Виникнення та шляхи, напрямки розвитку економічної теорії.

Економічна теорія як наука

Економіка – це уміння користуватися життям найкращим чином (Бернард Шоу).

1. Виникнення та шляхи, напрямки розвитку економічної теорії.

2. Предмет теоретичної економіки.

3. Функції теоретичної економіки та її місце в системі економічних наук.

4. Методологія теоретичної економіки.

5. Економічні категорії, закони і принципи.

 

Виникнення та шляхи, напрямки розвитку економічної теорії.

 

Перші спроби вивчення економічних явищ мали місце ще в працях мислителів Давнього Єгипту (“Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара”– XХII ст. до н.е., “Проречення Іпусера”- VIII ст. до н.е.), Вавілону (“Закони царя Хаммурапі”- XVIII ст. до н.е.), Індії (“Артхашастра” – між IV та III ст. до н.е., “Закони Ману” – близько II ст. до н.е. – I ст. н.е.), Китаю (“Конфуцій” – VI – V ст. до н.е.). Мислителі стародавнього світу робили спроби з’ясувати внутрішню природу економічного розвитку та формували окремі елементи економічних знань.

Особливо слід підкреслити внесок в економічну теорію вчених Стародавньої Греції: Ксенофонта (бл. 430 – 355/354 до н.е.), Платона (428/427 – 348/347 до н.е.), Аристотеля(384 – 322 до н.е.).

Свої економічні погляди Ксенофонт виклав у багатьох працях, головною з яких є “Домострой”. У них дано характеристику рабовласницького господарства. Визнаючи рабство природним і правомірним, Ксенофонт виступив за колективні форми рабоволодіння як такі, що нейтралізують деякі суперечності рабовласницького ладу. Він давав поради щодо поліпшення організації господарства і підвищення продуктивності праці рабів. Для цього як він гадав, треба використовувати матеріальні стимули й різноманітні засоби “морального” впливу на рабів, що примусило б їх працювати краще.

Ксенофонт був прихильником натурального господарства, як більш стійкого й надійного. Сільське господарство – це, на його думку, найважливіша галузь економіки (“землеробство – мати й годувальниця всіх професій”). Він не залишав без уваги і проблеми товарно-грошових відносин з огляду на можливість їх використання для зміцнення натурального господарства. Ксенофонт одним із перших зрозумів важливість поділу праці, визнавши потребу у спеціалізації виробників.

Заслугою Ксенофонта є постановка питання про подвійне використання блага – як споживної цінності та як мінової.

Платон свої економічні погляди виклав у працях “Держава” та “Закони”. В першій праці він оприлюднив свою концепцію ідеальної держави. Держава складається з багатих і бідних, що, на думку цього мислителя, випливає з самої природи людей, через що є нездоланною. Проте кожна людина повинна отримувати свою частку відповідно до своїх здібностей, що і є справедливим. Із тези, що люди від природи наділені неоднаковими здібностями, випливає необхідність закріпити їх поділ за заняттями. Займаючись лише одним видом праці, людина свої потреби може задовольняти через обмін продуктами. Унаслідок цього з’являються ринок, торгівля і гроші. До торгівлі Платон ставиться зневажливо: нею повинні займатися варвари-іноземці.

У “Законах” Платон пропонує ще один варіант держави, де має місце рівномірний розподіл землі, що сприятиме подоланню соціальних суперечностей. Землеробство – найважливіша галузь економіки, економічної основи держави. Разом з тим Платон визнає і важливість ремесел в економічному житті країни.

Своєї вершини економічна думка стародавньої Греції досягла у працях Арістотеля – найвидатнішого мислителя давнини. Він розділив науку про багатство на економіку (виробництво благ для задоволення потреб людей) та хрематистику (накопичення грошей шляхом лихварства). Протиставлення економіки і хрематистики привело Аристотеля до аналізу внутрішньої природи товару та обміну. Аристотель перший намітив розмежування між споживчою вартістю та вартістю товару. У вартості товару він відкриває відносини. Економічні погляди стародавніх греків, а особливо Аристотеля, становлять відправну точку сучасної економічної науки, формування економічної науки як системи знань.

Важливі соціально-економічні проблеми розглядали мислителі Стародавнього Риму. Передовсім це були проблеми раціональної організації рабовласницьких господарств та аграрні проблеми. Так у трактаті “Землеробство”, написаному Марком Порцієм Катоном Старшим(234-149 рр. до н.е.) узагальнюється досвід і даються практичні рекомендації щодо ведення натурального рабовласницького господарства з певною ринковою орієнтацією. Катон вважає землеробство за найпочесніше та найшляхетніше заняття. Про необхідність проведення аграрних реформ писали брати Гракхи- Тиберій (162-133 рр. до н.е.) і Гай(153-121 рр. до н.е.). Запропоновані ними аграрні проекти були прийняті і частково реалізовані. Пізніше аграрні проблеми досліджували Марк Теренцій Варрон (116-27 рр. до н.е) та Луцій Юній Модерато Колумелла (1 ст. н.е.)

Немало серйозних економічних спостережень є в працях мислителів середньовіччя - Фоми Аквінського (1225/26-1274 ), Ніколая Орема (1323- 1382 ), Ібн-Хальдуна(1332-1406). Є вони і в Біблії, Корані та багатьох інших джерелах, зокрема у літописі Київської Русі “Повість временних літ”.щд

Та не дивлячись на те, що економічні погляди зародились давно, економічна теорія як самостійна наука відносно молода.

Формування її перших шкіл належить до тих часів нової історії людства, коли товарне господарство почало набувати загального характеру, в період зародження капіталізму. Ці явища були зумовлені Великими географічними відкриттями. Це були зачатки формування світового капіталістичного ринку та торгівлі, як внутрішніх, так і зовнішніх.

Оскільки товарні відносини охопили передусім сферу торгівлі, то й першою в нові часи (XV-XVII ст.) склалася школа меркантилістів ( від італійського merkante – торговець, купець).

Значний вклад у розвиток ідей меркантилізму внесли Г.Скаруффі (1519-1584) в Італії, У.Стаффорд (1554-1612) в Англії. Це так звані “ранні меркантилісти”, прихильники концепції грошового балансу. Вони пропонували залучати в країну гроші з-за кордону та зберігати їх у самій цій країні. Друга хвиля - Т. Мен (1571-1641) в Англії,А.Серра(XVI-XVII ст.) в Іспанії, А.Монкретьєн (1575-1621) у Франції та Іван Посошков (1652-1726) у Росії—“пізні” меркантилісти, прихильники теорії “торгівельного балансу”,згідно з якою держава стає багатшою, чим більшою є різниця між вартістю вивезених іввезених товарів. А.Монкретьєн ще й подарував назву науці, яка появиться тільки через півтора століття, надрукувавши у 1615 р. “Трактат політичної економії”.

Меркантилізм як течія економічної думки не виступає ще як економічна наука. Всі трактати меркантилістів носять загалом описовий характер і не містять теоретичного аналізу. Доктрина меркантилістів зводилась до практичних рекомендацій по нагромадженню приватного та національного багатства. Дослідження ведуться ними тільки у сфері обігу, але з другого боку меркантилісти нагромадили багатий фактичний матеріал про загадки капіталістичного господарювання і цим сприяли виникненню класичної економічної науки, представники якої уже намагаються проникнути в суть економічних явищ.

Родоначальниками класичної школи є В.Петті(1623–1687) в Англії та П.Буагільбер(1646-1714) і фізіократи у Франції.

В. Петті - перший критик меркантилістів, рахував, що праця це батько і активний принцип багатства, а земля – його мати, за що К.Маркс називав його “батьком політичної економії” [2] і “найгеніальнішим та найоригінальнішим дослідником-економістом” [3], а А.В.Анікін у праці “Юність науки” називає В.Петті “Колумбом політичної економії”.[4]

На відміну від меркантилістів багатство, на думку В.Петті, утворюють не тільки коштовні метали та камені, включаючи гроші, а і землі країни, будинки, товари і навіть домашнє майно.

Несприйняття меркантилістичних ідей відобразилося у творчості В.Петтіне тільки у зв’язку з характеристикоюсутності багатства та шляхів його збільшення, а і у прагненні з’ясувати природу походження вартості товарів, а також причин, що впливають на рівень їх цінності на ринку. Трактування, запропоновані ним у зв’язку з цим, пізніше дали змогу визнати його першим автором трудової теорії вартості. яка стане одною із головних ознак класичної політичної економії у цілому.

Багато цінних ідей В.Петті з приводу доходів робітників і власників грошового капіталу та землевласників також послужили основою для теоретичних досліджень наступних представників “класичної школи”.

Найбільш повно свої погляди вчений виклав у творі “Трактат про податки і збори” (1662), який став найважливішим економічним твором XVII століття.

Внесок П.Буагільбера у економічну науку полягає в тому, що його твори стали теоретико-методологічною базою розвінчання ідей меркантилізму, формували специфічні традиції “французької школи” наукової політичної економії, та сприяли обґрунтуванню трудової теорії вартості. Важлива праця – “Звинувачення Франції” (1707).

Представники школи фізіократів на чолі з Ф.Кене (1694-1774), Ж.Тюрго(1727-1781), В.Мірабо (1715-1789), В.Ф.Гурне (1712 – 1759) перенесли питання про походження багатства із сфери обігу в сферу виробництва і цим заклали основу для реальної економічної науки. Об’єктом свого дослідження вони зробили землеробство, яке оголосили єдиною продуктивною галуззю, де створюється багатство.

Найбільшою заслугою фізіократів перед економічною наукою є праця Ф. Кене ”Економічна таблиця” (1758 р.). В цій праці Ф Кене вперше в історії економічної теорії робить спробу показати головні пропорції та лінії реалізації суспільного продукту країни. По суті це була перша спроба макроекономічного аналізу, в якому головним поняттям є валовий національний продукт. Ідея Ф. Кене стала першоосновою наступних економічних моделей.

Особливе місце в розвитку і формуванні класичної політичної економії належить великому шотландцю - Адаму Сміту (1723-1790). Саме він вперше виклав економічну теорію, як систему знань у взаємозв’язку всіх її елементів, як цілісну науку.

У своїй праці “Дослідження про природу й причини багатства народів” (1776) А.Сміт заклав основи досліджень поділу праці, трудової теорії вартості, науково обґрунтував походження прибутку та ін. Вже в перших рядках книги автор твердить, що економіка будь-якої країни, розвиваючись, множить багатство народу не тому, що ці багатства є грошима, як рахували меркантилісти, а тому, що їх слід вбачати в матеріальних ресурсах, створених працею народу.

Високо оцінюючи значення поділу праці та спеціалізації як фактора розвитку продуктивних сил, А. Сміт прийшов до геніального висновку в теорії обміну. За А.Смітом, обмін і еквівалентний і взаємовигідний. Це означає, пише В.З.Балікоєв,[5] що обмінюються не тільки еквіваленти за вартістю, але і однакові, суб’єктивно оцінені, цінності.

З’ясовуючи правила, у відповідності до яких люди обмінюються товарами; правила , які визначають мінову вартість товару, А.Сміт дає три трактування, три концепції вартості.

З одного боку, визнаючи рівнозначність всіх видів продуктивної праці з точки зору створення вартості, вартість ні що інше, як кількість необхідної праці, що втілена втоварі. Тобто, праця є не тільки джерелом багатства, а і мірою вартості.

Друга концепція зводиться до того, що вартість визначається тією кількістю прац, яку можна купити за даний товар. В умовах простого товарного виробництва принципової різниці між першою та другою концепцією немає. В умовах же капіталістичного виробництва, де існує капітал і наймана праця, виникає інша картина. Підприємець отримує більшу вартість, ніж платить за працю. В наявності порушення принципу еквівалентності, яка є основою трудової теорії вартості. Уникаючи цього протиріччя, А.Сміт робить висновок, що вартість визначається працею тільки у “первісному” стані суспільства, під яким розумів всі докапіталістичні форми господарювання.

В умовах капіталістичного виробництва вартість, на думку А.Сміта, складається із витрат які включають заробітну плату, прибуток і ренту. Він пише: “Заробітна плата,прибуток і рента є трьома основними первісними джерелами будь-якого доходу, рівно як і будь-якої мінової вартості”. [6] І ціна, чи мінова вартість всякого товару, зводиться до всіх трьох вказаних частин. Ця концепція А.Сміта стала основою теорії, яка пізніше отримала назву трьох факторів виробництва.

Одне із суттєвих відкриттів А. Сміта полягає у визначенні ним вартості робочої сили на відміну її від вартості, яку ця робоча сила створює, а це означає, що товари обмінюються вже не просто пропорційно затратам праці, а пропорційно витратам виробництва.

А.Сміт розвинув учення про об’єктивні економічні закони, які керують виробництвом, де створюється національне багатство. Він притримувався ідеї “природної гармонії”, або рівноваги, яка встановлюється в економіці стихійно, без державного втручання. Саме ця ідея стала основою загальої теорії ринку, особливо в частині механізму його функціонування і принесла А.Сміту неминущу славу одного з кращих економістів всіх часів. Він переконливо обґрунтував, що кожна “окрема людина … має на увазі власну вигоду, а зовсім не інтереси суспільства … причому в цьому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою скеровується до мети, яка зовсім і не входила в її наміри … ” і що, “переслідуючи свої власні інтереси, вона часто більш дійовим чином служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне зробити це”. [7] Іншими словами, за Смітом, тиск ринку скеровує егоїстичні дії суб’єктів господарювання у суспільно необхідному напрямі. Його ідея “невидимої руки ринку” є нічим іншим, як з’ясуванням механізму саморегулювання ринкової системи .

Таким чином, “у кожному цивілізованому суспільстві” діють всесильні і невідворотні економічні закони – в цьому лейтмотив методології дослідження А.Сміта. Неодмінною умовою для того, щоб економічні закони діяли, є, по переконанню А.Сміта, вільна конкуренція. Тільки вона, рахує вчений, може позбавити учасників ринку влади над ціною. Прихильність цій ідеї була очевидною в працях всіх кращих представників класичної політичної економії,

Нового розвитку класична політична економія набула в працях Давида Рікардо (1772 - 1823). Він очистив економічну теорію від багатьох помилок попередників і звільнив трудову теорію вартості від внутрішніх протиріч. Д.Рікардо розв’язав багато конкретних економічних проблем, сформулював закон вартості. Політичну економію виклав у чіткій логічній послідовності. Його праця “Начала політичної економії та оподаткування” (1818р.) - вершина класичної політичної економії.

Подальша розробка економічної теорії здійснювалась за двома основними напрямками: марксистським та маржиналістським.

Перший напрямок – це своєрідний розвиток класичної політекономії в тій її частині, де розглядається трудова теорія вартості. Марксистська, або пролетарська політична економія сформувалася на ґрунті загострення революційної боротьби пролетаріату за свої права у країнах Західної Європи в другій половині XIX ст. Родоначальниками цього вчення були німецькі вчені – філософи і економісти Карл Маркс (1818 - 1883) та Фрідріх Енгельс (1820 - 1895).

В головній праці К.Маркса “Капітал” (1-й том вийшов у 1867 р.) робиться спроба на матеріалістичній основі показати розвиток людської історії як послідовну закономірну зміну одного способу виробництва іншим. На відміну від представників класичної політичної економії, які розглядали капіталістичний спосіб виробництва як вічний і незмінний, К.Маркс вказує на його тимчасовий характер і саме з цих позицій досліджує його.

Основу марксистської теорії становила концепція капіталістичної експлуатації, зубожіння мас та утвердження нового, соціалістичного ладу. На переконання К.Маркса, капіталізм, ера якого “бере початок у XVI столітті” виключає гуманізацію суспільства і демократію через приватну власність на засоби виробництва та анархію ринку. У цій системі працюють заради прибутку, має місце експлуатація одного класу іншим, а людина (і підприємець і робітник) стає чужою сама собі, так як не може самореалізуватися у праці, яка деградувала лише у засіб існування в умовах непередбачуваного ринку і жорсткої конкурентної боротьби. А що торкається дійсної свободи поза працею, тобто вільного часу, то він, за Марксом, “мірилом багатства” стане не при капіталізмі, а при комунізмі. Проте у автора “Капіталу” дійсно, пише Арон, “немає ніяких переконливих даних ні про той момент, коли капіталізм перестане функціонувати, ні навіть про те, що в даний конкретний момент він повинен перестати функціонувати… Маркс навів певну кількість доказів, які дозволяють рахувати, що капіталістичний устрій буде все гірше і гірше функціонувати, проте він не довів економічно, що внутрішні протиріччя капіталізму зруйнують його” [8]

Ідеї К. Маркса про суто експлуататорський характер капіталістичного способу виробництва, тим більше про поглиблення і посилення цього характеру, про посилення абсолютного і відносного зубожіння пролетаріату, а також про кінцеву загибель капіталізму виявились помилковими і не підтвердженими історично.

Другим напрямком розвитку економічної теорії, як відмічалось, був маржиналізм (від французькогоmarginal– крайній, граничний).

Одним із основних постулатів класичної політичної економії було положення про те, що в основі вартості і ціни товарів лежать затрати праці (чи в іншому варіанті – витрати виробництва). Але одночасно жила ідея, яка йшла ще від Аристотеля, що мінова вартість і ціна товару визначається інтенсивністю прагнення осіб що вступають в обмін. “Зірковий час” цієї ідеї припав на 70-80-ті роки XIX ст. Цей період ввійшов в історію економічної думки як “маржиналістська революція”.Термін “маржиналістська революція” використовують тоді, коли мова йде про незалежне відкриття в 70-х роках XIX ст. К.Менгером (Австрія), С.Джевонсом (Англія) та Л.Вальрасом (Швейцарія) принципу спадної граничної корисності. Суть цього принципу чи закону добре відома: корисність, яку приносить кожна наступна одиниця даного товару (саме її і називають граничною корисністю) менше корисності попередньої одиниці товару.

Аналіз граничних прирощень корисності товарів і означав перехід в економічній науці до аналізу граничних величин, аналізу диференційних рівнянь та похідних. Але що є ще більш суттєвим – змінився предмет дослідження. Центральними питаннями економічної науки стали питання дослідження індивідуальної людської психології, поведінки суб’єктів економіки (споживача і фірми) в умовах обмежених ресурсів.

“Батьком” маржиналістського напрямку економічної теорії сьогодні вважають Г.Госсена (1810 - 1858), який (що з’ясувалось пізніше) ще у 1854р. в праці “Розвиток законів суспільного життя і правил людської діяльності, що з них випливають” сформулював ряд важливих положень теорії граничної корисності, котрі увійшли в економічну науку під назвою першого та другого законів Госсена.

Головні принципи теорії граничної корисності сформулювали Карл Менгер (1840-1921), Ойген Бем-Баверк (1851-1914) та Фрідріх Візер (1851-1928) – представники так званої австрійської школи маржиналізму.

Для представників цієї школи характерний крайній психологізм при трактуванні економічних явищ. Причому головною сферою, де стикаються психології господарських суб’єктів є не виробництво, а ринок. Одним із методологічних принципів австрійської школи є те, що споживанню належить примат над виробництвом.

Ідеї австрійської школи ввійшли складовою частиною до багатьох інших шкіл цієї теорії: математичної, граничної продуктивності, кембріджської.

Математичні концепції політичної економії беруть початок у працях Й. фон Тюнена, Д.Бернуллі, А.Курноі спираються, переважно, на теорії суб’єктивної корисності та продуктивності факторів виробництва. Виникнення математичної концепції економічної рівноваги зумовлене перетворенням капіталізму на розвинуту господарську систему з високим рівнем взаємозв’язку та однорідності всіх її частин і елементів, а також розвитком математики. У цілісному вигляді математичну теорію економічної рівноваги репрезентують праці французького математика-економіста Леона Вальраса(1834-1916) та італійського економістаВільфредо Парето (1848-1923).

Теорія граничної продуктивності або американська школа сформувалась в кінці XIX – на початку XX ст. і подібно до австрійської математичної та кембріджської (про неї нижче) широко використовувала ідеї суб’єктивізму та психологізму. Її засновник Джон Бейтс Кларк(1847-1938) всебічно обґрунтував принцип маржиналізму і створив теорію в якій економічна наука розбита на два розділи - статику й динаміку. Вихідним моментом вивчення має бути аналіз статики, тобто стану економічної рівноваги. Центральне місце в економічній науці Дж.-Б. Кларк відводив теорії розподілу. Згідно з його концепцією розподіл доходів здійснюється на основі принципів граничного аналізу цін факторів виробництва. Саме цю концепцію і прийнято в економічній літературі називати “законом граничної продуктивності”.

Кембріджська школа виникла в Англії наприкінці XIX ст. в період зростання рівня концентрації та монополізації виробництва і ускладнення умов функціонування підприємства. Головну увагу ця школа зосередила на розвитку мікроекономічного аналізу економічних явищ, що сприяло розвитку важливого розділу економічної теорії –мікроекономіки, яка передовсім займається проблемами ціноутворення на рівні окремих товарів, підприємств, ринків. Представник кембріджськоїшколи, засновникнеокласичної теорії Альфред Маршалл (1842 – 1924), відмовившись від пошуків “джерела” (цінності) вартості, тобто від причинно-наслідкового аналізу, застосував функціональний аналіз економічних явищ за принципом взаємного впливу. Крім того він ввів нові інструменти цього аналізу, такі як еластичність попиту, надлишок споживача,надлишок попиту, представницька фірма, що мало велике значення для розробки теоретичних основ економічної політики фірми, розробив свою теорію цінності і на її основі теорії ціни, згідно з якою ринкова ціна є рівноважна функціональних залежностей попиту і пропозиції. А.Маршалл вперше поєднав дослідження економічних процесів з математичним апаратом.

Сучасна економічна наука отримала досить поширену назву-економічна теорія, а в англо-американській літературі - „економікс”. Цей термін також запропонував А.Маршалл в праці „Принципи економіки” (1890 р.). Якщо раніше політична економія, економічна теорія представляли собою одне й те ж саме, то поступово, починаючи саме з А. Маршалла, ці два поняття розходяться. Політична економія, як вона і виникла, займає фундаментальні позиції в економічній теорії, а остання перетворилася в загальну економічну теорію, а більш прикладна її частина, де розв’язуються, відносно більш конкретні задачі, виростає тепер у два самостійних розділи: макро - та мікро- економіку. Найбільш видатні економісти Заходу і сьогодні займаються глобальними, фундаментальними політико-економічними проблемами. Їхні імена залишилися в економічній теорії завдяки розробці цих проблем.

Нового напрямку набула економічна теорія після світової економічної кризи 1929-1933рр. Вона зумовила виникнення нових проблем наукового дослідження, які не втратили своєї актуальності і в наші дні, бо головним їх змістом є державне регулювання економіки у ринковому господарстві. Фактично це означало зміну дослідницької парадигми економічної теорії. Положення про те, що рівновага, як би вона не визначалась, є типовим станом економіки, відхилення від якого випадкові і поступово зникають (класики, неокласики, включаючи монетаристів) поступилося місцем нерівноважній парадигмі. Ця парадигма прийшла в двох різних формах. В одній з них (м’яка форма) головне значення має не рівновага, а пристосування до рівноваги (Дж.М.Кейнс). Більш жорстка форма стверджує, що типовим є нескінченна еволюція економіки, перехід з одного стану рівноваги у інший, що Й.Шумпетер називав економічним розвитком.

Починаючи саме з світової кризи 1929-1933рр. беруть початок два теоретичних напрямки, які були націлені на розв’язання проблем державного регулювання. Один з них опирається на вчення Дж. М. Кейнса і його послідовників і називається: кейнсіанство , а інше, альтернативне вченню Дж. М. Кейнса – неолібералізм (виник як альтернатива кейнсіанству і одночасно з ним, і утвердився як новий підхід у неокласичному напрямку, особливо після другої світової війни).

Засновник теорії кейнсіанства або регульованого капіталізмуДжон Мейнард Кейнс(1883-1946), на відміну від багатьох інших західних економістів, критично проаналізував капіталістичну економіку і прийшов до висновку, що капіталізм вільної конкуренції вже вичерпав себе, втратив здатність до саморегулювання, тому в інтересах всіх, його економіка повинна регулюватись державою. Дж. М. Кейнс розробив конкретний механізм цього регулювання, переключивши увагу з проблеми пропозиції ресурсів (неокласична школа) на проблему ефективного попиту і висунув теорію мультиплікатора. Важелі державного втручання в економіку були вказані в його головній праці „Загальна теорія зайнятості, процента та грошей” (1936 р.). Теорія державного регулювання відіграла визначну роль у стабілізації капіталістичної економіки після кризи 1929 - 1933 рр. та після другої світової війни. Дж .М. Кейнс справедливо рахується великим економістом XX ст., спасителем капіталізму.

Сьогодні кейнсіанство розвивається в двох напрямах. В руслі першого (ортодоксального) робляться спроби створити деяку загальну теорію із теорій Дж. М. Кейнса та неокласиків. Цей напрям реалізується в працях Дж. Хікса (1904-1989)таЕ. Філіпса .

Дж.Хікс – лауреат Нобелівської премії (1972 р.) у 1937 р. побудував широко відому “модель доходу-витрат”, або модель взаємодії кривих IS-LM, де крива IS показує співвідношення між процентною ставкою і рівноважним доходом, який визначається рівністю запланованих заощаджень і інвестицій. Крива LM виражає рівноважні відношення міжпопитом і пропозицією грошей при даному рівні цін. Точка перетину кривих задовольняє подвійну умову грошової рівноваги. У моделі відображено сутність кейнсіанської системи, щоправда вона не пов’язана із ринком праці ( пізніше Е.Хансендоповнить цю діаграму рівнянням попиту та пропозиціїна ринку праці).

Е.Філіпс (1958) розглянув співвідношення між часткою безробітних в сукупній чисельності працездатного населення та годинними ставками зарплати, а також індексом споживчих цін і з’ясував таку залежність: високі темпи інфляції повинні супроводжуватись низьким рівнем безробіття, і навпаки. Він вперше встановив, що ріст грошового виразу зарплати може відбуватись при помітному рівні безробіття. Кейнсіанська надія на одночасне досягнення стійкості цін і (майже) повної зайнятості шляхом збільшення ефективногопопиту поступилася місцем поняттю вибору між стабільністю цін і повною зайнятістю.

Другий напрям відображує прагнення придати динаміки кейнсіанству. В цьому руслі розвивається такі течії як: неокейнсіанство, побудоване на врахуванні системи “мультиплікатор-акселератор” і моделюванні економічної динаміки з використанням характеристик взаємозв’язку заощадження та споживання ( Р. Харрод(1900-1978)таЕ. Домар (1914 р.н.), ім’я яких носить рівняння економічного зростання ); ліве кейнсіанство, яке в подальшому влилось в більш широку течію – посткейнсіанство. Найбільш яскравими представниками цього напрямку були Джоан Вайолет Робінсон(1903 - 1983), а такожН.Калдор, П. Сраффа, К. Куріхара, які розробляли реформістський, дрібнобуржуазний варіант кейнсіанської теорії, спрямований на захист інтересів немонополістичного капіталу, фермерів, інтелігенції, робітників. Впливові американські економісти Р. Клаудер, Х.Мінскі, П. Девідсон представляють монетаристське посткейнсіанство.

Один із найвпливовіших економістів XX ст., лауреат Нобелівської премії (1970) Пол Семюельсон(1915 р.н.) висунув ідею неокласичного синтезу, яка завершила протистояння концепції Дж.М. Кейнса і неокласичної школи. З позицій неокласичного синтезу теорія Дж.М. Кейнса розглядається як варіант традиційного неокласичного підходу. Залежно від стану економіки пропонується використовувати рецепти кейнсіанства (державного регулювання) або обмеження державного впливу на економіку, що пропонується неокласичною концепцією. Таким чином, розглядаючи західну економічну систему як змішану, П. Семюєльсон та його прихильники, не абсолютизують регулятивного впливу ринку на економіку й визнають ситуативну ефективність різних методів державного впливу на економіку.

Вагомим словом сучасної економічної думки заходу рахується монетаризм (належить до неокласичного напрямку) - теорія, яка була розроблена чікагським економістом, лауреатом Нобелівської премії (1976) Мілтоном Фрідменом(нар. 1912 р.) і є вагомим словом сучасної економічної думки заходу. Прихильники монетаризму рахують гроші вирішальним фактором відтворення. Держава може впливати на економіку, вважають вони, регулювати її за рахунок формування попиту на гроші, так як сампопит на гроші тісно взаємопов’язаний з динамікою цін, рухом позичкового процента та інфляції.

Саме тому монетаристи виступають проти втручання держави в економіку, визнаючи її роль тільки у контролі над грошовою масою, а також в управлінні емісією грошей, державним бюджетом та підтримці достатньо високого рівня позичкового процента. Монетаристи виходять із існуючого зв’язку кількості грошей та наявного доходу, а так як цей зв’язок економічно закономірний, то вони виступають проти будь-якого соціального захисту населення. Соціальна політика, на думку М.Фрідмена, веде до демотивації економічної діяльності людей і в кінцевому рахунку тільки погіршує, а не покращує економічний стан як окремих громадян, так і країни в цілому.

До оновлених напрямів неокласичної концепції відносяться, крім монетаризму, теорія раціональних очікувань та теорія пропозиції. Ці теорії характерізуються крайнім радикалізмом, заперечують необхідність втручання держави в економіку.

Так теорія раціональних очікувань (Дж.Мут- автор ідеї, лауреат Нобелівської премії Роберт Лукас, Т.Сержант, Н.Уоллес) обгрунтовує тезу, що економічні суб’єкти (корпорації, споживачі) з допомогою комп’ютерізації можуть раціонально використовувати інформацію і оперативно реагувати на зрушення в економічній діяльності та ринкових відносинах. В цій теорії багато суб’єктивних моментів які не завжди піддаються врахуванню та вимірюванню: неможливість передбачити які економічні програми уряду викличуть у населення більшу довіру, доступність інформації не однакова для рядового споживача і урядового чиновника, неможливість передбачення через який проміжок часу до виробника і споживача потрапить необхідна економічна інформація.

Теорія пропозиції сформувалась у 70-80рр. XX ст. в Англії таСША.ЇЇ представникиА.Лаффер, Р.Барроу, П.Еванс, Дж.Елліотрахують, що стимулювання попиту явно не приведе до позитивних довготермінових наслідків, тому держава повинна проводити політику заохочування накопичення капіталу, інвестицій у приватному бізнесі, для чого в першу чергу необхідно знижувати податки з підприємств. Це буде додатковим стимулом підвищення продуктивності, ефективності підприємств, а значить маса

податкових надходжень зросте, не дивлячись на зменшення її норми. Таким чином зниження податків не приведе до росту дефіциту держбюджету, вказує один із засновників цієї теорії Анрі Лаффер і ілюструє її за допомогою кривої, яка носить його ім’я.

Як уже відмічалось вище, у 70-х роках XX ст. у розвитку неокласичного аналізу намітились два підходи, виникли дві школи: американський монетаризм та неолібералізм, який ліг в основу економічної політики західної Германії. Духовним батьком цієї теорії став німецький економіст Вальтер Ойкен(1851-1950). Пізніше Людвіг Єрхард(1897-1977) забезпечив її практичну реалізацію. Суть теорії полягає у тому, що:

- держава задає “правила гри” для всіх членів суспільства і слідкує за чітким виконанням цих правил і, разом з тим, не вмішується в механізм конкуренції. «Конкуренція – наскільки це можливо, планування – наскільки це необхідно». Це критерій неолібералізму;

- і державою, і підприємцями, і установами повинна проводитися одна політика – політика реалізації соціальних гарантій та соціальної захищеності всіх членів суспільства. Кожен громадянин повинен бути впевненим в тому, що матиме роботу, добру заробітну плату, пенсію і також гарантію, що у всі часи будуть зберігатися його громадянські права та свободи.

Якісно новим напрямком економічної думки рахується інституціоналізм, який увібрав у себе кращі теоретико-методологічні дослідження кон’юнктури ринку попередніх шкіл економічної теорії, а також методологічний інструментарій історичної думки Німеччини XIX ст. (для дослідження проблем “соціальної психології” суспільства).

Становлення цього напряму пов’язують з іменами американських вчених Т.Веблена (1857-1929), Д. Коммонса(1862-1945) та В. Мітчелла (1874-1948), які започаткували соціально-псиологічний, соціально-правовий та кон’юнктурно-статистичний напрями інституціоналізму. Ці вчені рахують рушійною силою суспільного розвитку такі інститути як монополія, корпорація, держава, профспілки, різноманітні соціальні заклади, юридичні норми, інстинкти тощо.

Крім перерахованих напрямів інституціоналізму, слід ще назвати інституціонально-соціальний підхід до розв’язання економічних проблем та неоінстітуціоналізм.

Перший за своїм складом напрям не однорідний. В ньому чітко проявляється консервативне крило (А.Берлі. Д.Бернхем, А.Грачі, У.Ростоу) та активне ліберальне крило, представники якого відстоюють ідєю створення системи соціального контролю над економікою (Р.Хейлбронер, Л.Туроу), обґрунтовують тезу про заміну влади ринку рішенням менеджерів (Дж.Гелбрейт).

Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримав визнання у 80-90-х роках XX ст. Це виразилось у присудженні Нобелівські премії з економіки його найвидатнішим представникам Рональду Коузу(1991) та Дугласу Нортуі Роберту Фогелю (1993).

У своїй нобелівській промові Р.Коуз ставить у докір традиційній теорії її відірваність від життя: “Те, що вивчається, є системою, яка живе в уяві економістів, а не в дійсності. Я назвав цей результат “економічноютеорією класної дошки”. Свою ж заслугу Р.Коуз вбачає у “доведенні важливості для роботи економічної системи того, що може бути названо інституційною структурою виробництва”. [9]

Р.Коуз ввів у економічну теорію новий клас витрат, які отримали назву трансакційних. Неокласична теорія знала два види обмежень – фізичні, породжені рідкісністю ресурсів, і технологічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів. Р.Коуз же здійснив спробу пояснити закономірності, які керують процесом виникнення і зростання фірми. Фірма зростає до тієї межі, доки економія на витратах, пов’язаних із укладанням ринкових угод, не почне перекриватися збільшенням витрат, пов’язаних з використанням адміністративного механізму.

Найважливіші висновки теорії трансакційногопідходу такі:на ринку конкурують фірми різного типу. Процвітання кращих і відмирання гірших організаційних фірм визначається в кінцевому підсумку їх здатністю забезпечувати економію трансакційних витрат.

Із короткого огляду історії розвитку і становлення економічної теорії як науки можна зробити головний висновок. Він полягає в тому, що зміна економічних теорій в часі не слід розглядати просто як перехід від примітивної та неправильної думки до все більш серйозної та правильної. В дійсності рух економічної думки відбувається начебто у двох площинах. В одній з них зміна економічних поглядів відображує поглиблення, розширення та виправлення минулих знань. В другій площині розвиток економічної науки в часі веде до росту альтернативних поглядів, які не сумісні поміж собою. Таким чином питання про те , яке з них “більш правильне”, позбавлене сенсу.

Исторія економічної думки як науки - це історія спроб зрозуміти дії економіки, побудованої на ринкових операціях. Саме дослідження проблем ринкового обміну дало початковий імпульс економічній науці (згадаємо погляди Арістотеля). Кожна з цих спроб допомагає з’ясувати характер певних зв’язків в економіці. Кожна теорія допомагає зрозуміти складність та взаємозалежність всіх економічних перемінних і уникнути властивої людині схильності шукати прості та ясні, але неправильні рішення складних проблем.