов'янські. Класичними областями культури вважаються дві старі слов'янські області, розмішені на північ від Судет між Ельбою на заході, верхнім Одером на сході й Вартою на півночі, це - Лужицька область і Сілезія.

У період пізньої бронзи й раннього заліза на північному заході й заході на лужицьку культуру нашаровуються та частково витісняють її культури сусідніх етнічних груп (германців). Особливо важливим був рух кельтів, що почався в 400 р до н. е., у результаті якого відбувається злиття лужицької й кельтської культури.

Одним із важливих аргументів прихильників східної орієнтації є так звана зооботанічна теорія, висновки якої базуються на розгляді назв рослин і представників тваринного світу, які є в слов'янських мовах. Відповідно до своїх лінгвістичних висновків захисники цієї версії розшукують прабатьківщину слов'ян поза межами поширення таких дерев, як бук, черешня, білий клен, модрина, а саме між Віслою, Західним Бугом, Прип'яттю, Карпатами й середньою течією Дніпра. Але багато хто не вважає таку методику правильною.

Прихильники західного місцезнаходження слов'янської прабатьківщини (Костшевський, Козловський, Чекановський, Лер-Сплавинський та інші) шукають її в основному в межиріччі Вісли й Одеру. Вони спираються на те, що лужицька культура цілком або частково належала слов'янам. Як доказ вони наводять ті факти, що в слов'ян і носіїв лужицької культури збігаються місця поселень, форма й прийоми будівництва жител, похоронні обряди (трупоспалення), а головне (за "методом виключення" Бронштейна) тим, що в іншому випадку для слов'ян у Європі 1 тис. до н. е. взагалі неможливо знайти місця для поселення з огляду на те, що вони є одним із наймогутніших і найчисленніших народів цього континенту.

Однак ця теорія теж має слабкі місця, її можна обвинуватити у відсутності слов'яно-німецьких мовних зв'язків. Учений Лер-Сплавинський зміг установити на основі формального статистичного обліку, що в слов'ян більше мовних зв'язків із німецькою мовою, ніж у балтійців. Висновок: слов'яни жили в безпосередній близькості від германців, на захід від балтійців. Однак і тут є свої нюанси. Ці факти були зібрані в різні часи, отже, і цю теорію не можна вважати доведеною. Але вчені більше схиляються до того, що прабатьківщиною слов'ян була карпато-дунайська прабатьківщина, а не дніпровсько-прип'ятська.