Рельєф та геологічна будова

Антарктида

Загальна характеристика

Треба відрізняти два поняття: Антарктида (південнополярний материк) і Антарктика, яка, окрім материка, включає також і оточуючі його акваторії Південного океану до середнього положення антарктичного фронту в тропосфері, або до лінії антарктичної дивергенції океанічних вод (антарктичний пояс) (рис.1). Площа Антарктиди з шельфовими льодовиками дорівнює 13991 тис. км² (більше Європи та Австралії), в тому числі – шельфові льодовики – 1543 тис. км². Острова, які знаходяться в межах мілководдя, займають всього 22 тис. км². Площа Антарктиди в указаних вище межах приблизно дорівнює 23440 тис. км².

Рис. 1. Схема географічної зональності області високих широт Південної півкулі (К. А. Бродський, К. К. Марков, В. І. Шильніков):

А – північна межа антарктичної зони (області); Б – північна межа субантарктичної зони; В – північна межа помірної зони. І – І – маршрут радянської експедиції Мирний – Полюс Відносної Недоступності; ІІ –ІІ – маршрут радянської експедиції Мирний – Південний полюс; ІІІ – ІІІ маршрут Британської експедиції Море Уеделла – Море Росса. Станції: 1 – Мирний; 2- Піонерська; 3 – Восток І; 4 – Комсомольська; 5 – Радянська; 6 – Полюс Відносної Недоступності; 7 – Восток; 8 – Амендсен-Скотт; 9 – Добровольський; 10 – Ново-Лазаревська; 11 – Мак-Мердо; 12 – Маленька Америка.

З часу відкриття Антарктиди (27 – 28 січня 1820р.) російським морякам Ф. Ф. Беллінсгаузеном та М. П. Лазаревим, і особливо в останній час, вона все сильніше привертає до себе увагу дослідників різних країн, які прагнуть вивчити природні умови та ресурси цього суворого, обледенілого материка з ціллю їх використання, а також із ціллю вирішення планетарних геофізичних та географічних наукових проблем (наприклад, зміна геомагнітного поля, водно-теплового режиму земної поверхні, зокрема зледеніння та ін.).

Серед дослідників Антарктиди слід назвати імена Р. Амундсена і Р. Сккота, першими досягнувшими Південний полюс в 1911 – 1912 роках, а також згадати багаторічні дослідження американського адмірала Р. Берда. Проте найбільш плідний період той, що пов'язаний з Міжнародним геофізичним роком (1956 та наступні роки). В цей період у вивченні Антарктиди прийняли участь 12 країн.

Рельєф та геологічна будова

Рельєф. За характером рельєфу і геологічній будові Антарктиду можна розділити на Східну та Західну. Східна Антарктида являє собою пологий купол або льодовиковий щит, середні частина якого зайнята обширним льодяним плато – Радянським, або Навколополюсним. Схили щита спочатку полого, потім більш круто ниспадають до океану, нагадуючи в профілі еліптичну криву. Таку форму поверхні набуває лід, який вільно розтікається на плоскій основі.

Найвища точка антарктичного льодовикового куполу (4000 м над р. м.) лежить у 82°пд. ш. та 75° сх. д., західніше полюса Відносної Недоступності (3720 м). висота Південного географічного полюса близько 2800 м. Над льодовиковим куполом на Землі Вікторія піднімаються окремі вершини – Нельсон (4700 м), Маркхем (4602 м), а на острові Росса – вулкан Еребус (3743 м).

Поверхня Західної Антарктиди більш нерівна. Для неї характерні два порівняно невисокі (вище 2000 м над р. м.) льодовикових куполи (з’єднані в єдину льодовикову масу) з окремими горами, «прориваючими» лід. Станція США «Берд» побудована між ними на висоті 1553 м над р. м. Гірський хребет Сентінел піднімається до 5140 м абсолютної висоти.

Середня висота льодовикової поверхні Антарктиди близько 2300 м, в той час як середня висота всіх інших материків всього 875 м. Ця висота, поряд з метеорологічними факторами, сприяє збереженню та розвитку на материку потужного зледеніння. Найбільша товщина льоду відмічена у Східній Антарктиді, де вона досягає 5000 м. Основа льодовикового покриву в цій частині материка лежить вище рівня моря. Тому можна припустити, що якщо льодовиковий покрив розтане, то Західну Антарктиду перетне протока від південно-східного кута моря Росса на північ до морів Амундсена та Беллінсгаузена. Протоки від моря Росса до моря Уедделла, яку припускали довгий час, – не існує.

В районі полюса Відносної Недоступності на 1000 км простягається гірська країна. Її висота 3000 м, а товщина льоду над нею всього 1000 м.

Середню товщину льоду оцінюють для Східної Антарктиди в 2200 м, для Західної – 2400 м. Об’єм льоду на континенті, можливо, досягає 25 – 30 млн. км³ (⁹/₁₀ об’єму материкового льоду на Землі). Якщо лід Антарктиди увесь розтане, то рівень Світового океану підніметься на 60 м, а кількість материкових островів в Антарктиці зросте. Однак, враховуючи компенсаційний (в результаті льодовикової «розгрузки») підйом материка на багато сотень метрів, можна припустити, що материк збереже площу, близьку до сучасної, або буде не менше материка Австралія.

Своєрідний рельєф низьких льодяних рівнин (не вище 100 м) мають шельфову льодовики. Найкрупніший із них – льодовик Росса – більший, ніж Франція.

Геологічна будова. В геологічному відношенні Східна Антарктида є тришаровою платформою. Нижній шар утворений протерозойськими та архейськими породами потужністю в 20 – 30 км. Вік їх близько 1 млрд. років. Це дуже дислоковані гнейси, кристалічні сланці, мігматити (деякі з них осадового походження) та гранітоїди. Останній шар утворює інтрузії потужністю в більш давні породи нижнього шару. Середній шар потужністю в декілька кілометрів складений дуже метаморфізованими осадовими породами – філітами, вапняками, піщаниками та конгломератами. Вони дислоковані слабше і відносяться до верхнього протерозою (сірійська система). Верхній шар платформи складають осадові породи (потужністю 1 – 2 км) палеозойського та частково мезозойського віку. Серед них можна відмітити біконську товщу піщаників та вугілля девону, пермо-карбону та частково тріасу. В біконських відкладах знайдені останки девонських риб, пермо-карбоновий папоротник глоссоптерис і стовбурових дерев, які нагадують сучасні араукарії.

Найбільш крупними структурними утвореннями Східної Антарктиди є горстовий хребет Землі Вікторії, який продовжується до північного сходу у вигляді хребта Королеви Мод. У Східній Антарктиді багато розломів давніх та молодих. До перших приурочені включення долеритів та давні вулкани (Гаусс), а другі відміченні пониженнями в рельєфі та сучасною вулканічною діяльністю (Еребус). Особливо велика депресія, утворена розломом, що вдається в материк від моря (затоки Маккензі). По ній тече величезний льодовик Ламберта.

В Західній Антарктиді розвинута повна серія порід від палеозою до кайнозою. На відміну від східної Антарктиди всі вони сильно дислоковані та прорвані інтрузіями. Ці структури є прямим продовженням андійських структур і визначають гірський рельєф Західної Антарктиди. В юрських та крейдових відкладах Західної Антарктиди широко розповсюдженні (особливо у північній оконечності Антарктичного півострова) залишки амонітів, молюсків, червів, коралів, голкошкірих,риб, скам’янілі рештки араукарій. В міоценових відкладах знайдені залишки південних буків, нині проростаючих на Вогняній Землі й у Новій Зеландії, де середня температура року на 10°С вище, ніж на Антарктичному півострові. В самому кінці неогену у його берега відклались шари з останками морських молюсків, які свідчать про те, що океанічні води біля берегів Антарктиди були тепліші, ніж тепер.

Порівняно молодою подією в палеогеографічному розвитку Антарктиди було зледеніння. Можливо, що воно почалось раніше, ніж в Європі. В крайовій частині материкові льоди було більш потужним, ніж тепер, та покривали сучасний шельф. Колонки ґрунтів, взяті із дна Південного океану, вказують на те, що на протязі четвертинного періоду більш холодні умови неодноразово змінювались потепліннями, однак на наскільки тривалими та сильними, щоб увесь льодовиковий покрив міг розтанути. Льодовиковий покрив Антарктиди існує постійно з часу свого утворення.

Корисні копалини. В біконських відкладах ще в 1908 році відкриті пласти кам’яного вугілля. Однак економічного значення вугілля поки що не має, так як його родовища віддалені від берега, а на Березі Георга V знайдені лише вуглисті сланці. В Західній Антарктиді відомі кварцево-піритові жили, свинець, залізо, мідь. В Східній Антарктиді передбачають моноцит, залізо, марганець, золото. Японські вчені повідомили, що на березі затоки Лютцов-Холм знайшли уранову руду. Видобуток корисних копалин поки що ніде в Антарктиді не проводиться.

Клімат

Головні кліматоутворюючі фактори в Антарктиді пов’язані з близьким розташуванням полюса з високим материком, покритого льодом та оточеним океаном. В порівнянні з Арктикою клімат Антарктиди більш суворий. Тут знаходиться світовий полюс холоду. Середня річна температура у внутрішніх районах (плато Радянське) -57°С, тобто на 42°С нижча, ніж в області Сибірського полюса холоду (-15°С) та на 29°С нижче температури внутрішнього району Гренландії, який розташовується майже на тій же висоті (3000 м над р. м.).

Радіаційні умови. Внаслідок висоти материка та сухості холодного повітря, сумарна радіація, яка приходить влітку в півтора рази більша, ніж на тих же висотах в Арктиці. Влітку центральна Антарктида отримує стільки ж, скільки Ташкент; і навіть за рік стільки ж, скільки отримують її екваторіальні широти. Вітку сонячна радіація, яка приходить на материк, складає на станції Піонерська (січень – березень) 55, на мисі Шмідта (липень – серпень) 34,5 на Карадагі (АРКрим) 52,1 ккал/см² . Однак, сніжно-льодова поверхня має дуже високу відбиваючу здатність. Альбедо складає 70 – 90%. Слід також враховувати, що майже вся Антарктида розташовується за полярним колом. Взимку над нею панують сутінки, а в центральних районах багато місячна полярна ніч.

Радіаційний баланс за рік для Антарктиди від’ємний. Безперервному охолодженню материка перешкоджає надходження теплого повітря з океану, яке посилюється взимку.

Треба відмітити одне важливе виключення – скали, нунатаки, оазиси Антарктиди. Поверхня скал відбиває не 70 – 90% променевої енергії, а всього близько 20%. Тому скали нагріваються влітку до 30°С та зігрівають повітря над ними. Абсолютно чорна поверхня може нагріватись в Антарктиді до 53°С. Оазиси мають позитивний річний радіаційний баланс.

Атмосферна циркуляція Антарктиди має і широтну і меридіональну складові (рис. 2.). широтна складова атмосферної циркуляції Антарктиди визначає основні зональні риси її клімату.

Рис. 2. Зональна форма циркуляції в Антарктиді (за П. Д. Остапенко):

1 – шляхи переміщення циклонів; 2 – райони циклонічної діяльності; 3 – райони антициклонічної діяльності; 4 – станції.

Над Антарктидою розташовується антициклон, оточений ланцюгом циклонів, які рухаються із заходу на схід. Однак, в дану традиційну схему необхідно внести доповнення. По-перше, біля берегів Антарктиди виявлені стаціонарні циклони. По-друге, відроги антарктичного антициклону нерідко «проривають» циклонічне кільце пониженого тиску та протягуються через Південний океан до субтропічного кільця підвищеного тиску. По-третє, циклони нерідко проникають з океану на материк, особливо в Західну Антарктиду. Для Східної Антарктиди антициклон є стійким утворенням, хоча його розміри та положення змінюються під впливом циклонів. Тут панують вітри з східною складовою.

Над антарктичним антициклоном знаходиться висотний циклон, в який до висоти 14 км протікає тепле повітря з океану. Висотний циклон та низові циклони сприяють принесенню вологи вглиб материка та живленню льодовикового щита.

У відповідності з баричною ситуацією вітри всередині Антарктиди відносно слабкі, навпаки, в широкому периферичному кільці звичні шторми та урагани, які супроводжуються низовою хурделицею. Природа вітрів двостороння. По-перше, це циклонічні вітри. Так як центри периферичних циклонів проходять зазвичай північніше берега Антарктиди, то вітер на березі дме із сходу південного сходу. Наближення до берега циклонічної депресії посилює інший процес – надходження із Антарктиди до моря холодного повітря материка (стоковий вітер). Чим крутіший схил антарктичного купола, тим сильніші стокові вітри. Особливо сильними стоковими вітрами відмічається Земля Аделі, яку іноді називають Країною бур, та Мирний. Навпаки, для станції Літл Америка, за якою простягається рівна, як стіл, поверхня шельфового льодовика Росса, характерні не стокові, а циклонічні вітри. Сила та стійкість стокових вітрів в різні пори року різна. Влітку на березі Антарктиди тижнями може триматись штильова погода. Взимку, в полярну ніч, повітря над льодовиковим покривом дуже охолоджується, і стокові вітри починають дути на березі регулярно, поступово посилюючись до урагану, особливо, якщо до узбережжя підходить циклон. До Мирного 24 липня 1957 року підійшов циклон, стоковий вітер досяг ураганної сили (40 м/сек.) та продовжувався протягом 10 діб. При цьому температура повітря піднялась в Мирному з -27°С до -10°С, а на станції Восток І від -71°С до -45°С. В середині серпня до узбережжя підійшов циклон, і стоковий вітер знову досяг ура ганської сили. Але особливо сильні та постійні стокові вітри не на березі, а в 200 – 300 км на південь від берега материка.

Середня річна температура (-57°С) внутрішніх районів Антарктиди на 45°С нижча, ніж біля краю льодовика. В середньому температура знижується на 1°С при піднятті на 70 м та віддалені від океану на 28 км. З віддаленням від океану та наростанням широти збільшуються й річні амплітуди температур. Полярної ночі в Мирному немає, а на станції Восток вона триває 114 діб. На протязі полярної ночі відбувається дуже сильне охолодження повітря. Над сніжною поверхнею утворюється потужна температурна інверсія. Наприклад, 9 травня 1957 року на станції Восток І в 635 км від Мирного спостерігалась інверсія із стрибком температури від -70°С біля поверхні до -37°С на висоті 350 м. Погода взимку в цьому районі досить тиха, і температурна інверсія майже не порушується вітром. Оазис Бангера влітку значно тепліше, а взимку трішки холодніше району Мирного (табл. 1.).

Таблиця 1.

Майже всі свої опади Антарктида отримує в твердому вигляді, але на Антарктичному півострові та навіть в Мирному та Літл Америці (78° пд. ш.) відомі рідкісні випадки випадання дощу. З віддаленням у внутрішні райони кількість опадів зменшується. Однак найбільша їх кількість випадає не на самому узбережжі, а на крутих схилах льодовикового покриву, де циклонічне опадоутворення посилюється орографічними причинами. Протягом 1957 року на острові Дригальського, розташованому в 90 км від Антарктиди, випало (в перерахунку на воду) більше 800 мм опадів, в Мирному, на узбережжі, 400 мм (а біля краю шельфового льодовика Росса тільки 300 мм), проте південніше Мирного, на схилі льодовикового щита, випало за той рік 600 мм опадів. Чим ближче до внутрішніх районів материка кількість опадів зменшується: на станції Піонерська до 150 мм, а на плато Радянському менше 80 – 50 мм. Вся Антарктида в середньому отримує мало опадів – близько 200 мм в рік.

Сніг в Антарктиді тільки біля краю материка тане влітку дуже інтенсивно, особливо біля темних скал. Проте з віддаленням від берегів на декілька десятків кілометрів (до висоти 500 – 1000 м над р. м) танення снігу майже припиняється, так як температура повітря ніде не підвищується до 0°С. велике значення має випаровування снігу, яке в крайовій смузі досягає 200 – 250 км на рік та всього в два ризи менше випадаючих опадів. В центральних районах Антарктиди випаровування дуже незначне.

Величезні маси снігу переносяться пануючими східними та південними вітрами. Сніг здувається з нунатаків, і вони стоять оголенні. Стокові вітри скидають в океан тільки невелику частину снігу. В 10 км від материка вони вже затухають.

Зима та літо в Антарктиді. Зима триває з квітня по вересень, літо з грудня по лютий. Взимку на плато Радянському чотири місяці панує полярна ніч, панує маловітряна погода, морози сягають 80 і більше градусів. Зрідка настає викликане наближенням циклона потепління (до -40°С), а в цей час в Мирному панують майже безперервні шторми, що переходять в урагани. Проте морози тільки в рідкісних випадках досягають -40°С.

Влітку протягом 4 місяців на плато Радянському – полярний день. Погода маловітряна і малохмарна. Безперервний потік сонячної радіації нагріває повітря від -70°С до -30°С. Поверхня снігу пухка, ускладнює пересування, так як сніг не ущільнений вітром. На льодовиковому схилі продовжують дути і навіть посилюватися стокові вітри. Мирний більшу частину часу обігрівається сонцем, тут часто панує безвітряна погода. Температура повітря близько 0°С, до льодовикового бар'єра біжать численні струмки. Але часом зі сходу насувається циклонічна хмарність. Протягом декількох днів дме штормовий вітер, бушує низова хуртовина потім знову встановлюється сонячна і безвітряна погода. Особливо вражаюча влітку погода оазисів Антарктиди. Тут на кілька градусів тепліше, ніж по сусідству на льоду. Поверхня скель, покрита темною корою пустельної засмаги та плямами білих солей, нагрівається до 30°С, повітря – до 11°С і більше. Нагріте повітря піднімається, і водяні пари, згущуючись опівдні, утворюють невеликі купчасті хмари. Подекуди в улоговинах розкидані солоні й безстічні озера. Однак на дрібноземі видно сліди холоду – морозобійні тріщини, плями кам'яних багатокутників. Товщина мерзлого шару порід досягає 100 і більше метрів, але під озерами знаходяться талики. Скелі проточені вітром, який утворив численні кам'яні соти. Дрібнозем виноситься східними вітрами на лід, тому на захід від скель льоди під дією теплого повітря тануть особливо сильно. Вони утворюють багаточисельні блакитні озера-сніжниці, струмки й річки на льоду.

Зледеніння

Антарктида покрита льодовиковими щитами, що здуються в один, але зберігають відому самостійність форми, живлення і рух. Льодовиковий щит Східної Антарктиди повторює в згладженому вигляді нерівності основи.

Центральна частина самого великого щита Східної Антарктиди розташовується на нагір'ї між станціями Радянська і полюсом Відносної Недоступності. Район Південного полюса знаходиться у великому зниженні. З іншого боку, між Комсомольською та Південним полюсом основа льоду майже горизонтальна і лежить на рівні моря. Льоди Західної Антарктиди утворюють з’єднані один з одним льодовикові щити над хребтами Сентінел та Виконавчого Комітету.

Біля краю антарктичного льодовикового покриву подекуди розташовані невеликі, дуже правильної форми льодовикові купола. Прикладом може служити острів Дрігальського, в 90 км на північ від Мирного. Довжина купола 20 км, ширина – 13 км, потужність льоду – 420 м, з яких близько 120 м знаходяться нижче рівня моря. Острів спочиває на морені, у нього майже правильна овальна форма в плані, а еліптичний профіль поверхні свідчить про вільне розтікання льоду.

Льодовиковий покрив Антарктиди місцями спускається до краю материка рівномірно. Але там, де лід лежить на сильно розчленованому ложі, поверхню прорізають вузькі вивідні льодовики. Ці крижані ріки течуть в крижаних берегах і нагадують гірські льодовики. У багатьох місцях до краю материкового льоду причленовані низькі крижані рівнини – шельфові льодовики. Площа їх величезна. Поверхня шельфових льодовиків піднята над рівнем моря всього на кілька десятків метрів, а потужність досягає 300 – 800 м (шельфовий льодовик Росса). Ці льодовики мають дуже чітку шаруватість фірну, яка добре виражена в обривах. Шельфові льодовики або плавають на воді, або спираються на острови. На поверхні оазисів Антарктиди можна бачити як би великі снігові замети. Насправді – це навіяні льодовики, що утворилися зі снігу біля підвітряних схилів скель.

Льоди Антарктиди підступають до берега Південного океану. За підрахунками В. І. Бардіна і В. І. Шильнікова, крижаний край материка утворений на 46% довжини материковим схилом, на 45% – шельфовими льодовиком, на 9% краями вивідних льодовиків – скелями. Лід майже повсюдно обламується в океан і перетворюється на айсберги. Серед них можна виділити три типи: величезні плоскі шельфові айсберги, відколюються від крайових льодовиків; химерні глетчерні айсберги, утворені вивідними льодовиками. Ті й інші можуть сісти на мілину, покритися снігом, набути куполоподібної форми за рахунок розтікання льоду і перетворитися в куполоподібні айсберги, а в подальшому, можливо, і в льодовикові куполи, на зразок острова Дрігальського. Майже весь лід Антарктиди утворюється з атмосферних опадів і являє собою сніжний (або рекристалізаційний) лід. В краєвій смузі материка лід тане, а вода знову замерзає на льоду між зернами фірну і в крижаних тріщинах, утворюючи льоди просочування (інфільтраційні). Втім обсяг їх має бути абсолютно невеликий в порівнянні з обсягом снігових льодів.

У краєвій частині льодовикового покриву лід рухається в бік океану зі швидкістю 20 - 100 м на рік, вивідні льодовики рухаються зі швидкістю 200 - 700 м в рік.

При русі льоди еродують поверхню скель. В ньому міститься чимало моренного матеріалу. Останній можна бачити в нижніх шарах перекинутих айсбергів.

У приповерхневому шарі, куди, не проникають сезонні коливання, температура льоду мало відрізняється від середньої температури повітря: у станції Восток температура льоду -57°С, на станції Піонерська -39°С і навіть в Мирному -9°С. Лід Антарктиди найхолодніший в світі, що, звичайно, природно, так як і клімат Антарктиди – самий холодний. Навіть лід Гренландії має температуру не нижче -30°С, а вічномерзлі ґрунти Сибіру не холодніше -15°С.

Дослідження, проведені всередині Антарктиди і на льодовикових шельфах Росса і Модгейм, виявили, що поверхня снігу і фірну наростає. Порівняння нинішнього положення краю зледеніння з положенням, зафіксованим норвезькою аерофотозйомкою 25 років тому на Берегах Мак Робертсон і Кемп, показує переважно пересування льодовиків. Виявилося також, що льодовики Кетлітц і Тейлор на Землі Вікторія з часу останніх експедицій Скотта не змінились в розмірах. Ці дані можуть здатися дивними, якщо згадати, що поверхня льодовиків Західної Європи, Норвегії, Ісландії та Шпіцбергену за цей час сильно знизилася, а їх кінці відступили. Але парадокс буде зрозумілий, якщо врахувати, що льодовики Північної півкулі знаходяться нижче снігової межі, а температура льоду цих льодовиків близька до 0°С. Тому навіть невелике потепління, викликане посиленням атмосферної циркуляції, викликало помітний відступ цих льодовиків. В Антарктиді температура льоду льодовиків постійно низька, тому вони слабо реагували на підвищення температури. Зате, підсилений з повітряними течіями приплив вологи покращив умови їх живлення та посилив наростання фірну на їх поверхні.

Органічний світ

Антарктика (материкова і океанічна) відноситься до антарктичної біогеографічної області. Її фауна і флора ще дуже слабо вивчені.

Фауна антарктичної області бідна видами. Водна фауна багата числом особин, так як умови життя в Південному океані набагато сприятливіші, ніж на суходолі. Наземних тварин на материку мало, зовсім немає наземних ссавців (наприклад, полярних ведмедів), літаючих комах і прісноводних риб. Тому є підстава розділити антарктичну біогеографічних область на дві підобласті: океанічну і материкову (за винятком західного узбережжя Антарктичного півострова, яке відноситься до Субантарктики).

Біогеографічні відмінності обох підобластей наступні:

Океанічна підобласть Материкова підобласть

Фауна (головні групи)

Кити, ластоногі, буревісники (у тому числі альбатроси), пінгвіни, ракоподібні. На островах: завезені людиною і здичавілі ссавці - північний олень, кролик і т. д.

Ластоногі, буревісники (альбатросів немає), пінгвіни (інші види, ніж в океанічній підобласті).

Флора і рослинність

Вища трав'яниста рослинність (до160 видів) утворює на островах лучні чагарникові асоціації. Мохи, лишайники, водорості.

Вищих рослин немає. Флора складається з мохів, лишайників і водоростей.

У океанічній антарктичній підобласті еуфазієві рачки (до 6 см довжини) утворюють величезні скупчення. Влітку на поверхні океану ці рачки створюють багатокілометрові поля і слугують їжею для китів і пінгвінів. Особливо багато тут планктонних організмів: ракоподібних, медуз, радіолярій, діатомових водоростей та ін. Найбільше планктону в поверхневому шарі води (200 - 300 м), який називають діяльним шаром. З риб слід зазначити прибережні форми нототенієвих, віддалених родичів тріскових Північної півкулі. Клас птахів представлений загоном буревісників (у тому числі альбатросами) і надряд пінгвінів. З 17 видів пінгвінів, нині живучих на Землі, всі зустрічаються тільки в Південній півкулі, з них 3 види – в Антарктиді (антарктичному поясі).

Клас ссавців представлений в океані ластоногими і китами. Ластоногі дуже різноманітні, і серед них треба розрізняти справжніх тюленів (у тому числі – морського слона та інших) і вухатого тюленя – котика, майже зовсім винищеного ще в XIX столітті. Китів в Південному океані більше, ніж в будь-якому іншому океані Землі. Кити здійснюють великі міграції і приходять в Південний океан на відгодівлю головним чином влітку. Вони зустрічаються стадами в Антарктиці у кромки льодів. Нерідко можна бачити китів біля самого берега Антарктиди. Кити розділяються на вусатих (синій кит, фінвал, сейвал і т.д.) і зубастих (кашалот, косатка). Перші є предметом інтенсивного промислу.

У материковій антарктичній підобласті вищих рослин немає. Виняток становить лише західне узбережжя Антарктичного півострова, де в порівняно м'якому кліматі виростають з вищих рослин два види злаків і один вид гвоздикових. З цієї причини цей район материка ми відносимо до Субантарктики. Лишайники представлені накипними, листуватими і кущистими формами. Зелені мохи в зволожених і удобрених пінгвінами місцях утворюють щільні дерновини. Лишайники зустрічаються високо в горах і навіть всього в 360 км від полюса (гора Нансена).

Водні (синьо-зелені та діатомові) водорості поширені в озерах оазисів. Наземні водорості утворюють плівки на поверхні скель і на снігу. У корі вивітрювання, в снігу та повітрі в невеликій кількості поширені бактерії.

Значно багатше представлена фауна, особливо ластоногі та птиці. На береговому припаї і мілинах можна бачити до 5 видів тюленів. Серед них – триметрової довжини масивний тюлень Уедделла, потім живучий переважно у воді тюлень-крабоїд (харчується рачками) і хижий тюлень – морський леопард, який нападає на інших тюленів і пінгвінів; зрідка зустрічаються тюлень Росса і морський слон (досягає 6 м довжини). Співробітники Радянської Антарктичної експедиції виявили на узбережжі оазису Вестфоль місце лежання морських слонів, чисельністю до 400 особин.

З 11 видів птахів Антарктики більш різноманітно представлені буревісники, що володіють легким скелетом і чудово літають (6 видів). Потім слідують пінгвіни і поморники (2 види). З наближенням до берега Антарктиди на кораблі раніше всього можна побачити антарктичного буревісника, потім сріблясто-сірого і, нарешті, снігового буревісника. Останній гніздиться в глибині материка, в сотнях кілометрів від берега. Решта три види буревісників – гігантський, качурка Вільсона і капський голубок зустрічаються не так часто.

Найбільшим птахом Антарктиди є імператорський пінгвін (ріст – 115 см, вага – 45 кг). Ці птахи утворюють на берегах Антарктиди до 15 великих колоній (базарів) із загальною чисельністю близько 135 тис. особин. Але більш численні невеликі (зростом 60 см, вагою - 6 кг) і дуже рухливі пінгвіни Аделі. Третій – антарктичний пінгвін, що нагадує пінгвіна Аделі, зустрічається рідко. Пінгвіни – дуже давня група птахів. Їх залишки знайдені в міоценових відкладах Антарктиди. Вони виводять пташенят на березі: імператорські пінгвіни – взимку, пінгвіни Аделі – влітку.

В Антарктиді майже немає членистоногих. Дуже рідко зустрічаються дрібні кліщі, безкрилі ногохвостки і муха Бельжіка. В озерах оазисів Західного і Бангера водяться круглі черв'яки, веслоногі рачки (циклопи) і гіллястоногі дафнії. Для них всіх характерний зимовий анабіоз.

Для океанічної, і особливо для материкової біогеографічної областей, характерно зосередження життєвих форм біля узбережжя. У материковій підобласті це пов'язано з дуже суворими життєвими умовами внутрішніх районів (холод, відсутність їжі). Життя тварин і рослин Антарктиди прямо або побічно залежить від океану.

Біогеографи виділяють в Антарктиді 4 арени життя: прибережних островів і льодів, прибережних оазисів на материку (наприклад, оазис Бангера), арену нунатаків (гори Амундсена біля Мирного, гора Нансена на Землі Вікторії та ін.) і арену льодовикового щита. Оптимальні умови життя властиві арені прибережних островів і льодів. Біомаса на островах Хасуелл в 10 тис. разів більше, ніж у прибережних оазисах на материку. Для нунатаків характерні лише бактерії, водорості, лишайники і дуже пригноблені мохи. З птахів зрідка залітають сюди буревісники і поморники – останні вісники моря. Арена льодовикового щита майже не має зв'язку з морем. Лише слідуючи за людьми, туди залітають одиничні поморники.

12
• Далее ⇒