обставин справи
Всебічність дослідження означає висунення і перевірку всіх можливих версій загального характеру щодо події злочину, окремих версій щодо особи винного, мотиву і мети вчинення злочину, а також однаково ретельне виявлення обставин, що підтверджують вину обвинуваченого або спростовують її, а так само обставин, що пом'якшують або обтяжують покарання.
Під повнотою дослідження слід розуміти правильне визначенні предмета доказування, з'ясування всіх обставин, які підлягають доказуванню у кримінальній справі (ст.ст. 23, 64, 433 КПК), системи. | оцінку всіх допустимих і належних доказів у сукупності, що є основою прийняття законного і обґрунтованого рішення у справі.
Об'єктивність дослідження означає пізнання органами, що ведуть процес, обставин кожної кримінальної справи в точній відповідальності з дійсністю, неупередженість їх у збиранні, перевірці та оцінці доказів, безсторонність щодо всіх учасників процесу та інших осіб які беруть участь у справі. Органи, які ведуть процес, повинні уникнути як обвинувального, так і виправдувального ухилів.
При наявності обставин, які викликають сумніви в об'єктивності прокурора, слідчого чи органу дізнання, вони підлягають відводу.
Вимога об'єктивності дослідження зумовлює виконання всіх інших компонентів принципу. Об'єктивний підхід дозволяє збирати докази, уникати однобічності та досліджувати обставини кримінальної справи з усіх боків.
Обставинами, які викривають, є факти реальної дійсності, пов'язані із вчиненням певною особою дій, які складають об'єктивну сторону складу злочину, або обтяжують його покарання. Вичерпний перелік обставин, що обтяжують покарання, передбачені у ст. 67 КК.
До обставин, які виправдують, належать: знаходження особи в момент вчинення злочину в іншому місці; вчинення діяння, яке має суспільно-небезпечні наслідки, самою потерпілою або іншою особою та інші факти, які підтверджують, що особа, притягнена до кримінальної відповідальності, не вчинила це діяння, а також обставини, які пом'якшують її покарання (ст. 66 КК).
Вимога всебічного, повного і об'єктивного дослідження справи з метою встановлення істини належить не до всіх учасників судочинства, а лише до прокурора, слідчого та органу дізнання. На суддю, суд цей обов'язок не покладений у зв'язку з тим, що межі дослідження обставин справи зумовлені позицією обвинувачення та захисту, і в деяких випадках суд не може самостійно змінювати ці межі (наприклад, у ситуації необхідності на думку суду зміни обвинувачення у сторону, яка погіршує становище підсудного, а прокурор із цим не згоден; або коли необхідно залучити до кримінальної відповідальності іншу особу або висунути додаткові обвинувачення).
Однак суд не є стороннім спостерігачем і в судовому засіданні вживає всі заходи до того, щоб були зібрані та досліджені всі докази, які необхідні для прийняття законного і обґрунтованого рішення. Суд стоїть не поряд зі сторонами в процесі, а над ними, забезпечуючи здійснення ними своїх процесуальних прав, створюючи рівні умови у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні переконливості перед судом.
Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому права на захист.
Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому та підсудному права на захист є однією із конституційних засад судочинства. Цей принцип передбачений у кількох статтях Конституції України, у яких говориться, що для забезпечення права на захист в Україні діє адвокатура (ч. 2 ст. 59); підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (ч. 2 ст. 63); забезпечення обвинуваченому права на захист є однією з основних засад судочинства (п. 6 ч. 3 ст. 129).
Право на захист — це сукупність процесуальних прав, які надані підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному та завдяки яким вони отримують можливість захищатися від обвинувачення чи підозри, відстоювати свою непричетність, домагатися пом'якшення відповідальності всіма, передбаченими законом, способами.
Право на захист також складається з дотримання органами дізнання, досудового слідства та судом всієї процедури розслідування та судового розгляду справи. Ці органи зобов'язані роз'яснити підозрюваному, обвинуваченому та підсудному їхні процесуальні права та забезпечити можливість їх реалізації.
Зміст принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому та підсудному права на захист складають такі положення: 1) закон наділяє підозрюваного, обвинуваченого, підсудного такою сукупністю процесуальних прав, використання яких дає їм можливість особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину, відстоювати свої законні інтереси (особистий захист); 2) закон надає підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право скористатися допомогою захисника, а в окремих випадках визнає обов'язковим призначення захисника за рахунок держави (професійний захист); 3) забезпечення права знати, в чому його підозрюють або обвинувачують; 4) покладає на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суддю і суд до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного роз'яснити їм, що вони мають право мати захисника та інші права, а також надати їм можливість встановленими законом засобами захищатися від підозри чи обвинувачення та забезпечити охорону їхніх особистих майнових прав (ст. 21 КПК) (офіційний захист).
Згідно зі ст. 45 КПК участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і при розгляді кримінальної справи в суді є обов'язковою в таких випадках:
1) у справах осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочину у віці до 18 років, — з моменту визнання особи підозрюваною чи пред'явлення їй обвинувачення;
2) у справах про злочини осіб, які через свої фізичні чи психічні вади (німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізувати своє право на захист, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення або з моменту встановлення цих вад;
3) у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення;
4) якщо санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення, з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення;
5) при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру — з моменту встановлення факту наявності в особи душевної хвороби;
6) при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного характеру — з моменту першого допиту неповнолітнього або до поміщення його до приймальника-розподільника.
У суді апеляційної інстанції участь захисника у вищезазначених випадках є обов'язковою, якщо в апеляції стоїть питання про погіршення становища засудженого чи виправданого.
Відмова від захисника допускається тільки з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого, підсудного і не позбавляє його права запросити того чи іншого захисника в подальших стадіях процесу.
Порушення права на захист є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону і тягне скасування процесуального рішення з поверненням справи на ту стадію, на якій було допущене порушення у випадку неможливості його усунення (п. 3 ч. 2 ст. 370 КПК).
Принцип презумпції невинуватості.
У Конституції України визначення принципу презумпції невинуватості міститься у ст. 62: «Особа вважається невинуватою у здійсненні злочину й не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».
Принцип презумпції невинуватості також закріплено у міжнародних правових документах. Так, у Загальній декларації прав людини, яка прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., презумпція невинуватості сформульована таким чином: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинуватою доти, доки її винуватість не буде встановлена у законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечуються всі можливості для захисту» (п. 2 ст. 11).
У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, який прийнято Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1966 p., записано: ♦Кожен обвинувачений у вчиненні кримінального злочину має право вважатися невинуватим, доки його винуватість не буде доведена відповідно до закону» (п. 2 ст. 14).
У кримінально-процесуальному законодавстві цей принцип розкривається у ч. 2 ст. 15 КПК, згідно з яким особу не може бути визнано винною у вчиненні злочину, а також піддано до покарання інакше як за рішенням суду і відповідно до закону.
Юридичний зміст цього принципу складають такі правила:
— ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції України) чи меншу винуватість, а також наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність;
— обов'язок доказування винуватості особи покладено на слідчого,
прокурора, а в справах приватного обвинувачення — на потерпілого або його представника;
— заборонено перекладати обов'язок доказування на підозрюваного, обвинуваченого, підсудного домагатися його показань шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. 2 і З ст. 22 КПК);
— обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. 3 ст. 62 Конституції);
— усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції України);
— недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину в юридичному відношенні означає його невинуватість і тягне за собою закриття кримінальної справи на досудовому слідстві і постановления виправдувального вироку — в стадії судового розгляду (п. 2 ст. 213, ч. 4 ст. 327 КПК);
— до остаточного вирішення кримінальної справи та офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з нею не можна поводитися як з винною, а також публічно, в засобах масової інформації та будь-яких офіційних документах твердити, що ця особа є злочинцем;
— факт притягнення особи до участі у справі як підозрюваної, обвинуваченої, підсудної, обрання щодо неї запобіжного заходу не повинні розцінюватися як доказ її невинуватості, як покарання винного.
Презумпція невинуватості служить не тільки гарантією для підозрюваного, обвинуваченого, підсудного від безпідставного обвинувачення та осудження, її вимоги про безсумнівну доведеність обвинувачення та тлумачення всіх сумнівів на користь обвинуваченого націлює органи держави на об'єктивне, всебічне та повне встановлення обставин справи, без чого неможливо законне, обґрунтоване та справедливе вирішення справи судом. Найменший відступ від презумпції невинуватості тягне за собою порушення законності в кримінальному судочинстві і обмеженню прав та законних інтересів громадян.
Принцип презумпції невинуватості діє у всіх стадіях процесу і є обов'язковим для усіх суб'єктів кримінального судочинства.
Принцип гласності у кримінальному судочинстві.
Засаду гласності кримінального судочинства можна визначити як звернену до суду конституційно-правову вимогу про відкритий розгляд справ, яка визначає спрямованість та напрямки реалізації певної групи норм кримінального процесу, впливає на порядок провадження у справі на різних його стадіях, спрямована на реалізацію завдань кримінального судочинства, і є засобом формування громадської думки про судочинство (правосуддя), підвищення соціальної активності громадян, рівня їх правової, моральної та політичної культури, гарантією прав і законних інтересів громадян, реалізації інших засад кримінального судочинства.
Принцип гласності та відкритого розгляду справи відображається у ст. 129 Конституції України, яка визначає, що розгляд справ у всіх судах (місцевих, апеляційних, касаційних) є відкритим.
У сучасній юридичній літературі виділяють так звану «зовнішню» і «внутрішню» гласність. Зовнішня гласність передбачає, що кожний громадянин, який не бере участь у провадженні у справі, після досягнення 16-річного віку, має право бути присутнім у залі судового засідання при розгляді справи, крім випадків, коли такі особи є підсудними, потерпілими або свідками у справі (ст. 271 КПК). Згідно зі ст. 9 Закону України «Про судоустрій України» учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео- і звукозапису із застосуванням
стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу суду, в порядку, встановленому процесуальним законом. Суд може заборонити застосування технічних засобів фіксації, радіо- і телетрансляції учасниками судового розгляду, які можуть заважати ходу процесу або порушити права та інтереси сторін.
Предмет гласності кримінального судочинства складає інформація, яка безпосередньо пов'язана із реалізацією правових норм у судовій діяльності. Але якщо на досудовому розслідуванні та при постановленні вироку в нарадчій кімнаті ця інформація повинна бути процесуально оформленою, цілісною та завершеною, то в процесі судового розгляду вона, крім того, може полягати і в розголошенні змісту окремих показань, матеріалів, документів тощо, тобто характеризуватися ще й повнотою та послідовністю.
Зміст засади гласності кримінального судочинства складають правові вимоги, звернені безпосередньо до суду (процесуальний зміст), і положення, які закріплюють права громадян (публіки), що виникають у зв'язку з проведенням відкритого судового розгляду.
За мотивованим рішенням суду розгляд справи проводиться у закритому судовому засіданні:
— якщо мова йде про охорону державної або іншої захищеної таємниці (ч. 1 ст. 20 КПК).
— в справах про злочини осіб, які не досягли 16 років;
— в справах про статеві злочини;
— в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі;
— якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист. Дія принципу гласності при провадженні досудового розслідування значно обмежена, тому що у цій стадії діє положення про нерозголошення даних досудового розслідування, яке закріплено у ст. 121 КПК, згідно з яким інформація про хід та результат досудового слідства може бути оголошена лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.
Вироки судів у всіх випадках проголошуються публічно. В них не повинні розголошуватися відомості, заради збереження таємниці яких судове засідання було закритим.
Гласність судового розгляду забезпечується обов'язковим веденням протоколу (ст. 87 КПК) та передбаченим ст. 129 Конституції України повним фіксуванням судового процесу технічними засобами, що закріплені у ст. 87-1 КПК.
Принцип змагальності у кримінальному судочинстві.
Змагальність кримінального судочинства. Статтею 129 Конституції до основних принципів судочинства віднесена змагальність сторін. Суть змагальності кримінального судочинства полягає: а) у розмежуванні основних кримінально-процесуальних функцій обвинувачення, захисту, вирішення справи і здійсненні їх різними суб'єктами кримінального процесу; б) у рівності процесуально-правового статусу сторін судового розгляду: обвинувачення і захисту; в) в активному і незалежному положенні суду, винятково якому надається право ухвалювати рішення у справі. Змагальність сторін спонукає суд правильно розглянути матеріали справи і ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення.
Змагальність судочинства дозволяє сторонам реалізувати повною мірою при розгляді кримінальної справи свої права і законні інтереси, на рівних підставах відстоювати свою точку зору перед судом.
Змагальність реалізується і в стадії дізнання і досудового слідства.
При розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на той самий орган або на ту саму особу. У судовому засіданні беруть участь сторона обвинувачення у кримінальній справі (прокурор, потерпілий, цивільний позивач чи їх представники) і сторона захисту (підсудний, його захисник або законний представник, цивільний відповідач чи його представник), що користуються рівними правами на заявления клопотань і відводів, свободою в наданні доказів, їхньому дослідженні і доказуванні їхньої переконливості перед судом, виступів у судових дебатах, оскарженні процесуальних рішень у суді (п. 4 ч. 2 ст. 129 Конституції, ст. 261 КПК).
Розмежування основних процесуальних функцій пов'язане з реалізацією трьох основних правил: 1) здійснення кримінального переслідування тільки стороною обвинувачення; 2) забезпечення обвинуваченому права на захист; 3) здійснення правосуддя тільки судом.
Вимога про здійснення кримінального переслідування тільки стороною обвинувачення, тобто прокурором, а також потерпілим, цивільним позивачем та їхніми представниками реалізується такими шляхами: а) у кожному судовому розгляді повинен брати участь обвинувач — прокурор, за винятком випадків, зазначених у законі, або потерпілий, його представник (ст.ст. 264, 267 КПК); б) суд не має обов'язку за власною ініціативою всебічно і повно досліджувати обставини справи (див. ст. 22 КПК); в) настають певні правові наслідки у разі відмови обвинувача від обвинувачення у вигляді обов'язку суду закрити провадження в кримінальній справі, якщо потерпілий не бажає скористатися правом вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення (ч. 2 ст. 282 КПК).
Державне обвинувачення в суді здійснює прокурор. Згідно зі ст. 267 КПК у справах приватного обвинувачення, а також якщо прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення — обвинувачення підтримує потерпілий або його представник.
Захист підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) здійснюють сам підсудний, його захисник або законний представник.
На суд покладено обов'язок не тільки розглянути кримінальну справу і прийняти щодо неї рішення, але й, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створити необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. Цей обов'язок реалізується шляхом надання суду активних повноважень з дослідження доказів і обставин справи, підтримання порядку під час судового засідання (ст. 271 КПК).
Через правила змагальності суд не має змоги самостійно вирішувати питання про порушення кримінальної справи за новим обвинуваченням, відносно нової особи, за фактом дачі завідомо неправдивих показань, неправильного перекладу і неправильного висновку (ст.ст. 276, 277, 278, 279 КПК). Відповідно до ст. 4 КПК суд зобов'язаний порушити справу тільки в межах своєї компетенції, які визначені в ч. 1 ст. 27 і ч. 3 ст. 98 КПК (про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 КК і ст. 356 КК відносно дій, якими заподіяно шкоди правам та інтересам окремих громадян). За своєю правовою природою порушення кримінальної справи є складовою частиною функції кримінального переслідування, яка повинна здійснюватися органами і посадовими особами, визначеними законом, і не належить до судової діяльності щодо здійснення правосуддя.
Направити справу на додаткове розслідування суд може й за від, сутності на те клопотання сторони (ст. 281 КПК).