ФОНДОВЫЙ РЫНОК КАК ЧАСТЬ ФИНАНСОВОЙ СИСТЕМЫ

Рынок, где обращается капитал, называется финансовым

Фи

рынком. Обычно выделяют различные секторы финансового рынка: рынок кредитов, рынок ценных бумаг, рынок валюты, рынок прямых инвестиций. Таким образом, рынок ценных бумаг является одним из видов финансового рынка. Здесь капиталы накапливаются, концентрируются, централизуются и вкладываются в конечном счете в производство или стано­вятся источником покрытия государственного долга.

Однако происхождение не всех ценных бумаг обусловлено денежными капиталами. В той части, в которой рынок ценных бумаг основывается на деньгах как на капитале, он называется


фондовым рынком, образующим большую часть рынка цен­ных бумаг. Оставшаяся часть сравнительно мала, поэтому часто понятия «фондовый рынок» и «рынок ценных бумаг» используются как синонимы.

Рынок ценных бумаг — это рынок, где производятся опера­ции с ценными бумагами. Кроме купли-продажи используются и другие виды операций, например, такие, как выпуск в об­ращение, погашение, залог, траст и т.п.

Фондовый рынок по сути мало чем отличается от других видов рынков. Здесь тоже действуют продавцы, покупатели и посредники, проводятся реклама и маркетинговые исследо­вания.

Специфика заключается в самом товаре.

Ценные бумаги представляют собой форму фиксации опре­деленных экономических отношений: собственности, займа, купли-продажи. Причем такая форма фиксации позволяет лег­ко менять одну из сторон, участвующих в этих отношениях, путем смены владельца ценной бумаги. Во всех тех случаях, когда две стороны экономических отношений не стремятся менять участников, они оформляют эти отношения при помо­щи других видов договоров, например кредитного договора, договора залога и др.

Ценные бумаги — это форма существования капитала. Она отличается от производительной, товарной и денежной форм. Капитал в виде ценной бумаги может передаваться, обращать­ся на рынке как товар, заменять деньги в расчетах и, что самое важное, приносить доход. У владельца ценной бумаги самого капитала как бы нет, а есть все права на него, зафиксирован­ного в форме ценной бумаги.

Итак, фондовый рынок похож на рынок любого другого товара. Обычные товары производятся, а ценные бумаги вы­пускаются в обращение. Для всех рынков необходимо продви­жение товара к покупателю, а для фондового рынка — продви­жение ценных бумаг к инвестору. Основой этого рынка явля­ются товарный рынок, деньги и капитал.

Для того чтобы владелец капитала смог принять участие в инвестировании, нужно иметь достаточный объем капитала. Такой объем капитала редко можно получить сразу. Обычно этому предшествует процесс накопления. Последний может выражаться в объединении небольших капиталов в один боль­шой или в приумножении, приросте капитала. Еще одним вариантом накопления достаточного капитала может быть приобретение его взаймы на некоторое время с условием возвратности. Накопить капитал или получить его можно в финансовой сфере деятельности, на финансовых рынках.


 


Фондовый рынок — одна из составляющих централизован­ной части финансовой системы страны. Как известно, цент­рализованная часть финансовой системы отвечает за процесс перераспределения национального дохода и валового внутрен­него продукта. Перераспределение происходит при помощи бюджетных, страховых отношений и отношений, возникаю­щих на фондовом рынке. Все эти отношения взаимосвязаны.

Бюджет нуждается в привлечении средств для покрытия дефицита. Для этого государство выпускает в обращение и продает государственные ценные бумаги, такие, как облига­ции государственного займа. Государство участвует в фон­довых отношениях в качестве инвестора, сохраняя за собой контроль над отдельными отраслями или предприятиями пу­тем приобретения пакетов акций акционерных предприятий или банков.

Страховые организации, как правило, образуются в форме акционерных обществ. В таком случае в фондовых операциях они участвуют в качестве эмитентов. Основную часть резерв­ных фондов страховые организации используют для вложения в надежные ценные бумаги, например государственные, выпо­лняя при этом роль инвестора. Прибыль страховых организа­ций зависит от эффективности управления портфелем ценных бумаг.

На фондовом рынке обращаются временно свободные ка­питалы. Однако они могут быть использованы и в других направлениях, например для вложений в банковские депозиты. Поэтому фондовому рынку приходится конкурировать с дру­гими секторами финансового рынка за их привлечение. Ряд факторов определяет наиболее эффективное направление вло­жения капитала. Важнейшие из этих факторов включают: уро­вень доходности рынка ценных бумаг, уровень банковских ставок, условия налогообложения, уровень риска, норму резер­вирования для банков, условия организации различных сек­торов рынка и удобства для инвестора, ликвидность ценных бумаг и т.п.

Рынок ценных бумаг имеет как общерыночные, так и спе­цифические, присущие только ему, функции. Общерыночными функциямипринято считать коммерческую, ценовую, инфор­мационную и регулирующую функции. Коммерческая функция состоит в том, что операции на рынке ценных бумаг являются источником прибыли для тех, кто их проводит. Ценовая функ­ция выражается в том, что на рынке ценных бумаг образуются цены, отражающие важнейшие макро- и микроэкономические закономерности. Уровень рыночных цен на ценные бумаги влияет на рынок капиталбв в целом. Информационная функ-


ция отражает тот факт, что, как и любой другой рынок, рынок ценных бумаг производит информацию об объектах и участ­никах торговли, доводит эту информацию до заинтересован­ных лиц, обновляет и следит за ее объективностью. Регулиру­ющая функция выражается в том, что рынок создает правила торговли, управляет процессом торговли в соответствии с пра­вилами, устанавливает порядок решения спорных вопросов, организует контроль.

К специфическим функциямрынка ценных бумаг относят перераспределительную функцию и функцию страхования це­новых и финансовых рисков. Перераспределительная функция осуществляется в трех направлениях. Во-первых, обеспечивает перераспределение капитала между отраслями и сферами на­ционального хозяйства страны, а также между территориями. Причем в последнее время перераспределение капитала между территориями имеет и международный характер. Во-вторых, выполняет перераспределение накоплений, носящих непроиз­водственный характер, в производственную сферу. Это от­носится прежде всего к сбережениям населения. Подобное перераспределение имеет важное значение для эффективного использования в интересах народного хозяйства таких долго­срочных накоплений, как пенсионные сбережения. В-третьих, дает возможность путем перераспределения временно свобод­ных денежных средств профинансировать дефицит государст­венного бюджета на неинфляционной основе, т.е. без увеличе­ния денежной массы.

Функция страхования ценовых и финансовых рисков имеет и другое название — хеджирование. Эта функция возникла с появлением класса производственных ценных бумаг: фью­черсных и опционных контрактов.

Цель выпуска и обращения производных ценных бумаг — извлечение прибыли из колебания цен соответствующего бир­жевого актива. Производные ценные бумаги относятся к со­глашениям о будущей покупке, при этом цена на покупку фиксируется в день заключения контракта. Производные цен­ные бумаги дают возможность их владельцу избежать потерь, связанных с неблагоприятным изменением цен.

Для финансовой системы Российской Федерации фондовый рынок является сравнительно новым типом финансовых от­ношений, поэтому еще не все экономисты выделяют его в са­мостоятельное звено финансовой системы.

В связи с тем что фондовый рынок, выражая финансово-экономические отношения, выполняет функции, присущие ка­тегории финансов в целом: распределительную и контроль­ную, он может рассматриваться как финансовая категория.

6 81


Задачи и функции фондового рынка носят специфический ха­рактер, и он охватывает прежде всего отношения перерас­пределения, поэтому правомерно выделять его в самостоя­тельное звено централизованной части финансовой системы.

Контрольные вопросы

1. Как определяется финансовая система?

2. Каковы названия и характеристики звеньев финансовой си­
стемы?

3. Каковы принципы бюджетного устройства РФ?

4. Как определяется структура бюджетной системы РФ?

5. Какова структура расходов федерального бюджета?

6. В чем заключаются роль и сущность бюджетной классифи­
кации?

7. Какова структура доходов федерального бюджета?

8. В чем различие между закрепленными и регулирующими до­
ходами?

9. В чем заключаются особенности внебюджетных фондов как
составной части финансовой системы?

 

10. Какие задачи стоят перед Пенсионным фондом и каковы источ­
ники его формирования?

11. Каковы направления средств социального страхования?

12. В чем состоит назначение государственного фонда занятости?

13. Каковы источники и направления средств фонда обязательного
медицинского страхования?

14. Как определить необходимость экономических внебюджетных
фондов и их содержание?

15. Каковы организация, функции и виды страхования?

16. Каковы объекты и пути развития имущественного страхо­
вания?

17. Каково социальное значение страхования жизни?

18. В чем состоит сущность страхования ответственности?

19. В чем состоят особенности экологического страхования?

20. Какие конкретные виды включает страхование предпринима­
тельских рисков?

21. Какую роль выполняют операции хеджирования?

22. В чем заключается отличие фондового рынка от других видов
рынков?

23. Каково определение понятия «ценные бумаги»?

24. Какие показатели фондового рынка характеризуют макроэко­
номическую ситуацию?

25. Каковы общерыночные функции рынка ценных бумаг?

26. Каковы специфические функции рынка ценных бумаг?

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ УКРАЇНСЬКИЙ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ

О. Р Романенко

ФІНАНСИ

Видання 2-ге, стереотипне

Затверджено


Київ 2004

Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів


РОЗДІЛ 2. ФІНАНСОВА СИСТЕМА

Ключові терміни: фінансова система, фінансовий апарат, сфери фінансових відносин, ланки фінансових відносин, фінанси суб'єктів господарювання, державні фінанси, страхові1 фонди, фінансовий ринок, міжнародні фінанси.

**********************************************

Після вивчення цієї теми ви будете знати і розуміти:

—Сутність фінансової системи держави та
основи її побудови.

—Структурні компоненти фінансової системи
(сфери і ланки фінансових відносин).

—Функції окремих фінансових органів і
фінансових інституцій щодо управління

фінансовою системою. і

2.1. Принципи побудови та структурні компоненти фінансової системи

У періодичній літературі фінансова система іноді ототожнюється з фінансовим апаратом. Необхідно розрізняти ці поняття, оскільки правильне визначення фінансової системи сприяє розбудові ефективної фінансової політики, націленої на економічне зростання та фінансову стабілізацію.

За єдиної сутності фінансових відносин існують певні особливості в створенні та використанні фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, підприємницьких структур, певних фінансових інституцій для фінансового забезпечення їх діяльності. Фінансова система - це сукупність відокремлених, але взаємопов'язаних між собою сфер фінансових відносин, що мають особливості в мобілізації та використанні фінансових ресурсів, відповідний апарат управління та правове забезпечення.



Фінансову систему можна розглядати як за внутрішньою будовою, так і за організаційною структурою. Внутрішня будова фінансової системи представлена на рис. 2.1.

Якщо за основу структуризації фінансів взяти суб'єкти фінансових відносин - державу, юридичних і фізичних осіб, то у фінансовій системі можна виділити такі складові: загальнодержавні фінанси, фінанси суб'єктів господарювання і фінанси домогосподарств (сімейні фінанси).

2.1. Сфери та ланки фінансової системи

Якщо в основу структуризації фінансів покласти рівень економічної системи, то фінансова система за внутрішньою будовою може бути визначена як сукупність відносно відособлених, але взаємопов'язаних сфер і ланок фінансових відносин, які відображають специфічні форми й методи розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту.1

'Див. В.М.Опарін "Фінанси. (Загальна теорія)". Навчальний посібник, Київ, 2001, с. 25.


До сфер фінансових відносин включають:

-фінанси суб'єктів господарювання (рівень мікроекономіки);

- державні фінанси (рівень макроекономіки);

- міжнародні фінанси (рівень світового господарства);

- фінансовий ринок;

- страхування.

Останні (фінансовий ринок і страхування) є забезпечуючими сферами.

Ланка фінансової системи є відособленою частиною фінансових відносин. її виокремлення проводиться за ознакою наявності або відособленого фонду фінансових ресурсів або специфічних форм і методів мобілізації та використання фінансових ресурсів. Цей рух грошових коштів координується відповідним апаратом управління і є законодавчо урегульованим. Ланки фінансової системи є відносно самостійними і мають своє функціональне призначення.

Залежно від факторів, що впливають на організацію фінансів, насамперед на формування й використання фінансових ресурсів, кожна ланка фінансової системи може поділятися на підрозділи (наприклад, в залежності від форми власності підприємницьких структур, сфери їх діяльності, рівня централізації фінансових фондів і ін.).

Західна фінансова наука трактує поняття фінансової системи більш наближено до суб'єктів фінансових відносин. Зокрема, Зві Боді та Роберт К. Мертон у підручнику з курсу фінансів, що вивчається при підготовці спеціалістів за програмою МВА, зазначають, що "фінансова система включає ринки, посередників, фірми, що надають фінансові послуги, та інші інституції, з допомогою яких домогосподарства, приватні компанії та урядові організації реалізують фінансові рішення, які вони приймають" (цит. за: Финансьі: Учеб. пособие / Пер. с англ. - М: Вильямс, 2000. - С. 62).

Фінансові системи держав можуть відрізнятися за своєю структурою, оскільки вони є відображенням існуючої моделі економіки. Нині у світі налічується понад 20 різних моделей фінансових систем окремих держав.

У фінансовій системі зосереджені значні фінансові ресурси, Що становлять 80 і більше відсотків від обсягу ВВП. Структура фінансової системи - динамічна. У державах із перехідною економікою фінансові системи характеризуються тим, що


'


окремі їхні ланки перебувають на стадії формування. Це, насамперед, фінансовий ринок, страхові фонди і страховий ринок, місцеві фінанси.

Базовою сферою фінансової системи є фінанси суб'єктів господарювання, до якої належать фінанси комерційних підприємств і некомерційних установ і організацій. Вони обслуговують створення валового внутрішнього продукту -основного джерела фінансових ресурсів.

Особливістю фінансів комерційних підприємств є те, що вони працюють на засадах комерційного розрахунку, який передбачає отримання прибутку, відшкодування за рахунок власних коштів всіх затрат на основну діяльність, а також на її розширення і розвиток. Такі підприємства працюють, головним чином, у сфері матеріального виробництва, торгівлі. Ці підприємства є основними платниками податків до бюджету і внесків до державних цільових фондів. Але в сучасних ринкових умовах і в сфері нематеріального виробництва деякі організації будують свою діяльність на засадах комерції (лікувальні, навчальні, видавницькі, спортивні, культурні заклади тощо).

До некомерційних належать установи, які надають послуги або виконують роботи безкоштовно чи за символічну плату. Це - лікарні, загальноосвітні школи, дитячі дошкільні установи, бібліотеки, музеї тощо. Метою діяльності таких установ не є отримання прибутку і платежі в бюджет у них є дуже незначними, або взагалі відсутні. Головним джерелом фінансування видатків таких установ є бюджетні кошти.

Некомерційними є також громадські організації та доброчинні фонди. Головним джерелом їх доходів є вступні і членські внески, добровільні і спонсорські пожертвування. Громадські організації можуть мати у власності комерційні підприємства, які спрямовують їм частину отриманого доходу.

Фінанси суб'єктів господарювання пов'язані із розподільними і перерозподільними відносинами, які можна об'єднати у три групи: внутрішні, внутрішньокорпоративні й зовнішні. У процесі своєї діяльності підприємства вступають у взаємовідносини з іншими суб'єктами господарювання, з фізичними особами, з іншими ланками фінансової системи.

Державні фінанси охоплюють: державний- та місцеві бюджети; державні фонди цільового призначення; державний кредит; фінанси підприємств і організацій державної форми


власності. У сфері державних фінансів грошові потоки відображають відносини перерозподілу ВВП. Переважно це зовнішні відносини. Провідне місце у державних фінансах належить бюджетам різних рівнів, які об'єднуються в Україні у зведеному бюджеті держави.

Мобілізуючи доходи до бюджету, держава впливає на фінансові можливості господарських структур і громадян, використовуючи насамперед податковий механізм (за допомогою об'єктів оподаткування, ставок податків і пільг в оподаткуванні), а також створюючи сприятливий інвестиційний клімат для залучення зовнішніх джерел фінансування, зокрема, через надання привілеїв в імпорті, створення спеціальних економічних зон, технополісів тощо.

Із бюджету фінансуються операційні та інші витрати на розвиток агропромислового комплексу, надаються дотації вугільній промисловості, спрямовуються капіталовкладення в об'єкти загальнодержавного значення, фінансуються науково-технічні програми.

Державні цільові фонди знаходяться у розпорядженні центральних та місцевих органів влади і концентрують у своєму розпорядженні майже чверть усіх фінансових ресурсів держави. До них належать: Пенсійний фонд; Фонд соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням; Фонд соціального страхування на випадок безробіття; Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань та інші. Кошти цих фондів витрачаються, в основному, на соціальні потреби.

Така ланка фінансової системи, як державний кредит, покликана мобілізувати фінансові ресурси для фінансування витрат бюджету, котрі не відшкодовуються його доходами. Кошти державного кредиту, як правило, спрямовуються на покриття бюджетного дефіциту. Через державний кредит держава має змогу впливати на інфляційні процеси в бік їх зменшення.

Сфера міжнародних фінансів відображає перерозподільні відносини на світовому рівні. Міжнародні фінансові відносини характеризують грошові потоки між суб'єктами різних країн: між урядами, між підприємствами, між підприємствами, громадянами й урядами. Міжнародні фінансові організації вступають у взаємовідносини з урядами окремих країн з метою


формування бюджету чи інших фондів цих організацій. Отримані кошти використовуються на фінансування централізованих заходів, проектів і програм, на фінансову допомогу окремим країнам, на утримання апарату цих організацій.

Фінансовий ринок як сфера фінансової системи включає ринок грошей, кредитних ресурсів, цінних паперів і фінансових послуг.

На ринку грошей здійснюються операції купівлі-продажу ринкових фінансових інструментів із терміном обертання до одного року.

Ринок кредитних ресурсів (банківських позик, позикового капіталу) є формою залучення тимчасово вільних коштів на інвестиційні та інші потреби. Об'єктом купівлі-продажу на цьому ринку є вільні кредитні ресурси. Регулюється ринок кредитних ресурсів за допомогою облікової ставки Національного банку України.

Ринок цінних паперів - це мобілізація коштів на потреби господарської діяльності через випуск і реалізацію цінних паперів (фондових інструментів), які є гарантом повернення вкладених коштів і одержання доходу. Операції з реалізації цінних паперів здійснюються на фондовому ринку.

Ринок фінансових послуг є сукупністю різноманітних форм мобілізації й переміщення фондів фінансових ресурсів із вільного обігу в сфери інвестиційного прикладання. Фінансові послуги можуть мати ознаки кредитних операцій, операцій оренди та страхування.

Важливу роль у фінансовій системі має відігравати така сфера, як страхування, що формує фонди фінансових ресурсів, основне призначення яких - покрити втрати економіки та окремих громадян, що виникли з непередбачених причин. Страхові фонди перебувають у розпорядженні страхових компаній і можуть бути використані також як інвестиційні та кредитні ресурси в економіці до настання страхового випадку.

Деякі економісти до складу фінансової системи включають також фінанси домогосподарств. (див.: Василик О. Д. Теорія фінансів: Підручник. - К.: НІОС, 2000). До доходів домогосподарств належать заробітна плата працюючих членів сім'ї, доходи від продажу землі, продукції підсобних господарств, доходи, одержані від здавання в оренду майна,


дивіденди та відсотки від цінних паперів, проценти від банківських вкладів, соціальна допомога та пенсії тощо.

До видатків домогосподарств належать витрати на придбання споживчих товарів, оплату наданих послуг і виконаних робіт, формування заощаджень, купівлю цінних паперів та інші витрати.

Домогосподарства тісно пов'язані з іншими ланками фінансової системи. Так, домогосподарства отримують кошти з бюджету та від господарських структур у вигляді оплати праці та одержання безоплатних послуг від держави. Зі свого боку, домогосподарства вносять платежі до бюджету та централізованих фондів, беруть участь у формуванні і використанні страхових фондів, є суб'єктами фінансового ринку.

Оскільки окремі складові фінансової системи мають конкретне функціональне призначення в обслуговуванні відтворювальних процесів в економіці, можна стверджувати, що кожна ланка фінансової системи є самостійним елементом, проте ця самостійність відносна в середині єдиного цілого.

Розлад фінансової системи може спричинити фінансову кризу в державі.

Кризові явища у сфері фінансів можуть бути викликані трансформаційними процесами, тобто зміною моделі економічного розвитку, також зовнішніми причинами, насамперед тими процесами, які проходять на світових фінансових ринках.

На поверхні явищ фінансова криза проявляється у зростанні бюджетного дефіциту, державного боргу, інфляції. Як наслідок - значне зниження платоспроможності підприємницьких структур, життєвого рівня населення, соціальне розшарування в суспільстві.

2.2. Організаційні основи функціонування фінансової системи

Ефективне функціонування кожної із складових фінансової системи можливе за умов чіткого законодавчого урегулювання їхньої взаємодії. Разом з тим рух грошових коштів повинен оути скоординованим через управління фінансовими потоками, що забезпечується фінансовим апаратом.


Фінансовий апарат - це сукупність фінансових установ, наякі покладено управління фінансовою системою держави.

Загальне керівництво фінансовою діяльністю в Україні, як ів будь-якій іншій державі, здійснюють органи державної влади і управління.

Розподіл функцій в управлінні фінансами між .органами державної влади і управління:

Верховна Рада України, як вищий орган законодавчої влади, ухвалює закони, у тому числі з фінансових питань, основні напрями бюджетної політики на наступний бюджетний період, затверджує Державний бюджет України та вносить зміни до нього; здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України; приймає рішення щодо звіту про його виконання; визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики.

Президент України, як глава держави, створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби; підписує закони, ухвалені Верховною Радою України; має право вето щодо цих законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

Кабінет Міністрів України, як вищий орган у системі органів виконавчої влади, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; організовує розроблення проекту закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, надає Верховній Раді України звіт про його виконання; приймає рішення про використання коштів Резервного фонду Кабінету Міністрів України.

Органи місцевого самоврядуваннясамостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети; самостійно розпоряджаються коштами місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання; використовують вільні бюджетні кошти, додатково отримані в процесі виконання місцевих бюджетів; мають право випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, а також отримувати кредити в банківських установах; можуть виступати гарантами під надання кредитів підприємствам і установам, щоналежать


до комунальної власності; мають право розміщувати належні їм кошти в банках іншихсуб'єктів права власності, отримувати відсотки віддоходів ізараховувати їх до доходної частини відповідного місцевого бюджету.

Центральне місце в управлінні фінансами в системі органів виконавчої влади займає Міністерство фінансів.Саме на нього покладені завдання загального керівництва всією фінансовою системою. Міністерство фінансів України має розгалужену регіональну структуру, яка включає: Міністерство фінансів Республіки Крим, обласні та міські (м. Києва і Севастополя) фінансові управління, районні та міські (міст республіканського та обласного підпорядкування) фінансові відділи.

Регіональні фінансові органи мають систему подвійного підпорядкування. Вертикально вони підпорядковані відповідному фінансовому органу вищого рівня (наприклад, районні фінансові відділи - обласному фінансовому управлінню). Горизонтально фінансові органи підпорядковані місцевим органам державного управління, тобто входять до складу відповідних державних адміністрацій.

Основні функції Міністерства фінансів:

- вироблення основ і напрямів фінансової політики держави
та розроблення заходів щодо їх реалізації;

- організація бюджетного процесу, складання проекту
Державного бюджету та його виконання після
затвердження Верховною Радою України;

- організаційне регулювання фінансової діяльності суб'єктів
господарювання через установлення правил здійснення
фінансових операцій, форм фінансових документів,
порядку і стандартів ведення бухгалтерського обліку і
фінансової звітності;

- організація функціонування ринку цінних паперів;

- здійснення заходів з мобілізації коштів через систему
державного кредиту та управління державним боргом;

- забезпечення фінансових відносин держави з іншими
країнами, міжнародними організаціями і фінансовими
інституціями;

- організація і здійснення фінансового контролю в країні.
Удосконалення діяльності Міністерства фінансів України і

перетворення його в координатора економічних реформ у країні призвело до значного розширення його функцій, зокрема таких, як:


- розроблення макроекономічної стратегії та макро-
економічного прогнозування;

- розроблення податкової та фіскальної політики;

- забезпечення стабільності державних фінансів;

- розроблення митної політики й організація митної справи;

- організація і контроль за страховою діяльністю;

- сприяння розвитку місцевого самоврядування і
реформування міжбюджетних відносин та ін.

До складу Міністерства фінансів України входять два обособлені підрозділи: Державна контрольно-ревізійна служба і Державне казначейство.

Державна контрольно-ревізійна служба спеціалізується на здійсненні фінансового контролю.

Органи Державної контрольно-ревізійної служби виконують такі функції:

- організовують роботу контрольно-ревізійних підрозділів
на місцях щодо проведення ревізій і перевірок, узагальнюють
наслідки ревізій і перевірок, у випадках, передбачених
законодавством, повідомляють про них органам законодавчої
та виконавчої влади;

- проводять ревізії та перевірки фінансової діяльності, стану
та збереження коштів та матеріальних цінностей, достовірності
обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних
комітетах та інших органах державної виконавчої влади, в
державних фондах, бюджетних установах, а також на
підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з
бюджету та з державних валютних фондів;

- проводять ревізії та перевірки правильності витрачання
державних коштів на утримання місцевих органів державної
виконавчої влади, установ і організацій що діють за кордоном і
фінансуються за рахунок державного бюджету;

- контролюють повноту оприбуткування, правильність
витрачання і збереження валютних коштів;

- здійснюють контроль за усуненням недоліків і порушень,
виявлених попередніми ревізіями та перевірками;

- розробляють інструктивні та інші нормативні акти про
проведення ревізій та перевірок;

- здійснюють методичне керівництво і контроль за
діяльністю підпорядкованих контрольно-ревізійних
підрозділів; узагальнюють досвід проведення ревізій та
перевірок і поширюють його серед контрольно-ревізійних

Зо


служб, розробляють пропозиції щодо удосконалення контролю.

З ініціативи державної контрольно-ревізійної служби ревізія або перевірка підприємства, установи, організації може проводитись не частіше ніж один раз на рік. Але за дорученням правоохоронних органів ревізія чи перевірка може бути проведена в будь-який час.

Державне казначейство створене з метою ефективного управління коштами Державного бюджету України, підвищення оперативності у фінансуванні видатків у межах наявних обсягів фінансових ресурсів у Державному бюджеті. Основними завданням Казначейства є:

- організація виконання Державного бюджету України і
здійснення контролю за ним;

- управління наявними коштами Державного бюджету
України, у тому числі в іноземній валюті, та коштами
державних позабюджетних фондів у межах видатків,
установлених на відповідний період;

 

- фінансування видатків Державного бюджету України;

- ведення обліку касового виконання Державного бюджету
України, складання звітності про стан виконання Державного
бюджету України;

- управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом
відповідно до чинного законодавства;

- розподіл між Державним бюджетом України та бюджетами
Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і
Севастополя відрахувань від загальнодержавних податків,
зборів і обов'язкових платежів за нормативами, затвердженими
Верховною Радою України;

- здійснення контролю за надходженням, використанням
коштів державних позабюджетних фондів;

- розроблення нормативно-методичних документів з питань
бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання
бюджетів усіх рівнів, які є обов'язковими для всіх підприємств,
установ та організацій, що використовують бюджетні кошти та
кошти державних позабюджетних фондів.

Основне завдання Державної податкової адміністрації України полягає у реалізації податкової політики держави. На податкову адміністрацію покладені такі основні функції:

- розроблення проектів податкового законодавства;

- контроль за правильністю обчислення податків та інших
ооов язкових платежів і своєчасністю їх сплати;


- облік платників податків та надходжень платежів до

бюджету;

- накладення штрафних санкцій і адміністративних стягнень
на порушників податкового законодавства;

- проведення масово-роз'яснювальної роботи серед
платників податків;

- міжнародне співробітництво у сфері оподаткування.
Державна податкова адміністрація України здійснює свої

повноваження безпосередньо та через утворені регіональні державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, а також державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва і Севастополя), районах у містах, міжрайонні, об'єднані державні податкові інспекції, а також спеціалізовані державні податкові інспекції. Вищою ланкою ДПА є Головна державна податкова адміністрація. Вона розробляє проекти податкового законодавства і організовує податкову роботу та діяльність податкових органів у країні. Безпосередню податкову роботу ведуть податкові інспекції в районах і містах (без районного поділу). Вони здійснюють облік усіх платників, що перебувають на даній території і контролюють їх розрахунки з

бюджетом.

Рахункова палата Верховної Ради України є постійно діючим вищим органом державного фінансового контролю. основними завданнями якого є організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням дохідної та видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів державних цільових фондів за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням; контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргів України; визначення ефективності та доцільності використання державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів.

Рахункова палата виступає в ролі експертного органу Верховної Ради України, даючи відповідні заключення і рекомендації з питань фінансової діяльності органів

управління.

Національний банк України є основною фінансовою інституцією у сфері грошового ринку. Основне завдання Національного банку - регулювання грошового обігу й організація ефективного функціонування кредитної системи.


Національний банк проводить також значну роботу щодо обслуговування уряду. Він виконує агентські послуги з розміщення державних цінних паперів і обслуговування державного боргу, організовує касове виконання бюджету, проводить міжнародні розрахунки держави, здійснює валютне регулювання.

Міжбанківська валютна біржа проводить торги з купівлі-продажу іноземних валют. Ціни, які формуються на цій біржі, характеризують ринковий курс валют, тобто той, який складається під впливом попиту і пропозиції, як на національну, так і на іноземні валюти. Вплив Національного банку на ринковий курс національної валюти здійснюється завдяки участі його у торгах через скупку тієї чи іншої валюти або валютні інтервенції.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку організовує функціонування ринку цінних паперів. Вона проводить реєстрацію випуску цінних паперів та регулює їх кругообіг; забезпечує формування інфраструктури ринку, видає ліцензії фінансовим посередникам, які здійснюють операції з цінними паперами. Комісія здійснює контроль за діяльністю суб'єктів ринку цінних паперів - емітентів, інвесторів, фінансових посередників, фондових бірж - відповідно до чинного у цій сфері законодавства.

Фондова біржа проводить операції цінними паперами. Основне її призначення - організація функціонування вторинного ринку. Однак, з одного боку, через неї може здійснюватись і первинне розміщення цінних паперів, а з іншого - і вторинний ринок може функціонувати поза біржею. У зв'язку з цим розрізняють біржовий і позабіржовий обіг цінних паперів.

Як центр торгівлі цінними паперами, фондова біржа є індикатором ділової активності й проводить котирування акцій підприємств. Цим створюється система незалежної і досить об'єктивної оцінки діяльності акціонерних товариств. Тому бюлетені фондових бірж відіграють велике значення у функціонуванні фінансової системи та економіки країни.

Фінансові посередники на ринку цінних паперів виконують роль сполучної ланки між емітентами цінних паперів та інвесторами. З одного боку, за дорученням емітентів вони проводять випуск та розміщення цінних паперів на фінансовому ринку. З іншого боку, вони проводять операції з

3«32


купівлі цінних паперів на підставі угод з інвестораї Діяльність фінансових посередників засновується на інформованості та глибоких знаннях ринку цінних паперів.

Пенсійний фонд створений з метою акумуляції раціонального розміщення коштів, призначених для пенсійне забезпечення. Він виконує функції нарахування пенсії проведення їх виплат. Пенсійний фонд, як орган управлін має відповідні повноваження з контролю за повноток своєчасністю сплати внесків підприємств до фонду.

Інші фонди соціального страхування виконують аналогі1 функції відносно відповідного цільового фонду.


РОЗДІЛ 3. ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА

І ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ

Ключові терміни: фінансова політика, фінансова стратегія, фінансова тактика, податкова політика, бюджетна політика, грошово-кредитна політика, міжнародна фінансова політика, фінансовий механізм, фінансові інструменти, фінансові важелі, фінансовий контроль, управління фінансами, фінансове планування, фінансове законодавство.

**********************************

Після вивчення цієї теми ви будете ^ знати і розуміти:

Фінансову політику держави.

■Складові фінансового механізму держави.

■Завдання і методи фінансового планування

■Систему фінансових планів.

- Роль фінансових важелів в регулюванні
соціально-економічних процесів.

- Зміст, форми і методи фінансового
контролю.

- Правові засади фінансових відносин.

**
*********

 

3-і. Фінансова політика

як важлива складова економічної

політики держави

Вплив фінансів на економічний і соціальний розвиток суспільства не можна зрозуміти без вивчення фінансової політики і фінансового механізму.

Політика як узагальнююче поняття охоплює всі напрями діяльності держави. Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, виділяють економічну, соціальну, культурну, технічну, бюджетну, кредитну, внутрішню і зовнішню політику.

Фінансова політика має самостійне значення і водночас є важливим засобом реалізації політики держави в будь-якій сфері суспільної діяльності - економіці, соціальній сфері, військовій реформі, в міжнародних відносинах.


Провідні західні економісти, зокрема, Кемпбелл Р. Макконнелл і Стенлі Л. Брю ототожнюють поняття фінансово-бюджетної і фінансової політики, визначаючи їх як зміни, які вносяться урядом у порядок державних витрат і оподаткування і спрямовані на забезпечення повної зайнятості і неінфляційного національного продукту.

Більш структурованим є визначення фінансової політики як сукупності заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний розподіл і використання, які держава здійснює через фінансову систему.

Насамперед, фінансова політика повинна сприяти формуванню максимально можливого обсягу фінансових ресурсів, оскільки вони - матеріальна база будь-яких перебудов.

Не менш важливим є забезпечення раціонального розподілу коштів між галузями і сферами економіки, концентрація фінансових ресурсів на найважливіших напрямках економічного і соціального розвитку.

Фінансова політика повинна враховувати потреби суспільного розвитку, реальні економічні і фінансові можливості держави, тому вона залежить від конкретних історичних умов і завдань, які стоять перед суспільством. Вивчаючи вимоги, які теорія і практика господарювання ставлять до фінансової політики, слід усвідомити дуже важливий висновок - фінансова політика має бути адекватною закономірностям суспільного розвитку. Порушення цієї важливої вимоги призводить до значних втрат у народному господарстві.

Зміст фінансової політики, її основні напрями ґрунтуються на теоретичних концепціях, які визначають ступінь участі держави в управлінні економікою і використанні окремих інструментів реалізації фінансової політики, тобто конкретних форм організації фінансових відносин.

Основні напрями в теорії фінансів відносно ролі держави в розвитку суспільства в двадцятому столітті визначались дослідженнями класиків політекономії Адама Сміта (1723-1790) і Давида Рікардо (1772-1823), а також англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946) та їх

ПОСЛІДОВНИКІВ.

Сутність концепції основоположників класичної політекономії Адама Сміта і Давида Рікардо зводилась до невтручання держави в економіку, збереження вільної


конкуренції. У ній головна роль у регулюванні економічного життя суспільства відводилась ринковому механізму. Виходячи з цих принципів, фінансова політика до кінця 20-х років XX ст. була спрямована на обмеження державних витрат і податків, на забезпечення збалансованого бездефіцитного бюджету держави. Доходи бюджету формувались здебільшого за рахунок непрямих податків, а переважна частина бюджетних коштів спрямовувалася на фінансування військових, управлінських витрат і витрат на обслуговування та погашення державного боргу.

Наприкінці 20-х років та в 30-40-ві роки завдання фінансової політики зводилися до послаблення впливу кризи надвиробництва на економіку, підтримання високої ділової активності і розширення платіжного попиту. Основні засади такої політики базувалися на кейнсіанській теоретичній концепції, яка обґрунтовувала необхідність посилення ролі держави в розвитку економіки через втручання в регулювання циклічного розвитку відтворювального процесу.

Результатом практичної реалізації такої теоретичної концепції стало зростання державних витрат на створення нових робочих місць, підвищення зайнятості населення, скорочення безробіття, активізацію підприємницької діяльності і формування додаткового попиту, що дало змогу збільшити національний дохід, а звідси з'явились можливості для збільшення видатків на фінансування соціальних потреб.

Зросла роль прогресивного прибуткового податку у забезпеченні державних доходів.

На відміну від попередньої теоретичної концепції кейнсіанська фінансова політика допускала можливість бюджетного дефіциту і навіть більше того - відводила бюджетному дефіциту активну роль у стимулюванні економічного зростання. Це обумовило розвиток державного кредиту. Дефіцитне фінансування державних витрат веде до розвитку ринку позичкового капіталу. Державні позики стають другим, після податків, джерелом формування фінансових ресурсів держави, що, у свою чергу, посилює роль фінансів у перерозподілі національного доходу.

У 70-х роках особливості фінансової політики визначаються неокласичним напрямом економічної теорії. У цей період процес розширеного відтворення в країнах з ринковою еко­номікою характеризується різким підвищенням нестабільності,


сповільненням темпів економічного зростання, збільшенням резервної армії праці, зростанням бюджетного дефіциту, державного боргу, інфляції. Циклічні кризи 1974-1975 та 1980-1982 рр. переплелися з валютно-фінансовою, енергетичною, сировинною, екологічною та продовольчою кризами на тлі структурних змін, що відбувались у продуктивних силах. У таких умовах практичні рекомендації державного втручання с посувались не тільки доходів і видатків державного (юджету, а й регулювання грошового обігу, валютного курсу, пінкупозичкових капіталів і цінних паперів. Неокласики запропонували ро?робку довгострокової стратегії, яка дала б змогу проводити стабільну фінансову політику. На їхню думку, відсутність різки ч реакцій з боку держави на кожне циклічне зрушення - кращий спосіб не тільки пом'якшення самих коливань у довгостроковій перспективі, а й обмеження ролі держави і забезпечення вільної ринкової системи.

У сучасних умовах більшість розвинутих країн у своїй фінансовій політиці використовують різні елементи як кейнсіанської. так і неокейнсіанської теорії державного регулювання.

В країнах соціалістичної орієнтації фінансова політика формувалась під впливом марксистсько-ленінської теорії сутності і функцій соціалістичної держави і спиралась на принцип фінансової централізації. Фінансова централізація передбачала не тільки концентрацію переважної частини фінансових ресурсів у розпорядженні держави, а й монополію держави в організації фінансових відносин.

У цих країнах держава безпосередньо керувала всіма сферами суспільного життя за допомогою планів економічного і соціального розвитку. Відповідно до марксистсько-ленінської теорії зростаючої ролі держави в розвитку суспільства був здійснений перехід від податкової форми перерозподілунаціонального доходу до його прямого розподілу у сфері виробництва і перерозподілу через державний бюджет.Виходячи з ідеологічних постулатів про пріоритетність суспільних інтересів перед особистими, 3/4 створеного національного доходу держава концентрувала в бюджеті.

Фінансова централізація призвела до монопольного державного регулювання ціноутворення, грошового обігу, системи розрахунків, кредитних-відносин. Отже, всі вартісні


елементи системи управління об'єднались в одну адміністративно-командну систему управління всім виробництвом.

Оцінюючи фінансову політику, що проводилась в умовах адміністративно-командної системи управління, слід відзначити, що сама по собі фінансова політика не може бути поганою чи хорошою. Визначальним є те, наскільки вона відповідає інтересам суспільства і наскільки спргяє досягненню поставлених цілей і вирішенню конкретн їх завдань. У роки перебудови і переходу до ринкових відносі н планово-адміністративна фінансова політика перестах і відповідати конкретно-історичним умовам. Завищена оцінка ролі монетарних механізмів у регулюванні перехідної економіки, втрата керованості економікою посилили масштаби фінансової кризи.

Фінансова політика на нинішньому етапі повинна характеризуватись якісно новими підходами до суб'єктів господарювання з урахуванням переходу на ринкові відносини, реформи цін, оплати праці, податкової і кредитної систем, спрямованих на формування нового фінансового механізму.

Залежно від тривалості періоду і характеру завдань, що вирішуються, фінансова політика поділяється на фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія - довготривалий курс фінансової політики, розрахований на перспективу, який передбачає вирішення великомасштабних завдань, визначених економічною і соціальною стратегією.

У процесі її розроблення прогнозуються основні тенденції розвитку фінансів, формуються концепції їх використання, визначаються принципи організації фінансових відносин.

Фінансова тактика спрямована на розв'язання завдань конкретного етапу розвитку суспільства за допомогою перегрупування фінансових ресурсів і зміни способів організації фінансових зв'язків.

Щоб краще усвідомити зміст, завдання і вимоги до фінансової політики, виділяють як самостійні складові податкову, бюджетну, грошово-кредитну, митну політику.

Податкова політика реалізує інтереси держави. її головне призначення - вилучення частини ВВП на загальнодержавні потреби, перерозподіляючи ці кошти через бюджет.

Під бюджетною політикою розуміють визначення державою


- джерел формуваннядоходів державного і місцевих

бюджетів;

- пріоритетних напрямів видатків бюджету;

- допустимих меж розбалансованості бюджету;

- джерел фінансування бюджетного дефіциту;

- принципів взаємовідносин між окремими ланками
бюджетної системи.

Зважаючи на те, що податкова і бюджетна політика тісно пов'язані між собою, вживають поняття бюджетно-податкової політики. При цьому виділяють:

- дискреційну фіскальну політику, коли парламент і уряд
вносять зміни до податкової системи і видатків бюджету з
метою впливу на ВВП,зайнятість, інфляцію. Ця політика може
бути стимулюючою і стримуючою;

- недискреційну, або політику "вмонтованих стабілізаторів",
яка базується на теоретичному допущенні, що податкова
система сама по собі має властивість автоматично впливати на
економічний цикл, тобто має стабілізаційний ефект.

Під грошово-кредитною політикою розуміють забезпечення стабільності грошового обігу через управління емісією, регулювання інфляції і курсу національної грошової одиниці; забезпечення своєчасності розрахунків у народному господарстві і в різних ланках фінансової системи через регламентацію і регулювання діяльності банківської системи; управління діяльністю фінансового ринку через регламентацію емісії і розміщення державних і корпоративних цінних паперів і регулювання їх дохідності.

У грошово-кредитній політиці відносну самостійність набувають емісійна політика, цінова політика, валютна політика, кредитна політика - а в ній, у свою чергу, наприклад, процентна політика й інвестиційна політика.

Держава захищає свої інтереси через митну і валютну політику.Відповідно до заінтересованості держави в розширенні або скороченні свого експорту чи імпорту застосовується система митних платежів або конкретний митний режим. Головним завданням митної і валютної політики є забезпечення примноження золотовалютних резервів держави.



Завдання фінансової політики реалізуються через фінансовий механізм.

Фінансовий механізм - сукупність форм, методів і важелів фінансового впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.

Складовими елементами фінансового механізму є фінансове планування й прогнозування, управління фінансами, фінансовий контроль, фінансове забезпечення, фінансове регулювання, фінансові норми, нормативи, ліміти, резерви, стимули йсанкції, фінансове законодавство (рис. 3.1).

Функціонування фінансового механізму відбувається в різних сферах і ланках фінансових відносин. Звідси складовими частинами фінансового механізму є: фінансовий механізм комерційних підприємств, фінансовий механізм некомерційних організацій і установ, страховий механізм, механізм функціонування державних фінансів та ін.

Ураховуючи, що в процесі кругообігу коштів фінансові і кредитні ресурси тісно взаємозв'язані і практично нероздільні, деякі вчені-економісти схильні розглядати єдиний фінансово-кредитний механізм.

Поєднання елементів фінансового механізму становить його "конструкцію", яка приводиться в дію встановленням кількісних параметрів кожного елемента, тобто визначення ставок і норм вилучення коштів, обсягу фондів, рівня видатків та ін. Призначення фінансового механізму в кінцевому рахунку зводиться до фінансового забезпечення і фінансового регулювання економічних і соціальних процесів у державі.

Необхідно підкреслити, що стан фінансового механізму, ступінь його довершеності залежить від удосконалення всього господарського механізму в цілому і його окремих елементів (механізму ціноутворення, економічного стимулювання, кредитного механізму та ін.). Основні напрями перебудови фінансового механізму виходять із загальних завдань економічних перетворень в Україні.


/

3.2.1. Фінансове планування

Вихідною складовою фінансового механізму є фінансове планування й прогнозування. За його допомогою залучаються інші структурні елементи фінансового механізму, такі як фінансові показники, норми і нормативи, ліміти, резерви, фінансові стимули.

У процесі фінансового планування й прогнозування визначаються обсяги фінансових ресурсів, які створюватимуться в державі в цілому, обсяги ресурсів, що зосереджуватимуться й розподілятимуться через бюджетну систему й інші фінансові інститути, а також тих, які перебуватимуть у розпорядженні підприємницьких структур і населення.

Фінансове планування - діяльність зі складання планів
формування, розподілу і використання фінансових ресурсів на
рівні окремих суб'єкті? господарювання, їх корпоративних
об'єднань, галузев їх структур, територіально-

адміністративних одинн іь, країни в цілому.

Об'єктом фінансове^ о планування є фінансові ресурси, що утворюються в процесі розподілу і перерозподілу ВВП, а результатом - різні види фінансових планів і прогнозів.

Фінансовий план - це план формування і використання фінансових ресурсів.

За чинною практикою всі фінансові плани поділяються на дві великі групи - зведені та індивідуальні. У свою чергу, зведені фінансові плани поділяються на загальнодержавні, плани окремих господарських об'єднань (промислово-фінансових груп, концернів, асоціацій тощо) і територіальні. Індивідуальні - це фінансові плани окремих суб'єктів господарювання.

Фінансові плани мають форму балансу, тобто прибуткові й видаткові розділи. Фінансовий план тільки тоді має практичне значення, коли існує збалансованість прибуткової й видаткової частини. Тому фінансовий баланс і фінансовий план - поняття тотожні.

До фінансових балансів включаються:

- баланси доходів і витрат підприємств, організацій, установ
усіх форм власності;

- баланси доходів і витрат об'єднань, концернів, асоціацій,
міністерств, відомств, державних комітетів;


 


 

- баланси доходів і витрат бюджетних установ;

- баланси фінансових ресурсів областей, районів, міст;

- державний бюджет та місцеві бюджети;

- баланс фінансових ресурсів і витрат держави;

- фінансові баланси окремих фінансових інститутів;

- баланс грошових доходів і витрат населення;

- платіжний баланс.

За тривалістю дії розрізняють:

- перспективні фінансові плани (складаються на період понад
один рік);

- поточні (складаються на один рік);

- оперативні (складаються на квартал, місяць).
Діяльність, пов'язана зі складанням кожного фінансового

плану, передбачає виконання певних видів робіт із використанням відповідних методів, а саме: нормативного, розрахунково-аналітичного, балансового і методу економіко-математичного моделювання.

Суть нормативного методу фінансового планування полягає в тому, що під час розрахунку фінансових показників за основу беруться фінансові норми і нормативи, до яких належать норми амортизаційних відрахувань, рентабельності окремих видів товарів, робіт та послуг, обігових коштів, ставки заробітної плати, норми витрачання коштів у бюджетних установах, норми відрахувань до фондів соціального призначення тощо.

Нормативний метод буде ефективним за умови, що норми і нормативи відповідають таким вимогам:

- вони мають бути науково обґрунтованими;

- прогресивними (тобто орієнтованими на кращий досвід);

- тривалої дії;

- стабільними.

Розрахунково-аналітичний метод фінансового планування ґрунтується на фактичних показниках фінансової діяльності у попередні звітні періоди. На основі аналізу фінансових показників за минулі роки і період, що передував передплановому року, встановлюється вихідна база планування. Потім визначаються фактори, які можуть вплинути на фінансову діяльність у плановий період, розраховуються індекси та коефіцієнти їх впливу. На основі базових показників, а також коефіцієнтів, що характеризують зміни умов діяльності, розраховуються фінансові показники на


плановий період. Це досить трудомісткий метод і потребує значної аналітичної роботи, проте на сьогодні його застосування є найреальнішим.

Балансовий метод у фінансовому плануванні передбачає відповідність видатків джерелам їх покриття та ув'язку всіх розділів фінансового плану, фінансових і виробничих показників, унаслідок чого досягається збалансованість плану. Нині цей метод набуває особливого значення, оскільки всі видатки підприємств залежать від зароблених ними коштів і підприємства повинні розраховувати тільки на власні надходження, а не на допомогу держави чи міністерства.

Досить перспективним є метод економіко-математичного моделювання. Ґрунтується він на розробленні математичної моделі фінансової діяльності підприємства або держави в плановому періоді. Цей метод дає змогу розрахувати кілька варіантів плану за допомогою змінних вхідних показників і знаходити оптимальні рішення.

Розглянемо більш детально деякі види фінансових планів.

Баланс доходів і витрат підприємства - це індивідуальний поточний фінансовий план, розраховується на рік з розбивкою по кварталах. Індивідуальні фінансові плани різняться між собою залежно від форм власності, видів діяльності, типу організацій, методів управління. Різним є, насамперед, перелік джерел доходу й напрямків використання фінансових ресурсів. Нині, коли підприємствам надана самостійність у плануванні, вони можуть складати фінансовий план в будь-якій довільній формі, яку вони вважають для себе найбільш прийнятною. Враховуючи зміни в бухгалтерському обліку і фінансовій звітності, які відбулися з введенням національних стандартів (положень) бухгалтерського обліку, баланс доходів і витрат підприємства може включати надходження і витрати по основній діяльності, фінансових операціях, іншій звичайній діяльності та надзвичайних подіях. Окремими розділами можуть бути виділені взаємовідносини з бюджетом та позабюджетними фондами і взаємовідносини з кредитною системою.

Платіжний календар - це оперативний фінансовий план. Головна мета його складання - спрогнозувати фінансовий стан підприємства на певну дату, на відміну від балансу доходів і видатків, який складається на певний період.

При складанні платіжного календаря обов'язково


враховуються: строки виплати заробітної плати, внесення податків та здійснення інших платежів, розрахунків з постачальниками і споживачами; стан дебіторської і кредиторської заборгованості та ін. Тобто, у платіжному календарі показується увесь грошовий оборот за певний проміжок планового періоду, що дає можливість фінансовим службам підприємства виявити недостатність коштів і визначити відповідні заходи для запобігання фінансовим ускладненням.

Для вирішення виробничих та комерційних завдань, які потребують вкладання коштів, необхідною є розробка бізнес-плану - плану реалізації певного проекту або угоди. Це не суто фінансовий план, але він містить фінансовий розділ, в якому наводиться розрахунок фінансових показників, таких як затрати, прибуток, рентабельність, термін окупності затрат. Бізнес-плани обов'язково складаються у випадках приватизації підприємства, продажу контрольного пакета акцій іноземному інвестору, при створенні спільних підприємств за участі держави. Крім того, кредитні установи, надаючи довгострокові кредити вимагають подання підприємствами бізнес-планів для обґрунтування термінів і джерел повернення

позики.

Кошториси доходів і видатків складають установи соціальної сфери, передусім бюджетні організації.

Види кошторисів: