Об'єктами місцевих фінансів є фінансові ресурси, що
мобілізуються, розподіляються і використовуються місцевими органами влади для виконання покладених на них функцій і
завдань.
Важливою з погляду методології є структуризація місцевих фінансових ресурсів, що дає змогу не лише показати сукупність фінансових відносин, що характеризують економічну сутність місцевих фінансів, а й виявити характер взаємозв'язків між елементам системи. Це, у свою чергу, дає можливість зробити і кількісний, і якісний аналіз місцевих фінансових ресурсів. З огляду на демократичні процеси, які відбуваються в Україні, дедалі більшу роль у задоволенні соціальних інтересів і потреб відіграють фінансові ресурси комунальних підприємств, комунальних банків та інших фінансово-кредитних установ, фінансові ресурси підприємств різних форм власності, що використовуються ними на фінансування соціально-культурних і житлово-комунальних
об'єктів.
Задоволенню соціальних інтересів і потреб сприяють також фінансові ресурси громадських організацій і установ: спортивних товариств, партій, профспілок, доброчинних фондів тощо. Наприклад, останнім часом в Україні починають діяти не лише всеукраїнські, а й регіональні доброчинні фонди До речі, у США існує понад 50 тис. різних доброчинних фондів. Фонди створюються строком на 50 років, і протягом цього часу їхні кошти мають бути використані на відповідні цілі.
9.2. Місцеві бюджети - фінансова основа місцевого самоврядування
Визначальною ланкою місцевих фінансів є місцеві бюджети. У них зосереджено понад 80 % від усіх фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні місцевого самоврядування. Склад місцевих бюджетів представлений на рис. 9.1.
Сутність місцевих бюджетів необхідно розглядати у двох аспектах. По-перше, як організаційну форму мобілізації частини фінансових ресурсів у розпорядження місцевих органів самоврядування. По-друге, як систему фінансових відносин, що складається між місцевим та державним бюджетами, а також всередині сукупності місцевих бюджетів.
 |
|
| МІСЦЕВІ БЮДЖЕТИ УКРАЇНИ |
Рис. 9.1. Склад місцевих бюджетів
Як організаційна форма мобілізації доходів і здійснення витрат місцевими органами самоврядування місцеві бюджети -це балансові розрахунки, які відповідають вимогам складання балансів, тобто вони мають дохідну і витратну частини, принципи збалансування тощо. Тому можна стверджувати, що місцеві бюджети - це балансові розрахунки доходів і витрат, які мобілізуються і витрачаються на відповідній території.
Разом з тим місцеві бюджети слід розглядати як важливу фінансову категорію, основу якої становить система фінансових відносин, а саме:
- відносини між органами місцевого самоврядування і
господарськими структурами, що функціонують на даній
території;
- відносини між місцевою владою і населенням даної
території, що складаються при мобілізації і витрачанні
коштів місцевих бюджетів;
- відносини між органами місцевої влади різних рівнів з
перерозподілу фінансових ресурсів;
- відносини між місцевими бюджетами і Державним
бюджетом.
Сьогодні ведуться значні наукові і практичні дискусії навколо питань зміцнення фінансової незалежності місцевих бюджетів, наукового обґрунтування концепції розмежування доходів і витрат різних ланок бюджетної системи, взаємовідносин між місцевими бюджетами і Державним бюджетом. Усі ці питання тією чи іншою мірою знайшли своє відображення у Бюджетному кодексі. Проте реформування бюджетної системи залежить від того, який рівень самостійності і незалежності буде надано місцевим Радам. Самостійність місцевих Рад повинна мати в своїй основі законодавчо закріплений розмір доходів, що надходять до місцевих бюджетів залежно від обсягу створюваних і використовуваних фінансових ресурсів на певній території.
Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок місцевих податків і зборів, неподаткових доходів, надходжень із бюджетів вищого рівня. Співвідношення між цими джерелами залежить від функцій, що покладені на регіональні органи управління, від потенційних можливостей отримання ними місцевих податків, а також від можливостей вищих органів влади надавати фінансову підтримку територіям.
Податки є головним джерелом місцевих бюджетів. В свою чергу всі податки, що надходять до місцевих бюджетів, поділяють на дві групи: місцеві податки і надходження із бюджетів вищого рівня.
Місцеві податки і збори - обов'язкові платежі, що встановлюються сільськими, селищними, міськими радами згідно законодавства, справляються в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць і зараховуються до їх бюджетів.
Ефективне використання інституту місцевих податків і зборів є важливим способом зміцнення всієї фінансової системи держави. В розвинутих країнах місцеві податки і збори, як правило, займають досить високу питому вагу в загальній сумі грошових надходжень органів регіонального і місцевого самоврядування (у таких європейських країнах, як Данія, Іспанія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Швейцарія - більш як 40 %). На жаль, практика засвідчує, що роль місцевих податків і зборів у формуванні доходів місцевих бюджетів України поки що незначна (менш як 5 %), а окремі органи місцевого самоврядування ще недостатньо використовують наявні можливості збільшення доходів місцевих бюджетів за рахунок їх упровадження.
| ІЗ832 |
З огляду на це розглянемо досвід застосування місцевих податків і зборів у зарубіжних країнах.
Для більшості розвинутих країн характерна множинність місцевих податків. Серед них такі:
- група прямих реальних податків: на нерухоме і рухоме
майно, землю, з орендної плати, з власників транспортних
засобів, подушний, промисловий, на професію, на мешканців,
екологічний;
- група прямих податків на доходи: прибутковий, на
прибуток підприємств, із спадщин і дарувань;
- непрямі податки на продаж: на роздрібний продаж, на
продаж спиртних напоїв на розлив, на споживання
електроенергії, газу, акцизи на бензин тютюн, спиртні напої;
- збори і мита: збір на прибирання сміття та його вивіз, на
будівництво службових будинків, за паркування машин, за
користування спортивними й оздоровчими закладами і
установами культури, за полювання і риболовлю, видовища,
послуги цвинтарів, із власників собак, за видачу різних
ліцензій і реєстраційних посвідчень, за участь у бігах, за
відкриття шинків і готелів, збори для компенсації збільшення
вартості земельної ділянки внаслідок проведення забудов та
інших робіт тощо.
Найважливішими на місцевому рівні є насамперед податки на нерухоме майно юридичних і фізичних осіб і на землю. Трохи рідше стягуються місцеві непрямі податки (у вигляді акцизів і податків на продаж) і місцеві подушні податки.
Так в Ірландії, Голландії, Великобританії та США від 70 до 100 відсотків доходів місцевих бюджетів складають податки на майно. Решта доходів місцевих бюджетів у цих країнах надходить у формі непрямих податків на товари та послуги.
У США податок на майно становить близько 12 % усіх загальнодержавних податкових доходів і 75 % місцевих податкових надходжень. Платниками є юридичні й фізичні особи. Об'єкти оподаткування визначаються окремо законодавством штатів. Все майно ділиться на такі категорії: -нерухоме майно (земля, будівлі);
- реальне (матеріальне) особисте майно (обладнання,
машини, урожай, стадо, власність домогосподарства);
- нематеріальні активи (акції, боргові зобов'язання, гроші);
- об'єкти комунальних та інших підприємств, об'єкти
залізниць.
У США також досить розгалужена система пільг, при якій від оподаткування звільняється:
- нерухоме майно федерального уряду, урядів штатів та
місцевих органів;
- власність неприбуткових організацій у сфері освіти,
релігійних закладів;
- власність об'єднань фермерів, ветеранів.
У чотирьох штатах особисте майно звільнено від податку, а в 36 штатах такий податок не поширюється на нематеріальні активи.
У Бельгії, Данії, Німеччині, Італії, Норвегії від 70 до 90 відсотків усіх доходів місцевих бюджетів забезпечується у формі податку на прибуток підприємницьких структур і на дохід фізичних осіб. Як правило, в більшості цих країн поряд із загальнодержавними податками на прибуток підприємств існують аналогічні місцеві податки або встановлюються місцеві надбавки до цього податку. Подібна ситуація складається щодо податку на доходи фізичних осіб. Решту доходів місцевих бюджетів в цих країнах, становлять податки на майно і непрямі податки на товари та послуги.
Окремо можна виділити Францію, де до 35 відсотків доходів місцевих бюджетів становлять податки на майно, до 20 -податки на прибуток підприємницьких структур і доходи фізичних осіб, понад 10 відсотків - непрямі податки на товари та послуги, а майже 35 відсотків - інші види місцевих податків.
У багатьох країнах досить поширеними є податки на заняття торгівлею, на собак, на розваги, на видовища, на володіння транспортними засобами, на торгівлю спиртними напоями, на видачу ліцензій на спадщину, на подарунки, на осіб, які володіють двома квартирами, на мисливство та рибальство, на відкриття певних закладів, готелів, на прибирання вулиць і ліквідацію продуктових відходів, на рекламу тощо.
Система місцевих податків і зборів досить розгалужена. У Бельгії, наприклад, запроваджено 100 місцевих податків і зборів, в Італії - 70, у Франції - понад 50. Водночас в окремих країнах застосовуються лише кілька місцевих податків, але ці країни є винятком.
Ще однією особливістю місцевих податків і зборів на Заході є їхня масовість. Вони сплачуються фактично всім дорослим населенням, незалежно від соціального статусу та рівня доходів. Наприклад, у США в бюджеті сім'ї з чотирьох осіб з
річним доходом 50 тис. дол. платежі за всіма місцевими податками складають у середньому 4,4 тис. дол. щорічно - 8,9 % її доходів. У цілому цей показник в окремих штатах мінімальний і дорівнює 3,5 %, а в інших сягає 14 % доходів сімей зазначеної категорії.1
Особливістю місцевих податків і зборів більшості розвинених країн є також їхня регресивність, тобто частка місцевих податків і зборів зменшується стосовно сукупного розміру доходів, якщо доходи зростають. У той же час частина країн щодо головних місцевих податків застосовують прогресивні ставки оподаткування. Це характерне, наприклад, для Фінляндії, Норвегії, Іспанії, Швеції, Швейцарії при оподаткуванні особистого майна громадян.
Місцеві податки використовуються на всіх рівнях місцевого самоврядування. В унітарній Франції це комуни, департаменти й регіони. До місцевих зараховуються також податки, що застосовуються у федеративних державах суб'єктами федерації. У Німеччині це - землі, у США - штати. Тобто кожний рівень влади у більшості розвинених країн має свою податкову систему.
Місцеві органи влади на Заході мають різну компетенцію щодо встановлення місцевих податків і зборів або щодо так званого права податкової ініціативи. В унітарних країнах місцеві органи влади, як правило, такого права не мають. Усі види місцевих податків запроваджуються законами, які ухвалює парламент країни. Місцеві органи влади мають повноваження щодо встановлення ставок податків у межах законодавчо визначених їхніх граничних рівнів. До компетенції місцевих органів влади включено також право приймати рішення про запровадження місцевих податків, визначених законодавством.
У деяких країнах застосовується інша модель контролю центрального уряду за місцевими податками. Місцеві органи влади самостійно встановлюють місцеві податки і збори, а центральна влада обмежує їхні максимальні ставки. З 1983 р. така практика діє в Норвегії та Бельгії. У федеративних державах основне коло питань місцевого оподаткування перебуває в компетенції суб'єктів федерації. Види місцевих податків встановлюються органами влади штатів у США, кантонів - у Швейцарії, владними структурами провінції
'В.Кравченко. Місцеві фінанси України. - Навч. посібник.-К.:Знання, 1999.-е.174-175
Квебек - у Канаді. Ставки місцевих податків у цих країнах-визначають муніципалітети.
В ряді країн з федеративним устроєм, насамперед у Німеччині та Австрії, існують угоди між місцевою і центральною владою про те, що місцеві органи влади одержують певну частку податкових надходжень. Ці угоди укладаються на період від трьох до п'яти років, протягом якого місцеві органи влади забезпечують стабільність податкових надходжень до своїх бюджетів.
В деяких країнах, насамперед у Канаді, питання фінансового забезпечення місцевих органів влади вирішуються за допомогою грантів. Центральні органи влади надають кошти для відшкодування повністю або частково витрат на певні види послуг. Гранти, як правило, надаються на послуги державного значення (освіта, охорона, здоров'я та ін.), а також для вирівнювання економічного розвитку окремих територій. Для розрахунку розміру гранта на той чи інший вид послуг встановлюються формули розрахунку витрат, які, включають цілий ряд обмежень і факторів. У більшості країн органи центральної влади надають гранти безпосередньо базовим органам місцевого самоврядування.
На підставі вищеозначеного можна зробити висновок, що при вирішенні проблеми доходів місцевих бюджетів у різних країнах враховувались: необхідність здійснення за допомогою бюджетної системи перерозподілу фінансових ресурсів між окремими регіонами і територіями; стан економічного розвитку; традиції у сфері оподаткування, а також рівень розвитку демократичних засад у державі, тобто рівень вирішення соціально-економічних питань, які передані до компетенції місцевих органів влади.
Місцеві податки і збори забезпечують значні надходження до місцевих бюджетів, реальну фінансову автономію органів місцевого самоврядування і місцевих органів державної влади.
На думку спеціалістів-податківців в Україні основу місцевого оподаткування повинні забезпечити майнові податки, зокрема місцеві податки на нерухоме майно юридичних осіб, на коштовне нерухоме майно фізичних осіб, на землю і на спадщину. Можуть бути запроваджені податок на утилізацію побутових відходів або на прибирання сміття, податок на полювання, рибальство, використання кар'єрних матеріалів, на ветеринарне обслуговування худоби та інших
13*
домашніх тварин. Усі ці податки ефективно використовуються у багатьох країнах.
Зарубіжний досвід переконує також, що можна запроваджувати в Україні й податки на цінні папери (на емісію акцій та облігацій), на біржові операції, грошові капітали, приріст капіталу, на осіб, які мають дві чи більше квартир, на видовища, на право розміщення офісів у центральній частині міста і т. ін.
Важливе питання - введення самооподаткування. Цей вид податків не новий. Він існував у недалекому минулому. Кожен житель села, селища сплачував певну суму грошей, які цільовим призначенням ішли на впорядкування населеного пункту, будівництво доріг, інші громадські потреби.
Необхідно, щоб у законі про місцеві податки і збори було чітко визначено механізм розрахунків з кожного виду податків і зборів, їх облік, відповідальність за зберігання коштів, що надходять у рахунок сплати податків.
Отже, підвищення результативності податкової діяльності нашої держави потребує вдосконалення такого важливого її інструменту, як місцеві податки і збори. Саме вони мають становити основну прибуткову статтю бюджетів органів місцевого самоврядування і відігравати важливу роль у формуванні місцевих фінансів.
Видатки місцевих бюджетів залежать від бюджетної політики, яка проводиться державою, від децентралізації управління соціальною сферою. Все це є вирішальним фактором, що впливає на обсяг фінансових ресурсів, які проходять по каналах регіональних бюджетів, на їх питому вагу в загальнодержавних бюджетних видатках.
В Україні розмежування видів видатків між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності із урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв види видатків поділяються на такі групи:
- перша група - видатки на фінансування бюджетних установ
та заходів,.які забезпечують необхідне першочергове надання
соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані
найближче до споживачів. Здійснюються з бюджетів сіл,
селищ, міст та їх об'єднань;
- друга група - видатки на фінансування бюджетних установ
та заходів, які забезпечують надання основних соціальних
послуг, гарантованих державою для всіх громадян України.
Здійснюються з бюджетів міст республіканського значення Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, а також районних бюджетів;
- третя група - видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України. Здійснюються ці видатки з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів. З бюджетів міст Києва та Севастополя здійснюються видатки усіх трьох груп.
Закономірним для всіх розвинутих зарубіжних країн є поділ місцевих бюджетів на два самостійних функціональних види місцевих бюджетів. Це місцеві поточні, або адміністративні, бюджети та місцеві бюджети розвитку, або інвестиційні бюджети. Кожен із цих бюджетів має власні видатки і власні доходи. Видатки місцевого поточного бюджету спрямовуються на поточні потреби, на забезпечення утримання соціально-культурної сфери, на адміністративні витрати, на соціальний захист, на виконання делегованих повноважень, на сплату видатків з боргу місцевої влади. Доходи місцевого поточного бюджету формуються за рахунок місцевих податків і зборів, платежів, загальних субсидій, що надаються державною владою, та деяких інших доходів.
Видатки бюджету розвитку, або бюджету інвестицій, спрямовуються на розвиток соціальної інфраструктури, на капітальні вкладення, на придбання устаткування та обладнання, на інші інвестиційні програми, на сплату основної частини боргу місцевих органів влади.
Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок банківських кредитів, муніципальних (комунальних) позик, інвестиційних субсидій, що надаються державною владою, та за рахунок інших джерел. Законодавство забороняє використання доходів бюджетів розвитку на фінансування видатків поточних бюджетів.
У законодавстві багатьох зарубіжних країн вживають поняття додатковий бюджет і приєднані бюджети. У Франції, наприклад, додатковий бюджет є уточнюючим основний бюджет, що дає можливість не вносити змін до основного бюджету. Приєднані бюджети відображають фінансові операції окремих місцевих громадських служб (водопостачання, благоустрою та ін.), що мають фінансову
самостійність, надають платні послуги, але не користуються правом юридичної особи. Складання приєднаного бюджету дозволяє спрямувати доходи відповідної служби на її фінансування.
В Україні також запроваджено норму, за якою місцевий бюджет поділяється на поточний і бюджет розвитку. Поточні видатки - це видатки на фінансування мережі підприємств, установ, організацій та органів, яка діє на початок бюджетного року, а також фінансування заходів із соціального захисту населення тощо.
Видатки розвитку - це видатки на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності. Згідно Бюджетного кодексу України до витрат бюджету розвитку місцевих бюджетів належать:
погашення основної суми боргу;
капітальні вкладення;
внески органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у статутні фонди суб'єктів підприємницької діяльності.
Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок надходження коштів від відчуження майна, яке знаходиться у комунальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення; надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади; субвенцій з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів тощо.
9.3. Збалансування місцевих бюджетів
Стан формування і використання місцевих бюджетів істотно залежить від вирішення проблем збалансованості бюджетів, котрі є наслідком невирішених питань у галузі фіскального федералізму. У цьому напряму Бюджетним кодексом України передбачено удосконалення системи збалансованості місцевих бюджетів, що включає дві складові.
Перша стосується збалансування доходів, що передбачає розподіл надлишкових доходів бюджетів територій з вищою за середню податкозабезпеченістю між територіями з нижчою за середню податкозабезпеченістю. Причому трансфертні платежі
надаються територіям із чітко визначеними напрямами їх витрачання, що буде забезпечувати цільове використання коштів.
Друга складова збалансування бюджетів стосується видаткової частини. Дуже важливим при збалансуванні видатків місцевих бюджетів є врахування структурних видатків територій. Наприклад, якщо на певній території проживає велика кількість престарілих людей або інвалідів, котрим т обхідно .надавати додаткову допомогу, то у таких випадках п :>и визначенні сум офіційних трансфертів враховуються іиплати населенню такої категорії. Крім того, у великих містах соціальні видатки також більші. Проте на територіях сільської місцевості виникає проблема більших видатків, пов'язаних із транспортуванням. Важливе значення при розрахунках структурних видатків мають також і видатки, пов'язані з кліматичними умовами території, історією її розвитку, її статусом тощо. Все це береться до уваги при збалансуванні видатків бюджетів.
Найголовнішою характеристикою повинна стати абсолютна прозорість системи збалансування, тобто кожна людина при бажанні буде в змозі перевірити напрями витрачання коштів, що вилучалися з доходів бюджету з метою перерозподілу.
Розв'язання проблем збалансування бюджетів можливе лише при чіткому узгодженні урядових функцій із різними рівнями виконавчої влади та визначенні економіко-математичних засад процесів перерозподілу стосовно вирівнювання фінансових можливостей територій.
Однією з головних цілей державної регіональної фінансової політики щодо зближення рівнів соціально-економічного розвитку територій є подолання вертикальних і горизонтальних дисбалансів і фінансове вирівнювання.
Під вертикальними фіскальними дисбалансами розуміють невідповідність між обсягами фінансових ресурсів того чи іншого рівня влади, регіонального або місцевого, і обсягами завдань та обов'язків, які на нього покладаються в процесі розподілу компетенцій між центральною, регіональною і місцевою владами. Вертикальний фіскальний дисбаланс означає недостатність фінансових ресурсів у певного рівня влади для забезпечення громадських і державних послуг у межах його завдань.
Зарубіжна практика свідчить: вертикальні фіскальні дисбаланси можна усунути кількома шляхами. Центральна
влада або влада вищого територіального рівня може взяти частину обов'язків із надання державних і громадських послуг і цим зменшити коло обов'язків того рівня влади, де виник вертикальний фіскальний дисбаланс.
Інший шлях - це запровадження владою того територіального рівня, де виник вертикальний фіскальний дисбаланс додаткових податків. Ще один шлях - передання центральною владою частини своїх податків територіальне угу рівню влади, що мас такий дисбаланс.
Вертикальних фіскальних дисбалансів можна позбутися і а рахунок надання центральною владою грантів, субсидій і г інших трансфертів.
Конкретний вибір шляху усунення вертикальних фіскальних дисбалансів визначається політикою фінансового вирівнювання, яка здійснюється в тій чи іншій країні.
На відміну від вертикальних фіскальних дисбалансів горизонтальні фіскальні дисбаланси пов'язані з різними фінансовими можливостями органів влади одного територіального рівня. Горизонтальний фіскальний дисбаланс - це невідповідність між обсягами фінансових ресурсів однієї або кількох територіальних одиниць одного рівня й обсягами завдань, котрі на них покладаються і забезпечуються іншими територіальними одиницями цього рівня. Горизонтальний фіскальний дисбаланс виникає тоді, коли одна або кілька територій того самого рівня не мають достатніх фінансових ресурсів для надання державних і громадських послуг в обсягах, що надаються іншими територіями відповідно до певних стандартів. Горизонтальні фіскальні дисбаланси виникають тому, що є так звані бідні й багаті території.
Ці дисбаланси можуть виникати й тому, що деякі території мають більші потреби, ніж інші. Наприклад, у структурі населення окремих територій може бути більшою частка дітей шкільного віку, а це зумовлює додаткову потребу в школах, або більшою є частка пенсіонерів, що викликає додаткові видатки на соціальні потреби. Ще однією причиною горизонтальних дисбалансів може бути вища вартість державних і громадських послуг у межах одних територій порівняно з іншими.
Фінансове вирівнювання - це процес усунення вертикальних і горизонтальних дисбалансів. У процесі фінансового вирівнювання здійснюються заходи щодо
перерозподілу фінансових ресурсів як між ланками системи бюджетів по вертикалі, так і між "бідними" й "багатими" територіями - по горизонталі. Мета фінансового вирівнювання - перерозподіл фінансових ресурсів на користь тих владних рівнів, котрі мають вертикальні й горизонтальні фіскальні дисбаланси з метою їх усунення.
Проблеми фінансового вирівнювання в усіх зарубіжних країнах викликають гострі політичні дискусії. І це зрозуміло, адже йдеться про те, що одні території мають бути фінансовими донорами інших. Практика зарубіжних країн засвідчує: території з потужнішою податковою базою обстоюють свої права та переваги у формуванні дохідної частини своїх бюджетів. І навпаки, "бідні" території апелюють до центральної влади з вимогами збільшення обсягів фінансової допомоги. Ось чому майже в усіх розвинутих зарубіжних країнах установлено чіткі законодавчі норми фінансового вирівнювання й обов'язки "багатих" територій з надання частини своїх ресурсів для цих потреб.
В Україні історично склалися значні горизонтальні фіскальні дисбаланси.
Сформувала горизонтальні фіскальні дисбаланси нерівномірність розміщення податкової бази. Вона, у свою чергу, спричинена нерівномірністю розміщення продуктивних сил по території держави. У 1990 р. 10,72 % сукупного суспільного продукту України вироблялося в Донецькій області, 9 % - у Дніпропетровській. Розрив між найбільшим показником з виробництва цього продукту на душу населення в Запорізькій області й найменшим - у Закарпатській становив 1,81 раза. Напередодні здобуття Україною незалежності, у 1990 р., в шести індустріальних областях (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Київська з м. Києвом, Луганська та Харківська) було вироблено майже 50 % національного доходу всієї республіки. Тут зосереджувалося близько 60 % основних виробничих фондів України.
За виробленим національним доходом на душу населення у 1990 р. Запорізька область мала показник, що становив 125 % від середнього по Україні, а Закарпатська - 78,8 %. У столиці, м. Києві, цей показник становив 112,6 %.
Співвідношення між найвищим показником (Запорізька область) і найнижчим (Закарпатська область) становило 1,59 раза.
Фіскальні дисбаланси характерні не тільки для України. У Російській Федерації розрив між податковими доходами на душу населення "бідних" і "багатих" територій перевищує десятки разів. У Європейському Союзі також спостерігаються великі горизонтальні фіскальні дисбаланси. Співвідношення між душовими доходами десяти найбагатших регіонів ЄС і десяти найбідніших у 1988 р. становило пропорцію 3:1.
Отже, необхідність запровадження в Україні фінансового вирівнювання була зумовлена рядом об'єктивних причин.
По-перше, це нерівномірність територіального розміщення продуктивних сил, яка зумовлює диференціацію податкової бази регіонів і територій України. Причому, як переконує досвід, диференціація податкової бази зростає. Зміщуються центри її розміщення. Зменшується роль традиційних індустріальних областей і зростає значення столиці держави. Ще більше занепадає податкова база аграрних регіонів України.
По-друге, це значна диференціація обсягів витрат у сфері надання державних і громадських послуг та цін на ці послуги. З урахуванням екологічної забрудненості вищі витрати на ці послуги мають східні регіони України та регіони зони Чорнобильської катастрофи. Зростає ціна таких послуг у столиці держави та в інших великих міських агломераціях.
По-третє, гарантовані Конституцією України соціально-економічні права громадян України зумовлюють проведення центральною владою ефективних заходів щодо забезпечення єдиних стандартів державних і громадських послуг на всій території держави.
По-четверте, це потреби передання центральною владою на місцевий рівень значної частини видатків, не властивих для її конституційних функцій. Такі видатки ефективніше здійснюватимуться на місцевому рівні. Це стосується видатків із фінансування освіти, культури, охорони здоров'я, фізкультури і спорту та деяких інших
По-п'яте, це так звані зовнішні ефекти соціальних виплат, коли послугами, які фінансуються з бюджету однієї адміністративно-територіальної одиниці, користуються і жителі інших територіальних одиниць, але їхні владні органи при цьому не зазнають ніяких витрат.
Із метою практичної реалізації політики фінансового вирівнювання внесені зміни до механізму формування місцевих бюджетів.
Оскільки не всі місцеві бюджети самодостатні, тобто спроможні самостійно фінансувати делеговані їм державою повноваження, приміром, забезпечити встановлені стандарти медичних чи освітніх послуг, Бюджетним кодексом України встановлена система трансфертів із держбюджету місцевим бюджетам, які визначаються на основі математично-розрахункової формули. Ця формула враховує основні відмінності між місцевостями в їх бюджетній спроможності.
Тому розрахунок трансфертів стає процесом, не залежним від особистих інтересів чи уподобань. Отже, два міста у різних областях, що мають однакові показники, отримуватимуть однакові суми трансфертів. Нарешті, дуже важливо те, що отримані трансферти місцеві бюджети можуть використовувати на реалізацію делегованих повноважень так, як вважають за потрібне (скажімо, більше коштів певного бюджетного року можуть спрямувати ча освіту, а не на охорону здоров'я, і навпаки).
Автономна фінансова політика місцевих органів влади проявляється й у тому, що вони мож; ть на свій розсуд у разі потреби використовувати й кошти з двох умовних кошиків доходів (на власні та делеговані повноваження), не прив'язуючи певних видатків до чітко визначеного кошика.
Перехід Міністерства фінансів України на пряме спілкування з місцевими бюджетами потребує точного і зваженого розрахунку доходів місцевих бюджетів. Перелік доходів, які закріплюються за місцевими бюджетами для виконання власних повноважень, включає більше 15-ти найменувань. Найвагомішими в цьому кошику є місцеві податки і збори, плата за землю, податок за власників транспортних засобів, податок на промисел, фіксований сільськогосподарський податок, власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок коштів відповідного бюджету, та інші надходження.
Для фінансування делегованих повноважень
використовуються спеціальні податки і збори. До складу
відповідного кошика доходів включено прибутковий податок із
громадян, плату за ліцензії та сертифікати, що видаються
місцевими органами влади (у тому числі ліцензії на право
роздрібної торгівлі горілчаними і тютюновими виробами),
плату за торговий патент і державну реєстрацію суб'єктів
підприємницької діяльності; надходження від
адміністративних штрафів, а також штрафів і санкції порушення податкового законодавства тощо.
Нові механізми міжбюджетних відносин передбача поступове вирівнювання забезпеченості адміністратш територіальних одиниць бюджетними коштами одночасному створенні стимулів для місцевих органів вла, самоврядування до раціоналізації показників місце бюджетів та нарощування їх дохідної бази.
Важливою складовою бюджетної політики має ст впорядкування взаємовідносин між місцевими бюджета Йдеться передусім про чітке розмежування повноважень і місцевими органами виконавчої влади, обласними районними органами місцевого самоврядуваї територіальних громад щодо формування бюджетів. Потрій стимулювати солідарне фінансування спільної власно територіальних громад.
Розв'язання цих та ішшх фінансових проблем сприяти стабілізації економічног) розвитку адміністративних терито{ і зміцненню фінансової 5ази місцевих бюджетів.
РОЗДІЛ 10. ДЕРЖАВНІ ЦІЛЬОВІ
ФОНДИ
Ключові терміни: Пенсійний фонд України, бюджет Пенсійного фонду України, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального страхування на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків, Фонд захисту інвалідів.
Після вивчення цієї теми ви будете знати і розуміти:
- Чим пояснюється необхідність
^функціонування поряд із бюджетною системою
^державних цільових фондів.
- Яку роль відіграють державні фонди
Асоціального страхування у соціальному захисті
\населення.
- Як формуються і використовуються кошти
Пенсійного фонду, Фонду соціального
страхування з тимчасової втрати
працездатності, Фонду соціального
страхування на випадок безробіття, Фонду
соціального страхування від нещасних випадків.
10.1. Призначення і роль державних централізованих цільових фондів
Фонди фінансових ресурсів цільового призначення є самостійною ланкою фінансової системи і входять до складу державних фінансів. Основним централізованим фондом грошових коштів держави є бюджет. Кошти бюджету знеособлені і забезпечують реалізацію функцій держави. Разом з тим у держави можуть бути певні потреби, які мають особливе значення і потребують гарантованого фінансового забезпечення. До таких потреб належать: надання певних
соціальних гарантій населенню у разі досягнення непрацездатного віку, втрати працездатності, годувальника, роботи, настання інших непередбачуваних подій. Це і є причиною формування фондів цільового призначення.
Державні цільові фонди - це форма перерозподілу і використання фінансових ресурсів, що залучаються державою для фінансування деяких суспільних потреб.
За допомогою цільових державних фондів можливо:
• впливати на процес виробництва через фінансування,
субсидування і кредитування підприємств;
• забезпечувати природоохоронні заходи, фінансуючи їх за
рахунок спеціально визначених джерел і штрафів за
забруднення навколишнього середовища;
• надавати соціальні послуги населенню через виплату
пенсій, соціальну допомогу, субсидування соціальної
інфраструктури в цілому.
Залежно від цільового призначення державні фонди поділяються на економічні і соціальні, а відповідно до рівня управління - на державні і регіональні.
Цільові фонди можуть бути постійними і тимчасовими. Створення постійних фондів пов'язане з виділенням окремих функцій держави. Зокрема, в реалізації соціальної функції особлива увага приділяється соціальному страхуванню. У процесі створення системи самостійних соціальних фондів ставилося завдання "розвантажити" бюджет від значної частки соціальних видатків і забезпечити їх автономне гарантоване фінансування. Тимчасові фонди формуються з метою прискореного вирішення актуальних проблем і припиняють своє функціонування після виконання покладених на них завдань. Для втілення певних економічних програм можуть створюватися позабюджетні фонди як у межах держави, так і на міжнародному рівні. Так, країни Євросоюзу створюють фонди надання допомоги країнам Східної Європи.
Джерела формування цільових державних фондів визначаються характером і масштабністю завдань, для реалізації яких вони створені. На їх величину впливає економічний і фінансовий стан держави на тому чи іншому етапі розвитку. Отже, джерела формування коштів державних цільових фондів можуть мати як відносно стабільний, так і тимчасовий характер.
Напрями використання коштів залежать від призначення
фондів, конкретних економічних умов і змісту розроблених програм, що реалізуються. Деякі державні цільові фонди можуть бути інвесторами і учасниками фінансового ринку у зв'язку з тим, що, по-перше, нерідко використання грошових коштів не збігається у часі з їх надходженням, а по-друге, доходи від інвестицій є додатковим джерелом фінансування витрат відповідного фонду.
Правом створення цільових фондів наділені як органи центральної, так і місцевої влади. На регіональному рівні формуються свої цільові фонди за рахунок місцевих джерел. Загальнодержавні цільові фонди мають свої територіальні відділення і передають частину коштів у розпорядження територіальних владних структур.
Утворення державних цільових фондів відбувається або шляхом відокремлення видатків Державного бюджету на певні цілі, що мають першочергове значення для країни в даний момент, або через формування спеціальних фондів, які мають самостійні джерела доходів.
Цільові фонди бюджету включають бюджетні призначення виключно на конкретні цілі у таких випадках:
• якщо законом передбачене покриття видатків із конкретно
визначеного джерела надходжень;
• при одержані центральними, місцевими органами влади або
безпосередньо розпорядником бюджетних коштів дотації,
гранту чи дарунка у вартісному розрахунку на конкретну
мету.
Рахунки цільових фондів Державного бюджету створюють у відповідності до законів.
Цільові державні фонди, як правило, перебувають у розпорядженні державних органів влади, але оперативне управління здійснюється спеціально створеним адміністративним апаратом. Керівництво фондів самостійно визначає напрями використання коштів відповідно до законодавства.
Загалом принципи організації централізованих фондів фінансових ресурсів можна сформулювати так:
■ відрахування до фондів централізовано визначаються державою відповідними законами і є власністю держави;
• відрахування до фондів є обов'язковими платежами й
можуть стягуватися примусово;
• витрати з фондів здійснюються лише на певні потреби, які
передбачені законом.
У західних країнах число таких фондів становить від ЗО до 80. Основну групу серед цільових фондів становлять фонди державного соціального страхування. В Україні на даний час створюються такі основні державні цільові фонди:
- Пенсійний фонд;
- Фонд соціального страхування з тимчасової втрати
працездатності;
- Фонд соціального страхування на випадок безробіття;
- Фонд соціального страхування від нещасних випадків;
- Фонд захисту інвалідів.
10.2. Фонди державного соціального страхування
Соціальне страхування - це самостійна галузь страхування, що охоплює сукупність відносин з приводу формування і використання колективних страхових фондів, призначених для виплати відшкодування за постійної чи тимчасової втрати працездатності або місця роботи.
У системі державного соціального страхування роль страховика виконує держава, яка бере на себе зобов'язання щодо створення колективних страхових фондів і виплати страхового відшкодування. На ринку страхових послуг можуть функціонувати також недержавні компанії соціального страхування, які доповнюють і розширюють спектр страхових послуг. Страхувальниками є підприємства й організації, громадяни, держава, а застрахованими - працівники підприємств і організацій, а з деяких виплат і непрацюючі громадяни. Функції між цільовими фондами державного соціального страхування чітко розмежовані.
10.2.1. Пенсійний фонд
Загалом система пенсійного забезпечення має два рівні: державне (обов'язкове) і недержавне (добровільне, додаткове) пенсійне забезпечення.
Державне пенсійне забезпечення включає виплати трудових та соціальних пенсій.
148"
До недержавного пенсійного забезпечення відносять:
недержавні пенсійні фонди;
страхування пенсій у страхових компаніях;
пенсійні фонди (каси) підприємств;
особисті пенсійні рахунки в банках;
інші форми недержавного пенсійного забезпечення. Пенсійний фонд України надає страхові послуги у випадку постійної втрати працездатності. Формою страхового відшкодування є пенсії.
Основними завданнями Пенсійного фонду України є:
• забезпечення фінансування витрат на виплату пенсій
відповідно до законів України;
■ збирання і акумуляція внесків, призначених для
пенсійного забезпечення і виплати допомоги;
• розширене відтворення коштів Пенсійного фонду України
на основі принципів самофінансування;
• участь у фінансуванні програм соціальної підтримки
пенсіонерів, інвалідів та інших категорій населення та у
страхуванні здоров'я пенсіонерів через страхові компанії;
• організація міжнародного співробітництва у сфері
пенсійного забезпечення;
• контроль за своєчасним надходженням страхових внесків
до цього фонду;
■ контроль за правильним витрачанням коштів фонду;
• участь у підготовці пропозицій до державних програм
соціального розвитку;
• участь у підготовці нормативних актів, спрямованих на
удосконалення системи пенсійного забезпечення та
порядку підвищення розміру пенсій у зв'язку зі зміною
індексу споживчих цін тощо.
Пенсійний фонд функціонує як самостійна фінансова структура, його кошти не входять до державного бюджету і не можуть бути використані на інші цілі, крім виплати пенсій і допомоги.
Бюджет цього фонду формується передусім за рахунок коштів, що вносять роботодавці. Підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, особи, які наймають для роботи громадян за угодами, а також ті, що ведуть підприємницьку діяльність, засновану на особистій власності фізичної особи та виключно її праці, релігійні громади сплачують страхові внески до Пенсійного
фонду у розмірах, установлених чинним законодавством. Відрахування до Пенсійного фонду відносять на собівартість продукції, а в бюджетних установах це передбачено окремою статтею кошторису - на утримання установи. До надходжень фонду належать також обов'язкові страхові внески громадян, які працюють на умовах трудового договору (контракту), та фізичних осіб, які виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими договорами, в тому числі члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок. Крім того, до бюджету Пенсійного фонду надходять кошти Державного бюджету на виплату окремих видів пенсій; відрахування від суми фіксованого податку, єдиного податку, фіксованого сільськогосподарського податку ,від суми коштів, одержаних від продажу спеціальних торгових патентів; суми фінансових санкцій, стягнених за порушення сплати зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування; додаткові і спеціальні збори (з операцій купівлі-продажу валют, з продажу ювелірних виробів, з операцій відчуження легкових автомобілів і придбання нерухомого майна, з надання будь-яких послуг стільникового рухомого зв'язку, з вироблених або імпортованих в Україну тютюнових виробів); суми відсотків за користування тимчасово вільними коштами Пенсійного фонду; добровільні внески підприємств, організацій, населення та інші. Кошти Пенсійного фонду України використовуються на фінансування таких заходів:
виплата пенсій за віком (у тому числі працюючим пенсіонерам), за інвалідністю, у разі втрати годувальника, за вислугу років, соціальних та інших пенсій, установлених законодавством України;
виплата допомоги з догляду за дитиною і щомісячної допомоги на кожну дитину до досягнення нею віку, встановленого чинним законодавством;
підвищення пенсій у зв'язку зі зміною індексу споживчих цін і зростанням заробітної плати;
реалізація державних, регіональних і обласних програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів, дітей та інших категорій населення;
забезпечення поточної діяльності та утримання органів управління фонду;
відтворення коштів фонду, зміцнення його матеріально-технічної бази, проведення масово-роз'яснювальної роботи.
14*
Згідно із діючим законодавством забороняється використовувати кошти Пенсійного фонду не за цільовим призначенням, в тому числі на кредитні операції, надання позик. У разі відсутності заборгованості по виплатах пенсій тимчасово вільні кошти можуть бути використані на придбання державних цінних паперів.
Управління коштами фонду здійснює спеціальний орган -Пенсійний фонд України. Кошти Пенсійного фонду зберігаються на розрахункових рахунках в установах банків і вилученню не підлягають.
Реформування пенсійного забезпечення в Україні проводиться у двох напрямках:
- удосконалення державного пенсійного забезпечення
шляхом наближення середньої пенсії до рівня середньої
заробітної плати та її прямої залежності від рівня заробітної
плати;
- розвиток недержавного добровільного пенсійного
забезпечення.
Створюється трирівнева пенсійна система, на першому рівні
якої за принципом солідарності поколінь та
загальнообов'язкового соціального страхування
встановлюється пряма залежність майбутнього розміру пенсій від страхового стажу та розміру сплачених внесків; на другому - накопичення пенсійних внесків на особистих рахунках громадян; на третьому - добровільне недержавне пенсійне страхування. Таким чином система пенсійного забезпечення має стати системою соціального страхування, самодостатньою і фінансово-стабільною.
10.2.2. Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності
Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є некомерційною самоврядною організацією, що здійснює захист прав громадян на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг у разі тимчасової непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною, дитиною-інвалідом, хворим членом сім'ї), вагітності та пологів, народження дитини, необхідності догляду за малолітньою дитиною, смерті громадянина або члена його сім'ї. Гарантом його діяльності є держава.
Джерелами доходів бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є:
страхові внески роботодавців;
страхові платежі найманих працівників;
страхові платежі осіб, які забезпечують себе роботою самостійно (особи, які займаються підприємницькою, адвокатською, нотаріальною, творчою та іншою діяльністю, пов'язаною з одержанням доходу безпосередньо від цієї діяльності);
страхові платежі громадян України, які працюють за межами України;
донараховані страхові внески, пеня і штрафи;
благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;
асигнування з Державного бюджету України;
інші надходження.
Платниками страхових внесків є страхувальники та застраховані особи. Розмір страхових внесків щорічно встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів.
Кошти загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку зтимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, спрямовуються на:
1) виплату застрахованим особам допомоги у зв'язку з
тимчасовою непрацездатністю, вагітністю та пологами, у разі
народження дитини та по догляду за дитиною до досягнення
нею трирічного віку, на поховання;
2) фінансування санаторно-курортного лікування та
оздоровлення застрахованих осіб і членів їх сімей;
3) утворення резерву страхових коштів у розрахунку на
місяць для фінансування матеріального забезпечення
застрахованих осіб;
• 4) забезпечення поточної діяльності та утримання органів Фонду, розвиток його матеріально-технічної бази.
Кошти фонду можуть витрачатися страхувальниками лише згідно зїхнім цільовим призначенням у встановленому порядку. За порушення порядку витрачання страхових коштів накладається штраф у розмірі 50 % належної до сплати суми страхових внесків.
Контроль за правильністю нарахування, своєчасністю і повнотою перерахування та надходження платежів до Фонду, а також за цільовим витрачанням коштів здійснюють страхувальники, профспілкові організації та органи Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.
Управління Фондом здійснюється на паритетних засадах державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців.
10.2.3. Фонд соціального страхування на випадок безробіття
Фонд соціального страхування на випадок безробіття є
самостійною фінансовою системою, яка має сприяти забезпеченню ефективної зайнятості, створенню нових робочих місць, надавати матеріальну допомогу та соціальні послуги на випадок безробіття.
Джерелами формування коштів Фонду є:
• страхові внески страхувальників - роботодавців;
• страхові внески застрахованих осіб;
• асигнування з Державного бюджету;
• суми фінансових санкцій і адміністративних штрафів;
• благодійні внески підприємств, організацій, установ та
фізичних осіб;
• кошти служби зайнятості за надані послуги
підприємницьким структурам;
• інші надходження.
Розмір страхових внесків щорічно за поданням Кабінету Міністрів України встановлюється Верховною Радою України.
Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхувнаня на випадок безробіття створюється на державному та місцевому рівнях.
На державному рівні основними напрямами використання фонду є:
• розвиток центрів підготовки, навчання та профорієнтації
вивільнюваних працівників;
• проведення наукових досліджень з проблем рівноваги
ринку праці та зайнятості населення;
• надання допомоги державним та місцевим центрам зайнятості;
• відшкодування Пенсійному фонду України витрат,
пов'язаних із достроковим виходом на пенсію осіб
відповідно до Закону України "Про зайнятість населення";
• фінансування витрат на утримання та забезпечення
діяльності виконавчої дирекції Фонду та її робочих
органів, управління Фондом;
• створення резерву коштів Фонду;
• утримання інформаційно-обчислювальних центрів
поліграфічної бази Фонду;
• створення гуртожитків та тимчасового житла для осіб без
певного місця проживання;
• та інше.
На місцевому рівні кошти Фонду використовуються для:
• професійної орієнтації населення, професійного навчання
вивільнюваних працівників і безробітних, сприяння їх
працевлаштуванню;
• виплати допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги
по безробіттю;
• надання безпроцентної позики безробітним для заняття
підприємницькою діяльністю;
• виплати допомоги на поховання у разі смерті безробітного
або особи, яка перебувала на його утриманні;
■ виплати дотації роботодавцю на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних;
• організації додаткових робочих місць у галузях народного
господарства;
• інших витрат, пов'язаних із соціальним захистом прав
громадян держави на працю.
Фонд є некомерційною самоврядною організацією. Кошти фонду не включаються до складу Державного бюджету України і не можуть бути використані на будь-які інші цілі. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг.
10.2.4. Фонд соціального страхування від нещасних випадків
Страхування від нещасного випадку та професійного захворювання є самостійним видом загальнообов'язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист з охорони життя та здоров'я громадян у процесі їх трудової діяльності.
Фонд соціального страхування від нещасних випадків створений з метою проведення профілактичних заходів з охорони праці, відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків, відшкодування їм завданої матеріальної та моральної шкоди. Страхування від нещасного випадку може бути обов'язковим і добровільним. Обов'язковому страхуванню підлягають:
- особи, які працюють на умовах трудового договору
(контракту);
- учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори,
аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт;
- особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових,
виховно-трудових закладах та залучаються до трудової
діяльності на виробництві.
Добровільно, за письмовою заявою, можуть застрахуватися:
• священнослужителі, церковнослужителі та особи, які
працюють у релігійних організаціях на виборних посадах;
• особи, які забезпечують себе роботою самостійно;
• громадяни - суб'єкти підприємницької діяльності.
Фінансування Фонду соціального страхування від нещасних
випадків здійснюється за рахунок:
- внесків роботодавців (для підприємств - з віднесенням на
валові витрати виробництва, для бюджетних установ та
організацій - з асигнувань, виділених на їх утримання та
забезпечення);
- прибутку від розміщення тимчасово вільних коштів Фонду
на депозитних рахунках;
- штрафних санкцій за порушення законодавства з безпеки
праці;
- добровільних внесків;
- інших надходжень.
Страхові тарифи диференційовані по групах галузей економіки (видах робіт) залежно від класу професійного ризику виробництва і їх розмір встановлюється законом.
Наймані працівники не несуть ніяких витрат на страхування від нещасного випадку.
Розміри страхових внесків страхувальників обчислюються:
• для роботодавців - у відсотках до сум фактичних виплат на
оплату праці найманих працівників;
• для добровільно застрахованих осіб - у відсотках до
мінімальної заробітної плати.
Розрахунок розміру страхового внеску для кожного підприємства провадиться Фондом соціального страхування від нещасних випадків.
Використовуються кошти Фонду страхування від нещасних
випадків на:
- виплату пенсії по інвалідності;
- виплату пенсії у зв'язку з втратою годувальника;
- виплати втраченого заробітку;
- виплати одноразової допомоги потерпілому і членам
сім'ї потерпілого;
- фінансування витрат на медичну і соціальну допомогу
потерпілим.
Управління коштами здійснює некомерційна самоврядна організація - Фонд соціального страхування від нещасних випадків, який діє під контролем держави, представників застрахованих осіб і роботодавців.
10.2.5. Фонд захисту інвалідів
Фонд захисту інвалідів створено з метою фінансування робіт і державних програм, що стосуються соціального захисту інвалідів. Бюджет Фонду формується за рахунок таких джерел:
• грошових коштів, які передаються з державного бюджету
для здійснення державних заходів щодо соціального
захисту інвалідів;
• надходжень від підприємств і організацій, що не
забезпечують дотримання встановлених нормативів
робочих місць для працевлаштування інвалідів;
• благодійних внесків організацій, трудових колективів і
громадян;
• інших надходжень.
Використання коштів Фонду захисту інвалідів спрямовано на фінансування заходів, що створюють інвалідам умови й можливості участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, забезпечують їх соціальний захист.
Контрольні запитання
Рочліл 11 ДЕРЖАВНИЙ КРЕДИТ РОЗДІЛ 11. ^ дЕрЖАВНИЙ БОРГ
 | |||||||
 | |||||||
 | |||||||
 | |||||||
цільових
1. Розкрийте сутність державних фондів та охарактеризуйте їх види.
2. З яких джерел формується бюджет Пенсійного
фонду?
3. За якими напрямами використовуються
кошти Пенсійного фонду?
4. Які джерела утворення та напрями
використання Фонду соціального страхування
з тимчасової втрати працездатності?
5. Назвіть джерела формування та напрями
використання Фонду загальнообов'язкового
державного страхування на випадок
безробіття.
6. Визначте мету утворення та напрями
використання Фонду соціального страхування
від нещасних випадків.
7. Як формується Фонд захисту інвалідів і в чому
полягає його призначення?
Л___________________ Ґ
Ключові терміни: державний кредит, державні позики, облігації державних позик, казначейські зобов'язання, державний борг, поточний державний борг, капітальний державний борг, внутрішній державний борг, зовнішній державний борг, управління державним кредитом, управління державним боргом, конверсія державного боргу, консолідація державних позик, уніфікація державних позик, відстрочка погашення державного боргу, анулювання боргів, рефінансування державного \боргу, коефіцієнт обслуговування державного боргу, ефективність державних кредитних операцій.
**********************************************
Після вивчення цієї теми ви будете "Ч знати і розуміти:
■Що таке "державний кредит" і в чому його
відмінності від банківського кредиту.
■Форми державного кредиту.
-Який зв'язок державного кредиту з бюджетним дефіцитом.
- На яких умовах здійснюється випуск
державних облігацій.
-Яким чином державний борг впливає на фінансову безпеку держави.
- Які існують методи управління державним
боргом.
//./. Економічна сутність і роль державного
кредиту
Державний кредит являє собою доволі специфічну ланку державних фінансів. Він не має ні окремого фінансового фонду (кошти, що мобілізуються за його допомогою, проходять, як
правило, через бюджет), ні обособленого органу управління. Разом з тим він характеризує особливу форму фінансових відносин держави і тому виділяється в окрему ланку.
Державний кредитза своєю економічноюсутністю - це сукупність економічних відносин між державою в особі органів влади й управління, з одного боку, і фізичними та юридичними особами - з іншого, за яких держава є позичальником, кредитором і гарантом.
Основна класична форма державно-кредитних відносин, коли держава виступає позичальником коштів. При цьому за допомогою державного кредиту залучаються вільні фінансові ресурси юридичних і фізичних осіб, які використовуються для задоволення державних потреб.
Будучи кредитором, держава за рахунок коштів бюджету надає на платній основі за умови обов'язкового повернення кредити юридичним і фізичним особам. Обсяг таких операцій значно менший, ніж при попередній формі.