Український соціологічний інститут у Відні (УСІ). 5 страница
На процес політичної соціалізації впливають і стихійні чинники — війни, революції, політичні та економічні кризи. Якщо політична система перебуває в стані кризи, відбуваються порушення і серйозні збої в процесі політичної соціалізації. Формуються неправильні уявлення про суспільство, які набувають стійкого характеру. Це можна простежити на прикладі тих країн, які тривалий час існують і розвиваються в умовах конфлікту або переживають серйозну системну кризу. Люди втрачають систему орієнтирів, не мають можливості навчитися стійкої політичної поведінки. У суспільстві виникає ситуація, коли гра йде «без правил», що порушує його інтеграцію і стабільність. У разі неспроможності суспільства вирішити нагальні політичні та інші проблеми в ньому виникають сили опозиційної соціально-політичної та культурної діяльності, які впливають на процес політичної соціалізації.
Отже, розглядаючи проблему політичної соціалізації, необхідно, по-перше, враховувати вік та індивідуальні особливості кожної людини; по-друге, навколишнє соціальне середовище; по-третє, політику, що її здійснюють інститути влади, впливаючи на стан
Громадянське суспільство і політичне життя
Людина і політика
суспільства; по-четверте, суспільно-політичні партії та організації, а також особливості й рівень політичної культури і субкультур.
Різні механізми передачі культурних традицій і норм у певних політичних системах дають змогу вирізнити відповідні типи політичної соціалізації.
Гармонійний тип політичної соціалізації.Відображає психологічно нормальну взаємодію людини та інститутів влади, раціональне й шанобливе ставлення індивіда до правопорядку, держави, усвідомлення ним своїх громадянських обов'язків.
Гегемоністський тип.Відображає негативне ставлення людини до будь-яких соціальних і політичних систем, крім «своєї».
Плюралістичний тип.Свідчить про визнання людиною рівноправності з іншими громадянами, їхніх прав і свобод, про її здатність змінювати свої політичні пристрасті й переходити на нові позиції, до нових ціннісних орієнтацій.
Конфліктний тип.Формується на основі міжгрупової боротьби, протистояння взаємозалежних інтересів і тому вбачає мету політичної участі в збереженні лояльності до своєї групи та підтримці її в боротьбі з політичними супротивниками.
Польський вчений Єжи Вятр розрізняє п'ять принципово відмінних за ставленням до політики типів особистості — активісти, компетентні спостерігачі, компетентні критики, пасивні громадяни, аполітичні й відчужені.
Активісти.Особи, позиція яких стосовно політики і влади як центральної категорії політики є активною. Вони не обов'язково схвалюють чи підтримують існуючу владу в даний момент. Впевнені в тому, що влада є важливою цінністю, благом, а самі активно прагнуть до неї — для себе і для групи, членами якої вони є. Тому активісти цікавляться політичними проблемами та інформовані про них. Ступінь справжньої інформованості може бути різним, залежно від рис індивіда (скажімо, від рівня його загальної освіти) і рис системи (приміром, від ступеня ознайомлення суспільства з важливою політичною інформацією). Однак активісти завжди добре інформовані.
Компетентні спостерігачі.Тип людей, які цікавляться політикою, розуміють її значення, але не бажають брати в ній участі. Здебільшого це спричинено впливом якихось аргументів, що їх вони вважають вагомими (наприклад,
вони можуть стати членами політичного керівництва тоді, коли їхня вітчизна в небезпеці, але повернутися до інших занять, яким віддають перевагу, після того, як загроза минула). Такий тип людей часто зустрічається серед учених, письменників.
Компетентні критики.Відрізняються від спостерігачів тим, що їхнє ставлення до здійснення влади чи загалом до політики є категорично негативним; інтерес до політики тісно пов'язаний саме з відразою до політичної діяльності. Вони інформовані про неї саме завдяки своїй негативній позиції.
Пасивні громадяни.До влади ставляться негативно або нейтрально і не цікавляться політичними справами, хоча іноді про них добре інформовані. їхня інформова-ність може ґрунтуватися на тому, що як громадяни вони вважають своїм обов'язком бути обізнаними щодо політичного життя. По суті, це аполітичні громадяни країни, хоч і не відчужені.
Аполітичній відчужені. Тип людей, які категорично не беруть участі в політиці, не цікавляться політикою і мало про неї знають. Вони живуть наче за межами політичної системи.
Отже, політична соціалізація — це процес не тільки надбання, а й втрати певних політичних якостей. До основних чинників, які впливають на результати політичної соціалізації, належать: характер і тип державного ладу, політичний режим, політичні інститути, партії, організації, рухи, а також неполітичні фактори: — сім'я, формальні й неформальні групи, навчальні заклади, виробничі колективи, культура, засоби масової інформації, національні традиції. їх називають агентами політичної соціалізації.
Визнаючи важливий вплив, що його прямо чи опосередковано справляє соціальне середовище на процес залучення людини до політики, слід пам'ятати про роль у цьому процесі людської індивідуальності, зокрема таких її якостей, як упевненість у собі, компетентність, віра у власні сили. Іншими словами, важливим є не лише імпульс, який надходить до конкретного індивіда, а й відповідь цього індивіда — зворотний імпульс. Отже, процес політичної соціалізації охоплює два діалектично пов'язані «зустрічні» процеси.
Посиленню ролі особи в політиці служить система соціалізації, яка здатна створити умови для того, щоб індивід посів належне місце у сфері політики з урахуванням притаманних йому здібностей і схильностей; здатна
Громадянське суспільство і політичне життя
Людина і політика
гарантувати основні права і свободи особи; максимі-зувати шанси і використати інноваційний потенціал тих людей, які є найздібнішими й водночас свідомо орієнтованими на служіння суспільству; забезпечити якість публічної інформації про суспільні проблеми, передумови та обставини політичних рішень, що ухвалюються, а також про соціальні наслідки здійснюваних дій. Результатом високої якості публічної інформації є ефективний вплив суспільної думки на рішення й дії, які здійснює влада. Високий рівень політичної соціалізації індивідів є передумовою високого рівня розвитку суспільних відносин та їх стабільності.
Людина як суб'єкт політики
та основні параметри її діяльності
У демократичному суспільстві політика здійснюється людьми для людей. Тому активна участь особи в політичному житті, роль людини як суб'єкта політики має вагоме значення.
Політична діяльність індивідів може здійснюватись як політична участь (участь громадян у політичному житті суспільства) і як політичне функціонування.
Політичне функціонування — забезпечення участі політичних інституцій (державних установ, політичних партій, громадських організацій) в управлінні спільними справами.
Сукупно вони означають професійну політичну діяльність, апаратну роботу, керівництво громадським утворенням. Американський соціолог X. Макклоскі, наприклад, визначає політичну участь як «добровільну діяльність, завдяки якій члени суспільства беруть участь у виборі правителів і, прямо чи опосередковано, у формуванні державної політики». Завдяки політичній участі, по-перше, створюються умови для якнайповнішого розкриття потенціалу особи, що є необхідною передумовою ефективного вирішення суспільних завдань. По-друге, політична участь сприяє встановленню тісного взаємозв'язку політичних інституцій із громадянським суспільством, контролю за діяльністю політико-управлін-ських структур з боку народу.
Об'єктивні характеристики політичної діяльності та суб'єктивне сприйняття політики людиною, її розуміння
власної ролі в ній служать підставою для вирізнення кількох рівнів і типів участі:
— реакція (позитивна або негативна) на імпульси, що надходять із політичної системи чи з її інституцій, не пов'язана з необхідністю високої активності людини; епізодична участь у політиці;
— діяльність, пов'язана з делегуванням повноважень; участь у виборах (місцевих або державного рівня), референдумах тощо;
— участь у діяльності політичних і громадських організацій — партій, груп тиску, профспілок, молодіжних політичних об'єднань тощо;
— виконання політичних функцій у межах державних інституцій, у т.ч. із засобами масової інформації.
— професійна, керівна політико-ідеологічна діяль
ність;
— участь у позаінституціональних політичних рухах
і акціях, спрямованих на докорінну перебудову існуючої
політичної системи.
Наведені вище типи участі в політичній діяльності не є рівнозначними ні в кількісному, ні в якісному відношеннях. Деякі з них представлені поодинокими акціями, інші добре розвинені й серйозно впливають на перебіг подій. Польські дослідники розрізняють такі рівні участі в політиці:
— рядовий член суспільства і громадянин із
мінімальним політичним впливом (аж до аполітичності),
який має статус об'єкта політики;
— громадянин, який є членом громадської організації, суспільного руху або декількох організацій, опосередковано залучених до сфери політичної практики (рішень, дій), якщо це випливає з його ролі як рядового члена організації, з його організаційного та ідейного зв'язку з усією організацією, рухом;
— громадянин, який є членом організації, що має яскраво виражений політичний характер (приміром, політичної партії), цілеспрямовано або й за власною волею залучений до політичного життя, принаймні в тому обсязі, в якому це відображається у внутрішньому житті цієї організації (максимальна сфера його участі окреслюється співвідношенням між його намаганнями, інтересами й можливостями, що випливають із суспільної значущості даної організації та конкретної ролі, яку він у ній відіграє); громадський (передовсім політичний) діяч;
Громадянське суспільство і політичне життя
Людина і політика
— професійний політик, для якого спеціальністю,
джерелом засобів для існування, єдиним або навіть
головним заняттям і водночас змістом життя є політична
діяльність; політичний лідер (організаційний, ідейний,
формальний або неформальний), що функціонує як
авторитет, остання інстанція.
Такий розподіл людей дещо умовний. Головне, що випливає з наведеної системи рівнів включення, це той факт, що перебування на кожному зі ступенів залученос-ті в політику потребує від людей як різних політичних якостей, так і різного ступеня підготовки.
Цікаву типологію політичної участі розробив американський соціолог Л. Мілбретом, запропонувавши своєрідну шкалу «підвищення» участі в політичних процесах:
— демонстрація плакатів і афіш, оформлення політичних стендів, епізодична участь у політичних дискусіях (навчальна діяльність);
— участь у політичних зборах або мітингах, підтримка грошовими пожертвами, контакти з офіційними особами або політичними лідерами (проміжна діяльність);
— керівництво державними або партійними закла
дами, забезпечення партійних фондів; участь у закритих
або таких, що виробляють стратегію, засіданнях; постій
на участь у проведенні політичних кампаній і виборів
(активна діяльність).
Розрізняють також індивідуальну й колективну, добровільну і примусову, активну й пасивну, традиційну й альтернативну, революційну та охоронну політичну участь.
Розмежування основних форм участі особи в політичному процесі, різні варіанти її типології мають вагоме значення для конкретного аналізу особливостей практики політичної соціалізації в певній країні (зокрема нашій), розуміння актуалізації внутрішньоосо-бистісного рівня процесу входження людини в політику.
Активне залучення особи до політичного процесу потребує певних передумов: матеріальних, соціально-культурних та політико-правових. Крім того, політичну участь особи, форму цієї участі зумовлюють політична система, соціальне середовище, політичні й неполітичні чинники процесу політичної соціалізації, про що вже йшлося. Однак обмежуватися цим не можна. Якщо виходити з того, що людина — істота біосоціальна і що відповідно в структурі особистості вирізняють соціальний і природний компоненти, то слід зазначити, що на діяльність кон-
кретної особи в політиці, на її політичну поведінку загалом впливають світогляд, політична свідомість і політична культура особи, її власні цілі, цінності, стереотипи, настанови, мотиви, інтереси й потреби.
Слід пам'ятати, що психологічні та біологічні елементи (мислення, темперамент, воля, пам'ять, стан фізичного та психічного здоров'я, стать, вік тощо) також здійснюють вплив на політичну поведінку людини.
Нині простежується тенденція, пов'язана зі зростанням політичної іммобільності, індиферентності людей, станом політичного відчуження, або аномії.
Політичне відчуження — процес, який характеризується сприйняттям політики, держави, влади як сторонніх, чужих сил, які панують над людиною, пригнічують її.
Відчуження людини від політики зводить останню в ранг ворожої сили. Політичне відчуження виявляється в безсиллі індивіда впливати на перебіг політичних подій, відчутті ізоляції, у сприйманні індивідом соціальних і політичних інститутів, встановлених ними норм, як ворожих інтересам людини.
Відчуження може бути наслідком впливу об'єктивних умов політичного життя, політичної системи, політичного режиму. Воно пов'язане зі структурними відносинами панування й підкорення, присвоєння та експлуатації, влади й контролю в суспільстві. Політичне відчуження зумовлене й такими причинами, як втрата соціальних ідеалів, зневіра в будь-яких владних структурах, психологічна втома від нескінченного потоку політичної демагогії, непродуманих рішень та відверто цинічної брехні. Сучасну політичну апатію можна розглядати і під кутом зору прагнення людини до самовідгородження від політики. Одним із чинників такого ставлення є обмеження, що їх влада накладає на свободу слова й вираження особистих поглядів. Існують й інші причини. На індивіда може впливати слабка політична активність інших членів суспільства. Він може належати до групи, де політична апатія є позитивною моделлю поведінки. Суттєво позначається на політичній поведінці й усвідомлення політичної ефективності. Тобто мається на увазі особисте відчуття індивіда, пов'язане з реальним впливом на політичний процес, на основі чого людина задається питанням: а чи є сенс виконувати свої громадянські обов'язки?
Громадянське суспільство і політичне життя
Людина і політика
Проявами відчуження є конформізм, соціальна апатія, абсентеїзм, відсутність інтересу до політичних знань, подій, відмова від виконання громадянського обов'язку як форма протесту проти політики, влади, її лідерів.
Високий рівень аномії є характерним для періоду руйнування старої соціальної системи. Неодмінною передумовою прогресивних змін щодо цього є зміни об'єктивних умов (матеріальних, соціально-культурних, полі-тико-правових) і зрушення у свідомості громадян, що відбуваються поступово, спонтанно, а також під цілеспрямованим державним освітнім і виховним впливом.
Освічене громадянство, якому властиве почуття власної гідності, знання своїх прав та обов'язків, згода і вміння їх дотримуватися, є доконечною засадою формування демократичного й заможного суспільства.
Головаха Е. Й., Бекешкина Н. 3., Небоженко В. С. Демократизация общества и развитие личности. — К., 1992.
Ильин М. В., Коваль Б. Й. Личность в политике: «Кто играет короля?» // Полис. - 1991. - № 6.
Князев В. Н. Человек и технология. — К., 1990.
Колесников С. Человеческие измерения демократии // Свободная мысль. —
1991. —№16.
Копейчиков В. В. Народовластие и личность. — К., іууі. _
Макєєв С, Надточій А. Політична соціалізація в пострадянській Україні // Політична думка. — 1997. — № 1.
Пухликов В. К. Человек и общество: К проблемам гуманизации социально-философского мышления. — М., 1990.
Фромм Э. Иметь или быть. — К., 1998.
Шестопал Е. П. Личность и политика. — М., 1990.
Запитання. Завдання
1. Чим відрізняється політична участь від політичної соціалізації?
2. У чому, на вашу думку, полягають особливості політичної соціалізації за різних типів політичних режимів?
3. Як співвідносяться політична соціалізація і політичне відчуження?
4. Заповніть порівняльну таблицю концепцій політичної соціалізації, використовуючи додаткову літературу.
| Концепція | Представники | Сутність соціалізації | Способи й методи соціалізації | Способи подолання відчуження |
5. Визначте способи впливу політичної соціалізації на політичне лідерство.
Теми рефератів
1. Особа як суб'єкт і об'єкт політики.
2. Особливості політичної соціалізації в сучасній Україні.
3. Способи формування демократичної культури особистості.
4. Подолання відчуження особистості від влади: теорія і практика.
Література
Берлін І. Чотири есе про свободу. — К., 1994.
Быстрицкий Е. К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. — К., 1991.
Гайда А. В. Китаев В. В. Власть и человек. — М., 1991.
Громадянське суспільство і політичне життя
Етнонаціональні відносини й національна політика
2. 5. Етнонаціональні відносини й національна політика
Соціально-економічні та політичні зміни сприяють зростанню національної самосвідомості народів, поглиблюють почуття національної гордості, але водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націоналізму. Неврегульованість відносин між націями як в окремих країнах (особливо багатонаціональних), так і між різними країнами загострює національні проблеми, які спричиняють тривалі конфлікти, війни, потоки біженців. Як наслідок — національна проблема набуває глобального, планетарного характеру. Тому з'ясування причин загострення міжнаціональних відносин і віднайдення способів розв'язання проблеми самовизначення народів є одним із найважливіших завдань політичної науки.
Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація
Національна проблема існувала завжди. А гноблення та експлуатація одних народів іншими і визвольна боротьба властиві були ще рабовласницькому ладові й тривали в епоху феодалізму. Проте гостро національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капіталізму, коли відбувалося становлення націй. Донині проблема етнонаціональних відносин є однією з провідних у складній гамі соціально-політичних відносин.
При з'ясуванні сутності етнонаціональних відносин найчастіше вживають поняття, пов'язані з їхнім розвитком: «народ», «нація», «етнос». Нерідко їх трактують як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. Так, етнологічно «народ» і «нація» — ідентичні поняття, що визначають біологічне походження групи людей, але в соціально-політичному аспекті вони не є тотожними.
Народ — біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв'язками.
Схематично діалектику його формування можна змо-делювати у такий спосіб: з сім'ї виросла родина, з родини — рід, рід перетворився на плем'я, плем'я — на народ. Внаслідок тривалого співжиття племена змішувалися. Вчені довели, наприклад, що французький народ — наслідок змішання римлян, кельтів і германців; український — слов'янських і тюркських племен Київської Русі; завдяки змішанню слов'ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ. Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він живе в певному просторі. Саме простір як місце постійної осілості народу є дуже важливим чинником його існування. Люди здавна були пов'язані природою, простором, який для них був близьким, рідним, а всякий інший — чужим. Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія. Народжувалося поняття «батьківщина». До цього прилучився ще один важливий компонент — мова. З її допомогою люди спілкувалися між собою, завдяки їй починалося духовне життя народу. Кожне соціальне явище — це явище народне: народна культура, народне мистецтво, народна релігія тощо.
Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалізувалися лише в XVII—XVIII ст. (німці стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не є витвором природи, а народжується історично. Звісна річ, складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю — це повільна кристалізація національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.
Етнос — стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.
Громадянське суспільство і політичне життя
Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території. Наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя. Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що належать до єдиної нації певної країни.
Отже, нація утворюється на основі певного етносу, до якого приєднуються представники інших етносів, що живуть на певній території та пов'язані між собою певним типом соціально-економічних відносин. Так, у Франції живуть французи, британці, фламандці, німці, баски, корсиканці; в Англії — англійці, шотландці, ірландці, валлійці. Всі вони окремо «народи-етноси». А всі разом є представниками французької чи англійської (державної) нації, оскільки нація — це сукупність громадян країни. Та найчіткіше цей процес простежується на прикладі сучасних США, де з іммігрантів різного етнічного й расового походження сформовано єдину американську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, — американці, англійці, французи українського походження, хоча суб'єктивно (етнічно) ці люди вважають себе представниками української нації.
Отже, існують два поняття нації. Перше: це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге: нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому — до нації належать тільки всі споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи — поляки, євреї, німці, навіть якби вони були б громадянами України). Отже, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До єврейської — євреї в усьому світі.
За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене сталінське тлумачення: спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів. Однак чимало політологів стверджують, що мова, територія, господарські зв'язки і культура є не ознаками нації, а сприят-
Етнонаціональні відносини й національна політика 183
ливими умовами її формування й розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні.
Нація — політично, державно організований народ.
Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердяев, стверджуючи, що буття нації не визначається і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Рацію мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдності є національною свідомістю. Нація — вічно живий суб'єкт історичного процесу. Державність, на думку М. Бердяева, не є ознакою нації. Але будь-яка нація прагне утворити свою державу, зміцнити її. Це — здоровий інстинкт нації.
Національна ідея — своєрідний дороговказ для нації. І. Франко наголошував на значенні практичної політичної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, — підкреслював він, — це синтеза бажань, потреб і змагань... Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших муках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна». М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід'ємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. «Наш край великий і багатий, один з найкращих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави. Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності».
За тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї. Впродовж семи десятиліть національну ідею офіційно визнавали реакційною, нації поділяли на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфікували як «буржуазний», а, отже, реакційний. Національну ідею проголошували несумісною з інтернаціоналізмом, що фактично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавали перевагу інтернаціональному перед національним; знищення національного гноблення пов'язували з розгортанням світової революції, що передбачало реалізацію настанови К. Мар-
Громадянське суспільство і політичне життя
кса: «Разом з антагонізмом класів впаде і антагонізм націй». Однак світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, якщо вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів інтернаціональним, а в їх узгодженні.
У тісному зв'язку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму, яку вивчають спеціальні науки: етнополітологія та етносоціологія. Вони розглядають націоналізм не лише як негативне явище, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження власної самобутності. У такому розумінні націоналізм є основоположним політичним принципом державного устрою більшості країн світу. Тому з націоналізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба безперспективна.
Будь-яка держава припускається помилки, заперечуючи національну ідею, власний ідеал або не надаючи їм належного значення. За сучасних історчиних умов для України в соціально-національному сенсі надзвичайно важливими є такі завдання:
— вироблення форм і засобів стимулювання політичної активності українського народу, сприяння духовному оновленню суспільства;
— здійснення глибинних державотворчих процесів, утвердження й поширення в українському суспільстві авторитету й популярності державницької ідеї;
— вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства.
Національна ідея, з одного боку, повинна спрямовувати націю на самовизначення, а з іншого — залишити її в межах вселюдської спільності, утверджувати в житті загальнолюдські цінності, боротися за соціальну справедливість.
Націоналізм існує і як ідеологія, означаючи фанатичну любов до своєї нації-етносу, поєднану із зневажливими почуттями до інших національностей, що є явищем негативним і реакційним. Коли націоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це — нацизм, фашизм.
Націоналізм — явище багатогранне й багатолике. Він має як позитивні, так і негативні аспекти. До позитивних належать національна самосвідомість, національна
Етнонаціональні відносини й національна політика 185
гордість, національний сором (що дає змогу самоочищатися), прагнення до національного саморозвитку, рівноправності. До негативних — визнання національної винятковості, протиставлення іншим націям, прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів, національний нігілізм, пошук винних у життєвих труднощах.
Етнонаціональні відносини і світовий досвід самовизначення народів
Проблема етнонаціональних відносин посідає одне з перших місць серед проблем сучасності. Під її натиском розпалося багато імперій, а наприкінці XX ст. — СРСР і Югославія. Національне питання залишається складною внутрішньою проблемою у Великобританії (Ольстер), Бельгії (фламандсько-валлонський конфлікт), Канаді (анг-ло-канадський і франко-канадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське, кубинське питання) та ін. Сам факт існування понад 2000 національно-етнічних спільностей свідчить про наявність особливого типу соціальних відносин, що характеризуються як відносини національні (міжнаціональні).