ЧИСЕЛЬНІСТЬ НАСЕЛЕННЯ, ЇЇ ДИНАМІКА ТА ПОДІЇ ЯКІ НА ЦЕ ВПЛИНУЛИ.

Україна - одна з найбільш густозаселених держав Європи. На її території проживає 42,99 млн. осіб (на 01.07.2014р.). За чисельністю населення Україна займає п'яте місце серед європейських держав (після Німеччини, Італії, Великобританії і Франції). Протягом тривалого часу територія України розподілялася між сусідніми державами, кожна з яких здійснювала політику денаціоналізації українців, прагнучі до їхньої повної асиміляції. Процес відновлення незалежності в 1991 р. сприяв створенню умов для консолідації українців, розвиткові їх етнічної самосвідомості, згуртуванню всіх, хто відчуває приналежність до української нації, навколо історичної батьківщини.

Чисельність населення постійно зазнає змін під впливом як природних, так і соціально-економічних умов. Зміну цієї чисельності та сучасний стан населення (його кількість), статево-вікову структуру, етнічний та професійний склад тощо), його територіальний розподіл характеризує демогеографічна ситуація.

Найбільші зміни в чисельності населення України відбулися у XX ст.

На його початку в сучасних межах України (вона була поділена між Австро-Угорщиною, Польщею, Румунією та Росією) проживало 35.2 млн. осіб (в 1913 р.). Значні втрати населення понесло під час Першої світової і громадянської воєн. В 1922 р. його чисельність становила 26 млн. осіб.

Внаслідок сталінської політики колективізації було визнано куркульськими понад 200 тисяч селянських господарств, а їх власників із родинами вислано в Сибір та в північні райони Росії (понад 1 млн. осіб). Багато з них, особливо діти та старші люди, не витримували холоду, голоду, поневірянь і вмирали по дорозі до нових поселень або в них.

Дуже великі втрати населення в Україні були у 30-40 роки. Штучний голодомор 1932-1933 рр. забрав життя у багатьох мільйонів людей. Цілі села у східній і центральній (найбільш хліборобських) частинах України вимирали, втрати людей за різними даними становили від 6 до 15 млн. осіб. Точнішу цифру могли б дати дані перепису населення 1937 р., але вони були засекречені, а люди, які його проводили, репресовані або знищені. Зараз встановити цю кількість дуже важко, бо працівники сільрад багатьох померлих не реєстрували. У цей же період населення понесло великі втрати внаслідок репресій. Через штучно сфабриковані справи загинув цвіт української інтелігенції - вчені, письменники, митці, духовенство та ін. За даними радянського перепису в Україні проживало у 1939 р. 40.4 млн. осіб. В.Кубійович стверджує, що ці дані набагато перебільшені, воно становило неповних 39 млн. осіб.

Ще одна хвиля нищення українського народу - Друга світова війна. На її фронтах у фашистській та більшовицькій неволі загинуло понад 10 млн. осіб. Багато молодих людей було вивезено із України на роботу в Німеччину, частина з них після розгрому фашистів опинилась у різних країнах світу. В 1943 р. німці провели на частині окупованих українських земель перепис населення, який (хоч і не дуже точно) дозволяє визначити втрати людей у перші воєнні роки. В.Кубійович наводить дані цього перепису: з 1939 по 1943 рр. кількість населення в Україні зменшилась на 25 % (або близько 9 млн. чол.). Найбільші втрати понесли центральні райони країни, з яких було багато евакуйовано людей і звідки планомірніше забирали на роботу у Німеччину, а також великі міста, де жило багато євреїв і росіян (євреї були знищені фашистами, а багато росіян було евакуйовано). Так, людність Києва, зменшилася з 846 до 305 тис. осіб, Дніпропетровська - з 501 до 280 тис. осіб.

Після відступу німців з України було вивезено за її межі всіх кримських татар та німців, що населяли південні регіони країни (як пособників фашистів), це ще зменшило людність держави. Відразу ж після війни зазнало значних втрат населення західної частини України внаслідок репресій та знищення воїнів ОУН-УПА та людей, які їм співчували.

А у східній частині України в 1947 р. нова хвиля голоду забрала людські життя (правда цей голодомор був коротшим, і втрати людей були менші, ніж у 1932-1933 рр.).

Це були так звані прямі втрати населення, вони становили тільки за період сталінського режиму понад 20 млн. осіб. А ще були непрямі втрати, тобто ті люди, які могли б народитись, але не народились від тих, що загинули. Оцінки демографів свідчать, що сучасна Україна без свідомого і цілеспрямованого винищення її народу налічувала б щонайменше 100 млн. осіб (удвічі більше, ніж тепер).

У післявоєнний період в Україну відбувся приплив людей з інших республік колишнього Союзу РСР, але він не міг перекрити масової еміграції молоді на новобудови Сибіру, Далекого Сходу, цілинні землі Казахстану. Після встановлення державного кордону із Польщею з України було переселено понад 500 тисяч поляків, натомість українців (понад 700 тис. осіб) поселено в Україну. Територію Закарпаття після входження його до УРСР залишила частина угорців, чехів, що також мало деякий (хоча й незначний) вплив на людність країни. Всі ці процеси привели до того, що приріст населення в Україні в післявоєнний період був невеликим. Довоєнного рівня людності держава досягнула тільки у 1956 р. - 40.6 млн. осіб.

В 60-90 роки чисельність населення збільшувалася, але дуже повільно, за 1959-1989 рр. - приблизно на 25 %. Найбільшого показника (52.2 млн. осіб) досягнула чисельність населення України в 1993 р., а вже пізніше вона почала стабільно знижуватись: спочатку на 200-300 тис. осіб, в найбільш несприятливі роки - на 400-500 тис. чол. щорічно (це приблизно таке місто, як Миколаїв, щезає щорічно). Які ж причини зумовлюють таку ситуацію?