Консерватизм і неоконсерватизм

Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — полі­тична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнто­вана на збереження і підтримання існуючих форм соціальної стру­ктури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Головні положення консерватизму було сформульова­но у працях Едмунда Берка (1729—-1797), Жозе де Мест-ра (1753—1821), Луї де Боналда (1754—1840). Відправ­ною точкою консерватизму вважають вихід у світ 1790 р. есе Е. Берка «Міркування про Французьку революцію». А термін «консерватизм» увійшов до наукового обігу піс­ля заснування французьким мислителем і громадсько-політичним діячем Франсуа Рене де Шатобріаном (1768—1848) у 1815 р. журналу «Консерватор».

Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сяга­ють корінням у глибину історії.

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспіль­но-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією серед­ніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які від­чувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначе­ність і нерідко погіршення соціального статусу. Консерва­тивною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних со­ціальних норм та інститутів.

Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і по­літичних структур, інститутів, покликаний захищати ста­тус-кво, пояснювати необхідність його збереження, врахо­вуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

Свою здатність до цього він продемонстрував на пово­ротних етапах історії. Так, за вільнопідприємницького капіталізму консерватизм обстоював ідеї вільної конкуре­нції, вільного ринку, а після великої економічної кризи і особливо після Другої світової війни — кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ,


 
 

Політична свідомість, культура та ідеологія

«держави добробуту». Прихід 1980 р. до влади у СІЛА Р. Рейгана та його друга перемога (1984), перемога кон­сервативної партії на чолі з М. Тетчер в Англії тричі по­спіль, підсумки парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції засвідчили, що ідеї консерватизму поділяють широкі верстви населення.

Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захис­никами прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висло­влюються за критичний підхід до неї, визнаючи взаємо­зв'язок між капіталізмом і демократією.

Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда. У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвит­ку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм. Неоконсерватизм —- сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс бага­тьох провідних країн світу наприкінці XX ст. («рейганоміка», «тетчеризм»).

Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов'язані, що зміна однієї з них підриває стабіль­ність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдоско­налюється поступово за внутрішніми законами, закоріне-ними в минулому. Вирішальне значення, на думку суча­сних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку пред­ставники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.

Сучасні консерватори наголошують, що розвиток сус­пільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого зна­чення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.

Основні течії консерватизму — тпрадиціоналістська й патерналістська — виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Сучасні консерватори проти


Світові політико-ідеологічні доктрини 325

того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єд­ність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспря­мовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація, держава.

Неоконсерватори — прихильники елітарної демократії — вважають, що партійна демократія за умов постійної бороть­би за владу призводить до того, що громадяни стають неслу­хняними, розбещеними. Не заперечуючи таких норм полі­тичного консенсусу, як свобода, правова держава, федера­лізм, вони виступають за політичну централізацію, проголо­шують концепцію «обмеженої» демократії.

Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соці­альними й політичними важелями розвитку. Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважа­ють заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціаль­ний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна сві­домість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розгляда­ють як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадя­нин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це про­типриродно і небезпечно для держави. Адже розвиток су­спільства відбувається за рахунок ініціативи й відпові­дальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспіль­стві існують слабкі (аутсайдери) і сильні особистості.

В історії України найвідомішими представниками консерватизму були В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. У сучасній Україні неоконсервативних по­зицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та ін.

Соціалізм і сучасна соціал-демократія

Соціалізм (лат. socialis — суспільний) — вчення і теорії, які ствер­джують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній влас­ності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матері­альних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.



Політична свідомість, культура та ідеологія


Світові політико-ідеологічні доктрини



 


Ідеї соціальної справедливості відомі з найдавніших ча­сів. Однак як соціалістичне вчення вони оформилися лише в XIX ст. Узагальнений суспільно-політичний ідеал охоплює теоретичне обґрунтування рівності, свободи особистості, справедливості та інших загальнолюдських цінностей. Догматизований марксистський соціалізм нех­тує або й зовсім заперечує економічну свободу індивідів, конкуренцію та неоднакову винагороду за працю як запору­ку зростання матеріального добробуту людини й суспільст­ва. Як альтернативу він пропонує нетрудовий перерозподіл доходів, політичне регулювання економічних і соціальних процесів, свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності (нерівності) та справедливості. Пріори­тет у соціалістичній доктрині надається державі, а не інди­відові, свідомому регулюванню (плануванню), а не еволю­ційним соціальним процесам, політиці, а не економіці.

У політичній науці існують різноманітні тлумачен­ня соціалізму. Найпоширеніші з них — з позиції марк­сизму і з погляду соціал-демократії:

Марксистська концепція соціалізму. Розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму — сусіпльно-еконо-мічної формації, яка характеризується ліквідацією при­ватної власності та експлуататорських класів, утверд­женням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу, здійсненням принципу «від кожного за здібностями, кожному за працею», забез­печенням соціальної справедливості, умов для всебічного гармонійного розвитку особистості.

Реалізація догматизованого марксистського варіанту соціалізму здійснювалася через масове соціальне насильс­тво, заборону приватної власності, ринкових відносин, по­літичної та духовної опозиції. Соціалізм як суспільний лад протиставив себе свободі й демократії, що призвело або до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Схід­ної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея) чи ринкового реформування (Китай, В'єтнам). Відповідно це спричинило і кризу уявлень про соціалізм.

Соціал-демократична концепція соціалізму. Визна­чає його як суспільний лад, що досягається не револю­ційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зрос­тання середнього класу і соціального партнерства, дося­гненням значно вищого рівня соціальної рівності й спра­ведливості.


Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; ва­жлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-де-мократичної ідеї здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (1850—1932). Його теоретична позиція тісно пов'язана з політичною орієнтацією на реформи. На від­міну від К. Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспіль­ними процесами, перебрати на себе всю повноту держав­ної влади. Перехід до соціалізму може відбутися не внас­лідок революції, яку Бернштейн називав «політичним атавізмом і ознакою варварства», а лише через соціаліза­цію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права.

Бернштейн віддавав перевагу стихійному, еволюцій­ному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча й виробнича кооперація, здатна вдосконалюва­тися за ініціативою «знизу», утверджувати справжню де­мократію, за якої жоден клас не користується привілея­ми. Щоб досягти такого суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості громадян — уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демо­кратична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності всіх.

Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні сувере­нітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удоско­налення виробничих відносин характерне гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції — «демократичний соціалізм».

Соціал-демократи не вважають соціалізм сформова­ною кінцевою метою. її не можна досягти одним стриб­ком, вона неперервна, протягом розвитку людської циві­лізації наповнюється новим змістом. Демократичний соціалізм не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху, він є своєрідною дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху.

Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповню­валися новими концепціями: якості життя, самовряд­ного соціалізму, економічної демократії.



Політична свідомість, культура та ідеологія


Світові політико-ідеологічні доктрини



 


Концепція якості життя.Вона є складовою не лише демократичного соціалізму, а й лібералізму. Суть її поля­гає в спробі встановити тісний зв'язок між традиційними матеріальними інтересами і новими потребами трудящих (економічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соціального забезпечення, громадського транс­порту, охорони здоров'я, професійної підготовки, кому­нальної служби). Якість життя трудящих, на думку соці­ал-демократів, найвища в соціальній державі.

Концепція самоврядного соціалізму.її у 70—80-х ро­ках XX ст. сформулювали соціал-демократичні партії Франції, Італії, Бельгії у своїх програмних документах. Вона передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання й ухвалення рішень, керівництва різними сферами життєдіяльності суспільства. Це акти­візує громадян, професійні спілки, громадські організа­ції, місцеве самоврядування. Самоврядний соціалізм пе­редбачає політичну демократію: багатопартійність, свобо­ду діяльності опозиції, можливість перебування при вла­ді кількох партій. Соціал-демократи не визнають ніяких форм диктатури, яка несумісна з політичною демократі­єю, складовими якої є права людини, свобода друку, сво­бода й самостійність профспілкового руху, існування правової держави.

Концепція економічної (промислової) демократії.Роз­роблена у повоєнний період соціал-демократичними парті­ями Скандинавії та Німеччини. На мікрорівні вона реалізу­ється через участь трудящих в управлінні підприємствами, на макрорівні — в управлінні суспільною економікою. А це передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція).

Основним методом соціал-демократичної політики вва­жають реформу як певне коригування соціально-економіч­ної сфери з метою забезпечення чіткого та ефективного фун­кціонування суспільства. Такі реформи неминуче приве­дуть до демократичного соціалізму. Реформування має спи­ратися на ідеологію та політику соціального партнерства.

Прагматична частина сучасної соціал-демократії визнає ефективними значні «ін'єкції» в економіку з боку приват­ного сектора, необхідність посилення механізмів ринкової економіки, знизивши прямі податки, що засвідчує її на-лаштованість на конструктивну, творчу діяльність.

Світова соціал-демократія — організована політична сила. Координатором діяльності соціал-демократів висту-


пае Соціалістичний Інтернаціонал — об'єднання політич­них організацій і партій, мета діяльності яких — демо­кратичний соціалізм, новий світовий економічний поря­док на основі рівноправності й партнерства між усіма країнами, що охоплює охорону навколишнього середови­ща, уникнення ядерної війни тощо.

Фашизм і неофашизм

Фашизм (лат. fascio — пучок, в'язка) — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найви­щої реальності та догматизованого принципу соціальної справед­ливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні (1883—1945) та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера (1889—1945).

У фашистській ідеології цінності демократії, лібера­лізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, роз­бурхують «давні інстинкти» людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія «гальмує єд­ність нації». Ідеал суспільного ладу для фашизму — то­талітарна держава, позбавлена «хиб ліберальної демокра­тії», здатна до всеохопного контролю за особою й суспі­льством в ім'я єдності та процвітання «великої раси», а також вести війну. Війна робить націю сильною і загар­тованою, запобігає її «гниттю». Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати со­бі життєвий простір, має загинути, — заявляв Гітлер. Бо «хто хоче жити, той бореться, а хто не хоче в цьому сві­ті безкінечно змагатися, не заслуговує права на життя».

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіан­ської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму за­перечувала поняття «клас» і «класова боротьба», для нього головні поняття — «раса», «нація», оскільки кла­си роз'єднують вищу і вічну спільність людей — націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітни­ків, службовців, вважала, що профспілки збурюють «стадні інстинкти» працюючих. Тому в країнах, де фун­кціонували фашистські режими, професійні спілки забо­ронялись.



Політична свідомість, культура та ідеологія


Світові політико-ідеологічні доктрини



 


Ліквідуючи парламентську форму правління, фашизм, як свідчить історія, не здатний утворити стабільну струк­туру. Безславно впали фашистські режими в Італії, Німеч­чині, Іспанії, інших європейських країнах. Ганебно закін­чилися повоєнні спроби «чорних полковників» у Греції та «горил» у Латинській Америці. Але як ідеологія він не зник, а, пристосувавшись до нових історичних умов, трансформувався в різноманітні модифікації неофашизму.

Неофашизм — різноманітні варіанти відтворення елементів ідео­логії і політичної практики фашизму, соціальну базу яких станов­лять маргінальні верстви населення.

Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як не­від'ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерів­ський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.

Певне забарвлення характерне для неофашизму в СІЛА. Його ідеологи висловлюють расистську ідею про «вищу» і «нижчу» раси в таких концепціях, як «пере­вага англосаксонської раси», «расова війна». Один із «те­оретиків» американського неофашизму М. Рут головни­ми перевагами англосаксів вважав «здорове почуття нерівності», «загострену недовіру до демократії»; проле­таріат і службовців визначав як «дві неповноцінні маси людей, що борються за привілеї, розмножуючись, забру­днюючи планету».

Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гас­лом відродження «справжнього», «первісного», «чистого» фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію «нового», «гуманізованого» фа­шизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твер­дження, що людина — хижа і зла, неофашисти викорис­товують для виправдання воєнних злочинів фашистів. «Так було і так буде» — мотив їх виступів з цього приво­ду. З куряви століть вони витягують приклади жорстоко­сті Атілли, Чингісхана, Тимура, звірства прадавніх воло­дарів, щоб реабілітувати гітлерівських злочинців.

У західному суспільствознавстві функціонує навіть напрям вайоленсологія — наука про насильство. Визна­ючи, що насильство стало невід'ємною частиною сучасно­го способу життя, ідеологи неофашизму намагаються подати його як фаталістичну тенденцію, притаманну як


сучасній епосі, так і суспільству в цілому, вишукуючи ар­гументи в генетиці, психології, щоб довести ідею про вро-дженість, біогенетичну природу феномена насильства, ус­падковану людиною від своїх пращурів із тваринного сві­ту, що передається з покоління в покоління через гени.

Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Цей неофашистський погляд викладено в концепції Е. Анріха. Надаючи місти­чного змісту положенню про спадковість духовного жит­тя поколінь, Анріх до «народного суспільства» включає не тільки живих людей певної національності, а й чис­ленні покоління мертвих, воля яких нібито жива і спря­мовує дії нащадків. Ця цілісність усіх генерацій народу, в тому числі й давно померлих, втілюється, за Е. Анрі-хом, у державу. Тому держава, посилаючись на «волю мертвих», має право нав'язувати свої незаперечні рішен­ня всім громадянам.

Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організа­ційні структури. З 70-х років ці організації проводять за­гальні зльоти. 80—90-ті роки позначені активними спро­бами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.

Неофашистські організації діють в усіх країнах Євро­пи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та краї­нах Африки. Резиденція світового координаційного нео­фашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у США.

Людство вже виробило потужні політичні та правові важелі для боротьби з насиллям, тому неофашизм як ре­акційна та ідеологічна течія приречений на поразку.

Запитання. Завдання

1. З'ясуйте причини появи ідеологій. Які чинники впливають на формування певної ідеології в межах конкретної країни?

2. Що нового з'явилося в ідеологічній політиці світу з появою нео­консерватизму та неолібералізму?

3. У чому полягає специфіка ідеологічної ситуації в посткомуністи­чних країнах?

4. Чому комунізм претендував на статус науки? Чим наука відріз­няється від ідеології?

5. Поясніть трансформації ідеологічних доктрин у разі їх перетво­рення на партійніабо державні.



Політична свідомість, культура та ідеологія


Політика і мораль



Теми рефератів

1. Сучасний лібералізм: традиції та новації.

2. Перспективи неофашизму у постсоціалістичних країнах.

3. Особливості розвитку неоконсерватизму в сучасному світі.


Література

Гавриленко І.Чи потрібна державі ідеологія? // Віче. — 1996. — № 4.

Галкин А.Фашизм — его сущность, корни, признаки и формы правления // Политические исследования. — 1995. — № 2.

Гарбузов В.Н. Консерватизм: понятия и типология. (Историографический обзор) // Политические исследования. — 1995. — № 4.

Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. — М., 1991.

Консерватизмкак течение общественной мысли и фактор общественно­го развития // Политические исследования. — 1995. — № 4.

Лейпхарт А.Консервативные альтернативы для новых демократий // По­литические исследования. — 1995. — № 2.

Матц У.Идеологии как детерминанта политики в эпоху модерна // Поли­тические исследования. — 1992. — № 1—2.

О свободе. Антология западноевропейской классической либеральной мысли. — М., 1995.

Соболь О. Н., Ермоленко А. Н.Неоконсервативная революция: лозунги и реальность. — К., 1990.

Согрин В. В.Либерализм Запада XVII—XX веков. — М., 1995.

Шапиро И.Введение в типологию либерализма // Политические иссле­дования. — 1994. — № 3.

Якушик В. М. Социал-реформизм в современном мире: идеология и практика. — К., 1990.


4.3. Політика і мораль

Проблемами оптимальної взаємодії політики і мора­лі на різних етапах розвитку суспільно-політичного життя переймалися філософи та історики, соціологи й політологи. З огляду на необхідність досягнення гармо­нійної взаємодії між політикою і мораллю важливе зна­чення має з'ясування причин, що зумовили розрив між ними, аналіз форм взаємодії практично-політичної діяльності людей із загальнолюдською мораллю, єдність яких забезпечує гуманістичне регулювання співвідно­шення цілей та засобів у політиці.


Діалектика взаємовпливу політики і моралі

Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Етичні поняття — добро, справе­дливість, чесність, порядність — не лише характери­зують політичну діяльність влади, держави, партії чи по­літика, вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність, або засуджують, блокують.

Політика, яка не має належної підтримки з боку мо­ралі, приречена на поразку. Безчесний політик, безсором­ний політикан, для якого понад усе егоїстичні інтереси — тимчасова персона на політичній арені. Втім, як це часто



Політична свідомість, культура та ідеологія


Політика і мораль



 


трапляється, він поступається місцем іншому політикану. Політик, який виражає соціальні сподівання людей, ке­рується ними, отримує тривалу підтримку громадськості.

Проблема співвідношення політики і моралі — одна з центральних у політичній та етичній теоріях. Вона була сформульована ще у філософсько-політичних трактатах давньогрецьких мислителів, які вже тоді виявили її скла­дність і неоднозначність.

Згідно з етико-політичним вченням давньокитайсько­го мислителя Конфуція політична державна влада є від­лунням вічних законів неба, носієм яких є правитель. Тому головним принципом політичної та моральної пове­дінки є сповідування «кожному належне»: «...цар має бу­ти царем, міністр—міністром, батько—батьком, син—си­ном». На думку іншого китайського мислителя Лао Цзи, життя людей не визначається волею неба, а розвивається природним шляхом — дао. Природний закон справедли­вості має перемогти, людина повинна вірити в це і підко­рятися йому. Вчення давньокитайських мудреців сутніс­тю морального обов'язку вважали необхідність дотриму­ватися належного.

Полеміку щодо співвідношення політики і моралі продовжили класики античної філософії — Геракліт, Де-мокріт, Платон, Аристотель.

В етико-політичній доктрині Геракліта домінують аристократичні, антидемократичні схильності. Але він вважав неприпустимою тиранію, виступав за додержання законів: «Народ повинен боротися за закон, як за свої стіни».

Демокріт тлумачив сутність політичного життя і по­літичної етики з позиції демократії, яку він вважав най­вищою цінністю. Підкорення окремої людини інтересам держави — її моральний обов'язок, у цьому полягає суть суспільної справедливості. Правитель, який володарює над іншими, повинен насамперед навчитися володарюва­ти над самим собою. Демокріт доводив, що джерело мо­ралі в душі людини, імпульси якої мають контролювати­ся розумом.

Характерним для концепції Платона й Аристотеля є положення про моральність соціального обов'язку. Спра­ведливість у Платона — не лише моральна чеснота, а й ознаки соціальної гармонії, суспільної рівноваги. Такої думки дотримувався й Аристотель. Обидва вони ототож­нювали політику і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини. Окремий індивід як носій


моральних і політичних якостей «розчиняється у всеза-гальному», тобто у державі. Разом з тим у їх поглядах на співвідношення політики й моралі є помітні відмінності. Згідно з Платоном, людина насамперед моральна істота, їй притаманні справедливість, мужність, чесність. Су­купно вони утворюють внутрішній світ душі людини (мі­кросвіт). Ідеальна, досконала держава («Політія») є втіленням цих чеснот. Вона має бути заснована на мо­ральних принципах. Політика — наука про те, як на під­ставі знання про людину зробити її суспільно корисним громадянином.

Аристотель, розв'язуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з іншого розуміння сутності людини. Вона, на його думку, є суспільною, тобто політичною іс­тотою. Моральні якості людини не є вродженими, вони виробляються практичними діями. Аристотель вводить у політичну етику проблему моральної мотивації і свободи вибору суспільної, в т. ч. політичної поведінки.

Проблеми політики і моралі привертали увагу мисли­телів Середньовіччя. Фома Аквінський, твердячи про бо­жественне походження державної влади, про духовну ви­щість церкви над нею, відповідно трактував природу мо­ральних норм, сутність етичних принципів. Єдине дже­рело моралі — всемогутня воля Бога, підкорятися їй — моральний обов'язок кожної людини.

Політизація моралі, розчинення моральності в полі­тиці, проповідувані античними мислителями та їхнім по­слідовникам, наштовхнулися на опір ранньобуржуазних теоретиків політичного життя. Італійський політичний ідеолог Н. Макіавеллі доводив принципову розбіжність політичного і морального світів, в одному з яких, на його думку, панує суспільна доцільність, в іншому — етичні переконання. В реальному політичному житті правитель використовує заради досягнення своїх цілей будь-які за­соби, в тому числі й аморальні — підступність, насильст­во, вбивство, обман тощо. «Мета виправдовує засоби», — це висловлювання Макіавеллі стало кредом політичного аморалізму (макіавеллізм). Не погоджуючись з тим, що політика має бути аморальною, стверджував, що вона є такою насправді.

Теза щодо протистояння політики і моралі знайшла дальше обґрунтування в творах англійського мислителя Т. Гоббса, який вважав, що суспільство тримається на во­рожнечі, адже людина — егоїстична істота, керується за­коном самозбереження. «Війна всіх проти всіх» загрожує


Політична свідомість, культура та ідеологія

цьому закону. Саме тому люди у договірний спосіб утво­рюють державу («левіафан»), яка своєю волею і приму­сом утримує їх від агресивного суперництва, спрямовує до єдиної мети: «Тільки в державі існує загальний масш­таб виміру доброчесності й пороків». Під таким кутом зору мораль начебто розчиняється у державництві, позба­вляється її найважливішої функції — бути автономним регулятором людських вчинків, здійснювати контроль над владою.

Інший англійський філософ Дж. Локк, на відміну від Гоббса, стверджував, що від народження люди схильні до добра, є рівними і незалежними. Саме тому вони уклада­ють суспільний договір, утворюють державні інститути і громадянське суспільство, мета яких — закріпити і га­рантувати цей закон. Тому «благородна» природа істин­ної моралі уможливлює «розумний» державний устрій.

У дискусіях щодо проблеми співвідношення політич­них і моральних цінностей брали активну участь й укра­їнські вчені — філософи Києво-Могилянської академії (С. Яворський, Ф. Прокопович, Й. Кононович-Горбацький, Г. Кониський), які надавали особливого значення мораль­ним засадам громадсько-політичного життя, підкреслюва­ли наявність у людини «свободної волі», здатності «виби­рати те, що стосується мети» (Г. Кониський).

Концепцію «громадського гуманізму» представляли українські мислителі ренесансної доби, серед яких виді­лявся С Оріховський-Роксолан. Держава, на його думку, виникає внаслідок укладання суспільного договору лю­дей, яким притаманні схильність і прагнення до взаємо­допомоги. Тому держава («освічена монархія») повинна дбати про людей, забезпечувати їхнє щасливе життя. Мо­ральний обов'язок громадян — служити державі, керува­тися принципом спільного блага.

Пріоритет морального начала в суспільному житті об­стоював французький політичний мислитель Ж.-Ж. Рус­со, вважаючи, що людина за своєю природою схильна до добра й солідарності. Втім, цивілізація, заснована на приватній власності, псує людські характери, знецінює громадянську відповідальність, порушує права людини. Руссо доводив, що існуючу соціальну нерівність мають врівноважувати безумовна свобода і рівність юридичних прав. Саме в цьому, на його думку, ключ до розв'язання дилеми політики і моралі.

Особливості взаємодії владно-політичних і моральних чинників з'ясовували І. Кант і Г.-В.-Ф. Гегель. Згідно з


Політика і мораль 337

вченням Канта, людина постійно перебуває між тим, що продиктоване суспільством, політикою, і тим, що диктує свобода, моральність. її внутрішня свобода не потребує впливів держави. Навпаки, наскільки існуючий правопо­рядок відповідає автономії людської свободи, настільки він виступає соціальним простором моральності. У своїй поведінці людина повинна керуватися моральними моти­вами, а не практичними потребами. Гегель, з одного бо­ку, ототожнює моральність і політичну дійсність («те, що дійсне, те розумне»), з іншого, на місце моральної добро­чинності ставить санкціоновану державою добропоряд­ність, досліджуючи конкретні соціальні форми, в яких виявляється моральна діяльність людини, її контакти з державою (сім'я, корпорація, громадянське суспільство).

Вагомий внесок в осмислення діалектики політики і моралі належить К. Марксу, який прагнув з'ясувати су­спільні засади політичних та моральних поглядів, причи­ни соціально-політичного та морального відчуження лю­дей. Формула Маркса — «... мета, для якої потрібні не­справедливі засоби, — несправедлива мета». Він висту­пив проти «моралізуючої критики» політики, з'ясовував умови, зміна яких здатна настільки гуманізувати обста­вини людського життя, що вільний розвиток кожного був би умовою розвитку всіх. Водночас Маркс абсолюти­зував моральні якості такого суб'єкта суспільно-політич­ного життя, як пролетаріат, перебільшував значення ре­волюційного насильства.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. до проблем взаємодії політики та моралі зверталися О. Конт, Е. Дюркгейм, В. Парето та ін. Німецький теоретик М. Вебер доводив повну розбіжність політики і моралі, у зв'язку з чим його називали «новим Макіавеллі». Сенс політики, зазначає Вебер, досягнення і збереження вла­ди, головний її засіб — насильство. Однак не завжди участь у політиці — аморальна. На основі принципів християнської моралі («не вбий», «не свідчи неправди­во») і вимог раціональної політичної доцільності (вико­ристання насильства і засобів примусу), Вебер пропо­нував розмежувати «мораль переконання» (Кант) і «мораль відповідальності» (Макіавеллі).

Проблема співвідношення політичної доцільності й моральної виправданості є стрижнем сучасної політичної науки, яка досліджує моральні аспекти соціальної дифе­ренціації суспільства (Р. Дарендорф, Німеччина), етичне підґрунтя політики сепаратизму (А. Б'юконен, СІЛА),



Політична свідомість, культура та ідеологія


Політика і мораль



 


значення моральних регуляторів соціально-відповідаль­ної держави. Чимало сучасних теоретиків принципово дотримується позицій Макіавеллі та Вебера, підкріплюю­чи їх новою аргументацією (Г. Кан, Г. Моска, Ф. Хайєк та ін.). Загалом у новітній соціально-філософській полі­тичній та етичній думці домінує визнання важливості моральних критеріїв політичної діяльності. Популярною є спроба поєднати політику і мораль засобами модернізо­ваної концепції справедливості (американський теоретик Дж. Роле). Набувають «другого дихання» ідеї «облаго-родження» політики мораллю (А. Швейцер, А. Ейнш­тейн, М. Ганді), пріоритету моральних цінностей у суспі­льно-політичному житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі).

Запобіганню крайнощів у тлумаченні діалектики по­літики і моралі, розумінні їх значення для суспільства допомагає знання чинників суспільного життя, їх функ­ціонального призначення.

Політика в морально-етичному вимірі

Політика і мораль — вічні союзники і супротивники. Політика сприяє утворенню мережі соціальних зв'язків людини, групи, спільноти з державою. Мораль поклика­на здійснювати духовне єднання суспільства. Виникнув­ши як об'єктивно необхідні й споріднені регулятори сус­пільного життя, політика і мораль у процесі свого роз­витку стали самостійними інститутами, почали діяти за власними законами. Мораль значно давніша, ніж політи­ка. Літопис моральних угод помітно багатший порівняно з історією політичних договорів. Політика і мораль знач­но різняться за своїм суб'єктом. Суб'єкт політики — ве­ликі соціальні спільноти і утворення (соціальна група, клас, партія, держава). Суб'єкт моралі — вселюдська спі­льнота, рід людський (загальнолюдська мораль; соціаль­на або професійна мораль є модифікаціями загальнолюд­ської), окремий індивід (індивідуальна мораль). Політи­ка заземлена у практичні проблеми, мораль спрямована у сферу духовних цінностей, які сягають глибин людсь­кої душі. Політика навіть у боротьбі за права і свободу спирається на необхідні закони, її вимоги в силу цього є обов'язковими. Моральна людина, навіть зустрівшись з безумовною необхідністю вчинити щось проти власної сові­сті, демонструє свободу людського духу, право вибору. По­літика віддає перевагу найбільш корисному (політика — мистецтво можливого). Мораль орієнтує особистість на


найкраще. Різняться вони і способом трансляції своїх принципів, правил, нормативів, позаяк політика «роз­мовляє» із суспільством переважно мовою владних роз­поряджень, вимог, державних законів та урядових ука­зів, а мова моралі — це апеляція до совісті з метою роз­будити в людях моральні чесноти, які б стали орієнтира­ми добровільно обраної поведінки.

Якщо політика вимагає, то мораль переконує; якщо політика здійснюється за допомогою спеціальних інститу­тів та організацій, то мораль існує як природна й необхід­на атмосфера. Відсутність моральних чинників як у «верхів», так і в «низів» спричинює суспільну катастрофу. Політика може бути різною; мораль або є, або її немає.

Істотно різняться політика й мораль і за оцінкою ефе­ктивності діяльності політика. Навіть одна поразка не­рідко спричиняє завершення його політичної кар'єри. Інакше сприймається невдача моральною свідомістю. Страждання, скрута, навіть смерть мораліста не лише не дискредитують його, але, навпаки, надають додаткової сили його аргументації. Навіть тимчасово відступаючи, політика націлена на практичний результат. Моральна поведінка в основі своїй безкорислива. Питання про вла­ду, її здобуття та збереження — головне для політика. Мораль згасає, як тільки-но пробує керувати.

Політологія виділяє кілька типів взаємодії політики і моралі.

Оптимістичний.Згідно з ним політика і мораль збіга­ються, їх розходження є наслідком конкретних обставин, які піддаються коригуванню.

Песимістичний.Виявляє принципову несумісність по­літики і моралі.

Об'єктивістський.Ґрунтується на відмежуванні полі­тики і моралі, недоцільності встановлення зв'язку між ними. Політика оголошується поза мораллю, її слід оці­нювати тільки категоріями політології. Відповідно і мо­раль «мусить» обмежитися власними поняттями і проб­лемами, «не має втручатися» у теоретичні й практичні справи політики;

Релятивістський. Виходить з того, що особливості взаємодії політики і моралі залежать від конкретної со­ціально-політичної ситуації. Вони можуть збігатися, а можуть суперечити одна одній, їхній союз може бути ко­роткотерміновим або тривалим, стійким.

У XX ст. тоталітарні політичні режими, в якому б ва­ріанті вони не виступали, дали нові свідчення гострих



Політична свідомість, культура та ідеологія


Політика і мораль



 


колізій політики і моралі. На думку німецького професо­ра К. Хельда, людство в XX ст. перевірило взаємозв'язок політичного світу і моральних звичаїв у негативній фор­мі. Моральні вимоги втрачають свою обов'язковість. За словами французького історика і політолога Ж.-Ф. Реве­ля, рушійною силою сучасного суспільства є брехня, якою насамперед переповнена ідеологія і політика.

Однак подібні констатації не можуть слугувати дока­зом повної та остаточної несумісності політики і моралі. Адже історія суспільного життя демонструє і безліч зраз­ків чесної політики, єдності благородних моральних мо­тивів і відповідальної політичної діяльності. Для сучас­ного суспільства потреба в морально орієнтованій політи­ці є життєво необхідною. Політика не може бути простим засобом підпорядкування суспільства владі, вона покли­кана бути інструментом гуманізації суспільства. Утвер­джується розуміння політики як науки і діяльності з ме­тою оптимізації соціальних процесів, забезпечення стабі­льного громадянського миру, демократизації держави, її соціального спрямування. Це передбачає потребу етично­го виміру державної діяльності, моральної експертизи політичних програм, застосування моральних критеріїв для оцінки політики і політиків.

Необхідність моральних вимірів політики продикто­вана і обставинами глобального порядку. Екологічні ка­тастрофи, гострі міжнаціональні конфлікти, масовий го­лод в багатьох країнах, війни й кровопролиття наприкін­ці XX ст. потребують нової глобальної політики, загаль­нолюдської етики, які ґрунтувалися б на визнанні прав людини на гідне життя. Згідно з Конвенцією про захист людських прав і гідності особистості (березень 1997 р.) «інтереси і благополуччя особистості повинні мати пріо­ритет стосовно вищих інтересів суспільства».

Переорієнтація політики на гуманістичні цілі вима­гає зустрічних кроків політики і моралі. Сучасно мисля­чий політик має враховувати те, що політика може бути ефективною, якщо поєднуватиме в собі орієнтацію на су­спільну корисність (політична доцільність) і на забезпе­чення вільного розвитку особистості (моральність, гума­нізм). Політика повинна визначати межі свого втручання в суспільне життя, особливості взаємодії з такими непо-літичними структурами, як громадянське суспільство, сі­м'я, приватне життя. Адже свобода вибору, невимуше­ність у діях — основні ознаки моральності людини.

Переорієнтовуючись на гуманістичні цілі, політика набуватиме певних моральних рис, що сприятиме подо-


ланню упередженості щодо неї як «брудної справи», згід­но з якою мораль може зберегти свої принципи, тільки перебуваючи поза політикою. Але в такому разі мораль приречена на відокремленість від світу, виявиться незда­тною реалізувати своє соціальне призначення — узгоджу­вати інтереси індивіда з інтересами людської спільноти, сприяти духовному зв'язку особистості із суспільством.

Практичне призначення моралі виразно окреслене в ідеї «розумного егоїзму». В західній соціології (М. Вебер, Т. Парсонс, Р. Мертон) існує стійка традиція розглядати людську дію як раціональну, якщо вона побудована за прин­ципом узгодження цілей та засобів, орієнтується на загал.

Проблема «протистояння» політики і моралі не є не­розв'язною. Етизація політики — необхідна умова утвер­дження гуманістичних засад в усіх сферах суспільного життя. Справедливість, доброчесність мають перетвори­тися на стимулюючі мотиви діяльності політиків, дер­жавних і громадських діячів. Попри стійкі упередження, суспільство прагне зробити політику моральною, а мо­раль діяльною. Але це не означає розчинення моралі в політиці, втрати її контролюючих можливостей. Між по­літикою і мораллю завжди має зберігатися відстань. Адже ототожнення політики і моралі приховує в собі за­грозу моралізування будь-якої політики (політичні про­цеси 1937-го року, коли суто політичні цілі видавали за високоморальні).

Драматичний досвід політичного життя дає підстави твердити, що мораль є первинною щодо політики. Влада та наслідки її політики мають перебувати під постійним моральним контролем суспільства. Інакше неминуча за­гроза деформації політики та її наслідків. У стабільних демократичних країнах моральні взаємовідповідальні відносини влади і суспільства підтримувати значно лег­ше, ніж в кризових обставинах. Втім, за будь-яких обста­вин посилання на практичну доцільність не можуть ви­правдати брудні, аморальні дії. «Не так політика псує ха­рактери, як характери політику» (Л. Українка).

Політична етика — одна із модифікацій етичної нау­ки, прикладної, «службової» моралі. Формуючи власний понятійний апарат, свої принципи і нормативи, політич­на етика спирається на методологічну базу соціальних і гуманітарних наук про суспільство, людину, політику, мораль. Вона враховує здобутки філософської концепції особистості та її соціалізації, політичної психології та ак­сіології, конфліктології та консенсології.



Політична свідомість, культура та ідеологія


Політика і мораль



 


Політична палітра сучасного суспільства, в т. ч. укра­їнського, демонструє різноманітні погляди на призначен­ня і зміст політичної діяльності саме в етичному аспекті. Серед сучасних політиків немало відвертих прихильни­ків Макіавеллі або носіїв екстремістських поглядів. Для демократично мислячого політика принциповим є ви­знання пріоритетів морального чинника, гуманістична орієнтованість, обов'язкове врахування моральних на­слідків політичних рішень і дій.

Пріоритетність вимог політичної етики зумовлена особливостями ситуації, в якій діє політик. Політик у владі й політик в опозиції, політик-переможець та пере­можений політик, професійний політик та людина, яку випадково занесло на фарватер політичного життя, по-різному використовують принципи політичної моралі. Тому політична етика містить конкретні рекомендації щодо поведінки політика за різних обставин: етика бо­ротьби, етика успіху, етика поразки, етика очікування, етика опозиції, етика компромісу тощо.

Особливості поведінки політика залежать і від ауди­торії, з якою він взаємодіє. Але моральні переконання не можна взяти «на прокат» — люди швидко розпізнають показну етику. Істотною рисою сучасної культури полі­тики є відмова від монологічного стилю спілкування на користь діалогічного (політичний та моральний плюра­лізм). Політична етика вимагає ставлення до всіх суб'єк­тів суспільно-політичного життя як до рівноправних, визнає правочинність їхніх моральних цінностей. «Атакуйте проблему, а не партнерів, ставтеся до перего­ворів не як до змагання, а як до процесу пошуку спіль­ного рішення, намагайтеся переконати опонентів у спра­ведливості й обґрунтованості ваших позицій замість того, щоб просто зламати їхню волю», — такі поради амери­канських політологів Р. Фішера і С. Брауна.

Оволодіння етикою, методологією і технологією діа­логового спілкування — шлях до розв'язання соціальних конфліктів, ефективний засіб розвитку особистості полі­тика. Участь у діалозі передбачає толерантне сприйняття аргументів іншої сторони, вміння протиставити їм влас­ні. У взаємозвинуваченнях, чварах, стихійних супереч­ках виявляються здебільшого нестримувані емоції; у діа­лозі, дискусії — інтелект, ерудиція, помірковане мислен­ня, сила логіки і переконання.

Характерною особливістю політичної етики є орієнта­ція на своєчасне виявлення конфліктних ситуацій, готов-


ність виходити гідно з будь-якого конфлікту. Політична етика — це наука і мистецтво використання засобів і прийомів компромісної технології. Поширені в минулому оцінки компромісів як чогось безпринципного посту­паються місцем визнанню їх значущості як ефективної форми досягнення згоди конфронтуючих сторін.

Політична етика не розв'язує проблему зла як таку. Політик не може ігнорувати те, що поступки на користь одного, як правило, пов'язані з певними втратами іншо­го. «Політик діє морально, якщо добро від його вчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може, доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших», — зауважує теоретик політики О. Дени­сов. Ця далеко не безсумнівна думка містить у собі раціо­нальне зерно: політична діяльність, в основі якої мораль­ні критерії, має враховувати і негативні моменти, які супроводжують політичне рішення; якщо вона неспромо­жна розв'язати проблему зла, то принаймні зобов'язана передбачити небажані наслідки, мінімізувати їх, компен­сувати людям втрати від нього.

Важливими в політичній етиці є засоби розв'язання конфліктних ситуацій. За підрахунками американського професора Д. Шарпа, існує до двохсот методів ненасиль­ницького розв'язання політичних проблем — ненасиль­ницький протест і переконання, відмова від соціального, економічного, політичного співробітництва, ненасильни­цьке втручання та ін.

Сучасний політик має володіти всім арсеналом «політичної технології», бути здатним гнучко й опера­тивно використовувати його в практичній діяльності, враховуючи нові реалії суспільного життя, незвичні про­блеми, що потребують нового концептуального мислен­ня. Саме такі, інноваційні, підходи пропонують сучасні теоретики політичного життя: положення про «реальний прагматизм» (Д. Белл, Ф.-У. Франкен), «справедливу не­рівність» (Дж. Роулс), «легітимну державу» (X. Каррасе-до); «справедливу державу», згідно з якою етичні вимо­ги, які передують політичному життю, мають «абсолют­ний характер».

Політична етика — відкрита система положень, аргу­ментів, поглядів. їй притаманна гнучкість, здатність до творчого оновлення норм. Однак незмінними є головні принципи — визнання значущості й пріоритету мораль­них чинників у політиці, орієнтації на такі цінності, як свобода, права, добробут людей. Адже тільки завдяки їм



Політична свідомість, культура та ідеологія


Політична етика



 


політика здатна реалізувати свій моральний потенціал. На початку XXI ст. необхідність у гуманістичній, мо­рально відповідальній політиці стає загальнолюдською потребою, актуалітетом людської цивілізації.

Запитання. Завдання

1. У чому полягають критерії моральної поведінки в політиці?

2. Обґрунтуйте основні відмінності політики і моралі.

3. Охарактеризуйте ідеї українських політичних мислителів щодо відносин політики і моралі.

Теми рефератів

1. Політика і мораль у світовій класичній філософії.

2. Н. Макіавеллі про політику без моралі.

3. Сучасна політика в національно-етичному вимірі.

Література

Алексеева Т. А. Джон Роулз и его теория справедливости // Вопросы фи­лософии. — 1994. — № 10.

Бабкин В. Д., Селиванов В. Н. Народ и власть: опыт системного исследо­вания воззрений М. Е. Салтыкова-Щедрина. — К., 1996.

Бубер М. Два образа веры. — М., 1995.

Козловски П. Культура постмодерна: общественно-культурное послед­ствия технического развития. — М., 1997.

Макиавелли Н. Избранные сочинения. — М., 1998.

Пантин И. К. Драма противостояния демократии (либерализм в стране и новой России) // Политические исследования. — 1994. — № 3.

Сорокин Л. А. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992.

Философия власти. — М., 1993.

Франек С. Л. Духовные основы общества. — М., 1992.

Швейцер А. Культура и этика. — М., 1973.

Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность. — М., 1992.


4.4. Політична етика

Політична етика історично сформувалася в межах політичної філософії. Вона вивчає вплив на політику мо­ральних принципів, норм і уявлень людей. Через призму етики в сучасному світі оцінюють мету і методи функ­ціонування влади, державних інститутів, визначають критерії професійної діяльності бюрократії. Будучи в тісному взаємозв'язку з політикою, а в перехідних умо­вах продукуючи етику оновлення, виживання і стабіль­ність, засоби досягнення поставлених цілей, етичні на­чала впливають на характер суспільного розвитку і є своєрідним індикатором політичної ситуації, ступеня розвитку демократичного суспільства.


Етичне тлумачення політики: наукові критерії та вітчизняна традиція

Політична етика (грец. ethika, від ethos — звичай, характер) — га­лузь, аспект загальної етики, що досліджує моральні засади політи­ки і влади (у широкому розумінні), професійну етику суб'єктів полі­тичної діяльності (у вузькому розумінні).

Політична етика у широкому розумінні піддає крити­чному аналізу функціонуючу моральну свідомість учас­ників політичного процесу і виявляє міру відповідності її



Політична свідомість, культура та ідеологія


Політична етика



 


наявним політичним і моральним відносинам. У вузькому розумінні проблема політичної етики пов'язана з тим, що державні діячі та політики мусять зіставляти свої вчинки не тільки з положеннями Конституції і чинного законо­давства, а й з моральними принципами і нормами. При цьому етичний кодекс, яким вони керуються, не просто спирається на загальноприйняту мораль, але й конкрети­зує її вимоги відповідно до специфіки політичної діяльно­сті, неординарних обов'язків і повноважень, покладених на депутатів, урядовців, службовців державних установ. Формування політичної етики може ґрунтуватися і на етиці політичної гри, організації, менеджменту тощо.

Щоб зрозуміти етику політичної діяльності, слід бра­ти до уваги не її окремі, суто моральні чи суто політичні мотиви, а ті інтегральні ціннісні установки, які вини­кають внаслідок тісної взаємодії політичного і морально­го чинників. Так, у 90-ті роки XX ст. в Україні динамі­чно розвивалася інституціональна демократія, але за від­сутності уваги до інституціональної етики.

Досвід модернізації країн третього світу свідчить, що інституціональні реформи, навіть якщо вони і підкріпле­ні певним політичним ідеалом та національною ідеєю у суспільстві, але не забезпечені відповідним етичним про­гресом, часто приречені на провал. Наприклад, модель президентської демократії в США виявилася ефективним політичним інструментом, за допомогою якого за декіль­ка сторіч було створено потужну світову державу, але та ж модель у країнах Латинської Америки породила війсь­кові диктатури та затяжні внутрішні кризи країн.

Політична етика народжується в суперечностях між політикою і мораллю. її науковою основою є нормативні теорії моралі, що обґрунтовують уявлення про те, якою повинна бути політична поведінка за певних умов. Полі­тична етика охоплює моральні аспекти політичних рі­шень, типи, засоби і форми їхньої реалізації. Вона займа­ється такими нормами політики, як принципи справедли­вого соціального устрою, критерії легітимного правління, співвідношення прав, обов'язків керівників і громадян, проблеми справедливості у відносинах між державами то­що. Відповідно до сфери політичної етики відносять тео­рії соціальної справедливості, легітимного правління, справедливих війн, оптимального використання влади правлячими колами. До етичної проблематики політики належать і питання обґрунтування системи базових цін­ностей суспільства, формування соціального порядку, що


відповідає цим ціннісним уявленням; питання інституціо-нальних відносин, відносин соціальних груп і рухів, від­носин між суспільством і особистістю, взаємин між окре­мими громадянами щодо відстоювання власних політич­них поглядів тощо. Суб'єктами політичної етики є учас­ники політичного процесу (партії, рухи, особистості).

Будучи важливим елементом політичної культури, політична етика створює механізм суспільної довіри, а тому забезпечує стабільне функціонування соціальної си­стеми, перешкоджає виникненню протиріч, спроможних руйнувати систему зсередини, якщо політична етика і політична система узгоджуються між собою. Але неодно­разово політична етика зазнавала глибоких деформацій, вироджуючись у політичну ідеологію, наприклад, марк­сизм, націонал-соціалізм. Демократизація в країнах За­ходу була не тільки результатом економічного і техноло­гічного розвитку, а й складним етичним процесом, який пройшов через глибоку кризу традиційної ціннісної сві­домості. Як свідчить перебіг подій, суспільства, які не справилися з етичним завданням прийняття нової куль­турно-технологічної ситуації і подолання віджилих норм, опинилися в XX ст. в лещатах тоталітаризму.

Тому, прогнозуючи політичні процеси в Україні в XXI ст., слід обов'язково враховувати моральний вимір проблеми — співвідношення політичних засобів, які бу­дуть задіяні політичною етикою. За багатьма оцінками, нинішня криза в Україні є насамперед моральною кри­зою, наслідком недостатньо розвинутої політико-етичної свідомості. Певною мірою такий її стан спричинений іс­торичними умовами, в яких визрівала політична етика. Від своїх початків політична етика українського народу виявляла толерантне ставлення до різноманітних форм політичних інститутів і базувалася на суто демократич­них засадах. Здавна суспільна свідомість сприймала певний політико-етичний порядок з властивою йому на­явністю змішаних політичних інститутів, що тепер ото­тожнюється з політичним ідеалом поділу влади. Наприк­лад, своєрідним політико-етичним порядком була три­єдина схема поєднання різноманітних форм влади. У Київській Русі в кожному окремому князівстві існувала етико-політична схема: князі—бояри—віче, тобто монар­хічний, аристократичний і демократичний елементи. Тривалий час південноруські землі були підвладні або ор­динським, або західноєвропейським володарям, що стри­мувало розвиток етико-політичної системи. А Запорозька


Січ, яку К. Маркс називав «першою християнською рес­публікою» із її «чистою» демократією є певним зразком політико-етичної поведінки. Наприклад, особа, яку оби­рали гетьманом або отаманом перед військовим походом мусила двічі відмовлятися від виявленої честі й погоджу­валася лише на третій раз після запрошення з тривали­ми вмовляннями, ритуальною лайкою й погрозами. Це­ремонія виборів закінчувалася покладенням старими ко­заками на голову обраного жмені землі. Це символізува­ло вірність обраного товариству. За словами Івана Стієн-ка, «все життя українське, увесь розпорядок дому, увесь державний наш лад, — все це повсякчасно було демокра­тичним. Стан прислуги у нашого старого панства ніколи не був пригнобленим — вона завше була вільною і рівною всім... Всі міста на Вкраїні — за старих часів мали пов­не самоврядування: всі урядовці, всі чиновники були ви­борними, вибирались з самих городян і завше одповідали тій громаді, що їх поставила».

Важливою була і роль церкви в житті тогочасного українського суспільства, в діяльності якої теж простежу­валися демократичні традиції, що є суттєвою характерис­тикою політичної культури: «Митрополита у нас завше вибирали вільними голосами, а патріарх Константино­польський тільки благословляв його. На Вкраїні в церков­нім житті скрізь було тоді виборне начало: вільними голо­сами вибирали священиків, епіскопів, архімандритів, ігу­менів і навіть митрополитів» (І. Огієнко). Отже, очевид­ним є той факт, що простий народ України мав виборчі права, певний політичний досвід і певну політичну етику.

Проте, позбавляючи народ голосу, автономії, ініціати­ви, російське самодержавство планомірно здійснювало політику ослаблення етичної свідомості, що зміцнювало власну владу, але перешкоджало інтелектуальному роз­витку як російського, так і українського народів. «Під упливом соціально-економічних, політичних, культур­них умов життя в Російській імперії, — зазначає В. Бе-бик, — через упровадження московського державного уст­рою та скасування (по 110 роках після договору 1654 ро­ку) української автономії демократичні цінності україн­ського суспільства поступово «вимиваються» соціально-по­літичними й психологічними установками російської, а по суті східної (або азіатської) політичної культури».

Етика самодержавства була нічим іншим, як спро­бою зосередження політичної етики «в одних руках» і, відповідно, звільнення від неї народу. А хто не несе від-


Політична етика 349

повідальності, той, як відомо, опиняється поза етични­ми відносинами. Жовтневий переворот 1917 р. став своє­рідним судом над нормами політичної етики. Цей «суд» існував у тому сенсі, що практично були відкинуті всі колишні ідеали, а імперативом був висунутий ідеал комуністичний, що «звільнив» від загальнолюдських етичних норм не одне покоління людей, остаточно змі­нивши їх етико-політичний світогляд. Українську ари­стократію як головного «генетичного» носія етичних цінностей нації було в основі своїй знищено. А за слова­ми відомого іспанського філософа X. Ортеги-і-Гассета, розкладання аристократії рівнозначне розпаду суспіль­ства. Відсутність «кращих» і є фатальною безхребетніс­тю нації, що призводить до її розчленовування, соціаль­ного хаосу, бо справжній аристократизм духу є цілісним складом душі, у якій присутні незмінні й обов'язкові етичні якості, що стали в процесі історії людства певни­ми усталеними сполученнями.

Нова ж політична еліта «від народу» була позбавлена морально-етичних понять. У більшовицькому сенсі «кла­сова мораль» виявилася лише завуальованою спробою позбавити політику етичного виміру. Свої політичні про­блеми вона вирішувала знищенням супротивників. На­приклад, яскравим феноменом у процесі утвердження но­вого політичного ідеалу після жовтневого перевороту 1917 р. став етичний і правовий нігілізм, за яким право вважалося неповноцінною формою регулювання соціаль­ного життя, відживаючим інститутом, що лише на пев­ний час і в силу необхідності був запозичений у старих експлуататорських класів. Правові норми заперечували­ся цілком, а захист особистої незалежності — громадян­ської, трудової, майнової, творчої — вважався несуттє­вим. Поширення отримав соціальний і політичний па­терналізм (розуміння «батьківського» піклування над усіма сторонами суспільного життя), покликаний здійс­нювати авторитарне, а нерідко й примусове піклування про трудящих.

Етико-правовий нігілізм відсвяткував свій перший тріумф 5 січня 1918 p., коли було розігнано Установчі збори. Саме в цей період була закладена підпорядкова­ність законів ідеалові «майбутнього щастя всього людства». І ніби поза увагою залишився той факт, що в ім'я створеного ідеалу було втрачене усвідомлення цін­ності окремого людського життя, виробилися навички лише військово-терористичного способу вирішення будь-



Політична свідомість, культура та ідеологія


Політична етика



 


яких нагальних проблем, що збереглися на довгі роки. Із знищенням політичної еліти, яка концентрувала у своїй свідомості всю політичну етику, країна була приреченою на десятиліття політичної жорстокості. Усе, що було до­роге нації, піддавалося насильству. Руйнувалася непо­рушність моральних засад — цінностей, які за будь-яких обставин мали залишатися недоторканними. Політична свідомість стала насиченою деструктивним змістом, ра­дикалізмом, цинізмом.

Політична етика за радянських часів базувалася на етиці партійної номенклатури, яка була зацікавлена, з одного боку, в індиферентизації (збайдужінні) політико-моральної свідомості населення, а з іншого — нагнітала ідеологічний психоз, пов'язаний з так званою класовою боротьбою, протистоянням двох політичних систем, з «ідеологічними диверсіями загниваючого капіталізму проти прогресивного світу». КПРС виробила свою внут­рішню партійну етику, засновану на регламентативних принципах. Наприклад, у Петербурзі часів Жданова, крім статутних норм, існували різноманітні етичні ко­декси поведінки членів партії: їм заборонялося купувати дорогі речі й нерухомість; працівник партапарату не мав права ходити до ресторану тощо.

Німецько-радянська війна значно змінила суспільну свідомість і водночас основи політичної етики. Реаліза­цію тогочасних ідеалів щиро пов'язували з особистістю Й. Сталіна, а потім М. Хрущова. Проте викриття «куль­ту особи» Сталіна, певна зміна політичного режиму вбік демократизму істотно не розхитали основ політичної етики тоталітарного суспільства. З іншого боку, за часів Хрущова з'явилися нові елементи у політичній етиці. Так, сам Хрущов втручався в карні процеси. За період його перебування при владі у Кримінальному Кодексі СРСР з'явилося багато статей, що передбачали страту.

У судово-правовій практиці 60—70-х років намітила­ся й інша небезпека, пов'язана з одним із постулатів етичного і правового нігілізму. Утопічне уявлення про безпосередню близькість комунізму, що проникло в багато програмних документів тих років, давало підстави припускати, що суспільство впритул підійшло до періоду «відмирання права» і цей процес можна форсувати шляхом заміни покарання судом морально-виховними санкціями партійних і громадських організацій. Примі­ром, значного поширення набула практика передачі об­винувачуваного «на поруки трудовому колективу». Було встановлене правило, згідно з яким деякі справи, що не


становили «серйозної суспільної небезпеки», взагалі не передавалися до суду. Злочинці, які мали «високі зв'язки», потрапляли під захист і так званого «телефон­ного права».