Формування української національної мови

Мова — активно функціонуюча система, тісно пов’язана з усіма сферами суспільного життя. Мова - одна з характерних ознак нації, оскільки творцями мови є люди, вони ж її розвивають і вдосконалюють.

Сучасна українська мова є національною мовою українського народу. Нею як засобом спілкування користуються близько 47 мільйонів мовців. Вона належить до східнослов’янської групи слов'янських мов індоєвропейської сім'ї, до якої, крім української, входять ще російська та білоруська мови. .

Східнослов'янські племена (анти, венеди) в давнину проживали на території від Карпат до Балтійського моря. Об'єднавшись, вони утворили могутню східнослов'янську державу - Київську Русь - з єдиною мовою, так званою, староруською мовою.

У ХІУ-ХУІ ст. поступово формуються три східнослов'янські народності з відповідними мовами: на півночі - мова російської народності, на півдні - української, на заході - білоруської.

Учені визначають три шляхи утворення національних мов: через історичний розвиток із готового матеріалу (романо-германські мови), через схрещування і змішування націй (англійська мова), через концентрацію діалектів (східнослов'янські мови).

Українська національна мова утворилася на основі концентрації діалектів південних та південно-західних земель. На думку П.П.Плюща, це відбулося в кінці XVII – на початку XVIII ст., коли Україна була возз'єднана з Росією.

Л.А.Булаховський вважає, що інтенсивне формування української нації припадає на другу половину XVIII - початок XIX ст.2

У зв'язку з розвитком торгівлі, посиленням політичних і економічних зв'язків між різними феодальними областями. зростанням міст на українських землях відбувається зближення між колись віддаленими діалектами. Поступово виробляється нова мовна спільність українського народу - на основі мови української народності формується українська національна мова.

У царській Росії українська мова зазнавала переслідувань. Так, у 1863 р. циркуляром П.Валуєва було заборонено видання книжок українською мовою, а в 1876 р. Емським актом - увезення друкованих за кордоном книжок українською мовою, а також вистави на сценах театрів п'єс українською мовою.

Незважаючи на постійні переслідування, українська мова розвивалась, утверджувала себе у творчості таких письменників, як І.Котляревський, Г.Квітка-Основ'яненко, Т.Шевченко, Марко Вовчок, І.Франко, Панас Мирний, Леся Українка та ін.

Революційні події 1905 р. змусили царський уряд дозволити випуск газет, часописів, наукової та публіцистичної літератури українською мовою. Однак українські видання зазнавали жорстких цензурних утисків. У цей час в Україні майже не було шкіл з викладанням українською мовою.

На захист української мови виступили відомі російські письменники і громадські діячі М.Чернишевський, М.Добролюбов, О.Шахматов та ін. Академік О.Шахматов, наприклад, писав, що факт існування малоруської літературної мови з різними місцевими забарвленнями мови, зрозумілої і в Полтаві, і в Києві, і у Львові, повинен бути визнаний.

Відродження української національної мови та культури припадає на 20-ті роки XX ст. Почали відкриватися школи, в яких навчання велось українською мовою, українські театри, з'явились українські книжки, журнали, почали виходити різного роду словники, підручники і наукова література.

Проте вже із 30-х років знову починається наступ на українську мову, який був особливо відчутний в останні десятиліття існування колишнього СРСР. Закривались українські школи, театри набували статусу двомовних з переважною більшістю вистав російською мовою, поступово зникала українська мова у вищих навчальних закладах.

Усе це призвело до того, що було виховано ціле покоління людей, які не знали рідної мови. Проте завжди в тяжкі для української мови часи на боці рідного слова стояла українська прогресивна інтелігенція.

З настанням у другій половині вісімдесятих років демократичних зрушень у суспільному житті в Україні розпочалася боротьба за відродження національної мови, культури і літератури. Провідну роль у цьому русі відіграли передові письменники, поети, вчені.

У 1989 р. в Україні було прийнято «Закон про мови», в якому зазначалося, що українська мова є одним із вирішальних чинників національної самобутності українського народу. У статті 2 Закону наголошується, що відповідно до Конституції України державною мовою е українська.

Україна гарантує своїм громадянам національно-культурні та мовні права, виходячи з того, що тільки вільний розвиток і рівноправність національних мов, висока мовна культура є основою духовного взаєморозуміння та культурного взаємозбагачення.

У Законі наголошується на необхідності виховувати у громадян, незалежно від їхньої національної приналежності, розуміння соціального призначення української мови як державної в Україні. Водночас вибір мови міжособистісного спілкування громадян України є невід'ємним правом самих громадян. Стаття 25 «Закону про мови» гарантує кожній дитині право виховання й здобуття освіти національною мовою.

16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР було прийнято Декларацію про державний суверенітет України. У Декларації зазначається, що Україна «забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя».1 3 24 серпня 1991 р. українська мова стає державною мовою незалежної України.

Отже, мова належить до національного скарбу, який потрібно дбайливо оберігати, розвивати, вдосконалювати. Адже «перед словом усі рівні, як перед світом, перед небом, землею, сонцем. І мова на кожен народ одна, яка всіх урівнює, яка не знає і не визначає жодної соціальної диференціації, жодного ідеологічного поділу. Мова є справді п'ятою ефірною стихією світу. Проте в кожного сущого на землі свій голос, свій тембр, своє інтонаційне забарвлення». Ці слова стосуються і національної мови українського народу.

Функції української мови

Мова виконує низку функцій, які є життєво важливими для суспільства, окремих соціальних груп, для кожної людини-мовця. Розглянемо їх.

Комунікативна функція - це функція спілкування, яка здійснює інформаційний зв'язок між членами суспільства, задовольняє потребу в іншій людині, забезпечує нерозривну єдність людини і мови. Функціональне забезпечення літературної мови в житті української нації полягає в обслуговуванні всіх сфер діяльності суспільства; вона є мовою державного функціонування в Україні, спілкування людей у матеріально-виробничій і культурній сферах, мовою науки й освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури, засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Експресивна функція - це функція вираження внутрішнього світу людини, емоційна насиченість і забарвленість мовлення кожного індивідуального мовця, кожної особистості.

Номінативна функція — це «мовлення» реального світу, лінгвалізація його речей та явищ, або інакше - це функція називання. Слова служать для того, щоб ними називали предмети, явища, речі, якості, властивості, ознаки, дії, кількості тощо. Реальний світ, окутий у мовну оболонку, у слова, фрази, речення, існує у свідомості кожної людини.

Гносеологічна функція є засобом пізнання довкілля. Ця функція акумулює досвід попередніх поколінь, фіксує і кодує його в мові і в словнику, граматиці, фонетиці, в текстах. Завдяки мові дитина засвоює цей досвід, прилучається до культурно-історичних цінностей і надбань своїх пращурів.

Мислетворча функція полягає в тому, що мова є засобом формування думок, оскільки ми мислимо в мовних формах, поняттями, які позначені словами. Мислити означає оперувати мовними поняттями, які дитина повинна засвоїти впродовж свого розвитку та спілкування з дорослими.

Естетична функція мови є знаряддям і матеріалом створення культурних цінностей. Ця функція пов'язана з художнім словом, художньою літературою, фольклором, мистецтвом. ЇЇ ще називають ейдетичною (ейдос - образ) функцією, образотворення. Через художні образи (тексти, картини) митець спілкується з читачем, слухачем, глядачем. Образність, поетичність мовлення є ознаками його досконалості, культури.

Культуроносна функція органічно пов'язана з попередньою, оскільки мова завжди є носієм культури кожної нації. Розвиток культури започатковується з розвитку ЇЇ мови: за станом мови можна встановити стан культури» (В.Гумбольдт). Мова є засобом творення національної духовності й культури. Своєрідність і неповторність національної культури забезпечується специфікою і багатством національної мови. Ось чому розвиток рідного мовлення слід пов'язувати;і ознайомленням дітей із національною культурою.

Ідентифікаційна функціяполягає в тому, що мова є засобом спілкування лише для носіїв цієї мови, для тих, хто ЇЇ знає, вона ідентифікує носіїв мови в межах певної спільноти».

Контактовстановлювальна (фатична) функція, за допомогою якої мовець готує свого співрозмовника до сприйняття інформації.

Валюнтативна функція - полягає у вираженні волі щодо співрозмовника (наказ, запрошення, прохання тощо).

Демонстраційна функція - функція вираження за допомогою мови своєї етнічної, національної приналежності.

Дейктична функція - вказівна, пов'язана з мовою жестів, рухів,

Усі функції мови тісно взаємопов'язані, поліфункціональність мови необхідно враховувати в навчально-мовленнєвій діяльності дітей дошкільного віку. З поліфункціональності мови випливають принципи організації мовленнєвої діяльності та розвитку мовлення дітей.