Коло шосте: пов’язані болем
Я глянув догори і побачив шпака у маленькій клітці. – “Не можу вийти, не можу вийти”, – повторював він.
Я зупинився подивитися на пташка; почувши кроки, він пурхав у той бік, звідки вони наближались, з тією ж скаргою на своє ув’язнення: “Не можу вийти”, – говорив шпак. – Нехай допоможе тобі Бог, – сказав я, – а я все-таки тебе випущу, чого б мені це не коштувало. – З цими словами я обійшов довкола клітки, щоб дістатись до дверцят, проте вони були так міцно обплетені й обметані дротом, що їх не можна було відчинити інакше, тільки розламавши клітку на шматки. – Я ретельно взявся до справи.
Пташок підлетів до того місця, де я працював на благо його звільнення, і пропхавши голівку між пруття, нетерпляче притиснувся грудьми. – Боюсь, бідолашне створіння, – сказав я, – мені не вдасться випустити тебе на свободу. – “Ні, – відгукнувся шпак, – не можу вийти, – не можу вийти”, – повторював шпак.
Клянусь, ніколи ще співчуття не прокидалось у мені з більшою ніжністю, і я не пам’ятаю у моєму житті випадку, щоб розвіяні думки, які глузували над моїм розумом, з такою швидкістю зібрались знов докупи. При всій механічности звуків пісеньки шпака, у мотиві її було стільки внутрішнього болю, що вона миттю перевернула усі мої стрункі роздуми над Бастілією, і, похмуро підіймаючись по сходах, я відрікався від кожного слова, сказаного мною, коли я спускався.
– Одягайся у що завгодно, Рабство, а все-таки, – сказав я, – все-таки ти – гірка мікстура! І від того, що тисячі людей усіх часів змушені були випити тебе, гіркоти у тобі не зменшилось.
Лоренс Стерн, “Сентиментальна подорож по Франції та Італії” (1769)
Лише людина здатна зумисне завдавати біль іншій істоті з певною метою. Наприклад, щоб здобути якісь свідчення, або щоб відчути насолоду. Останнє видається хворобливим і одностайно засуджується. Існує термін для визначення жорстокости цього типу: садизм. Майже усі знають походження цього слова. Маркіз де Сад жив у Франції у XVIII сторіччі і вперше описав еротичну насолоду від завдавання болю партнеру й, безперечно, був сам учасником багатьох описаних ним оргій. У XX сторіччі клініка садизму була досить добре вивчена і визнана психічною хворобою. А за кілька століть до того Монтень мудро зауважив, що сильні почуття витісняють розум, і це є джерелом жорстокости та насолоди. Намагання знову пережити щось подібне вимагає щоразу сильніших подразнень. Врешті, коли насолода сягає критичної межі, настає повне спустошення. Надмірність веде до божевілля і смерти. На таке здатні небагато людей, але надмір гостроти може зіпсувати цілу страву. Цивілізований спосіб життя доволі нудний і потребує розваг, особливо ризикованих. Багатство, влада зміцнюють у людині думку про її обраність, вищість. Їй здається, що вона може досягнути чого завгодно. Це не має нічого спільного з грубими первісними інстинктами, але це – деґрадація.
Кожна велика релігія ставить перед людиною найголовніше завдання: любити ближнього, як самого себе, чинити з іншими так, як ти хочеш, щоб чинили з тобою, але уже давно це чисте джерело благоговіння перед життям замулене різним сміттям, і навіть приховується самими адептами релігій. Завдавати комусь болю задля власної вигоди вважається цілком прийнятним, бо вигода – це засіб виживання. Чим вище вдалось дійти, тим більше маєш захисту.
“Гарні риси, – писав Монтень, – не виховані в мені ні законом, ні повчанням, ані шляхом якого-небудь іншого навчання. Мені властива природна доброта, в якій небагато сили, але немає нічого штучного. І за природою своєю, і за велінням розуму я жорстоко ненавиджу жорстокість, найгіршу з вад” [37].
У XIX сторіччі панувала думка, що провина за всі вчинки особистости лягає на середовище, в якому вона розвивалась, чим ще обурювався Достоєвський. Середовище збільшує ризик, проте усі ми маємо вибір, свободу волі – цю таємничу силу, що робить нас або людьми, або нелюдами. Життя – це школа, навчання в якій ніколи не закінчується. І треба бути готовими до кожного уроку, щоб не повторювати його заново. Перші уроки отримуємо ми ще у дитинстві, і мені знову хотілося б звернутись до слів Монтеня: “Кровожерні нахили стосовно тварин свідчать про природні нахили до жорстокости. Після того, як у Римі звикли до видовища вбивства тварин, перейшли до видовищ з убивствами засуджених і гладіаторів” [38].
До вимог римського плебсу “хліба й видовищ” нині залишається додати “…і комфорту”. Можна поїхати до Іспанії подивитись на кориду, чи просто на собачі та півнячі бої, чи у себе на ті бійки з правилами і без правил, метою яких є викликати у суперника біль, що дасть іншому змогу отримати за це гроші й славу. Подібні жорстокі видовища змушують байдуже сприймати прояви аґресивности.
Існує незаперечна істина – насильство не можна побороти насильством, жорстокість не можна знищити жорстокістю. Людина не має часу заглибитися у власну сутність, та й не уявляє, як це можна зробити. Ми, по суті, усі в клітці, і нам тісно. Іноді квилимо жалібно: “Не можу вийти!” Хтось намагається нас звідти випустити, але не має сили. А, може, думає, що ми робитимемо з волею, якої не знаємо? Потрапимо до лап першого ліпшого кота? Лоренс Стерн у “Сентиментальній подорожі” вміщує шпака на власному гербі, як знак того, що людина задихається у тенетах, які сплела своїми ж руками. Іноді знаходиться хтось, який вигукує: “Я знайшов вихід!”
І всі біжать дивитися. Проте минає небагато часу, й ми знову опиняємось в іншій клітці, бо знайдений вихід не зачіпає хибних основ нашого буття, яке так міцно вкоренилося у свідомості, що сягнуло підсвідомого. І виходу справді не існує. Нам заважає “тривога Авраама”, каже Кіркеґор: чи дійсно ангел, який явився перед патріархом, був ангелом? Адже зло любить вдавати з себе благо, уміє гарно прикидатися. Найлегше сприймати абсолютні істини без жодних сумнівів, не роздумуючи, бо не кожна людина здатна витерпіти ці муки. Але іноді життя змушує до цього, тому усілякі нещастя, стреси вважаються необхідними, бо випробовують стійкість людини. Хоча це невірно – це хибні основи нашого буття розхитуються і тому викликають неспокій або й відчай. Людина більше не відчуває власного “я”, не відчужує його від буття, почуваючи себе при цьому дуже незатишно. Їй раптом стає близькою кожна істота, яка страждає, і чужою – та, що перебуває у спокої. Залишається лише один крок до того, щоб, пожалівши нещасних, полюбити їх, бо вони є нею, а себе ненавидіти – означає знищувати себе. Відчуження веде до ненависти. Так Стерн намагається уявити людину у клітці: самотню, занедбану, без сім’ї та друзів, шматок плоті, скоцюблений на гнилій соломі, без променя світла і клаптика неба. Його підхоплює величезний вихор почуттів жалю, співчуття, безвиході, бо, коли він не може навіть розламати клітку шпака, то хіба вдасться звільнити в’язня? Врешті, він сам ніби опиняється по той бік ґрат. Подібного потрясіння зазнає кожна людина бодай раз у житті. Питає себе: який сенс у такому приниженні людини? Чи можна це виправдати?
Справді, якби суворість покарання стримувала злочинців, їх би майже не було. По суті, покарання – це помста, що має на меті повільне або швидке знищення людини. Здійснення покарань бере на себе держава і, залежно від того, як вона це робить, її називають демократичною чи тоталітарною, або вона сама себе якось називає. Буває і таке, що покарання здійснюється для того, аби людина більше не чинила злочинів, однак, здебільшого, після покарання вона знову їх повторює, ще і ще. Щоб остаточно це припинити, існують такі крайні форми покарання, як смертна кара та довічне ув’язнення. Усе це називають боротьбою зі злочинністю.
В очах більшости злочинець не є людиною, тому, чим суворіша кара, тим краще. Зрештою, до рук правосуддя найчастіше потрапляють особи, які перебувають на марґінесі суспільства: бідні, безробітні, розумово відсталі, нелегальні еміґранти, тобто ті, які нічого не вартують, бо не є товаром. Вони – офірні цапи, які не відчувають ні душевного, ні фізичного болю, як тварини, призначені для їжі чи заклання. Не повинні відчувати. Ці люди порушують закон. Якби законів не існувало, їх би не порушували. Оскільки закони порушують, значить є підстави це робити. Немає жодної країни, де б не існувало порушень закону. На світанку людства винних виганяли з племені. То було найгірше – позбавити людину роду. Нині злочинців ізолюють, що є формою державного рабства. А рабство, примушування, насильство не дає змогу відчути себе вільною людиною, яка згодом повернеться до нормального життя, якщо матиме куди повернутись.
У нашій свідомости міцно вкоренилась думка, що робити добро тому, хто вчинив зло – неприродно. Добре поводитись із в’язнями можуть лише багаті диваки та духовні особи, приносячи дрібні подарунки і читаючи проповіді про гріх та милосердя. Ці заклади називають виправними, але ніхто уже не приховує, що в’язниці карають, а не виправляють. Окрім ізоляції, ґрат, кайданів, що обмежують свободу, слід іще поводитися з по суті беззахисною людиною якомога жорстокіше. Отже, єдиний сенс існування у тому забутому людьми та Богом світі – це вижити. Цей світ називають коротко і вичерпно – Зона. Місце, де правлять нелюдські закони і де найліпше триматись середини. Переляканий стає об’єктом глузування та сексуального насильства з боку інших в’язнів. Надто сміливий може загинути від рук сильніших та в’язничних охоронців. У вільному світі відбувається приблизно те саме, але сім’я, коло друзів пом’якшують удари, та й вибір ширший. Хоча й до регламентованого в’язничного життя можна звикнути, бо ти не мусиш бути там кимось іншим, і не доведеться надягати різні маски. Кожна виправна система із тих, що коли-небудь існували чи існують, покликана завдавати нескінченних страждань засудженим, відбираючи у них будь-які шанси на повернення до звичайного життя. Причетність до скоєння злочину часто буває не доведена. Судовий розгляд кримінальної справи може тривати усього 30-50 хвилин, а обвинувачений часто не має захисника. Невинну людину легко можуть відправити на страту чи ув’язнити на багато років. Що є мірилом справедливости, якою вона має бути, повинні б визначати закони, але, проголошуючи рівність між громадянами, вони насправді трактують особистість як безлике уособлення вчинку. Несуттєво, чи до крадіжки тебе спонукав голод, чи ти неповнолітній, чи дорослий. Звичайно, подекуди це береться до уваги як пом’якшуюча обставина, але й нині, через століття нелюдських тортур, безглуздої жорстокости, потрапити до рук правоохоронців Західної та Східної півкуль – означає зазнати принижень, образ, фізичного насильства, навіть коли причетність до злочину ще не доведена. З цього боку перебування у в’язниці видається більш стерпним.
Існує три стадії загрози катувань: затримання, слідство і відбування виправного терміну. Жодні міжнародні угоди, жоден закон не втримає державного чиновника чи службовця, який прагне якнайкраще виконати власний обов’язок, що забезпечить йому успішну кар’єру. Жоден злочин не дає права знущатися над людиною, що його скоїла. Це – аморально, бо лежачого не б’ють. Не важливо, чи це буде актом правосуддя, чи декомпенсацією чиєїсь аґресивности, чи просто садизмом.
Побутує хибна думка, ніби покарання має бути болісним, і що це Бог карає за гріхи, а карати він мусить особливо суворо. Так, батько лупцює сина за збитки чи брехню, вважаючи необхідним елементом виховання пострах. Патерналізмом пройнята вся виправна система, навіть у демократичній державі, бо демократія не для паріїв. Катування ніби й засуджуються офіційно, однак це найпростіший спосіб витягти свідчення, навіть неправдиві. Біль – це те, чого не може уникнути жодна істота, наділена нервовою системою. Кішка, граючись з мишею, гіпнотизує її, і та не відчуває болю. Людина, свідомо завдаючи болю, радіє, коли це приносить результати. Старший поліцейський передає неофітам власний досвід, з якого випливає, що побоями, залякуваннями можна не лише витягти зізнання, а й здобути владу над кимось. Найжорстокіші кати виростають з тих, кого принижували у дитинстві, назавжди позбавивши довіри до людей. Жертви катувань іноді розповідають про пережите, дещо навіть потрапляє у пресу. Але більшість воліють мовчати про те, що відбувається у підвалах слідчих ізоляторів. Тому у громадськости складається враження, ніби зло – абсолютне, прокляття первородного гріха, яке супроводжуватиме людський рід аж до Страшного суду. Людина безсила зупинити це потворне явище і каже своїм дітям: не треба туди потрапляти і залишитеся живими і неушкодженими.
Туреччина. 1997 рік. Трьох підлітків 10-12 років затримують за підозрою у крадіжці. У поліційному відділку на них мочаться, примушують лежати на людських екскрементах, ґвалтують. Щоб вирвати зізнання, їх б’ють, застосовують електрошок [39].
Індія. 1998 рік. Поліція допитує подружжя. Чоловіка та жінку підвішують до стелі і б’ють. Дружину роздягають і погрожують зґвалтувати. Офіцери поліції кусають її груди і б’ють по геніталіях. У очі чоловікові сиплять червоний перець, пронизують голками нігті та язик. Внаслідок катувань він помирає [40].
Судан. 1999 рік. 11-літня дівчинка заблукала неподалік від Хартума. Її забрали до поліцейського відділення, де один з поліцейських зірвав з неї одяг і зґвалтував у присутності трьох інших [41].
Чечня. 2000 рік. “Під час допиту я двічі втрачав свідомість. Коли отямився, вони знову стали прикладати до мого тіла два електричні дроти. Охоронці знайшли у мене в кишені коробочку з таблетками. Я сказав, що це ліки від хвороби серця. Тоді вони почали бити мене по ділянці серця. Вони вдарили туди п’ять чи шість разів”, – розповідає “Магомет”, колишній в’язень Чернокозовського СІЗО [42].
Чи варто нагадувати, що біль змушує людину сказати усе, що від неї вимагають. Музеї пишаються колекціями старовинних знарядь тортур: щипцями для виривання нігтів, лійками, через які вливали у горло жертви воду, “іспанськими чоботами”, скриньками, зсередини нашпигованими цвяхами… Кати охоче послуговуються нині підручними засобами: виделками, прасками, обценьками дантиста, бейсбольними битами, паяльними лампами, голками, звичайними дверима для прищемлювання пальців… Цим речам не місце у музеї, але подвійне їх використання свідчить про те, що катування давно вже перестало бути “мистецтвом”, втративши урочистість для втаємничених у вміння зумисне завдавати біль.
По суті, людина – вразлива істота. Вона воліє завдати біль сама собі, ніж терпіти його від когось. Їй дуже самотньо на шляху, що веде від затримання до відбуття покарання. Той шлях може бути дуже довгим і дуже коротким. Суспільство, якого не обходить чужий біль, нарікає, що утримування в’язнів обходиться дорого, і ставиться до них, як до людей третього сорту. Але навіть у цьому випадку йому хочеться вдячности і гарантії, що на волі колишні в’язні поводитимуться тихо й покірно. Натомість, цим людям просто немає куди піти, і вони змушені знову й знову чинити нові злочини, щоб бодай грошима повернути собі гідність. Як влучно висловився один фахівець із виправної реабілітації, “будувати більше в’язниць, аби покласти край злочинності, – це ніби створювати більше цвинтарів, щоб подолати смертельну хворобу”.
Останніми роками уряди деяких країн з метою зменшення видатків передають в’язниці приватним підприємцям, які зацікавлені у збільшенні кількости в’язнів і тривалости термінів ув’язнення. У США групи в’язнів під час роботи сковують одним ланцюгом, і так вони перебувають 10-12 годин, часто під палючим сонцем. Іноді їх зупиняють, аби напились води. Туалетом для цілої групи служить відро, але й тоді їх не розковують.
Серед в’язнів найбільша кількість представників різних національних меншин: циганів, африканців, китайців, мексиканців та інших. У стінах приватизованих чи неприватизованих в’язниць їх чекає справжнє пекло – переповнені камери. Найбільша бразильська тюрма у Сан-Пауло розрахована на 500 в’язнів, тим часом, коли там перебуває 6000. У Росії камери на 28 чоловік вміщують близько сотні. Щоденно у в’язницях в’язні гинуть від рук інших в’язнів та охоронців. За найменший непослух людей жорстоко б’ють, але вони не можуть нікому пожалітися. Досі існує абсолютно дике правило – перечитувати приватні листи ув’язнених, щоб ті, напевно, не спробували розповісти про нелюдське ставлення до себе. Як повідомляє газета “Нью-Йорк Таймз”, щороку за ґратами ґвалтують понад 290000 осіб. Підраховано, що у в’язницях США на день трапляється близько 6000 випадків статевої наруги. Нічого дивного, зґвалтування – це найпринизливіша помста. Здорові молоді чоловіки повинні перебувати за ґратами багато років.
Подібне відбувається і у жіночих в’язницях. Дітей забирають у матерів і ті, вийшовши на волю, як правило не можуть їх повернути. Особливо, у таких розвинутих країнах, як США, де батьків дуже легко позбавити прав на дитину і де існує справжня манія усиновлення, радше торгівля дітьми.
Мета будь-якого ув’язнення – зробити усе для того, щоб зламати людину обмеженнями та заборонами, зробити її беззахисною, як дощового черв’яка, якого лопата разом із землею вивертає на денне світло. Якщо людину не можна знищити одразу, її вбивають повільно. На особливо шкідливих виробництвах працюють в’язні, бо інститут рабства офіційно скасований у менш-більш цивілізованих країнах. Такі в’язні помирають упродовж кількох місяців. Людське життя не варте нічого. Суспільство вважає, що хтось мусить працювати на розробці уранових руд і що так дешевше, ніж автоматизувати виробництво.
Держава завжди б’є себе у груди і плаче, яка вона бідна, і тому не має грошей ні для безпритульних, ні для хворих сиріт, ні для нормального харчування ув’язнених. Преса майже не пише про туберкульоз в українських та російських в’язницях. Звичайно, те, що когось катують у міліції, відбиваючи йому нирки, прикладають до тіла розпечений метал, топлять у воді, позбавляють сну і таке інше, більше вражає, ніж виснажені недоїданням діти у сиротинцях чи хворі на туберкульоз в’язні, яких ніхто не збирається лікувати. Хоча це ті самі тортури і страждання, які є їхнім наслідком, і які неможливо нічим виправдати. Саме існування тих чи інших тортур означає, що у людському суспільстві немає ні ладу, ні любови, ні співчуття, що воно дуже хворе. Спокута провини – це не терпіння, не біль, а дія, за яку можна отримати прощення. Достоєвський писав колись про ставлення простого люду до в’язнів, що називав їх “нещасними”, подавав копієчки, хліб, на свята ділився їжею зі свого столу. У колоні каторжників селяни та міщани бачили таких самих, як вони, тільки вартих більшого співчуття, людей. Тому не судили нещасних, вважаючи, що лише Бог – єдиний справедливий суддя. Вони тоді не кричали, бо ніхто не змушував їх кричати: “Розіпни Його!” Вони знали, що втрата свободи, дому, рідних уже є достатньою покарою, бо відчували це самі…
Тоталітарна держава унеможливлює відкрите співчуття, зводить нанівець довіру людини до людини, а зізнання від болю стає у ній основним методом розкриття злочину. Голод і біль – найпотужніші сили поневолення людини людиною. Через них віддають себе у рабство, зраджують, принижуються, бо переконані, що іншого виходу не існує. Той, хто пройшов через публічний осуд, як би гідно не поводився, як би стійко не терпів моральні та фізичні муки, не зможе бути героєм в очах народу, бо це, власне, не народ, а юрба, паралізована страхом. Співучасниця злочину – що, крім сорому вона може відчувати? Та й то потай, бо уста її кричать: “Розіпни Його!”
Доки у світі існують страти і тортури, ми маємо відчувати сором, але не приховувати його і не повторювати чужі слова. Лише гідність та сумління зможуть врятувати нас і інших від рабства. Колись нереальними вважались основні людські права, а нині нереальною вважається лише їх повна реалізація. Коли уважно глянеш в очі дитини, змушеної жити у вбогому сиротинці, чи очі в’язня, який вмирає від туберкульозу, у них ще жевріє надія, що хтось допоможе їм, всупереч законам і дійсності. Чи ми питали себе, чому вони повинні страждати, а якщо й спитаємо, то чим можемо допомогти? Нас не пустять туди за ґрати. Ні винному, ні невинному не можна завдавати болю. Наше безсилля змушує здригатись і відвертати очі від страшної правди. У нас немає надії. Коли ми станемо зовсім слабкими, безпомічними, беззахисними, як вони, надія з’явиться, і ми більше не будемо співучасниками приниження і насильства.
Кожен з нас може стати жертвою. Будь-де – удома, на вулиці, у відділку поліції, під час війни… Усе залежить від нашої поведінки, окрім тих випадків, коли ми маємо справу з бездушною машиною. Коли людство мириться з електрошоком у психічних лікарнях і у руках катів, з електричним стільцем і розстрільною командою, яка за лічені секунди перетворює живе тіло у криваве місиво, що не тримається купи, коли людям відрубують руки і ноги, закопують живцем, скидають з кручі і розпинають на хресті, – чомусь кожен думає, що саме його це обмине. Але настає день, коли твоє похололе від страху тіло замикають за неприступними глухими дверима, і ти стаєш перед вибором – зламатись зараз чи потім. Коли ви потрапляєте до рук ката, який палко любить людство і діє задля загального блага, ваші благання не пом’якшать його серця. Свідомий святости своєї справи, він намагатиметься очистити болем вашу грішну душу. І щоб його любов не згасала, не притрушувалась попелом буденности, він вигадуватиме щось особливе, консультуючись з лікарями, психіатрами, винахідниками, які допоможуть відшукати для найвишуканіших катувань найвразливіші місця.
“…Так, якщо суддя хоче довідатись, чи наділена відьма чаклунською впертістю щодо приховування правди, нехай дослідить, чи може вона плакати, коли перебуває на допиті чи тортурах. На думку знаючих людей і на основі особистого досвіду, відсутність сліз безпосередньо вказує на чаклунські властивості.
… Вона буде видавати плаксиві звуки, намагатиметься намастити щоки і очі слиною, вдаючи, ніби плаче. Оточуючі повинні уважно спостерігати за нею. Щоб викликати у неї правдиві сльози, якщо вона невинна, суддя або пресвітер повинен покласти руку й промовити: “Я заклинаю тебе найгіркішими сльозами, пролитими нашим Спасителем і Господом Ісусом Христом на хресті задля врятування світу. Я заклинаю тебе найгарячішими сльозами преславної Діви, Його Матері, пролитими нею над Його ранами вечірньою годиною, а також і всіма слізьми, пролитими тут, на Землі, всіма святими і обранцями божими, очі яких Бог витер тепер від кожної сльози для того, щоб ти, наскільки ти невинна, пролила сльози. Якщо ж ти винна, то сліз не лий. Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь”” [43].
У цій знаменитій книзі середньовіччя, що зветься “Молот відьом”, даються рекомендації судді-катові. Той повинен переконати жертву, що її зізнання допоможуть уникнути страти, і що тортури – не що інше, як боротьба з дияволом, намагання вигнати його з тіла відьми, чаклуна чи єретика. Суд з його протоколами тортур, які проводяться у присутності свідків та священиків, виглядає, як щось справедливе й необхідне. Кожен з нас віддав би перевагу смерті перед тортурами, якби у нього відібрали останню надію. Втім, бувають люди, яких колись називали закоренілими грішниками, а нині затятими злочинцями, які не дають себе надурити. Вони нізащо не зізнаються і витерплять будь-який біль, байдуже, чи до цього їх спонукає віра, кодекс чести, патріотизм чи власна невинність. Хитросплетіння слів, до яких вдавались кати, завше мали на меті або добро, або свідому облуду, під якими криється зневага до людини. То чи дійсно ангел був ангелом?
У “120 днях Содому” маркіз де Сад устами князя обіцяє гурту жінок та дітлахів, що вони не помруть, хоча насправді їм усім доведеться загинути в кривавих сексуальних оргіях. Така брехня застосовується до беззахисних. Жінка мусить свідчити проти чоловіка, щоб врятувати дітей. Чоловік зізнається, щоб дружину не зґвалтували на його очах. Зізнання під тортурами не рятує. Особа, що вижила, рано чи пізно буде свідчити проти ката. Від смерті її може врятувати лише потьмарений розум. Тоді їй ніхто не повірить.
Нацисти вели єврейських жінок та дітей у газові камери, наче до лазні. Ті до останньої хвилі не знали, що їх обдурено. Як пише Станіслав Лем у есе “Провокація”, ніхто особливо не замислювався, чому гітлерівці змушували роздягатись безпомічних в’язнів навіть із паперових мішків, тоді як партизанів і полонених розстрілювали в одязі. Письменник порівнює цей акт з кічовим Страшним Судом, перед яким усі постануть нагими, такими, якими прийшли на цей світ. Геноцид – це була наче екзекуція Бога, хоча самі виконавці не могли цього усвідомити. Кривавий кіч мав заповнити пустку, що утворилася від убивства тисяч невинних.
Розповідають, що у концтаборах матері відрікалися від власних дітей, бо лише бездітні жінки могли вижити. Убивали і тих, і тих. Матерів карали за відступ від материнства, що є найбільшим злочином в очах Всесвіту.
У сталінській імперії діти мали зректися батьків привселюдно, щоб уникнути їхньої долі й не стати мертвими за життя. Ці моральні тортури навічно калічили душу: людина не могла більше бути нейтральною, бо відрікалась від роду і поставала перед суспільством нагою, якою з’явилась уперше на світ, перекотиполем, рослиною, яку жене вітер по степу. Таким чином здійснювався ще один акт вбивства особистости, яка втрачала рід, віру, вимовивши слова, що були ретельно занесені до протоколу. У сучасному світі усі ритуали мають за мету зняття напруги. Автоапологія, називає це Станіслав Лем. Ніхто, ні Сталін, ні Мао, ні Гітлер, ні Піночет, ніколи не говорили, що ненавидять власні народи. Вони намагались зробити їх гідними примарних ідеалів, у які самі не вірили. Як людство житиме далі, чи поступово відмовиться від усіх ідей, крім ідеї особистого добробуту, чим дорікають західній цивілізації ісламські фундаменталісти? Чи спадуть врешті покрови лицемірства і на сцені людського існування замість перекрученої й постарілої християнської церкви з’являться фанати чистого Зла, слуги Сатани? Усе це колись було і нічого не навчило. Школа, де вчителі, щоб не нудитись самим і не знуджувати учнів, вдаються до різних трюків, а поза стінами школи ніщо їх не обходить, – це теж було.
“Очима серця”, як назвав книгу про те, як вижити у концтаборі, Бруно Беттельгайм, а не “очима згори”, мабуть, слід дивитися на наш світ, у якому існує найбільша невирішена проблема – проблема страждань. Її можна вирішити дуже просто, що не означає – легко: не завдавати страждань близьким і далеким. Зупинити ситуацію, в якій по черзі стаєш то катом, то жертвою, бо тортури – це крайній вияв насильства. Їх помічають лише тоді, коли вони є самоціллю, і тоді ж засуджують. Але вогонь, призначений для спалення, спочатку гріє. Кажуть, що цей світ не може бути нічим іншим, аніж світом страждань. Однак серце ніколи не змириться з кривдою, і це допомагає жити. Хай це буде навіть маленьке серце дитини.
Коло сьоме: серед чужих
Година була сіра, сутінки. Матвій погано бачив обличчя незнайомця. Пізніше йому здалось, що обличчя було блідим, а великі очі дивились страдницьки і сумно (…) Можливо, це також був нічний волоцюга, який-небудь нещасливець, котрому, певно, не пощастило цього дня, або не щастило уже багато днів, і тепер не було й кількох центів, аби заплатити за нічліг. Можливо, це був теж чоловік без язика, який-небудь бідолаха італієць, із тих, що йдуть сюди цілими отарами зі своєї благословенної країни, бідні, темні, як і наші, і з такою ж тугою за покинутою батьківщиною, за ріднею з бідою, під рідним небом… Один з безробітних, викинутих цим величезним потоком, який лише ненадовго затих, там, на тому боці, де поставали ці кам’яні вавилонські вежі, і заграва вогнів тихо жевріла, наче й вона засинала перед світанком. Можливо, і цього чоловіка гризла туга; може бути, його уже не носили ноги; може бути, серце його уже переповнилось тугою самотности; може бути, його просто мучив голод, і він був би радий шматку хліба, яким міг би поділитися з ним Лозинський. Може бути, він міг би вказати лозищанину який-небудь вихід…
Може бути… Мало що може бути! Може бути, ці двоє людей знайшли би один в одному братів до кінця життя, якби обмінялись кількома братськими словами цієї теплої, похмурої, тихої і печальної ночі на чужині…
Але чоловік без язика ворухнувся на землі так, як недавно ворухнувся йому назустріч вовк у своїй клітці… Він підняв голову з ворожнечею в душі, і четверо людських очей зустрілись з виразом недовіри й переляку…
Володимир Короленко, “Без язика” (1895)
Найуніверсальніший поділ, який вигадали люди щодо себе самих, – це поділ на своїх та чужих, що, власне, й породило явище, назване дуже поважно – дискримінація. Той філософ, котрий запевнив, ніби ніщо людське йому не чуже, певно, теж когось любив, а когось – ні. Християнство вчить, що усі люди рівні й рідні між собою, але знайти тих, хто б дотримувався цього на практиці, надзвичайно важко, бо принцип рівности погано узгоджується з відразою до гріха. Коли людей щось зближує, вони стають уважнішими й терпимішими одне до одного. Але уся відчутна людська маса на нашій планеті давно виокремила себе з-поміж інших живих істот, відмовивши їм у праві відчувати й мислити. Мені здається, що ця одноманітність, по суті, породила поділ людей на більш і менш вартісних, поставила між ними такі стіни, яких ніхто не годен розвалити. Хоча, для того, щоб цих стін не було, досить уявити, що вони просто ілюзія. Але хіба ми знаємо, що робитимемо без цих стін?
Найстрашнішим сном людства залишаються дві символічні постаті – Каїн та Аґасфер, що у безмежній самотності мандрують світом, іноді повертаючись знову на те саме місце. Так їх покарано за те, що вони вчинили: зраду звичаїв людського племені. Врешті, кожна людина прагне десь зупинитись і прийняти з рук Смерти чашу з напоєм, який обіцяє спокійний сон, в оточенні своїх. І зупинившись там, де їй до вподоби, у землі обітованій, не там, звідки її може зірвати вітер, а врісши в неї корінням, вона пришпилить себе до дому, до близьких, до майна і буде ними дорожити. Праведник Йов – це теж жахливий сон людства, бо, втративши майно, рідню і дім, людина ніби губить усі людські якості. Випадає зі свого племені і стає чужою; не знає, чи прийме її хтось до себе з тих, кого вона раніше зневажала, або просто не помічала у власних турботах. Коли Бог зникає, не вмирає, бо смерть змушує ще довго оплакувати того, хто відійшов назавжди, тоді устократ важче. Бог, дітьми якого ми себе вважаємо, все-таки об’єднує і є гарантом нашої безпеки. Тих, хто ще чимось володіє, опановує страх опинитися на місці тих, хто усе втратив, і вони зачиняють двері на засув, вмикають голосно музику, щоб не чути благання. Це для їхнього захисту існують закони, які прив’язують людей до певного простору. Це – ті стіни, які не існують насправді. Перейти через них важко, але ще важче вижити серед чужих.
… Під час Другої Світової війни теплохід з євреями-втікачами із фашистської Німеччини плавав уздовж північних берегів Европи, але жодна країна не надала їм притулку. Коли нарешті одна дозволила зійти на берег, то, побоюючись за власну безпеку, згодом видала утікачів німецьким властям. 800 людей було замучено до смерті.
Ця історія нагадує притчу і, мабуть, є нею, бо людське сумління і співчуття завжди з’являються чомусь запізно. Ця історія повторюватиметься знову і знову, доки людина не перестане розділяти інших людей на своїх та чужих. Теперішні німецькі громадяни допомагають владі ловити нелегальних міґрантів, вважаючи це своїм священним обов’язком, бо Німеччина – тільки для німців, Англія – для англійців, а Франція – для французів. Коли одна країна процвітає, а поруч інша країна конає у злиднях, багатий сусід боятиметься бідного. У давні часи були люди, які усе своє добро роздавали бідним, щоб звільнитись від докорів сумління. Зараз, коли людство нарешті зрозуміло, що без гуманности йому не вижити, таких осіб вважають божевільними. Зрештою, їх просто більше не існує. Душа не бажає вслухатися в себе і прислухатися до потреб інших людей. Соціалізм і капіталізм замінили поняттям справедливости любов до ближнього і милосердя. Те, що можна продати, – продається, те, що можна купити, – купується. Усі інші речі не мають жодної вартости. Найлегше обкрадати бідних, бо вони беззахисні. Щораз більше розумних людей вважають гроші єдиною силою, яка може змінити світ. Гроші є тим богом, від якого застерігали ще у Біблії, мовляв, треба поклонятися Богові, а не Мамоні (символ грошей). Кожна релігія, по суті, починає з прагнення розкрити духовну потенцію людини, а закінчує ідолопоклонством. Ідоли завжди багато обіцяють, тому приватна вигода ставиться вище за страждання тих, хто не зумів набути статків, чи не вберіг, тому їх можна лише купити як дешеву робочу силу, тобто, як річ, відкинувши малих дітей, калік та старих. Вирішити проблему страждань можна, лише відмовившись від стереотипів поведінки, зійшовши з хибного, чорного шляху, на який людство ступило ще на зорі цивілізації, що її створило, власне, для захисту власного майна.
Численні програми допомоги “чужим” не порятують світ від голоду, війни та насильства, вони є радше запізнілим виявом сумління. Правда, краще вчасна допомога, яка врятує бодай одне життя, ніж тотальна байдужість. Сумління не властиве владі, не запрограмоване у ній. Державні структури заражені вірусом самознищення, який у разі розвитку хвороби виявляється в обмеженні свободи окремого громадянина та геноциді власного народу. Вилучаються люди, які потенційно загрожують владі: злочинці, неповносправні, етнічні меншини, втікачі з інших країн… Усе робиться згідно до закону, або близько того. Громадян намагаються переконати, що гроші з їхніх кишень йдуть на утримання ледарів та нероб, а кому це до вподоби? Держава влазить у найінтимніший світ почуттів, апелюючи до розсудливости й поміркованости. Ксенофобія – це найкраще знаряддя нищення людини. Внаслідок її дії повинна залишитися певна частина людей, яку згодом теж можна буде розділити. Цілісність нації – це її розвиток, відкритість усьому новому, а не ксенофобське вихваляння своєю винятковістю і страх перед іншими народами. Любов до рідного краю – це любов освіченого серця, яке воліє бачити у власній господі друзів, а не ворогів.
Нині у світі 50 мільйонів людей втратили батьківщину. Більшість серед них – діти та молодь. Додаймо сюди ув’язнених, репресованих, безпритульних, жебраків, переслідуваних, покинутих батьками дітей, психічно хворих… Це все – чужі. У них немає захисту, дому, засобів для існування. Багато хто тішився б, якби вони щезли в один день, знявши проблему сумління. Але через певний час з’явились би інші, такі самі, бо усе людство хворе на смертельну хворобу самознищення. Доки воно діятиме за законами механіки, доти його існування буде позначене жорстокістю.
Із одного боку існують потужні організації, які рятують мільйонні маси втікачів від голодної смерти, а з іншого – не робиться нічого, аби залагодити конфлікти, що викликають рух біженців. У Сомалі, Анґолі, Афґаністані, Сьєрра-Леоне та багатьох інших країнах упродовж десятиріч тривають громадянські війни, а знаряддя для вбивств та тортур їм постачають країни, котрі хочуть покращити своє економічне становище. В Афґаністані за двадцять з лишком років знищено зрошувальні системи, мости, а земля нашпигована мінами. Щоб вижити, селяни вирощують наркотичну сировину. Ніхто не певен, чи посіяне вдасться зібрати і продати, щоб нагодувати родину. Як, зрештою, у давні часи… Немає такої країни, де б за всю історію коні не витолочували збіжжя, а вояки не виносили усе добро з хати. Цьому, здається, не буде кінця: зброя, що має поставити невинних людей на коліна.
Хтось сказав: біженці – це такі самі люди, як ми, тільки вони бояться. Не за майно, бо у них його немає, а за майбутнє. Безконечні потоки людей з нехитрим скарбом бредуть світовими дорогами у пошуках притулку. Чимало залишається, не витримавши, на узбіччі. Це, здебільшого, жінки та діти. Ми вмикаємо телевізор і бачимо ситих діточок з типової американської родини, які вирішують, йти їм на вечірку, чи ні, підлітків, що не можуть дочекатися, коли їм подарують на 16-річчя машину, кімнати, до стелі завалені іграшками, якими ніхто не бавиться… Ситість призводить до байдужости. Десь у пустелі мати запорпує у пісок висхле тіло померлої від виснаження дитини, й поспішає далі, щоб не відстати від колони. Голод призводить до отупіння.
Однак ті, хто чимось володіє, бояться з ним розлучитись. Є діти, котрі ніколи не мали іграшок. Але ми не побачимо їх ні по телевізору, ні в кіно, бо голодні діти, сироти, зґвалтовані матері не є товаром. Вони чужі комерції, бо можуть злякати потенційних клієнтів, для більшости яких шальки терезів схиляються на бік власного самопочуття, а не чужих страждань
Можна відбудувати дім і засіяти поле, коли закінчиться війна. Це – велике щастя. Але ось уже виросло нове покоління, яке не вміє ні читати, ні писати, але знає, як розібрати і скласти гвинтівку. Тому не питайте, чому люди покидають свою батьківщину. Подумайте, що б ви вчинили на їхньому місці. Заплющіть очі й уявіть, що ви кілька років живете у наметі, в таборі біженців, цілком залежні від гуманітарної допомоги, через що почуваєте себе нікчемним, бо не можете працювати на себе. Це – місце, де не можна побути наодинці, де від надмірного скупчення людей вибухають хвороби і насильство. Для того, хто пережив жахіття війни, спочатку це життя здається раєм, бо у нього відмерли всі потреби, окрім основних. Але притулок – це не Дім. Тут вам при кожній нагоді дають зрозуміти, що ви не можете вимагати нічого більшого: ні щирости, ні співчуття… Бо ви живете на утриманні.
Або уявіть собі, що ви опиняєтесь у чужій країні, не знаючи мови. Вам хочеться розповісти про себе, і щоб вам повірили, але ніхто не розуміє вашої мови. Чиновники змушують чекати роками на рішення: вигнати вас (депортувати), чи залишити тут, де ніхто вам не радий. Вас можуть побити, зганьбити, навіть убити, бо ви – чужинець.
Колись на світі існували місця, куди можна було сховатись і перебути лихі часи, де ніхто не влаштовував допитів, а просто ставилася їжа на стіл. Це був священний звичай, а нині гостинність у нас розуміють як двосторонню угоду: ти – мені, я – тобі. Лише найзнедоленіші виявляють безкорисливу гостинність. Мандрівники ніколи не просились на нічліг до багатих хоромів, йшли просто до хатини на краю села. Право недоторканности житла нині дає змогу викликати поліцію. Нас привчають до думки, що усі нормальні люди працюють з дев’ятої до шостої, а не вештаються поночі, і що кожен незнайомець – потенційний ворог. Коли ми увімкнемо телевізор, то обов’язково побачимо сюжет, як через підвальне вікно у респектабельний будинок прокрадається убивця, а беззахисна жінка бігає з кімнати до кімнати, намагаючись сховатись. Дуже часто цей напасник втік з тюрми, або є нелегальним імміґрантом. Злочини породжує саме суспільство, розділяючи людей на касти. Найпримітивніший поділ – багаті та бідні. У суспільстві “рівних можливостей” він означає поділ на тих, хто хоче працювати, і тих, хто не хоче. Але це стосується лише своїх. Чужим доводиться долати шалений опір, аби здобути собі право на працю, яка допоможе вижити.
Часом біженці нагадують сліпих кошенят, опинившись у країні з зовсім іншою культурою, в якій, чим вищий рівень життя, тим менша схильність до милосердя. Політика проникає на всі щаблі суспільства. Її метою є зробити усіх повноцінних громадян політизованими, тобто такими, що уявляють себе політиками і тішаться з того. Мак’явеллі уперше публічно розмежував політику та мораль, але це стосувалось лише володарів, а не підданців. Нині кожен громадянин високорозвинутої держави вважає себе політиком, і мораль для нього існує лише в обмеженій сфері побуту, або й ні. Стандартна процвітаюча сім’я середнього класу – це теж політика, піднята наче стяг попереду тріумфальних, зрештою, бойових походів. Усі пільги – лімітовані; існують лише для тих, хто дотримується жорстких зобов’язань. Машина насильства, держава, ніби перетворюється на машину добробуту з нав’язливо пропагованим рівнем життя, який дуже ускладнює вільний вибір кожної людини.
Не менш політизовані й комуністичні держави, де нібито не існує приватної власности. Там розподіл привілеїв здійснюється також за певних, часом дуже обтяжливих, умов. І тут, і там, і всюди така невидима сутність, як незалежне мислення, може позбавити права на гідне існування. Віриш чи не віриш, співчуваєш чи не співчуваєш, ти повинен чинити так, щоб утриматися на плаву. Війни, нещастя, злидні женуть мільйони людей туди, де панують мир, лад, добробут. Але вони нікому там не потрібні. Земля – поділена. Коли стане нестерпно, її знову почнуть краяти і почнеться світова війна. “Неодноразово й уважно спозираючи на процвітаючі нині країни, можу поклястися, що вони уявляються мені (…) змовою багатіїв, які під іменем і вивіскою держави дбають про свої власні вигоди. Вони вигадують і винаходять всілякі способи та хитрощі, по-перше, для того, щоб утримати без страху втрати те, що здобули різними шахрайствами, потім задля того, щоб відкупити собі якомога дешевше роботу і працю всіх бідних і експлуатувати їх як худобу. Оскільки багатії постановили іменем держави, значить, також й іменем бідних, дотримуватись цих хитрощів, то вони стають уже законами…” [44]
Ці слова були написані англійцем Томасом Мором у 1516 році, приблизно тоді, коли Мак’явеллі написав свого “Володаря”, книгу, яка ставила перед собою реальніші завдання. Мор поплатився за власні погляди життям, хоча нині того, хто написав би “Утопію”, просто висміяли б, бо людство заблукало у темряві і не бачить жодного просвітку попереду, хіба що колонізацію інших планет. Але й там, як похмуро запевняють фантасти (єдині люди, яким дозволяють робити з майбутнім, що заманеться), ми житимемо за суто земними законами. Правда, дуже сумнівно, щоб люди піднялись у космос із таким моральним багажем і таким непереборним потягом до самознищення. У маленьких світах, де нам так тепло й затишно, панує космічний холод у стосунках. Люди пов’язані не почуттями, а обов’язком. Таке поняття, як правова держава, незрозуміле чужим. Що може вдіяти іноземець без адвоката, без знання мови, чи людина, на якій уже лежить печать кримінального минулого? Ще Григорій Сковорода визнавав, що люди з різних суспільних станів не повинні довіряти одне одному, бо їхні мови різні.
Так, колись принц Гаутама не дізнався б про злидні, хвороби і смерть, якби не втік з розкішного палацу батька. Багато довелось йому пережити, перш ніж він усвідомив, як вирватися з кола страждань… Ми всі – у цьому колі. І ті, хто страждає, і ті, хто це бачить, – ніхто не вільний. Газети розважають нас скандальною хронікою з життя “зірок”, а чоловік із далекої африканської країни, не маючи паперу, на листку з дерева пише до Женеви прохання про допомогу. Чомусь вважають, що проблема багатих і бідних – предмет вивчення соціалістичної теорії, і вона набила вже оскому своїм “вирішенням” на практиці у совєцькому суспільстві. Але яка величезна прірва пролягла між “людиною з човна”, ледь живим китайцем, який дивом доплив до Америки, і полісменом, що заарештовує його на березі… Стати біженцем у очах влади – це довести, що ти відповідаєш усім статтям Закону про біженців. Тобі доведеться розповісти в найменших деталях про усі страхіття, які ти пережив, а це дуже важко зробити затурканій жінці з африканського села, чи мусульманці, яка ніколи не виходила на люди, чи просто дитині… Із ними поводяться вкрай суворо, їхня доля залежить від настрою міґраційних чиновників, іноді нечистих на руку, врешті, від політичного курсу держави, у них бачать потенційну загрозу суспільству рівних можливостей.
Коли у людини горе, вона прагне співчуття і підтримки, і чекає, щонайгірше, байдужости, але аж ніяк не аґресії й жорстокости, гаслами якої нині є: виявляти, затримувати, не допускати, депортувати.
“Нарешті я потрапила до Америки, задля того, щоб опинитися в тюремній камері… Мене били, катували сльозогінним газом, тримали в карцері, поки я ледве не збожеволіла, скували ланцюгами, як небезпечного звіра, неодноразово роздягали і обшукували з ніг до голови, змушували перебувати разом з кримінальними злочинцями, навіть убивцями… Як я можу пояснити щоденні образи й приниження в’язничного життя тим, хто ніколи цього не зазнав? Як я зможу пояснити, що відчуває людина, потрапивши до тих, кого щоденно перелічують по головах, як худобу, хто їсть тільки коли накажуть їсти, і спить, тільки коли велять спати? Як мені пояснити відчуття отупіння і духовного заціпеніння, день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем?” [45]
Це уривок з книги “Чи чує хто-небудь твої ридання?”, написаної тоґолезькою жінкою, шукачкою притулку Фазійє Касінджа.
Жорстокість – це часом плата за кар’єру, а часом помста тим, хто може стати рівним у правах з тобою, як громадянином. Мабуть, це на руку катам, які попри отримані ними таємні інструкції, вносять у свою роботу елементи творчости, або довільно тлумачать ситуацію.
Не менш дивно поводяться і судді. Шестирічну дівчинку з Ніґерії, без сім’ї, опікуна, адвоката, викликають повісткою до імміґраційного суду (Кроум, штат Маямі). Обвинувачення – нелегальний в’їзд до США. Оскільки вона не може себе захистити, її радше за все депортують. Біля сотні дітей щороку отак депортують, тому, що немає кому захищати їхні інтереси. Народ США проти шестирічної дитини, яку хтось привіз і покинув у аеропорту [46].
На початку 2001 року іржаве вантажне судно прорвалось на фешенебельну Рив’єру. Франція не знала, що робити з тисячею знесилених курдів. Половина з них були діти.
Існує хибна думка, яка широко пропагується пресою, ніби біженці та нелегальні імміґранти загрожують економічній стабільності держав, викликають безробіття серед громадян, яким не пощастить найнятись мити посуд, чистити вікна і прибирати туалети. А ще лякають терористами, котрі вміло прикидаються біженцями. Спрацьовує предковічний страх, що кожен чужинець може виявитися ворогом. Тому ті, кому вдалося залишитись і отримати працю, тримаються одне одного і не вступають в жоден контакт із громадянами цієї країни.
Часом захоплюються США, де існують китайські, російські, українські, єврейські квартали зі звичною національною аурою. Там кожен може жити, не міняючи мови, культури, звичок. Можливо, у декого це тамує ностальгію, але це сурогат Батьківщини. Подібні місця нагадують кадри з фільму “Соляріс”, коли на чужій планеті з’являються острови земного щастя, чи “Марсіанські хроніки” Бредбері. Побіжне око потішить цей рай, але той, хто поживе у ньому, зрозуміє, що за декораціями сховані жорсткі конструкції ксенофобії, боротьби за виживання. Батьківщина стане для нього тісною й маленькою. Той, хто покине її, муситиме за це розплачуватись самотністю, а часом і аґресією. Дім, з якого виходимо, вулиця, школа, робота, інша країна вимагають від нас підкорятися встановленим правилам. Чим ширше коло, тим більше аґресії щодо нас і тим жорсткіші вимоги. Втім, десь нас цінують, і тоді ми боїмося втратити це поцінування, з неприязню позираючи на кожного, хто може нас не зрозуміти…
Вигнання – найстрашніша кара, смерть за життя. Вигнати можна із дому, з кожного з тих життєвих кіл. Навіть, коли ми тікаємо самі, це все одно вигнання. Тим, хто пройшов через це, легко зрозуміти собі подібних, останню ніч у Лісабоні, описану Ремарком, чи не єдиним письменником, якому вдалося передати трагічне світовідчуття втікачів, оцю непевність, страх, переходи через кордон, арешти, в’язниці, зради близьких…
Тут варто сказати про єврейський народ, ненависть до якого і досі спалахує то тут, то там на теренах Европи. Чому повинен бути такий народ, який можна звинуватити у всіх негараздах, народ, завжди готовий зібрати свій нехитрий скарб і вирушити у безпечне місце, який навіть у свято Пасхи сідає за стіл в одежі подорожнього? Обивателю здається, що влада погана, бо усі посади позаймали “жиди”, у яких є потаємна мета – знищити християн. Євреї – теж чужі. Нацисти вважали почесною місією убивати євреїв. Може дехто лише виконував накази. Але п’яні, знавіснілі польські та російські міщани теж спалювали вбогі єврейські халупи, вбивали навіть дітей, що росли поруч з їхніми дітьми. На кого вкаже палець… Єврейські погроми провокувала сама влада, щоб відвести від себе звинувачення у нездарності, і тоді дрібні образи, заздрість вибухали полум’ям люті. Бідні, жалюгідні люди. Чому вони так поспішають відвести від себе підозру і не опинитись на узбіччі? Ненависть спотворює риси душі, переслідування викликають у жертви комплекс вини. Цілі нації закомплексовані й хворі, що тільки поглиблює їхні ксенофобські почуття. Ні релігія, яка не має сили, бо сама скомпрометувала себе нетерпимістю, ні моральні принципи, якими так легко поступитися заради дрібної вигоди, не зарадять тут нічому.
Найблагородніші особистості вмирають ніким не зрозумілі. Вони прокладають лише стежки до світла, надто вузькі для натовпу, і вже не вертаються назад. Ці стежки через багато років розчищають інші мудреці, для яких не існує кордонів, ні державних, ні мовних, ні часових, не існує відчуження, немає поділу на багатих і бідних, євреїв і гоїв, мусульман і невірних… “Духовній людині”, як називав її Сковорода, вдається побачити світ, який міг би бути, і вдається не побільшувати океану зла ні з примусу, ні задля власної вигоди. Таких людей завжди небагато, і вони впізнають одне одного у натовпі очима серця, коли решті світу сниться жахливий сон, від якого ніяк не можна прокинутись.
І ніхто не змусить їх повірити, що цей сон – реальність, хоча будь-яке суспільство мріє володіти могутніми засобами впливу на громадян майже з колиски, бо самі батьки намагаються навчити дитину тому, чого навчали їх. Якщо людині говорити тисячу разів, що вона повинна остерігатись інших людей, то у неї ніколи не виникне сумнівів у правильності цієї сентенції. А тим часом, єдиний шлях до незалежности пролягає через сумніви. Ми віримо, що земля кругла, не питаючи чому, бо вже не є дітьми. Зрештою, нам від цього ні холодно, ні гаряче. Цей факт не зачіпає наших почуттів. Таким чином, у нас виховують байдужість до багатьох явищ, які ми нібито не можемо змінити. Наприклад, що життя – це бруд, тому не можна не забруднитись. Що гроші правлять світом і вони належать якимось таємничим особам, які ділять цей світ на власний розсуд. Що без жорстокости не було б поступу…
Власні погляди на феномен людини – рідкісна й небезпечна розкіш, доступна лише тим, хто не потребує від людей жодної допомоги, але й не відмовляє у ній. Тільки незалежна внутрішньо і зовнішньо людина здатна витримати тиск у вигляді покарання, байдужости, підкупу. На жаль, цього ніде не вчать. Ніхто з близьких не побажає вам опинитися на узбіччі. Ніхто з відповідальних не прагнутиме вашого звільнення, хоч би й обіцяв. Врешті, легше дрімати у теплій затишній стайні, захищеній від негоди, не думаючи про те, що діється за стінами, чи пастимешся ти завтра на пасовищі, чи тебе продадуть, чи просто відвезуть на бойню…
Але, навіть коли так, ліпше вибирати самому. Людина, яка робить вибір, хай навіть невдалий, завжди заслуговує на повагу. Коли вона заповнює свою порожню сутність серцем, то більше не бачить чужого. Увесь світ стає її домом. Так воно є: ми належимо світові, а він належить нам, але це світ реальний, який ми бачимо очима серця, а не очима розсудливости. У ньому є багато страждань, бруду, та сама наша присутність робить його трохи кращим. Тим, хто творить зло, лише здається, що вони чинять його усвідомлено. Тільки несвідома істота може провадити себе до самознищення. Несвідомість буття досягається страхом, невпевненістю, підкупом, фальшуванням цінностей… Несвідомість буття – це хаос, яким починаються і завершуються періоди історії.
У стосунках з іншими ми хотіли би бачити людей на своєму боці, навіть не намагаючись подивитись на них з їхнього. Нам здається, що бути щасливим – означає забезпечити себе від усіх злигоднів існування, замкнутись у в’язниці потреб, яких ніколи не вдасться втримати від зростання. І тому щастя – як птах, що не дається до рук, бо хоче літати. Спійманий, він або деградує, або вмирає. Тож нехай собі літає, а ми, давайте, краще подивимось, як наші бажання прямо суперечать бажанням інших, і, позбувшись таких бажань, ті, що залишились, приведемо до спільного знаменника усіх людей – це буде прагнення жити у власному домі серед інших істот і підтримувати вогонь життя там, де усі різні, але немає чужих.
Жорстокість – це вже наслідок, дія. Їй передують такі стани, яких вона могла би позбутися, а не тлумити в собі, чекаючи, доки вони не виллються в аґресію. Йдеться про байдужість, відразу, ненависть, гнів. Часом вони просто переходять з одного стану в інший. Ними люди відгороджуються від інших істот через страх, що самі можуть стати такими, наприклад, хворими на “аморальну” хворобу, п’яницями, наркоманами, повіями, божевільними, безпритульними...
То правда, наші життя несумісні. Ми не хочемо бачити цих людей поруч себе: їхні тіла нечисті. Культ гігієни, який пропагує реклама, має не лише на меті турботу про здоров’я, але й комерційний успіх, і вимагає повного відсторонення від зовнішнього бруду життя. Нікого не обходить, чи біла твоя душа: одяг засвідчує кастову приналежність, а здорове тіло автоматично передбачає здоровий дух. Тим часом мільйони людей не мають за що купити шматок мила. Вони сплять на долівці цілими сім’ями і врешті звикають до життя, де важливіше наїстися бодай раз на два дні. Але туди не ступає нога цивілізованої людини, не заглядає телекамера. Відсутність інформації означає, що проблеми не існує. У цих людей немає вибору. Вони – заручники власної долі і власної вбогої країни. Вони приходять нагими у цей світ, і такими ж відходять. Однак, на цьому відтинку, що зветься життям, у них бувають щасливі дні, бо щастя може зазирнути всюди. Але людина повинна жити достойно. Сірі змучені обличчя, згорблені спини, погаслі очі, уста, що втомились повторювати “Нема надії… не можу вийти…” – це загублений світ, який далеко і водночас поруч, а тому небезпечний.
Кожен з нас може опинитись серед потонулих душ, які деградували морально і соціально, і, як вважають вдаліші співвітчизники, заслуговують, якщо не знищення, то забуття. Багато хто волів би прокинутись одного ранку й дізнатись, що увесь цей людський непотріб вивезли на якусь планету, або передушили у газових камерах. Однак, будьте певні, через деякий час цей непотріб знову з’явиться на Землі, бо разом з ним не зникнуть відраза, ненависть, байдужість, жорстокість, заздрість. Тому зникнення чи зменшення Зла здається на перший погляд неможливим, а відчуження стає ледве не соціальною нормою. Суспільству вигідна помірна ненависть до тих, кому воно не хоче допомогти, бо на всіх не вистачить ні в’язниць, ні ліків. Коли з’явився СНІД, особливо наголошувалося на тому, що його переносять наркомани і гомосексуалісти, і що проблема вирішиться, якщо боротися з цими явищами.
Хворобу не можна лікувати соціальними методами, бо це провокує насильство. На хворого дивляться, як на морально розбещену істоту. Від нього відмовляються друзі, його звільняють з роботи, у очах лікарів він бачить відразу. Така сама гидливість з’являється на обличчях перехожих, які бачать жебраків, циганів, алкоголіків, а тим часом, це одна з найбільших помилок – бачити у людині певний соціальний тип чи професію. Свідомість одразу спрацьовує автоматично: ця людина не з мого кола, вона не сміє мене чіпати. Куди дивиться поліція: її обов’язок мене захищати.
Суспільство, якому потрібні посередники, що за плату захищали б одних людей від інших і виконували каральну функцію, не може бути здоровим. Рано чи пізно каральність охоплює дві сторони. Жорстокість породжує лише жорстокість, так, як голод не може породити ситості, а війна – миру.
Людина не схильна до ізоляції. Вона шукає собі подібних у щасті чи нещасті, у цьому схожі усі об’єднання людей – чи терористична організація, чи клуб мільйонерів, чи група наркоманів. Різниця лише у доступі, посвяченні у члени цієї групи, ступені її захищености. Поза своїм об’єднанням вони бачать лише певні типи, але всередині намагаються розгледіти кожну особистість, бо людина може, наприклад, зрадити.
Усі ми якимось чином об’єднані, але підсвідомо прагнемо до внутрішньої свободи, що є єдиним джерелом сили, здатної змінити світ. Вийти за межі свого клану – все одно, що стати біженцем у чужому краї, де тобі скажуть: це твої проблеми, кожен рятується сам. Як сліпий не може бачити, кульгавий бігати, а глухий співати, то як же може людина, вийшовши з одного середовища, стати своєю у іншому? Яку ціну доведеться їй за це заплатити? Коли для неї не вистачає навіть щирої посмішки, то як вона повинна жити, поранена зневагою та обридливістю? Скривджений або замикається у собі, або починає мститись, опинившись у геть глухому куті. Завжди у гурті знайдеться хтось, хто скаже: “Розіпнімо його! Убиймо його!” Пролиття крові стає навіть справою чести, святим обов’язком. За часів Великої Французької революції страчували кожного, хто мав білі руки. Недаремно говорять, що пекло вимощене добрими намірами. Коли розгоряється багаття терору, легко звести особисті порахунки. Наприклад, донести на сусіда, у якого хата біла і жінка мила.
У гурті завжди є лідер, донощик і парія. Такий його хемічний склад. Усі засоби досягнення рівности, тобто однаковости, зазнаватимуть краху, доки протиставлятимуться свої й чужі. Хай навіть у сім’ї панують гармонійні стосунки, любов, співчуття, щодо інших вона закрита й егоїстична. Якщо двоє закоханих демонструють власні почуття, то вони не вважають, що пригнічують самотність інших людей. Це – теж вияв жорстокости. Що вже казати про зневагу до “немитих” селян, чи зневагу селян до “панів”… Згадаймо вічний сюжет про Мураху і Коника-Стрибунця. Здається, люди самі створили закон боротьби протилежностей. А чи дійсно це так? Нищити щось, аби створити нове, ізолюватись, щоб зберегти самобутність… Думки Піфагора і Конфуція про гармонію Всесвіту, музику сфер сприйняли лише поети і філософи-самітники. Усього в цьому світі вдосталь, щоб розділити його між усіма, тому людство виглядає принаймні дивно, вимагаючи чогось більшого. А дістати його можна, лише відібравши у когось. Так порушується гармонія, мелодія збивається з ритму. З’являється Зло, людина глухне, пристосовуючись до сумного подзвіння. Єдине, що робить її чутливою, це власний біль, власні потреби, які заковують у кайдани.
Коло восьме: рабство духу
У зоопарку Біллі показували в штучному земному антуражі. Більшість умеблювання було поцуплено з універсального магазину в Айова-ситі, штат Айова. Стояв тут кольоровий телевізор і диван-ліжко. Біля дивана – столики з лампами і попільничками. Був домашній бар і дві табуретки. І ще невеличкий більярд. Всю підлогу, за винятком кухні й туалету, а також залізного люка посеред приміщення, вкривав золотистий килим. На столику перед диваном лежали розкладені віялом журнали.
Був тут і стереофонічний програвач. Він працював. Телевізор – ні. На екрані телевізора був приклеєний малюнок: ковбой убиває іншого ковбоя. Бува й таке. Стін під ковпаком не було. Біллі не мав жодного затишного закутка, всюди він лишався на видноті. Пофарбована у салатове ванна теж була відкрита звідусіль. Біллі підвівся з канапи, пройшов до туалету й помочився. Натовп аж заревів від захвату.
Курт Воннегут, “Бойня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей” (1969)
Людина не розуміє, чому вона не може літати попри усю свою всемогутність і вищість над іншими істотами, які не вміють ні писати віршів, ні воювати. Часом їй сниться вільний політ над землею, дивовижне почуття легкости, розкутости, незалежність від будь-яких технічних засобів. Щойно прокинувшись, вона ще перебуває в полоні сну, рухи її зберігають плавність крил. А потім її охоплює безмежний жаль, що не вдалось залишитись там назавжди, діти навіть плачуть, здогадуючись, що у світі, котрий з’являється кожного ранку, не літають.
Але це неправда. “Розбийте думки, що сковують вашу душу, і ви розіб’єте кайдани, які сковують ваше тіло”, – писав Річард Бах у незабутній “Чайці на ймення Джонатан Лівінґстон”. То були 60-ті роки ХХ століття, коли людство наче замислилось над самою суттю свободи, вирішуючи, куди йому йти далі. Через це те десятиліття стали не без іронії називати “наївні шістдесяті”, бо дуже швидко людство вирішило рухатися у напрямі загального добробуту. Десь попереду – той щасливий світ, у якому кожен отримає свій великий шмат пирога. Але для цього потрібно працювати і працювати.
У 80-ті роки люди зрозуміли, що вирватись за межі планети можуть лише фантасти, і що порятунок цього затруєного, знищеного світу – у кожному зокрема. Це зрозуміли хибно, як те, що кожен мусить дбати за себе сам, не довіряючи нікому. Людство звільнилось від Бога та умовностей, бо все, що обмежує, мусить зникнути. Щоб з’явились нові обмеження свободи: гроші і мода. Релігійні та моральні принципи, якими б закостенілими вони не були, все-таки якось стримували поширення зла. Сьогодні у пошані той, хто володіє інформацією і зброєю, призначеною для самознищення.
Людина, якій відомо, що вона не створена для польоту, легко погоджується з тим, що вона, як інші люди, є товаром. Натомість тварина не усвідомлює себе товаром, дитина так само, хоча їх продають і купують. Усе, що не можна продати, не є товаром. Це – старці, волоцюги, каліки, психічно хворі. Вони не захищені від холоду, голоду, вітру, недобрих людей, але вільні, бо їхні життя мають цінність лише для них і Всесвіту. Саме до таких людей горнувся Христос, і саме з цієї причини.
Нас вчили, що тільки людська праця є товаром, однак ми теж, зі своїм тілом, думками, почуттями залежимо від того, за скільки можемо себе продати. Ми охоче чіпляємо на себе цінник, де наша вартість подана у грошовому еквіваленті. Певно, що так було і раніше, але сказати про це вголос вважалось обурливим цинізмом.
Коли я думаю про те, чого я варта, то маю на увазі те, що вже зробила, чи можу зробити, і моя самооцінка може не відповідати реальній, але мене це не хвилює. Адже людина змінюється ціле життя, аби виправити помилки й забути про них. Як кінець року, новорічна ніч, є порогом щасливих змін, так кожен день має бути сповненим надій на краще.
Тим часом, оцінка мене іншими людьми, суспільством є грубою, прагматичною й консервативною. Мене сприймають, як річ на продаж: одновимірно, безапеляційно, лише у теперішньому часі. І звісно, ганять цей товар, аби дешевше виторгувати. Як же це принизливо, навіть коли я не маю намірів стати товаром, уникаю торгівців людьми, обмежуючи до мінімуму власні потреби. Лише десь у лісі, в пустелі я цілком сама і незалежна, бо починаю відчувати себе особистістю, а не річчю. Втім, усе робиться для того, щоб я призвичаїлася бути товаром, вважаючи себе при цьому особистістю. Але так не буває. Що товстішає мушля, яка перетворює на камінь живу чутливу плоть, тим більше з’являється шансів продати себе і більше від цього радости. Існує хибна думка, ніби примітна особистість мусить себе обов’язково проявити у тому чи іншому виді діяльности, зробити те, чого не вміє решта людей. Щоправда, ця думка притаманна західному способу мислення. Гадаю, кожен з нас може щось робити по-своєму, і не робити також по-своєму, зрештою, хіба це так важливо – обов’язково щось робити? Набагато краще не заважати іншим жити і оте щось робити. Дитина не почуває себе товаром, бо увесь світ належить їй. І ті живі створіння, яких ми називаємо нерозумними, зовсім не переймаються тим, який внесок вони зроблять у одну з багатьох вавилонських веж, і що за це отримають навзамін.
“Люди – таки дивні істоти”, – сказав Маленький принц, помандрувавши по різних планетах. Набагато важливіше полити троянду, чи нагодувати пташок узимку, аніж створювати власний імідж, аби привабити солідних покупців. Наші дипломи – цінник на товарі, який зветься людиною, бо купують не лише вміння, а й тіло з душею. Солідний покупець мусить ретельно перевірити якість товару, навіть заглянути в зуби, якщо цього побажає. Усе це врешті нудно – підміняти неповторність серійністю, штампуванням, та й смішно, коли дивишся очима Маленького принца. Певно є різниця у тому, яким чином ми потрапляємо до сіті, яку чомусь називають життям, ніби машина живе: свідомо, з готовністю, чи нас заманюють туди лестощами, підкупом, терором. Якщо ви досягли успіху, то хіба не все одно? А коли ви невдаха, то відчуєте, як сіть пригинає вас до землі, впинаючись у тіло. Ви бачите ту сіть, розіпнуту над землею людей, і цього досить, щоб змиритись з несправедливістю, злом, жорстокістю, і повірити в милосердного Бога, який роздає гроші й маєтки кожному, хто зуміє догодити молитвою.
Шкода, але такого Бога не існує.