Як встигали поєднувати такі різноманітні види діяльності.

Проста філософія життя, котра допомогла Надії Петросян у всьому – від блискучої кар’єри головного спеціаліста відділу з питань фізичної культури та спорту до створення прекрасної родини і мудрого виховання дітей та онуків. Мабуть, молоді варто взяти до уваги, адже рівняємось на кращих.

Надіє Петрівно, де пройшло Ваше дитинство? Що найбільше запам’яталося?

– Я народилася в місті Фастові. Найбільше, мабуть, запам’ятався момент народження з розмов мами. Справа в тому, що я народилася вдома. Тато з двома старшими сестричками був у друзів. І почалась сильна гроза, тому завезти маму до пологового було нікому. Саме в той час я і «попросилася» на світ. Народити мамі допомогла сусідка-медсестра. Виховувати мене допомагала бабуся та старші сестрички (нас у батьків було троє). Ще запам’яталась власна активність. На вулиці дівчат не було – лише самі хлопці. Справжня «дитина вулиці»– в хорошому розумінні – я вміла грати у всі парубоцькі ігри: волейбол, баскетбол та ін.

– Якою була ваша родина?

– Тато працював механіком рухомого складу, мама – кухарем.

Які риси характеру батьків помічаєте за собою?

– В молодості я була більш схожою на маму. Оточуючі навіть зазначали, що я її маленька копія. А з віком, розумію, що стаю схожою на тата. Саме впевненість в собі та внутрішній спокій дав мені ненько. Я не пам’ятаю, щоб батько сильно підвищував на нас голос чи фізично наказував. Також він ніколи не сидів без роботи. Завжди знаходив собі заняття. Так і я виросла спокійною, врівноваженою, охочою до роботи людиною.

Що найбільше запам’яталося з дитячих років?

– О! Мабуть свято Першого дзвоника. Так сталося, що я прийшла зі старшою сестрою. Вона мене лишила в класі, а я чомусь забарилася. Всіх діток випускники розібрали на лінійку, лиш я зосталася сама в класній кімнаті. Йти шукати решту дітей навіть не збиралася, і святковий букет поклала просто на підвіконня. Аж раптом нагодилася середня сестричка, і перше «доросле свято» було врятоване!

Якими були ваші дитячі мрії про майбутню професію?

– Як такої конкретної мрії я не мала. Лише коли в 2 класі сестра віддали мене на секцію спортивної гімнастики, почала задумуватися над вибором майбутньої професії. Після 8 класу на зміну прийшли заняття з волейболу. До речі, з гімнастики маю I дорослий розряд. Свого часу була і чемпіонкою міста і призеркою різних олімпіад. Чомусь саме цей вид спорту був популярний у всіх школах міста. А волейболом не займаюсь лише останні років 15. Але, думаю, якщо б зараз попросили підмінити на грі – я б не задумуючись зіграла!

Коли прийшов час обирати професію та навчальний заклад, хто допомагав у виборі?

– Ви не повірите, але так сталося, що вищої освіти я не маю. І цю подію вважаю мукою всього мого життя. Але, разом з тим, пишаюся, що за відсутності професійної освіти, зуміла виправдати надії керівництва, і пропрацювала на посаді довгих 35 років.

Розкажіть будь-ласка про початок вашої кар’єри?

– У 18 років я почала працювати бухгалтером. На цій посаді пробула близько року. Пізніше перейшла на посаду інструктора зі спорту в спортивному комітеті. Директору, В’ячеславу Тарайкіну потрібен був молодий, енергійний співробітник, адже роботи було багато. І тим більше, що працювати доводилося й у вихідні дні, й допізна затримуватися. Таким чином, пройшовши випробувальний термін, я зайняла посаду.

Розкажіть будь-ласка, чим займався відділ, котрий ви очолювали?

– Об’єм роботи був великим та досить різноманітним. Це і складання планів роботи, і аналіз розвитку фізичної культури, і перевірка та координація діяльності інструкторів зі спорту. На цій посаді я була і друкаркою, і вела діловодство і виконувала роботу спеціаліста.

Як встигали поєднувати такі різноманітні види діяльності.

– Зараз, коли я на пенсії, колеги, які продовжують працювати, запитують: «Надіє Петрівно, як ви все встигали»? Справ було багато. Робочий день починався о 8 ранку і закінчувався о 5.15 на робочому місці, і разом з тим, продовжувався на стадіонах, спорт базах, у школах. Словом, там, де проходили спортивні заходи. Звичайно, було досить складно, але завжди на допомогу приходили колеги.