Культура як суспільне явище
Однією з унікальних ознак, що виділяє людину серед інших живих істот є культура. Вона, як і власне людина, формується у суспільстві і завдяки суспільству. Її вивчають багато наук, однак серед них існує одна наука, предметом якої є дослідження загальнотеоретичних і методологічних проблем формування культури. Ця наука називається «культурологією[1]».
Сучасні дослідники констатують існування багатьох видів і типів культури. Тому вони дають понад 500 її визначень. Сам термін «культура» походить від латинського слова “cultura”, що означає оброблення, обробіток. Для багатьох лінгвістів незаперечним є той факт, що за етимологією[2] слово «культура» мало в часи античності[3] смислове значення – зрощувати, обробляти землю (культивувати її), займатися землеробством. Однак цей термін уже в римській античності мав й інше значення, наповнене антропологічним змістом – виховання й навчання самої людини, «оброблення людської душі». Вперше в такому сенсі увів у вжиток поняття «культура» знаменитий римський адвокат Марк Тулій Ціцерон (106 – 45 до н. е.) у своїх «Тускуланських бесідах» (45 до н. е.). У них він підкреслював, що «філософія – це культура розуму». На його думку, від справжнього філософа вимагається наполегливе вдосконалення власних розумових здібностей. Саме в культурі мислення він вбачав шлях до розширення духовного світу людини. У такому розумінні термін «культура» пізніше ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української.
Поняття «культура» має багато й інших, часто суттєвих смислових відтінків і ознак. Поширеним є розуміння культури як оціночного поняття і приналежності її до рис особистості (культурність), а також для загальної характеристики рівня розвитку людини. Відомими є також поняття «культура праці», «культура поведінки», «фізична культура» тощо. Категоріями культури вже давно стали поняття «культурні риси», «культурні системи», «культурний розвиток», «культурний розквіт», «культурний занепад» і т. д. Отже, історія поняття «культура» та її визначення досить різнопланові і сягають від простого протиставлення культури природі до дефініції культури як історично обумовленого рівня розвитку суспільства і людини, або як єдності матеріальних і духовних надбань людства. Культура трактується і як спосіб духовного освоєння дійсності на основі системи цінностей, і як розгортання творчої діяльності людини, спрямованої на пошук змісту буття. У зазначених визначеннях культури міститься її нерозривний зв'язок з творчістю, акцентується діяльне начало як бажання людини творити себе і навколишній світ.
Цивілізацією, в якій склалися основи античної культури, була Давня Греція. Вона стала колискою європейської культурної традиції. Природні умови формували у світогляді стародавнього грека якості людини – хлібороба: традиційність, поклоніння землі, рослинному і тваринному світові, бажання жити у злагоді з природою, обожнення стихій тощо. Водночас море і мореплавство надавали грекам можливість почувати себе вільними, незалежними, відчувати свій зв'язок з іншими народами. Основою соціально – економічного і політичного життя Давньої Греції був поліс з верховним управлінням в особі народного зібрання. Поліс сприяв формуванню вільної, політично активної людини. Тут панували колективістська мораль, ідеали, згідно з якими людина підпорядковувала себе інтересам суспільства, не виокремлювалася з нього. Життя було організовано так, що вільний грек відчував важливість своєї діяльності для розквіту поліса. Все сприяло тому, щоб людина формувала в собі власну гідність і значущість. Суспільні відносини нагадували змагання (агон), які кожному греку давали можливість виявити свої якості, здібності. Люди цінувалися тоді, коли представляли інтереси поліса. Останній стимулював розвиток у людини таких якостей як доблесть, гармонія між тілом і духом. Досягти цього стану можна було завдяки вправам, освіті і вихованню. Людина жила за нормами, сформованими і затвердженими суспільством, водночас шукала нові, більш досконалі форми життя, щоб повніше втілити міру, гармонію і красу, які несе в собі Космос. Зміст і сутність останніх були для неї раціонально визначені, мали наочне вираження. Давній грек прагнув до того, щоб все було зрозумілим, і мірою всіх речей для нього виступала людина, а це означає, що антропоморфізм[4] давньогрецької культури був пов'язаний з інтелектом людини та культом її тіла, гармонією якого вимірювали все створене.
Отже, в часи античності були зроблені перші кроки у напряму усвідомлення суті й специфіки культури, стали формуватися поняття і категорії для її характеристики. Давньогрецькі філософи створили унікальне вчення про Космос як світовий порядок речей. Слово «порядок» розумілося ними неоднозначно. Спочатку воно означало суворий армійський устрій, лад у туалеті жінки (адже краса її тіла і вбрання – це також порядок), і лише згодом набуло значення світо-порядку, світового устрою. Складовими Всесвіту (Космосу) вважалися природа, боги, людина.
Олімпійські боги у свідомості жителя Еллади не були всемогутніми і зобов’язаними творити добро. Чому ж тоді їм молилися і приносили жертви? Мабуть, про всяк випадок – ось допоможуть. Давньогрецькі філософи довго мізкували над роллю богів у житті людей. І школа Епікура нарешті вирішила це питання так: світ богів – це образи можливої досконалості, але піклування про людей – не їхня справа. На відміну від невиразних звіриних образів ранніх релігій (єгипетської, наприклад) грецькі боги надзвичайно антропоморфні і тому ставали естетичними моделями поведінки людей – щодо пози, постави, жесту (тобто демонстрували зразки поведінки за законами краси: царствені жести Зевса, святкові музичення Аполлона, застигла скорбота Деметри тощо). Але вони не були зразками для простих смертних у ставленні до норм права і моралі. Тому стародавні греки не боялися їх.
Невід’ємною складовою Космосу була і природа. Її обожнювали греки. Природне в їхній свідомості завжди було найдосконалішим, а тому виправляти чи змінювати щось у ньому вважалося абсолютно безглуздим. Необхідно було лише дотримуватися природного порядку, який став для стародавніх еллінів гарантом стабільності, а життя «за природою» перетворилося в етичний ідеал освіти і культури в суспільстві Еллади . Ось чому антична людина так пишалася своєю природною красою, силою, розумом і здатністю жити у згоді з природою. Мабуть, тому в античному світі і не було інтересу до технічних новацій. Наприклад, відомо, що греки першими винайшли паровий двигун, але він залишився для них цікавою іграшкою, бо можливість технічного «піднесення над природою» психологічно не сприймалася грецьким суспільством. Проте важіль та інші прості механізми вписувалися в їхнє світосприйняття, оскільки не мали «надприродних» властивостей, тобто не змінювали усталений стан природи, а тому широко використовувалися в життєдіяльності греків.
Особливостями світогляду можна пояснити й зневагу в античному суспільстві до продуктивної праці. Слід користуватися природним, вважав грек, а не створювати нове. Життя, звичайно, змушувало еллінів трудитися: вирощувати зерно, культивувати виноград, пасти худобу. Однак це не було втручанням у природний порядок речей, а більше нагадувало стилізацію природних процесів, наслідування природи, підлаштування під її ритми й сезони. При цьому повністю виключалася сама ідея праці як засобу наживи. Девізом стародавнього грека було: «Праця – тільки для підтримання життя! Праця допомагає «не випасти» із світопорядку»! З цієї нагоди Перікл застерігав: «Усвідомлення бідноти – не ганьба, вада – вибитися з неї працею, праця повинна служити тільки розвиткові вправності й грації». Тому греки й створили систему освіти, яка формувала не професіонала з окремої галузі, а гармонійно розвинену людину як особистість, з певними ціннісними орієнтаціями. Саме ця спрямованість на людину і становить головну гуманістичну цінність античного розуміння культури, основа якого – ідеал людини. Цей ідеал і є метою культурного розвитку. Однак філософи Стародавньої Греції, навіть найвидатніші з них – Платон та Арістотель, ще не узагальнюють культуротворчу діяльність людей (особливо, у сфері матеріального виробництва) у змісті поняття «культура».
Крім зазначеного, слід підкреслити, що антична культура, у всій її
красі й багатстві, вже на початку нової ери була «невиліковно хворою». Потужна армія, витончена філософія й розкішне мистецтво поєднувалися в імператорському Римі з повним моральним занепадом, деградацією, безвихідністю суспільства. Можна навести безліч фактів, які підтверджують цей висновок. Наприклад, імператор Калігула на знак приниження вищого державного органу велить визнати за сенатора свого коня – і Сенат покірно визнає! Імператор Нерон вбиває свою матір - коханку, паплюжить і спалює живцем християн, глумиться з приречених, ґвалтуючи їх у клітці, – і народ мовчки схвалює його дії! «Культурні» римляни розважаються битвами гладіаторів у цирках, муками й смертю рабів, приречених на поїдання звірами. Ракова пухлина моралі античного суспільства призвела його до остаточної загибелі. Античний світ дозрів до радикальної духовної переорієнтації, яку взяло на себе християнство. Проповідуючи цінність життя людини, любов до ближнього, рівність людей, презирство до розкоші, християнство перемогло потужну колись римську армію, незважаючи на вкрай жорстокі гоніння. Розпочала формуватися християнська культура.
У добу середньовіччя фактично не було теоретичних розробок, спеціально присвячених проблемам культури. Проте це не означає, що таке суспільне явище як культура припинило своє існування. У цей час відбувається радикальне переосмислення принципів, призначення й змісту культури. Головною цінністю в християнській Європі стає Бог, а не людина, як це було в часи античності. Архітектура і скульптура набули вигляду «Біблії з каменю», література занурилася в ідеї християнської віри, живопис став виражати сюжети з Біблії, етика і право зосередились на розробці заповідей християнства, філософія перетворилася на служницю теології. Все духовне життя було підпорядковане вирішенню завдань релігії, а вся середньовічна культура спрямовувалася на обґрунтування ідеї існування всюдисущого Бога.
Християнське розуміння змісту культури найбільш глибоко і системно викладене у творах релігійного мислителя середньовіччя, відомого католицького теолога Августина Аврелія (354 – 430) та знаменитого систематизатора середньовічної схоластики Фоми Аквінського (1225 – 1274).
Августин, якого католицькі богослови нарекли ім’ям Блаженний, вважав, що культура поза церквою – ніщо. Воюючи з «язичеством», як він називав античну культуру, Августин намагався розгорнути християнське теологічне обґрунтування культури на основі неоплатонізму й практично – етичних установок античної філософії. Він вміло пристосовував їх до постулатів і завдань християнства, наприклад, прагнення до щастя вважав основним змістом людського життя, але шлях до нього вбачав у пізнанні людиною Бога та в усвідомленні своєї повної залежності від нього. «Любов до себе, доведена до зневаги себе, як гріховної істоти, – суть любов до Бога, і любов до себе, доведена до зневаги Бога – порок».
Отже, світогляд Августина Аврелія, як і всієї християнської спільноти, теоцентричний. Це означає, що Бог, як єдине суще, та істина, є змістом усієї культури, в тому числі філософської; Бог, як джерело пізнання, є предметом теорії пізнання; Бог, як єдине і прекрасне благо, є предметом етики; Бог, як особа всемогутня і повна милості, є головним питанням релігії. Августин відкидав навіть думку про єдність Бога і світу, характерну для вчення античних мислителів. На противагу їм, він трактував Бога як особистість, котра створила скінченний світ і людину, виходячи зі своєї доброї волі, а не як безлику єдність. Аврелій доводив, що в акті творення Бог керується своїми думками – ідеями, що є найвищими зразками для будь-яких речей. Тому в речах міститься позаземний образ. Як би він не був спотворений неминучою присутністю матерії, як би не змінювалась будь-яка земна річ і будь-яка істота, вони тією чи іншою мірою зберігають цей образ. Завдяки цьому в них і міститься добро. Зло є відсутністю добра, а не дещо таке, що існує саме по собі. Такою є теодицея (від фр. theodicee, від грец. thеos – бог і sixn – справедливість) Августина, тобто вчення, згідно з яким наявність зла у світі не заперечує уявлення про Бога як абсолютне добро. Навпаки, воно налаштовує віруючих не скаржитися на зло, а дякувати Всевишньому за добро, яке він дарував світові. Так Августин Блаженний обґрунтовував християнську позицію, відповідно до якої треба жити за Богом, а не орієнтуватися на суспільство чи інших особистостей, навіть видатних. Далі він стверджував, що Бог поширює свою абсолютну владу не тільки на природу та індивідуальне життя, але й на всі без винятку події в суспільстві, безперервна зміна яких створює історію. Особливе місце в історії, наголошував Аврелій, посідає церква. Вона є товариством Христа і поєднує обраних, за її межами неможливо знайти спасіння. Держава повинна служити церкві. Тільки за таких умов, на думку Августина, можливе виникнення гармонійного суспільства і зрілої культури в ньому.
Значний внесок у формування змісту релігійної культури здійснив філософ і теолог, систематизатор ортодоксальної[5] схоластики[6] (від грец. schole – шкільний, вчений) – Фома Аквінський. Латиною його прізвище звучить як Аквінат, а ім’я Фома – як Тома, звідси і назва його вчення – «томізм».
Виникнення схоластики було зумовлене прагненням церкви поставити розум на службу вірі, перетворити культуру на засіб логічного зміцнення богослов’я і, як наслідок, сформувати у середньовічної людини світогляд і поведінку, що узгоджувалися б із догмами християнства. При цьому віра не тільки задавала тон у культурному формуванні особистості, але й заздалегідь визначала кінцеву мету, до якої мали привести зусилля розуму. Для схоластики мислити – значило відшукати переконливі посилання на авторитет. Часто це було дуже важко робити. Даний факт влучно помітив і зафіксував відомий російський революціонер - демократ О. Герцен. «Схоластика, - писав він, - була і не цілком релігійна, і не цілком науково подібна від хисткості в логіці – вона шукала вірування, вона піддавала свій догмат найскрупульознішому розмірковуванню і підпорядковувала розмірковування буквальному розумінню догмата. Вона одного страхалась, як вогню: самобутності думки; їй аби відчувати повідець Арістотеля чи іншого визнаного керівника». Тому Августин Блаженний у своїх культурологічних пошуках спирався на філософію Платона, а Фома Аквінський, обґрунтовуючи проблеми культури середньовічного суспільства, звертався до філософії Арістотеля.
Основними творами Аквіната є знамениті «Суми» (тобто сукупності теологічних вчень). Перша з них – «Сума істини католицької віри проти язичників» (1259-1264). Під «язичниками» у ній розуміються, головним чином, арабомовні мислителі, ідеї яких поширилися серед західноєвропейських схоластів, що стало серйозною загрозою для «чистоти» християнсько-католицького віросповідання. У другій – «Сумі теології» – розроблено католицьку догматику і викладено погляди на християнську культуру. Книгу написано у 1266-1274рр., вона стала головним твором усієї середньовічної теології.[7]
Центральним у вченні Фоми Аквінського було питання про співвідношення філософії і богослов’я, яке безпосередньо відбилося на його розумінні зв’язку між філософською та релігійною культурою. Він доводив, що існування філософського знання правомірне (інакше не можна було мислити в часи Аквіната, оскільки ігнорування філософії призвело б до поглиблення конфлікту між суспільством і церквою), однак воно є лише недосконалим виявом теологічного знання як богоодкровенного та надрозумового. Філософія, стверджував Фома, виводить свої істини, спираючись на досвід і розум, а релігійне вчення – на одкровення, Святе Письмо. Тому мислитель вважав теологію вищою мудрістю і показником розвитку рівня культури суспільства та доводив, що всі (без винятку) знання мають узгоджуватися з теологією, щоб не впасти у гріховну допитливість, згубну для людини. Вищим завданням природознавства, а саме: астрономії, фізики, механіки, біології та інших наук є підсилення положень Біблії. Філософії Аквінат відводив роль тлумача релігійних істин за допомогою категорій розуму, а також спростовувача всіх аргументів проти віри як основи культури, що теж мало стати, на його думку, незамінним чинником зміцнення культури християнина.
Віра у Фоми Аквінського за своєю достовірністю переважає знання, оскільки спирається на абсолютну правдивість Бога, проте як людський розум безперервно помиляється. Обґрунтовуючи достовірність віри, Аквінат посилається на величезну кількість чудес, здійснених, на його думку, Богом: зцілення хворих, воскресіння мертвих, перетворення дурнів на мудреців тощо. Віра дана кожній людині і є для неї більш цінною у моральному плані, ніж знання, оскільки останні можуть відвернути людину від свого всевишнього Творця і благодійника.
Отже, проголосивши основою свого вчення принцип гармонії віри і розуму, Фома фактично підпорядкував знання вірі, а філософію і культуру – теології. Тому філософія і культура у нього теологічні, а теологія – філософічна і культурологічно забарвлена.
Для зміцнення віри людей в Бога Аквінат вважав за необхідне здійснити філософське обґрунтування його буття. Він рішуче відкинув онтологічне доведення божественного буття (з часів патристики[8] була поширена думка, що буття Бога очевидне, розуміється саме собою, бо кожна людина має те чи інше уявлення про нього) і в «Сумі теології» розробив п’ять логічних обґрунтувань існування Бога. Однак всі вони ілюзорні. Тому їх спростував ще І. Кант, який взагалі довів неможливість будь-якого теоретичного доказу існування Бога.
Немало зусиль доклав Фома Аквінський обґрунтуванню своїх поглядів на культуру мислення особистості. На його думку, душа людини безтілесна, це чиста форма без матерії, незнищенна, безсмертна розумово – пізнавальна субстанція, що включає як розум, так і волю. Розум, підкреслював Фома, абстрагуючись від волі, здійснює пізнавальну функцію. Вся інформація до нього поступає від органів чуття. Він її обробляє і за допомогою абстракцій осягає сутність речей. Далі, у процесі пізнання виникають поняття, їх з’єднання і роз’єднання утворюють позитивні і негативні судження, а зв'язок останніх втілюється в умовиводах. Головне призначення позитивних умовиводів – теоретичне обґрунтування християнських догм. Усе, що суперечить їм, має негативне значення, а тому неварте наслідування. Саме в цьому і полягає, як стверджував Аквінат, культура мислення особистості.
Засадами моральної поведінки індивіду Фома вважав свободу волі, а її змістом – дотримання доброчесностей. До чотирьох традиційних доброчесностей, що успадковані з античної культури, – мудрості, відваги, поміркованості і справедливості, Аквінат додав ще три християнських: віру, надію і любов. Сенс життя особистості (його призначення) він вбачав у щасті, під яким розумів пізнання і споглядання Бога.
Суспільний порядок мислитель розглядав як відображення порядку божественного. Звідси брала початок його вимога враховувати різну культурну «досконалість» соціальних груп у процесі аналізу їхнього життя. Більшість із них зобов’язана займатися фізичною працею, а меншість – розумовою й управлінням більшістю. Найціннішою Фома вважав працю служителів римсько-католицької церкви.
У схожому контексті Аквінат вирішував і проблему держави, визначаючи найбільш прийнятною її формою правління монархію. Як Бог один у всьому світі, так і держава може гідно функціонувати, якщо її очолює єдиний правитель – монарх. Будь-яка влада має божественне джерело, тому світська влада повинна підкорятися церковній ієрархії. За наказом церкви їй слід нещадно карати єретиків[9], інакше «зараза» єресі[10] згубить багатьох віруючих. Так «ангельський доктор»[11] у контексті своїх соціальних поглядів став теоретиком інквізиторського бузувірства.
У 1879р. папа Лев ХІІІ визнав учення Фоми Аквінського обов’язковим для всієї католицької церкви. З ХІХ ст. на його засадах розвивається неотомізм[12] у всіх своїх різновидах.
Такими були погляди Августина Блаженного і Фоми Аквінського – найбільш відомих мислителів середньовіччя, які стояли біля витоків і джерел християнської культури і своїми напрацюваннями суттєво вплинули на її зміст.
Отже, якщо характеризувати європейську середньовічну культуру загалом, то можна однозначно констатувати: вона була релігійною, християнською. Це означає, що домінуючими і певною мірою тотальними в духовній атмосфері середньовічної епохи були релігійне світовідчуття і богословські інтелектуальні пошуки, які викликали появу патристики і схоластики. Мислителі, літератори і художники цієї пори так само, як і мудреці античності, прагнули гармонії в розвитку особистості, міркували про розумне влаштування її життя. У своїх пошуках вони спиралися на авторитети античності, пристосовуючи їх ідеї до реалій середньовіччя. У цьому полягала спадкоємність культур цих двох епох. Однак критерії і підходи до розумного облаштування життя були у них різними. В античній культурі найвищою цінністю, еталоном і зразком наслідування вважалася всебічно і гармонійно розвинена людина, яка жила у згоді з природою (що теж обожнювалася). Тому цей вид культури й отримав назву антропоцентричного. Середньовічна культура була теоцентричною, а раз так, то і зразком наслідування визнавався лише Бог. Людина вважалася гріховною за своєю природою (про обожнення природи в цю епоху не могло бути й мови); спасти свою душу вона могла тільки завдяки любові до Бога і постійному прагненню наблизитися до нього. Це й спричинило появу ідеї нескінченного самовдосконалення індивіду, для якого культура стає формою діалогу з універсальною системою моральних координат, втілених в абсолюті, яким є Бог. Інша думка в межах християнської культури не допускалася.
Отже, засилля релігії в духовному житті середньовічного суспільства, з одного боку, а з іншого – єресі, розвиток мистецтва, великі відкриття в астрономії та мореплаванні породили непереборні суперечності в його культурі, а останні викликали радикальну переоцінку її цінностей. Європа дозріла до корінної культурної переорієнтації, яку взяли на себе гуманісти епохи Відродження.
Відродження (Ренесанс) – це період у культурному розвитку країн Західної та Центральної Європи у ХV-ХVІ століттях, перехідний етап від середньовіччя до Нового часу, що характеризувався переважно гуманістичним світоглядом, його антифеодальною, антиклерикальною та антисхоластичною спрямованістю, широким використанням естетичних можливостей мистецтва, а головним чином, – поверненням до культурного спадку античності, своєрідним «відродженням» його традицій (звідси і назва). Сам термін «відродження» (від фр. «ренесанс») введено у вжиток у ХVІ ст. італійським живописцем, архітектором та істориком мистецтва Джорджо Вазарі (1511 – 1574).
У ХVІІІ ст. Вольтер та інші просвітителі протиставили середнім вікам з їх начебто культурною відсталістю й забобонами період піднесення – відродження науки та мистецтва у ХV-ХVІ століттях. З їхньої «легкої руки» антиісторична схема: антична культура (початок розвитку) – середньовіччя (зупинка у культурному розвитку) – відродження античної культури і культури взагалі (початок нової історії) – укорінилася надовго. Великі досягнення, здобуті протягом середніх віків, – розширення культурної сфери Європи, поява великих життєздатних націй, технічні успіхи і грандіозні художні ансамблі – були незаслужено забуті. Вся увага приверталася до нового (унікального) культурного явища та історичного етапу під назвою «епоха Відродження».
Дійсно, Відродження – цей короткий в історії людства період, за значущістю культурних подій і досягнень, що вмістилися в ньому, може по праву називатися новою епохою. Розпочалася вона з гуманістичного ідейного руху.
Гуманізм – світогляд і діяльність, які виражають повагу до гідності і прав людини, її цінностей, що проникнуті турботою про її благо, всебічний розвиток, про створення сприятливих умов для її особистого і суспільного життя.
Мотиви людяності, людинолюбства, мрії про щастя і справедливість відображені в усній народній творчості, літературі, морально-філософських та релігійних концепціях різних народів, починаючи з сивої давнини. Однак як цілісна система і як широка течія суспільної думки гуманізм сформувався в епоху Відродження. Цьому сприяли певні зміни в соціально-економічному, політичному і духовному житті Європи: зростає кількість міст і чисельність населення в них, появляється бюргерство, ще на підступах до Ренесансу (ХІІІ – початок ХІV ст.) завирувала у глибинах національного життя Італії напружена політична боротьба, формуються засади мирського світорозуміння, якому стає тісно у межах теологічного аскетизму. Все це викликало до життя віру людини в свої сили, нові духовні (інтелектуальні) інтереси, несумісні з жорстким контролем над її діяльністю та способом мислення з боку церкви. Божественне знання поступово витісняється гуманітарними науками, які поки що випадали з офіційних університетських програм, але повільно завойовували право на своє існування. І якщо в часи середньовіччя людям дозволялося думати однаково, то тепер ситуація корінним чином змінилася. Індивід стає все більш самостійним, розкутим. На противагу середньовічній людині, яка повністю вважала себе зобов’язаною Богові, людина епохи Відродження всі свої успіхи і заслуги була схильна завдячувати власному талантові, а тому намагалася всебічно його розвивати.
Сповістив про зародження ренесансного гуманізму останній поет середньовіччя і перший поет Відродження італієць Данте Аліг’єрі (1265 – 1321) – автор безсмертної «Божественної комедії». За власним визнанням Данте, поштовхом для пробудження в ньому поета була трепетна і благородна любов до дочки батькового друга – юної і прекрасної Беатріче. Два десятка сюжетів, кілька канцон[13] і балад, написані біля могили коханої, містять філософське тлумачення пережитого і благородний образ коханої. Вірші в них чергуються з прозою . Це – щоденник схвильованого серця і допитливого розуму.
«Божественна комедія» відображає радощі та страждання, особисте і громадське життя, політичну боротьбу в Італії та її культурні традиції. Фабула[14] поеми була немов би задана Данте алегорично – повчальною і релігійно – фантастичною традицією середньовічних розповідей про ходіння в загробний світ та видіння посмертної людської долі. Тонко розроблена система католицького вчення про потойбічне життя грішників та праведників, угодних Богові, з його скрупульозним описом посмертних кар, відплат і нагород, зумовила основні напрями поетичної оповіді Данте й поділ його поеми на три частини: пекло, чистилище та рай. У цьому творі знайшла відображення гуманістична концепція автора, суть якої може бути сформульована таким чином: життя людства має бути підкорене людському розуму; людина сама відповідальна за своє благо, вирішальними в досягненні якого є її особисті якості, а не багатство й успадкований стан.
Поряд з Данте в історії ренесансної духовної культури завжди стоїть ім’я іншого великого італійського поета – Франческо Петрарки (1304 – 1374). Данте передбачив деякі гуманістичні ідеї епохи Відродження, але визначив їх, надав їм конкретного змісту і форми, Ф. Петрарка. Тому його заслужено вважають першим гуманістом Відродження.
Двадцять один рік оспівував Ф. Петрарка у своїх сонетах[15] і канцонах Лауру, яка була одружена з іншим чоловіком. А коли вона померла, оплакував її ще довгі роки.
До видатних італійських гуманістів ХV ст. належав і Лоренцо Вала (1407 – 1457) – філолог, історик, філософ. Він відхиляв схоластичну логіку, в етиці визнавав епікуреїзм, який повертав до культурної свідомості його земляків забутий античний атомізм. Л. Вала включився у боротьбу за повне виправдання мирського життя у всіх його сферах, заперечуючи будь-який аскетизм. Його полеміка зі стоїками, його сатиричні виступи проти ченців, його трактат «Про насолоду» відштовхуються від тези, що з рук Бога вийшла вся людина, її душа і тіло; ніщо в людині не належить дияволу. Найглибший зміст різкої, пристрасної критики цього видатного діяча культури – у заклику повернутися до природи, яка надихає нас, яка божественна і проти якої грішать ті, хто калічить і душить її.
Гуманізм в Італії багато в чому орієнтувався на філософію Платона. Найбільш помітною фігурою серед платоніків цього періоду був Марсіліо Фічино (1433 – 1499). Його головним твором є «Платонівська теорія про безсмертя душі». У ньому він доводив помилковість суджень середньовічних мислителів, що «філософія має бути служницею теології», ставив перед людиною завдання стосовно свого вдосконалення, мріяв про те, щоб законодавці та правителі добре вивчали науки та філософію і керувалися ними в житті. Отже, філософія у гуманістів поступово переставала бути служницею богослов’я і перетворювалася на формуючий чинник світської культури.
Для плеяди блискучих письменників, публіцистів і художників епохи Відродження були також характерними тверда переконаність у невичерпних висотах людського духу, вимога до людини – все знати, все вміти. По суті, в цей час формувалося таке розуміння світу, центром і стрижнем якого була людина. У своїх пристрасних висловлюваннях гуманісти перетворюють її майже на Бога. Чудово передав цей ренесансний антропоцентризм відомий італійський мислитель Піко дела Мірандолла(1463 – 1493).У його трактаті «Про гідність людини» Бог звертається до Адама з таким напуттям: «Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов’язку, щоб і місце, і лице, і обов’язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод, визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю».
Таким чином, на думку П. Мірандолли, Бог дав людині свободу волі, а далі, осмисливши своє місце і роль у світі, вона повинна сама розумно розпорядитися нею, і в такий спосіб вирішити свою долю. А це означає, що людина розглядалася ним не просто як природна істота, а творцем самої себе. У цьому полягає її принципова відмінність від решти живих істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе архітектором власного життя і штурманом своєї долі, зазначав мислитель.
Так, уперше в історії культури була зафіксована ідея самоцінності і самодостатності людського життя, людській «нікчемності» середньовіччя були протиставлені Homo sapiens та Homo faber (людина розумна і людина діяльна) у всьому їхньому благородстві. Ця ідея була неможлива ні в античну епоху з її уявленням про непорушність природи, ні в часи середньовіччя, коли людина повністю підкорялася божественній волі. Віра у справжню (а не гріховну) природу людини, особливо в її творчі сили, ґрунтувалась на впевненості, що з усіх живих істот лише вона здатна доповнити все існуюче іншою реальністю (другою природою), створеною тільки її руками, працею і талантом. То був по суті гімн добі Відродження, її діячам та правителям.
Отже, поняття «культура» в епоху Відродження наповнилося новим, гуманістичним змістом, поступово асоціювалося з досконалістю людини. Все більше утверджувалась думка, що культура – це не тільки зміна природи людиною, але й перетворення нею самої себе.
Однак такий підхід до визначення суті і змісту культури та місця людини у світі не був беззаперечним. Існували й інші, навіть протилежні, погляди на них. Наприклад, італійський гуманіст Леон Батіста Альберті (1404 – 1472) – архітектор, геометр, астролог, музикант і філософ – так висловився про драму людства: «Людина людині вовк». На його думку, людина не задовольняється поневоленням інших, вона мучить сама себе. Серце Л. Альберті терзають взаємовиключні риси в людині: з одного боку, це «щасливий смертний бог», який розкриває земні таємниці і «створений для пізнання і захоплення красою та багатством небес…», котрий «пізнає і діє за допомогою розуму і доброчесності», а з іншого – це вираження бунту, розколу й розпаду. Тому так трагічно звучить з його вуст непросте для нього запитання: «Чи є тварина лютіша за людину?»
Зруйнувавши дорогий для гуманістів образ людини, Л. Альберті передбачив, до чого призведе необмежений моральними канонами тріумф людського розуму та пропаганда безмежних можливостей розвитку особистості і творчості взагалі, завбачав, якою буде доля світу, позбавленого цінностей. Щось подібне пророкував і Леонардо да Вінчі (1452 – 1519), змалювавши картину пануючої на землі смерті: коли суха і безплідна її поверхня перетвориться на попіл, це буде кінцем земної природи, причиною якого є безконтрольний розум.
І все-таки ренесансному світовідчуттю і світорозуміннювластиві життєствердження і прагнення поновити у правах людський розум та унікальність індивідуальних можливостей творення добра. Ще одним підтвердженням правильності цього висновку є творчість відомого італійського політичного мислителя і письменника Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527). У своєму знаменитому трактаті «Государ» він обґрунтував риси, якими повинен володіти індивід, обтяжений владою, щоб раціонально і впевнено діяти, цілком поклавшись тільки на себе, тобто чинити так, як він вважає за потрібне, згідно з вільним внутрішнім рішенням, обов’язковим тільки для нього. Згодом такий підхід до використання засобів влади для досягнення бажаної мети став називатися «макіавеллізмом» і ототожнюватися з цинізмом у політиці. Однак це не зовсім адекватне розуміння провідної ідеї автора «Государя». Глибинна думка Н. Макіавеллі про відповідальність діючої за власним вибором людини – це внутрішнє передчуття ним проблем капіталістичного суспільства, що вже почало формуватися і виявило здатність ігнорувати найвищі моральні цінності. Схожі думки висловлював і П. дела Мірандолла. Він доводив, що людина має нічим не обмежену свободу, вона творець свого власного образу і здатна піднятися на один шабель з самим божеством; вона ж владна і впасти, тобто скотитися, до рівня нерозумних тварин. Але П. дела Мірандолла вірив: «…якщо за допомогою моралі пристрасті будуть напружені до відповідних розумних меж, так, щоб вони погоджувалися між собою у непорушній гармонії, якщо за допомогою діалектики ми будемо розвивати розум, то… тоді… станемо тим, хто нас створив».
Необхідно зазначити, що гуманізм епохи Відродження виявився не лише у розвінчуванні схоластики та пропаганді людяності. Він заявив про себе насамперед у розвитку мистецтва, набувши різних естетичних форм. Тому епоху Ренесансу ще називають художньою добою. І це невипадково. Духовна і фізична краса людини, яку боготворили всі діячі Відродження, більш доступно могла передаватися за допомогою зображення досконалості її тіла і постаті, ніж завдяки категоріям науки, нормам права, моралі тощо. Ось чому в ці часи бурхливо розвивалися живопис, скульптура, архітектура, раптово появилася ціла плеяда геніальних митців, яких ще називали титанами, а саму епоху Відродження – добою титанів. Серед них зірками першої величини були Л. да Вінчі, С. Рафаель, В. Тиціан, Л. Альберті, С. Ботічеллі, А.Дюрер, Б. Мікеланджело, Ф. Брунеллескі, Н. Донателло, Дж. Джорджоне та ін.
Утвердженню гуманізму сприяв і розвиток натурфілософії, тобто умоглядного тлумачення природи з позицій її цілісності, звернення на новій основі до атомістичної гіпотези Демокріта та поглядів на природу інших античних філософів. У середньовічну епоху натурфілософія майже зникла з наукового і культурного горизонту, а її окремі елементи були пристосовані до креаціоністських (від лат. creato – утворення, вчення про створення світу Богом) уявлень християнської, мусульманської та іудейської теології.
Зростання інтересу до природи в культурі Відродження пов’язано з іменами Дж. Бруно, Б. Телезіо, Т. Кампанелли, Дж. Кардано, Ф. Парацельса, Ф. Патриці, М. Коперника, М. Кузанського, Л. да Вінчі, Г. Галілея та ін.
Найбільш значним і глибоким натуралістом ХVІ ст. був Джордано Бруно (1548 – 1600) – видатний вчений і діяч культури, великий італійський борець за передовий антисхоластичний світогляд. У творах «Про безмежність, Всесвіт і світи», «Про причину, начало і єдине», «Про монади, число і форму» та інших можна знайти майже всі мотиви античної і сучасної йому ренесансної культури.
Світогляд Дж. Бруно – послідовний і завершений пантеїзм (від лат. pan – все і theos – бог). Бруно остаточно «переселив» Бога в природу, «розчинив» його в ній, визначивши природу «Богом у речах». Дотримуючись пантеїстичної концепції, він усунув з теорії Миколи Коперника (1473 –1543) пережитки схоластичної космології[16], відмовився від поглядів, згідно з якими Сонце є абсолютним центром Всесвіту. Такого центра у Всесвіті зовсім немає, підкреслював вчений. Сонце – лише центр нашої планетної системи, одна з безлічі зірок безмежного Всесвіту, а кількість планетних систем у ньому – нескінченна. Не тільки наше Сонце, але й зорі, як далекі від нас сонця, також мають планети і супутники. До речі, ці погляди вченого астрономія підтвердила лише в середині ХІХ ст.
За життя Дж. Бруно ще не був відомий закон всесвітнього тяжіння, тому виникли значні труднощі в обґрунтуванні причин руху планет, зірок, Сонця. Бруно намагався подолати ці труднощі на підставі філософської спадщини Платона. Він гадав, що цей рух повністю пояснюють світова душа та душі окремих планет і зірок. Однак, підкреслюючи активний характер духовного начала, вчений ніде не писав про його безтілесне і незалежне від тіла існування. По-новому розумів Бруно і матерію. На противагу схоластам, він розглядав її не як пасивне начало, що набуває визначеності лише під впливом створених Богом форм, а як начало активне, самостійне і самодіяльне. Форма, на його думку, не може існувати поза матерією, як і матерія немислима без форми. В єдності матерії і форми провідна роль належить матерії. Тому Бруно називав матерію матір’ю всіх речей, здатною безупинно продукувати все нові і нові форми.
У теорії пізнання Дж. Бруно виходив з положення про людину як частину природи, мікрокосм (малий світ), що відображає макрокосм (великий світ). Він визнавав такі ступені пізнання: почуття, здоровий глузд, розум (інтелект). Усвідомлення світу як нескінченного, привело вченого до діалектики збігу протилежностей і в безмежно великому, і в безмежно малому. Яку б частину дійсності ми не взяли, доводив мислитель, одна протилежність є початком іншої. Знищення приводить до виникнення, і, навпаки, любов – до ненависті, народження – до смерті тощо. Джерело цього зв’язку протилежностей, їх внутрішньої спорідненості – нескінченна субстанція. У ній ототожнюються і зливаються частина і ціле, пряма і коло, центр і периферія, матерія і форма, свобода і необхідність, суб’єкт і об’єкт тощо.
Інквізиція оголосила вчення Дж. Бруно єрессю. Великий мислитель був заарештований, ув’язнений і 17 лютого 1600 р. спалений на вогнищі в Римі.
Пантеїстичний матеріалізм Дж. Бруно завершив натурфілософію Ренесансу і став вагомим внеском в культуру мислення цієї доби. У цей поворотний період історії людина дійшла переконання щодо можливості творчого і впевненого існування у світі, пізнання дійсності й самої себе, що суттєво збагатило зміст культури і завдало шкоди схоластиці.
Однак процес подолання негативних наслідків середньовічної схоластики відбувався не тільки через Ренесанс. Іншим шляхом пішла європейська Реформація.
Реформація( від лат. reformation – перетворювати) – широкий антифеодальний суспільний рух у країнах Західної та Центральної Європи ХVІ ст., що набув форму боротьби проти католицької церкви. Цей рух розпочався у Німеччині виступом 31 жовтня 1517 р. німецького мислителя і громадського діяча, засновника протестантизму (лютеранства) Мартина Лютера (1483 –1548) з 95 тезами проти торгівлі папськими індульгенціями[17] і зловживань католицького духовенства. У цих тезах фактично заперечувалась необхідність католицької церкви з її ієрархією та духовенства взагалі, єдиним джерелом релігійної істини оголошувалось Святе Письмо, містилась вимога «здешевлення церкви», заперечувалося її право на земні багатства. Тези Лютера були сприйняті як сигнал до виступу всіх опозиційних сил проти церкви та заклик до боротьби за національну і релігійну незалежність Німеччини.
Найбільш радикальним викладенням теоретичного змісту Реформації є вчення одного з вождів Селянської війни в Німеччині Томаса Мюнцера (1490 –1525). Воно має пантеїстичний характер. Бог, за Мюнцером, – це світ у цілому, Христос не є історичною особою, а втілюється і виявляється тільки у вірі. Внутрішньо відчута воля Божа, вчив теоретик Реформації, виводить людину на шлях підкорення особистих інтересів інтересам суспільним, що виражають владу Бога на землі. Тому Реформацію Мюнцер визначав як революційне перетворення світу на засадах перемоги загальних інтересів. Його соціальна програма містила вимогу негайного встановлення Царства Божого на землі, тобто суспільного устрою, в якому немає класових відмінностей, приватної власності, відособленої та відчуженої влади, що протистоїть народу.
Отже, Реформація сама по собі ще не означала перехід до вільного розвитку особистості, але сприяла ліквідації монополії католицької церкви в духовному житті, у тому числі в ідеології, і в такий спосіб торувала шлях до подальшого прогресу культури. У реформаційному русі також містилися зародки нової етики, які згодом вплинули на розвиток моралі Нового часу з її головною вимогою автономності та свободи особистості.
Таким чином, основними ознаками культури епохи Відродження є її світськість, земна спрямованість, антисхоластизм, антропоцентризм, естетизм і гуманізм. Відродження дало зразки високих творінь у галузях архітектури, живопису, образотворчого мистецтва, природознавства, філософії. Їх співіснування і взаємний вплив зумовили подальший розвиток культури.
Духовні здобутки Ренесансу стали необхідним і закономірним етапом для переходу до нової епохи, що отримала назву «доби Нового часу». За своєю суттю ця доба виявилася епохою науки та формування соціально – правових теорій про походження держави і влади, зміни статусу особистості у новому (капіталістичному) суспільстві. Її поява була обумовлена зародженням капіталістичного способу виробництва, що базувався на машинній техніці, створення якої вимагало наукових знань. З кінця ХVІ ст. в Англії (у найбільш розвиненій на той час європейській державі) починається бурхливий розвиток науки, особливо філософії. Зусиллями філософів-матеріалістів Ф. Бекона, Т. Гоббса, Дж. Локка, які виступили проти релігійної схоластики, був розчищений шлях для становлення механіки, математики, розвитку астрономії та інших наук. Відбувається диференціація науки. Умови для майбутніх відкриттів Г. Галілея, І. Кеплера, І. Ньютона, Ч. Дарвіна були створені. Наукове знання швидко завойовує статус визначального чинника культури. Формується класицизмяк стиль і напрям у літературі й мистецтві ХVІІ – ХІХ ст. , що звернувся до античного спадку, розглядаючи його нормою та зразком для Нової епохи.
Основою теорії класицизму став раціоналізм, який спирався на філософську систему Р. Декарта, а предметом мистецтва проголошувалося тільки прекрасне, піднесене. Значна частина видатних діячів цієї епохи дійшла висновку, що лише завдяки розповсюдженню знань та вихованню народу можна досягти ідеального суспільного ладу, облаштувати життя на розумних засадах. Ця ідейна течія отримала назву Просвітництва. Її відомими представниками були в Англії – Дж. Локк, Дж. Толанд, А. Шефтсбері; у Франції – Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж-Ж. Руссо, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах; у Німеччині – Г. Лессінг, І. Гердер, І. Гете; у США – Т. Джефферсон, Б. Франклін і т. д. Невігластво, мракобісся, релігійний фанатизм вони вважали причиною людських бідувань; виступали проти феодально-абсолютистського режиму; боролися за політичну свободу, громадянську рівність. Тому у своїх творах просвітники розглядали виховання вже не просто як навчання мистецтва, моралі, науки або підготовку до їх сприйняття – його трактували як засіб прилучення до культури взагалі, відновлення цілісності людини, як спосіб уникнення протистояння особистості і суспільства. У зв’язку з цим зазнало корінних змін їх ставлення до вивчення змісту культури. Воно набуло системного і глибокого характеру. Виникли нові теорії і концепції культури, відбулися уточнення її змісту й специфіки. Настав справжній бум у культурологічних дослідженнях. Так, англійський соціолог Герберт Спенсер(1820 – 1903) дійшов висновку, що культура – це організм: «споживчий» (виробництво), «розподільчий» (торгівля), «регулятивний» (держава). Англійський антропологЕдмунд Тейлор(1832 – 1917) визначав культуру як сукупність знань, вірувань, законів і звичаїв, засвоєних людиною як членом суспільства, досягнень техніки, моралі й мистецтва. Американський культуролог та антрополог Леслі Уайт (1900 – 1975) стверджував, що культура – це спосіб оволодіння світом, засіб перетворення і регулювання його процесів за допомогою символів. Австрійський лікар – невропатолог і психіатр Зигмунд Фрейд (1856 – 1939) розглядав культуру як систему норм і заборон, що знімає психологічний конфлікт між устремліннями людини до індивідуальної свободи і вимогами суспільства. Американський соціолог Питирим Сорокін(1889 – 1968) розумів культуру як систему значень-цінностей, за допомогою яких відбувається інтеграція суспільства.
Оригінальний і плідний підхід до осягнення культури продемонстрував німецький філософ Оскар Шпенглер (1880 – 1936). Він вважав, що культура є зовнішнім виявом внутрішнього складу душі народу. Розуміючи культуру як живий організм, вчений доводив, що кожна культура має свій темп, час життя і стадії розвитку – від зародження, через молодість, зрілість, старість і так до смерті. Життєвий цикл культури, на його думку, має 1000 років, після чого вона втрачає творчий потенціал розвитку і перероджується на цивілізацію як останню механістичну фазу культури. У своїй праці «Занепад Європи» О. Шпенглер виділяв вісім типів культури: єгипетську, індійську, китайську, вавилонську, античну (аполлонівську), «магічну» (візантійсько-арабську), фаустівську (європейську) і культуру майя.
Існували й інші нестандартні підходи у зарубіжній науці до осмислення змісту культури, на які такими багатими виявилися Нова і наступна за нею новітня (з ХХ ст.) епохи.
Плідні ідеї стосовно визначення дефініцій культури запропонували вітчизняні мислителі та дослідники: Т. Шевченко, І. Франко, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Максимович, П. Куліш, М. Грушевський, Я. Ярема, І. Мірчук, О. Кульчицький, Є. Маланюк, Д. Чижевський, Д. Антонюк, О. Пріцак, І. Огієнко, І. Крип’якевич, М. Семчишин та ін.
Відображуючи життя народу, українська класична література завжди уважно ставилася до правдивого наповнення змісту культурних універсалій, чіткості і лаконічності їхнього формулювання. Це відбилося як на її реалістичному змалюванні боротьби народу за свою незалежність, так і в розповідях про його тяжку працю, скромний побут та миттєвості дозвілля. Прикладом глибокого проникнення в українську душу, об’єктивного висвітлення вдачі українців, їх щирої любові до рідного краю стали твори Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, М. Гоголя, П. Куліша, Лесі Українки. Високим теоретичним і мистецьким рівнем позначилися дослідження М. Максимовича з української фольклористики «Українські народні пісні» та «Малоросійські пісні», розвідка М. Костомарова «Книга буття українського народу», нарис І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу». Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. вчені НТШ ім. Т. Шевченка (у Львові) – Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк та інші, досліджуючи проблеми становлення національної свідомості українців, розгорнули теоретичне обґрунтування змісту й структури українських культурних універсалій. Широке визнання міжнародної спільноти здобули розвідки вітчизняних вчених І. Огієнка «Українська культура», Я. Яреми «Українська духовність в її культурно-історичних виявах», І. Мірчука «Головні риси українського світогляду в українській культурі», О. Кульчицького «Світовідчування українця», Є. Маланюка «Нариси з історії нашої культури». Традиції вітчизняної культурологічної думки продовжують розвивати сучасні вчені В. Горський, С. Кримський, А. Макаров, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівський та інші, збагачуючи світовий культурологічний простір своїми здобутками.
Їх напрацювання є суттєвим внеском у розвиток вітчизняної культурології і будуть проаналізовані в процесі викладення основного змісту курсу «Історія української культури».
Отже, усі запропоновані визначення культури мають певну наукову цінність, а тому і право на існування, але вони не можуть вважатися завершеними, оскільки орієнтовані лише на деякі аспекти цього суспільного явища, хоча і акцентують його багатоплановість, різноманітність, ту чи іншу соціальну функцію.
Найбільш глибоким визначення культури стало можливим після відкриття філософією і культурологією критеріїв культурності – безкультурності. Такими критеріями є цінностіі ставлення до них особистостіі суспільства.