Модель туристичної інфраструктури

Ідентифікація етапу розвитку туризму визначається значною мірою якісними індикаторами. Зростання рівня задоволення запитів туристів і забезпечення ефективності розвитку та функціонування суб'єктів господарювання на туристичному ринку потребує високого рівня взаємодії усіх без винятку елементів цього ринку та наявності певного механізму, що компенсував би постійно зростаючу з його розвитком різноманітність товарів і послуг, просторову розосередже­ність об'єктів і суб'єктів, невпорядкованість і різнобічність впливів зовнішнього середовища. Системою, що має зазначені якості та створює необхідні умови розвитку ринку туристичних послуг, є його інфраструктура.

Поняття інфраструктури ринку туристичних послуг часто ото­тожнюють з термінами «туристична індустрія» або ж «індустрія гос­тинності». Хоча ці поняття і є тісно пов'язаними, сутність їх різна -слід розрізняти інфраструктуру туризму (туристичну інфраструк­туру), інфраструктуру туристичного ринку, інфраструктуру підпри­ємств туристичної галузі.

У центрі інфраструктури туризму як системи знаходиться людина, а тому інфраструктура туризму - це уся сукупність підприємницьких (комерційних) і непідприємницьких (некомерцій-них) інституційних структур, а також ресурсний потенціал, які в комплексі створюють умови для здійснення туристської діяльності (туристського руху) і туристичної діяльності (бізнесу).

Ринкова інфраструктура туризму є поняттям дещо вужчим, і охоплює ту частину закладів забезпечення туристичної діяльності, що опосередкована економічними ринковими відносинами (надання платних, тобто комерційних, послуг, а також виробництво та реалі­зація товарів). Цей термін близький за значенням до поняття «туристична індустрія» - сукупність закладів, основна діяльність яких

належить до характерних видів туристичної діяльності. Перелік закладів за видами діяльності, які задовольняють попит туристів на комерційних засадах (незалежно від джерел їх походження і відшкодування - власні кошти громадян чи фонди спеціального призначення) значно ширший.

Інфраструктура суб'єкта господарювання туристичної галузі охоплює комплекс закладів, які забезпечують виконання туристич­ними підприємствами цільових функцій, тобто це всі контрагенти з фінансово-господарських операцій (банківські установи, комунальні служби, готельні та транспортні підприємства, медичні та страхові організації, консалтингові, юридичні, інформаційні підприємства, представництва МЗС, консульства, МВД та ін.), центральні та місцеві органи виконавчої влади та ін.

Склад туристичної інфраструктури представлений трьома узагальненими групами: виробничою, рекреаційною і соціальною [139, с.86]. Він охоплює комплекс суб'єктів господарювання туристичної індустрії, соціальної та рекреаційної сфери діяльності, зокрема, їх ресурсну базу в повному обсязі як факторів виробництва.

У проекті нового Федерального Закону Російської Федерації «Про туризм та туристичну індустрію в Російській Федерації» визначено об'єкти туристичної індустрії, до яких належать засоби розміщення (у тому числі бізнес-готелі, бізнес-центри) та засоби транспорту, підприємства ресторанного господарства, заклади розваг і спорту, духовної й матеріальної культури, інформаційні ресурси й інформаційні системи, засоби забезпечення автоматизованих інфор­маційних систем і їх технологій, які є складовими інфраструктури туристичного ринку. У спеціальній літературі поняття інфраструк­тури розширено та доповнено такими елементами, як національні та залізничні шляхи сполучення та людський капітал [341, с 54].

Інфраструктура ринку туристичних послуг має внутрішню структуру. З точки зору пропозиції доцільно відокремити поняття загальної від спеціальної інфраструктури туристичного ринку. Загальна інфраструктура - заклади та ресурси, що обслуговують різні сфери економічної діяльності, та доходи яких не повною мірою залежать від туристської діяльності. Такі підприємства й організації призначені для місцевого населення, але можуть надавати послуги також для туристів. Спеціальна інфраструктура - заклади та ресурси, що обслуговують суб'єкти туристичної діяльності, та доходи яких формують за рахунок витрат туристів у зв'язку із задоволенням їхніх (туристів) потреб. Такі підприємства й організації

призначені для надання послуг туристам та обслуговування господарських операцій підприємств туристичної галузі. Ними можуть користуватися і місцеві жителі.

До загальної інфраструктури належать: транспортні кому­нікації (автошляхи, залізниця, аеропорти тощо); комунальні служби й інженерні комунікації; інформаційні комунікації; заклади соціальної сфери (охорони здоров'я, зв'язку, парки культури, музеї, бібліотеки, кіноконцерні зали тощо); громадські організації; обслуговуюча інфраструктура підприємницької (господарської) діяльності (банки, консалтингові підприємства, юридичні, інформаційні та ін.); заклади побутового обслуговування, частково - заклади ресторанного госпо­дарства та торгівлі (ресторани, кав'ярні, бари та ін.), а також засоби місцевого транспорту.

До спеціальної інфраструктури туристичного ринку належать: туристичні оператори, туристичні агентства, екскурсійні бюро; колективні й індивідуальні засоби розміщення (готелі, мотелі, кемпінги тощо); національні парки; заклади дозвілля, спорту та розваг (казино, пляжі, спортивні майданчики, музеї, парки тощо); засоби транспорту (залізничний, авіа, частково автомобільний міжміський та ін.); частково як заклади ресторанного господарства та торгівлі (ресторани, кав'ярні, бари та ін.), так і місцевий транспорт.

Кожна зі складових інфраструктури має власну внутрішню структуру, обумовлену специфікою технології виробничої діяльності, видом туристичного ринку й іншими факторами, що потребує вивчення і наукової систематизації фахівцями відповідних видів економічної діяльності.

Об'єкти спеціальної інфраструктури туристичного ринку можуть бути згруповані за ступенем важливості задоволення потреб людини за ієрархією потреб А. Маслоу, які розкриті у праці Д. Мескона, М. Альберта та Ф. Хедоурі «Основи менеджменту» [205]. Ці об'єкти зображені нами у формі піраміди (рис. 2.6). За допомогою пірамідальної моделі можна визначати об'єкти, пріоритетні для інвестування, видовий ринок потенційного інвестування та інтен­сивність конкуренції на ньому, формувати механізми міжвідомчого узгодження і регулювання розвитку туристичного бізнесу.

Інфраструктура ринку туристичних послуг являє собою своєрідну систему туризму, яка забезпечує узгоджений просторово-часовий оборот капіталу, ресурсів і продукції (послуг) у межах визначеного ринку.

І

У сукупності з трудовими ресурсами, природними умовами та ресурсами, будівельною базою інфраструктура ринку туристичних послуг визначає туристичний потенціал держави та ємність ринку туристичних послуг, його спроможність приймати туристів і надавати послуги, розвивати додаткові види послуг у процесі туристичного обслуговування. Значною мірою це залежить від наявності резерву потужності галузей інфраструктури ринку.

Україна має достатній природний потенціал туристично-рекреа­ційних ресурсів для того, щоб стати країною з розвиненою туристичною індустрією. Однак ступінь його використання порівняно з туристично розвиненими країнами й досі є незначним. Так, якщо надходження від міжнародного туризму в США перевищують $ 74 млрд, Франції та Іспанії - $ 40 млрд, Італії - $ 35 млрд, то в Україні - близько $ 1 млрд. Особливо показовими у цьому контексті є наявні розбіжності в обсягах доходів від туризму на одну особу, наприклад, в Австрії та Гонконгу - близько $ 2000, Іспанії та Бельгії -$ 500-700, в Україні, - близько $ 20.

Подальший розвиток туризму стримує недостатньо розвинена інфраструктура, яка повинна забезпечувати необхідні умови для надання туристичних послуг та відповідно високу якість обслуго­вування туристів. У цій праці зосереджено увагу на найбільш гострих і пріоритетних щодо вирішення проблемах розвитку інфраструктури окремих сегментів туристичного ринку - готельному господарстві та санаторно-курортній сфері, туристичних підприємствах, природно-заповідному фонді, закладах виставкової діяльності, транспортних мережах.

Стан інфраструктури туристичного ринку - один із вагомих факторів, що визначає результати роботи галузі та ступінь досягнення стратегічних цілей її розвитку, що були визначені у Державній програмі розвитку туризму на 2002-2010 pp., затвердженій Постановою Кабінету Міністрів України №583 від 29.04.02 р. Так, за прогнозними розрахунками спеціалістів Державної туристичної адміністрації України кількість прибуттів у країну мала б становити у 2001 р. 7,5 млн осіб. Фактичний показник становить лише 5,8 млн осіб, тобто на 22,7% нижче запланованого. Не здійснилися також і прогнози відносно внутрішнього туризму. Так, планувалося, що у 2001 р. кількість внутрішніх туристів становитиме 8,6 млн осіб. Реальна ж їх чисельність досягла лише 6,9 млн осіб, що становить 80,2% прогнозованої кількості [33, 278].

Чисельність українських туристів, які віддають перевагу закордонним подорожам, зростає. Якщо в 2000 р. цей показник

дорівнював 13,4 млн осіб (обчислено за методикою ВТО), то у 2004 р. -15,5 млн осіб і зріс за п'ять років на 15% [308]. У переважній біль­шості - це приватні подорожі. У сегменті відпочинку мотивація вибору зарубіжного курорту обумовлена прагненням кращого сервісу (рис. 2.11).

Приватний туризм —■—Організований туризм —іг— Службова поїздка |

Рис. 2.11. Динаміка виїзних туристських потоків з України за мотивацією подорожі

Примітка. Рисунок побудовано за даними Державної туристичної адміністрації України [434, с 17].

Переважна кількість іноземних туристів, які відвідують Україну, прибуває з держав, які мають з нею спільний кордон. Традиційно провідні місця в експорті-імпорті туристичних послуг України зай­мають Російська Федерація (1—2-і місця в рейтингу країн за кількістю іноземних туристів, які в'їжджають в Україну, та за кількістю вітчизняних виїзних туристів), Молдова (2-е місце), Білорусь (3-є місце), Польща (4-5-ті місця). Рейтинг Угорщини за кількістю іноземних туристів, які в'їжджали в Україну, становить 4-5-ті місця; за кількістю вітчизняних туристів, які в 2004 р. виїжджали до Угорщини, становить 5-е місце. Прикордонні країни забезпечують прибуття до України понад 90% іноземних туристів (табл. 2.2).

Таблиця 2.2 Рейтинг країн в'їзного туризму в Україну за 2004 p.*

Примітка. Таблицю побудовано за статистичними даними Державної туристичної адміністрації України [433, с 9].

Поліпшення транспортної інфраструктури прикордонної зони, а також облаштування транспортних коридорів усіма необхідними об'єктами; впровадження сучасних технологій обслуговування, зокрема, сучасних інформаційних систем згідно з міжнародними системами якості ISO 9000 є дуже важливим питанням, над вирішенням якого працюють фахівці у сфері туризму.

Важливу роль для подальшого розвитку ринку туристичних послуг в Україні відіграють транспортні шляхи. Вони повинні відповідати міжнародним вимогам, забезпечувати швидкі, безпечні та комфортні умови перевезення туристів. Саме вони є першою ланкою ланцюга в успішному залученні туристського потоку іноземних громадян до країни.

Забезпечення й облаштування транспортними мережами зали­шається в Україні на низькому рівні. На кожні 1000 км² території припадає лише 282 км автомобільних доріг і 29 км залізниць. У СІНА ці показники відповідно дорівнюють 640 і 51 км. Лише 2% доріг України можна розглядати як такі, що відповідають європейським стандартам, всього 90 км із них відповідають так званому автобану або «експрес-шосе».

Прийнята Програма створення і функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів і відповідно - націо­нальна мережа автомагістралей зонами свого економічного впливу охоплює практично всю територію України, що дозволяє поєднати 90% туристичних об'єктів із затвердженою Кабінетом Міністрів України мережею нових автомагістралей та при порівняно невеликих витратах також впорядкувати місцеві дороги, що зв'язують об'єкти туризму з автомагістралями.

За результатами досліджень уздовж автомобільних доріг України за напрямками міжнародних транспортних коридорів (Критські № 3, 5 і 9) функціонували 553 об'єкти сервісу різних форм власності, у тому числі 165 стоянок автотранспорту та місць відпочинку, 180 АЗС, 99 закладів ресторанного господарства (кафе, ресторани), 41 станція технічного обслуговування автомобілів, 68 готелів, мотелів і при­міщень для відпочинку (станом на 01.01.01р.). Серед основних проблем функціонування придорожніх об'єктів інфраструктури туристичного ринку потрібно особливо виділити нерівномірність їх просторового розташування та невідповідність рівня пропонованих ними послуг світовим стандартам, що спричиняє значні незручності подорожуючим.

Продовження наукових досліджень у цьому напрямі дозволить визначити оптимальне розташування об'єктів туристичної інфраст­руктури вздовж автомобільних доріг України з урахуванням інтенсивності автотранспортного потоку, необхідності максимального завантаження готелів, наявності водо-, газо-, електромереж тощо. Це дасть можливість побудувати об'єкти з мінімальними фінансовими затратами, отримувати максимальні прибутки при їх експлуатації і таким чином бути привабливим для потенційних інвесторів.

Платоспроможні туристи, які прибувають в Україну з розвинених країн (СІНА, Німеччини, Великобританії, Франції, Канади, Італії) становлять лише 1,8% (2004 p.). .Водночас за даними ВТО саме ці країни забезпечують у світі майже половину туристських витрат (грошових надходжень) до країн-експортерів послуг. Як свідчать результати досліджень і висновки зарубіжних експертів, на україн­ському ринку готельного продукту не вистачає засобів розміщення різних типів із високим рівнем сервісу, який рівною мірою залежить від матеріально-технічної бази та професійності обслуговування персоналом [251, 349].

У сучасній науковій літературі будь-яка організація, яка виробляє туристичні товари чи надає послуги туристам, трактується

як туристичне підприємство, що на наш погляд, є не досить коректним. Це пов'язано, насамперед, із необхідністю розмежування поняття туризму як специфічного виду діяльності у вузькому (галузь) та широкому (туристичний бізнес, туристична індустрія) розумінні цього складного явища.

У зв'язку з багатоаспектністю потреб туристів і багатоцільовим призначенням, але завжди з пріоритетними цілями функціонування, весь комплекс підприємств і організацій, що задовольняє платоспро­можний попит туристів, фахівці поділяють на групи. Так, російський вчений В. Азар ще на початку 70-х років XX ст. виокремив такі групи підприємств інфраструктури ринку туристичних послуг: первинні -підприємства, що функціонують безпосередньо для обслуговування туристів (готелі, кемпінги, заклади організованого відпочинку), вторинні - підприємства, що функціонують переважно для обслуго­вування туристів, хоча їх послугами користуються і місцеві жителі (заклади ресторанного господарства, торгівлі, комунального та побу­тового обслуговування населення, міський транспорт), третинні -підприємства, що функціонують для обслуговування всього населення країни, хоча вони задовольняють одночасно і специфічні потреби туристів (міжміський транспорт) [61].

Американський вчений В. Сміт наприкінці 80-х років XX ст., розглядаючи цей аспект розвитку інфраструктури туризму, акцентує увагу на двох її основних рівнях. Перший рівень - підприємства, місія яких задовольняти попит виключно туристів і подорожуючих. Доходи таких підприємств на 100% формуються за рахунок туризму (авіалінії, готелі, національні парки). Другий рівень - підприємства, які можуть існувати поза туристичним ринком, але у менших розмірах і відповідно доходи яких на 10-90% формуються за рахунок туризму (ресторани, транспорт, визначні пам'ятки) [172, с 14]. Зрозуміло, що існує третя група підприємств (доходи таких підприємств від туризму не перевищують 10%), які час від часу задовольняють вузьке коло специфічних потреб туристів.

Такий підхід вчених до класифікації підприємств за ознакою функціонального їх призначення для задоволення платоспроможного попиту туристів є практично ідентичним. Однак В. Сміт наголошує на відмінностях у структурі кожної з груп підприємств, а також формулює конкретний показник-індикатор - частку формування доходів господарської діяльності підприємств за рахунок витрат туристів.

Досліджуючи проблему об'єктів управління у сфері туризму, професор М. Кабушкін виокремлює підприємства первинних послуг, якими вважає послуги туроператорів і турпосередників, транспортних підприємств спеціального призначення, готельних підприємств та деяких інших; а також підприємства вторинних послуг - послуги підприємств харчування, транспортних підприємств загального призначення та ін. [146, с 120-121]. Таке групування підприємств прямо корелюється зі структурою доходів (виручки) підприємств індустрії туризму від реалізації валового туристичного продукту та витрат туристів (платоспроможного попиту). Як свідчить зарубіжний досвід країн, у структурі доходів від реалізації платних послуг гостинності найбільшу частку займають послуги з тимчасового розміщення (проживання) та харчування - 58,3% та 34,3%, відповідно [87, с 254].

Аналіз вартісної структури валового туристичного продукту в Україні підтверджують принципові та логічні співвідношення між його основними структурними елементами. Результати досліджень свідчать, що частка послуг з тимчасового розміщення (проживання) у структурі обсягу реалізованого туристичного продукту України є найбільшою і коливається від 30,2% на ринку виїзного туризму до 56,0% - на ринку в'їзного туризму; частка послуг закладів ресторанного господарства - від 12,0% на внутрішньому ринку до 17,0% - на ринку в'їзного туризму; частка послуг транспортних організацій - від 11,2% на ринку внутрішнього туризму до 23,5% - на ринку виїзного туризму [126, 208].

За метою і характером економічної діяльності виділяють підприємства комерційні, які прагнуть отримувати цільовий (як правило максимально високий) прибуток на відповідній стадії свого життєвого циклу; та некомерційні (соціально-спрямовані), що надають пріоритетне значення у своїй діяльності суспільно-виховним та іншим соціальним цілям і не ставлять за мету отримання прибутку взагалі або його максимізацію. У сфері туризму до таких закладів належать туристські клуби, туристські секції, табори праці та відпочинку тощо.

За просторовими масштабами діяльності туристичних підпри­ємств розрізняють міжнародні, які реалізують туристичні продукти в декількох країнах, міжрегіональні, що обслуговують декілька регіонів країни, регіональні, які пропонують послуги в межах певної геогра­фічної території або територіально-адміністративної одиниці країни, та місцеві туристичні підприємства, діяльність яких обмежується радіусом досяжності місцевої реклами. Виділення груп підприємств

за просторовою ознакою пропозиції туристичного продукту є специфічним для туризму. В основу його покладено територіальне охоплення туристичних об'єктів у межах програм пропонованих турів.

Вищезазначений класифікаційний підхід необхідно відрізняти від економічних характеристик підприємницької діяльності підпри­ємств за джерелами формування капіталу (спільні підприємства, іноземних юридичних осіб та ін.) і статусом платника податку на території власної країни чи за її межами (резидент і нерезидент). Необхідно відмітити мінімальну участь іноземного капіталу в форму­ванні туристичної індустрії України (частка підприємств змішаної форми власності з залученням іноземного капіталу становить близько 1%), що потребує з'ясування причин несприятливого існуючого інвестицій­ного клімату та недостатньої активності малого підприємництва в туристичній індустрії країни.

Ринок туристичних послуг знаходиться в Україні на стадії формування. Маркетингові структури роблять на ньому перші кроки, розробляючи та удосконалюючи методики ринкових досліджень для підприємств, що знаходяться на різних стадіях життєвого циклу. У зв'язку з цим доцільною є класифікація підприємств за ознаками домінування на ринку та дотримання виробленої стратегічної політики.

Залежно від ступеня домінування на ринку підприємства сфери туризму поділяють на: аутсайдерів ринку, що займають найменшу ринкову частку; підприємства зі слабкою конкурентною позицією; підприємства з сильною конкурентною позицією та підприємства-лідери на ринку, які володіють найбільшою ринковою часткою за рахунок кращого використання конкурентних переваг.

Залежно від стратегій, які визначають і яких дотримуються підприємства, розрізняють: підприємства-комутанти, експлеренти, віоленти та патієнти. Комутанти - це невеликі підприємства з універсальним профілем діяльності, що задовольняють невеликі за обсягами, іноді короткочасні потреби певних груп споживачів. Експлеренти - підприємства з експериментальним профілем діяль­ності, стратегія яких пов'язана зі створенням нових або радикальним перетворенням старих сегментів ринку, головна перевага яких полягає у впровадженні інновацій. Віоленти - підприємства з масовим профілем діяльності, що, як правило, функціонують у сфері стандартного виробництва пакетів послуг і товарів туристського призначення для широкого кола туристів. Такі підприємства приваб­люють споживачів порівняно дешевими та якісними стандартними

продуктами. Головна їх конкурентна перевага - високий рівень продуктивності праці. Патієнти - підприємства, що дотримуються стратегії вузької спеціалізації та пропонують особливі незвичайні тури, зазвичай дорогі та високої якості, для вузького кола споживачів і прагнуть до завоювання максимальної частки невеликого ринкового сегмента.

Однією зі специфічних ознак класифікації підприємств у сфері економічної діяльності туризму є їх розмір. Ідентифікація суб'єктів господарювання за статусом розміру в більшості країн світу визначається за одним критерієм - кількістю працюючого персоналу. В окремих країнах існують і додаткові критерії: диференціація граничної чисельності працівників по секторах економіки (Японія та Росія), розмір капіталу (Японія), сума активів і обсяг продажів (Корея), рівень використання енергетичних ресурсів (Індія).

У більшості випадків критерій «чисельність працівників» не має галузевих відмінностей, хоча його кількісні параметри в різних країнах неоднакові. Так, наприклад, у США малим вважається підприємство з чисельністю персоналу до 500 осіб, в Італії - до 100 осіб (мікропідприємства - до 20 осіб), у деяких країнах Центральної та Східної Європи - від 30 до 50 осіб.

З метою уніфікації поняття «підприємства малого бізнесу» країни Європейського Союзу розробили шкалу критеріїв віднесення підприємств до малих за критерієм кількості працівників: мікропід-приємство - 1-9; мале - 10-99; середнє - 100-499; велике - понад 500 [362, с 78-79].

Вітчизняне законодавство з питань регулювання малого бізнесу передбачає два критерії: натуральний - середньооблікова чисельність усіх працівників (ураховуючи працюючих за договорами та за сумісництвом - 50 осіб) та вартісний - обсяг річного валового доходу (500 тис. євро). Причому в законодавчих документах на початку ринкових реформ вартісний критерій було визначено в націоначьній валюті [18] і лише починаючи з 2000 р. [9] - у твердій валюті (євро). Вартісний критерій не досить вдалий для характеристики обсягів діяльності й інтенсивності праці працівників, оскільки залежить від багатьох факторів: сталості економічного розвитку країни та притаманних цьому процесу рівнів інфляції, виду ринку (монополія, олігополія, чиста конкуренція) та рівня конкуренції на ньому, галузевої специфіки підприємства, кон'юнктури ринку, виду продукції (товару, робіт, послуг) та її цінових характеристик тощо.

В умовах європейської інтеграції доцільно внести поправки до чинного законодавства України щодо критеріїв віднесення підпри­ємств до малого бізнесу, наблизивши їх до європейських положень, розробити механізм підтримки таких підприємств відповідно до нових критеріїв.

За цих умов практичну більшість туристичних агентств буде віднесено до групи мікропідприємств, певну частину туроператорів і туристичних агентств, підприємств готельного господарства та інших з інфраструктури туризму - до малих, що забезпечить їх критичну масу для створення конкурентного середовища на ринку туристичних послуг. Наприклад, у країнах Європи великі готелі становлять 15-25% від загальної кількості засобів розміщення, 75-85% - це готелі, які за розмірами є середніми та малими підприємствами. На відміну від світових тенденцій в цій індустрії частка малих готелів в Україні є незначною і становить близько 6-8% від загальної кількості засобів розміщення [9].

Світовий досвід індустрії гостинності свідчить, що суттєвим критерієм віднесення готелів до категорії малих є місткість номерного фонду. Однак у кожній країні визначають цей критерій по-різному, враховуючи конкретні особливості соціально-економічного й історичного розвитку.

У готельному господарстві відповідно до класифікації ВТО рекомендовано виокремлювати малі готелі та вважати їх підпри­ємствами з кількістю номерів до тридцяти. Хоча слід визнати, що самостійне визначення критерію є пріоритетним для кожної країни [75].

У багатьох країнах світу критерієм розміру туристичних підприємств є кількість обслуговуваних споживачів за рік відпо­відно до якого їх поділяють на: великі (понад 100 тис. осіб), середні (30-100 тис. осіб) та малі (за рік до 30 тис. осіб) [74, с 122].

У російській практиці господарювання критерієм віднесення до певної групи готельних підприємств за розміром є кількість місць у них. До малих у Росії відносять готельні підприємства від 10 доЮО місць; до середніх - від 101 до 500 місць; до великих - понад 500 місць. За класифікацією американських міжгалузевих балансів засоби розміщення поділяють залежно від кількості працюючих на 4 групи: великі (до 50 осіб і більше), середні (10-49 осіб), малі (до 9 осіб) і малі без найманої праці. У Німеччині малим вважається підприємство до 40 місць [74, с 100].

На сьогодні в Україні функціонують лише середні та малі туристичні підприємства. Частка малих готельних підприємств

у мережі засобів розміщення України є незначною. У середньому вона становить близько 7% від загальної кількості засобів розміщення. Найбільшим цей показник є у м. Києві (25%), Автономній Республіці Крим (18%), Дніпропетровській (7%), Івано-Франківській (5%) та Одеській (5%) областях. За обсягом наданих малими підприємствами готельних послуг частка їх становить близько 3-5% у загальному обсязі реалізованих послуг готельного господарства України [256]. Для порівняння: підприємствами малого бізнесу країни в цілому вироблено продукції (робіт, послуг) майже на 12% загального обсягу. Таким чином кластер малих підприємств в одному з вагомих сегментів туристичної індустрії розвинений недостатньо і потребує розробки механізму активізації підприємницького клімату в ньому, як і в галузі туризму в цілому.

У контексті проблеми що розглядається, доречно навести думку російського науковця Г. Папіряна, який вважає, що розмір готелю -це не проста змінна, його можна визначати за допомогою кількості номерів у взаємозв'язку з кількістю персоналу або кількістю додаткових засобів, що пропонуються. Наприклад, готель може мати невеликий номерний фонд, але пропонувати велику територію для прогулянок, мати велику кількість спортивних майданчиків [234].

Тому, на наш погляд, не варто поєднувати поняття «малий бізнес» та «малий готель». У першому випадку йдеться про масштаби бізнесу, підприємницької діяльності, у другому - про розміри готелю, характеристику, яку безумовно необхідно використовувати у процесі формування пропозиції, впливу на технології обслуговування, але регулюватися вона повинна внурішньогалузевою документацією.

За ознакою правового та економічного статусу доцільно виділити туристичні підприємства з повною економічною і правовою самостійністю (туроператори, турагентства, турбюро, які мають ліцензію на здійснення туристичної діяльності; їх об'єднання, що працюють на основі договірних зобов'язань з багатьма підприємствами туристичної індустрії і правоздатні відкривати представництва й філії) та туристичні підприємства, які не мають правового та економічного статусу юридичної особи (відділи з бронювання, туристичні агентства, що належать туристичним операторам, деякі інші у складі госпо­дарюючих суб'єктів різних видів економічної діяльності).

Незважаючи на класичне трактування економістами немате­ріального характеру послуги взагалі та туристичної зокрема, фахівці в галузі туризму все частіше застосовують до них термінологію, що характерна для сфери матеріального виробництва. Нині назріла

необхідність відрізняти у самій туристичній сфері групи підприємств-виробників і підприємств-посередників, а також підприємств зі змішаними функціями виробників і посередників та допоміжні. Це пов'язано, з одного боку, з технологією формування та реалізації туристичного продукту, його специфікою як сукупності послуг, що надають підприємства, різні за видом діяльності та територіально віддалені один від одного. З іншого, - це обумовлено тією роллю і, відповідно, виконуваними функціями, які притаманні кожному з наведених видів підприємств у відтворенні туристичного продукту.

До виробників туристичних послуг необхідно, насамперед, віднести заклади розміщення, заклади ресторанного господарства, транспортні, екскурсійні, заклади культури і розваг тощо, які самостійно можуть виробляти й організовувати надання послуг як туристам, так і місцевому населенню.

Посередниками між підприємствами-виробниками послуг та їх споживачами є туристичні підприємства - туристичні оператори, туристичні агентства й інші, що надають інформаційні послуги про подорож (турбюро) та організують збут сформованих туристичних продуктів або окремих послуг. Усі послуги підприємств-посередників (туроператори та турагенти) у загальному вигляді можна об'єднати за трьома основними функціями: організаційною (формування комп­лексних маршрутів для туристських груп і туристів-індивідуалів на основі договорів із підприємствами-постачальниками); посеред­ницькою (продаж послуг і товарів туристського призначення за дорученням підприємств туристичної індустрії) та торговельно-банківською (операції з обміну валют, страхування життя та майна туристів). Підтвердженням такого підходу є думка білоруських вчених О. Дуровича та О. Копанєва про те, що за змістом та характером своєї основної діяльності туристичні підприємства є своєрідними посередниками між споживачем (туристом) і виробником (готель, транспорт, ресторан) туристичних послуг [122, с. 36].

Підприємства, що виконують змішані функції виробників і посередників на ринку туристичних послуг, представлені, як правило, транспортними організаціями, які мають у в своєму складі структурні підрозділи з організації туризму, а також різного виду туристичними комплексами (дитячо-оздоровчі, спортивно-оздоровчі, туристично-оздоровчі, готельно-туристичні та ін.).

Узагальнену схему класифікації суб'єктів господарювання у сфері туризму на основі зазначених загальноекономічних і характер­них ознак їх функціонування наведено на рис. 2.12.

Суб'єкти господарської діяльності

Види економічної діяльності

• Готелі з ресторанами

• Готелі без ресторанів

• Молодіжні бази та гірські притулки

• Експлуатація майданчиків для кемпінгів

• Туристичні агентства і
бюро подорожей

• Санаторно-курортні
(оздоровчі) заклади

• ^Заклади розваг

• Інші

— Призначення

• Первинні;

• Вторинні;

• Третинні;

Мета і характер економічної діяльності

• Комерційні

• Некомерційні (Соціально спрямовані)

Типи закладів

Ресторанне господарство:

>ресторани

>кав'ярні ' кафе

>бари

» їдальні

> інші

Рис. 2.12. Класифікація суб 'єктів господарської діяльності у сфері туризму

Діяльність туристичних підприємств певним чином розріз­няється за специфікою виконуваних функцій та задіяних ресурсів, обсягами діяльності й іншими ознаками, що обумовлює їх типізацію і подальшу більш глибоку класифікацію (рис. 2.13).

Туристичні оператори

Туристичні агентства

Туристсько-краєзнавчі гуртки

Рис. 2.13. Основні типи суб'єктів господарської діяльності у галузі

туризму

Туроператор - туристичне підприємство, що займається організацією внутрішніх і міжнародних подорожей з різноманітним асортиментом послуг. Специфіка послуг туроператора полягає у тому, що він комбінує пакети послуг безпосередніх виробників за єдиною ціною, які утворюють туристичні продукти. Підприємства цього типу надають туристам широкі можливості щодо вибору та використання засобів розміщення (готелів, кемпінгів, мотелів тощо), транспортних

засобів (наземних, повітряних, водних), засобів сервісу (оздоровчих комплексів, спортивних майданчиків, кіноконцертних залів, клубів, залів ігрових автоматів тощо), екскурсійного обслуговування, послуг гідів і перекладачів, страхування під час подорожі. Функції туроператора можна порівняти з діяльністю підприємства оптової торгівлі. Розроблений Технічним комітетом зі стандартизації № 329 при Міжнародній організації зі стандартизації (ISO) європейський стандарт «Послуги туристичні. Туристичні агентства та туристичні оператори. Термінологія», запроваджений, згідно з європейським планом стандартизації з 1 березня 2003 p., дає таке таке визначення терміна «туроператор»: «підприємство, яке організовує пакетні поїздки, туристичні послуги, що продаються за напрямом або через посередників» [53].

Туристичне агентство - роздрібне туристичне підприємство, що займається реалізацією організованих туроператорами турів і послуг різних підприємств туристичної індустрії. Однією із важливих функцій турагентств поряд з реалізацією туристичних послуг є інформування споживача (у науковій літературі досить часто використовують термін «клієнт»), надання консультацій стосовно умов подорожі, порад з приводу її організації.

У країнах із розвиненою індустрією туризму турагентства є, зазвичай, філіями чи дочірніми підприємствами інших підприємств і організацій (туроператорів, торговельних, транспортних підприємств, банків, страхових компаній, виробників товарів туристського призна­чення та ін.). Характерною особливістю організації і функціонування турагентств в Україні є переважна їх незалежність. Це стосується в основному фінансової самостійності, оскільки турагент не може здійснити свою діяльність без тісного контакту з іншими підпри­ємствами туристичної індустрії. Однак ситуація змінюється у зв'язку з введенням норми права про необхідність фінансової застави визначеного розміру для туристичних підприємств [11].

На ринку туристичних послуг функціонують й інші типи підприємств: бюро екскурсій (організовують і проводять екскурсії), бюро подорожей (займаються організацією турів і транстурів), бюро подорожей і екскурсій (організовують тури, транстури й екскурсії), бюро реалізації туристично-екскурсійних послуг (здійснюють реалі­зацію туристичних і екскурсійних путівок).

Всі вищеназвані підприємства засновані на різних формах влас­ності та використовують різні організаційно-правові форми госпо­дарювання, функціонують на різних сегментах ринку туристичних

послуг (приймання чи відправлення туристів за кордон, організація екскурсій, реклама, надання інформації тощо).

Поряд із комерційними туристичними підприємствами існує цілий ряд некомерційних (соціально-спрямованих) туристських орга­нізацій, які діють на некомерційній основі. До них входять: туристські клуби, туристські союзи, туристські гуртки, клуби самодіяльного туризму та інші, існування яких забезпечується державним або місцевим бюджетним фінансуванням, самофінансуванням членами певного організаційного утворення. Такі об'єднання існують на кошти, зібрані за рахунок членських внесків, асигнувань із суспільних і приватних фондів, але можуть проводити власні комерційні заходи, специфіка яких полягає у цільовій спрямованості на здійснення певних туристичних проектів, а не для отримання прибутку.

Підприємства в туризмі відрізняють за асортиментом пропо­нованих туристичних продуктів. Туроператори можуть пропонувати асортимент турпродуктів, різний за широтою (охоплює різноманітні види турпродуктів) та глибиною (пропонувати великий вибір різноманітних турів у межах кожного виду). Асортимент туристичних продуктів туристичних агентств визначається у багатьох випадках ступенем розвитку інфраструктури ринку туристичних послуг. На ринку можуть функціонувати різні види турагенств із досить вузькою спеціалізацією: турагентства, що пропонують повний набір турпослуг; бюро подорожей та екскурсій, що спеціалізуються на продажу турів, інколи продають авіа- та залізничні квитки; спеціалізовані турагентства, які займаються збутом турів певного виду, турбюро-філії з вузькою спеціалізацією, відділи бронювання, які продають тури одного туроператора; турбюро з приймання туристів, що продають турпакети туроператорам із інших регіонів та приїжджим, турбюро з продажу путівок, «які горять», дешевих квитків на літак [74, 204].

У зарубіжній практиці відбувається процес об'єднання турис­тичних фірм і інших підприємств з обслуговування туристів, що почав розвиватися швидкими темпами особливо наприкінці 60-х років XX ст. у результаті поглинання і підпорядкування великими турис­тичними підприємствами дрібних фірм. Найбільш поширеними формами об'єднань у сфері туризму стали туристичні корпорації, кооперативи та консорціуми. їх різновидом є туристичні пули.

У готельному господарстві за специфікою виконуваних послуг, призначенням, асортиментом послуг і рівнем комфорту їх надання, комплексом інших ознак виділяють типи засобів розміщення, що об'єднані в групи - колективні та індивідуальні засоби розміщення (табл. 2.3).

Таблиця 2.3

Класифікація засобів розміщення туристів та їх типи¹

¹ Джерело: Концепції, визначення і класифікації для статистики туризму: Техн. посіб. № 1 (Мадрид: ВТО, 1995 р. - С 14) та ДСТУ 4527:2006 «Послуги туристичні. Засоби розміщення. Терміни та визначення».

Сутність понять окремих типів засобів розміщення в Україні стандартизовано згідно з вимогами національного стандарту України ДСТУ 4527:2006 «Послуги туристичні. Засоби розміщення. Терміни та визначення», який гармонізовано з однойменним європейським стандартом ISO/FDIS 18513: 2002 «Туристичний сервіс-Готелі та інші види туристичного розміщення - Термінологія».

Класифікації дозволяють визначити групи основних суб'єктів господарювання на ринку туристичних послуг за ступенем першо­черговості задоволення потреб туристів поза межами основного місця проживання, що є необхідною передумовою розробки на системних засадах механізму управління їх розвитком.

Прийняття Закону України «Про туризм» (1995 р.) сприяло розвитку туристичного бізнесу й інтенсивному розвитку інфраст­руктури туристичного ринку в сегменті підприємств-посередників, які формують туристичну галузь. Як видно з табл. 2.4, кількість туристичних операторів і туристичних агентів, які отримали ліцензію на здійснення туристичної діяльності, з 1996 по 2006 pp. зросла більш ніж у 16 разів. У 2004 р. загальна кількість туристичних підприємств становила 2519, у тому числі 994 туристичних операторів (39,5%). У новій редакції Закону України «Про туризм» (2003 р.) удосконалено порядок створення суб'єктів господарювання у турис­тичній галузі й обумовлено зменшення їх кількості на 35% у 2004 р.

порівняно з 2003 р.

Таблиця 2.4

• ⇐ Назад
• 3
• 4
• 5
• 6
• 7
• 8
• 91011
• 12
• 13
• 14
• 15
• 16
• 17
• 18
• Далее ⇒