Як вона побачила темінь, щоб побачити світло
Цоколівка — це великий будинок з одним довгим темним коридором. Хто в нього вступив, той уже не мав дороги назад. Тому, напевно, Цоколівку ще називають трясовиною, баговинням, мочарами. Також кажуть, що якщо довго вдивлятися у темінь цоколівського коридору, то темінь починає вдивлятися в тебе.
Лєну привезли сюди влітку 2006 року. Вночі. Спочатку тримали в окремій кімнаті, потім перевели до загальної. Там, власне, я з нею й познайомилася.
Перше, що я записала про Лєну, було:
«Худа, бліда, курить, виглядає нормальною, але тут багато нормальних. У чому її секрет?»
Уже потім я зрозуміла, що ніякого секрету не було. Лєна ніколи нічого не приховувала. Вона була саме тою, якою здавалася. Такою, як про неї думають, що вона є.
Ми багато говорили, і кожну нашу розмову я ретельно записувала, бо в мене така звичка. Коли я записую, то можу бути спокійна, що нічого не забуду. Лікарі вважають мою звичку одним із головних проявів хвороби.
Лєна, коли її тільки привезли, постійно плакала. Плакала дуже голосно, завиваючи, і її плач органічно вливався в тутешнє загальне звукове тло. Тут узагалі люблять поплакати, люблять позавивати. Єдина приємність Цоколівки саме в цьому — можеш дозволити собі робити все, що соромився чи боявся робити на волі. Тут можна плакати скільки влізе. Можна кричати несамовитими голосами. Можна кривлятися. Можна гладити чуже обличчя, і одна так постійно робить: як бачить когось, то гладить, гладить, гладить. Словом, тут дозволено все, що заборонено на волі. Але заборонено те, що на волі дозволяється. В цьому й фокус.
Ось як Лєна сюди потрапила. Вона розповідала цю історію багато разів, завжди однаково, тому неточностей і непорозумінь бути не може.
Якось увечері давня Лєнина подруга Пес зателефонувала, щоб привітати з днем народження. Потім сказала:
— Ти ображаєшся на мене, Лєно? Вибач, що я така слабовольна.
— Пес, я не ображаюся на тебе, — відповіла Лєна. — Звідки ти це взяла?! Навпаки, я пишаюся тобою.
— Пишаєшся?
— Пишаюся! Ти молодець. Ти стільки пережила і все одно не здаєшся. Ти не слабовольна, ти сильна. Ти сильніша за мене.
Пізніше Пес усім хвалилася, що Лєна назвала її сильнішою за себе.
— Як новий візок? — спитала Лєна. — Ти виїжджаєш надвір? Тепер ти майже незалежна, правда?
— Ну… — і Пес захлипала в слухавку. — Я виїхала один раз. І знаєш, Лєно, дуже приємно було. Дуже.
— Чому тільки один раз?
— Бо візок зламався.
— То нехай відремонтують.
— Його не можна відремонтувати. Треба новий.
— То нехай батьки підуть у соцзабез, напишуть заяву, тобі видадуть другий.
— Вони пішли, заяву написали. Тепер треба чекати.
— І як довго?
Пес знову захлипала.
— Розумієш, Лєно, візок у соцзабезі видають раз на п’ять років. Такі закони. Якщо мій зламався раніше, то вже нічого не можна зробити, треба чекати п’ять років або купувати за свої гроші.
— Чого ж він так швидко зламався, твій візок?!
— Напевно, я винна, необережна була.
Тоді світ похитнувся під Лєниними ногами. Наступного дня вона фурією влетіла до обителі керівника департаменту соціальної політики Сан-Франциско Богдани Іванівни Бігун.
— Ах ви ж брехуни нещасні! — крикнула Лєна. — Як можна так брехати людям!
Богдана Іванівна сиділа за своїм прибраним столом і усміхалася. Вона нетерпляче чекала на цю зустріч.
— Заспокойтеся, — сказала вона солоденьким голоском. — Що сталося? Ми з вами вже, здається, зустрічалися. Вас Олена звати, так?
— Лєна! Мене звати Лєна!
— Ну, Лєна — це начебто російською, а ви все-таки українка…
— Її візок зламався на першій прогулянці!
— Чий візок? — солоденько перепитала Богдана Іванівна.
— Ви самі знаєте чий. Моєї подруги. Її візок зламався. Я його бачила — це не візок, а корито! Пластмасове китайське барахло! На ньому хіба що з одного кінця кімнати в інший без загрози життю можна переїхати. А якби вона собі на вулиці шию зламала?!
— Давайте стишимо тон розмови.
Лєна замовкла й сіла на стілець навпроти чиновниці.
— Відділ соціального забезпечення, — сказала Богдана Іванівна, — видає інвалідам ті візки, які закуповує держава. Ми особисто не вибираємо візків. Які нам присилають, такі ми видаємо громадянам. І так, вони китайські. Держава не може наразі дозволити собі закуповувати, наприклад, німецькі візки. Вони кращої якості, це правда, але значно дорожчі.
— Але на тих візках, що ви видаєте, небезпечно їздити. Вони ламаються, як сірники.
— Це питання не до мене, зрозумійте!
— А що тепер моїй подрузі робити? Вона знову без коліс.
— За законом ми, на жаль, видаємо візок лише раз на п’ять років. Такий закон. Ми нічого не придумуємо. Вашій подрузі треба було обережніше поводитися з візком. Ці візки пройшли державне тестування. Їх, коли з ними обережно поводитися, деколи вистачає і на довше, ніж п’ять років.
— Слухайте, — сказала Лєна, — скажіть мені правду, не ховайтеся за законами.
Богдана Іванівна стрепенулася:
— Якої вам треба правди?! Яка тут іще правда може бути?!
— Ви пообіцяли батькам моєї подруги візок, телефон і автомобіль, але нічого з обіцяного не виконали.
— Візок ми дали! Ми не винні, що ваша подруга така розтелепа. Телефон от-от проведуть! Там, здається, майстер зі встановлення серйозно прихворів…
— Ви просто хотіли заткнути їм рота, щоб не протестували більше.
— А проти чого особисто ви протестуєте, га, Лєно? — переможно сичала Богдана Іванівна.
— Вона моя подруга.
— Ну, то йдіть, допоможіть вашій подрузі! Зробіть щось. Купіть їй візок. Що ви до мене причепилися?
— Я не причепилася до вас. Це ваша робота. Ви ж замість того, щоб допомагати інвалідам, тринькаєте їхні гроші. Хіба не так? Скажіть мені правду. Ви ж замовляєте нормальні візки, а видаєте дешеве барахло. Різницю розподіляєте між собою…
Лєна зблідла, її нудило, пізніше вона сама казала, що нудило так, ніби наїлася отруєних грибів або ніби шкірка іспанського помідора пристала до стінок шлунка. Таке стається з людьми, коли вони переживають великий стрес. Організм на фізичному рівні прагне очищення.
Богдана Іванівна верещала:
— Це нахабна брехня! Мені не потрібні гроші інвалідів! Візки пройшли державне тестування! Вони придатні до експлуатації!
— Покажіть мені документи, які це підтверджують.
— П’явка, я викличу міліцію! Причепилася і кров мою смокче!
— Покажіть мені документи.
Богдана Іванівна відвернулася до вікна, щоб узяти себе в руки. Вона шість разів вдихнула і видихнула. Вдихала через праву ніздрю, видихала через ліву. Напевно, вивчила цей прийом із посібників «Як зберегти нерви у конфліктних ситуаціях». Повернулася вже спокійна, із сіро-залізно-блідим обличчям. Такими обличчями можна цементувати каркаси багатоповерхівок.
— Залиште мій кабінет, — сказала. — Я не зобов’язана з вами говорити. Ви інвалідові ніхто. Ви просто істерикувата незадоволена власним життям баба, от ви хто.
— Богдано Іванівно, — раптом благально заговорила Лєна, — я розумію, це така система, ви не можете змінити її самотужки. Але ви можете змінити себе. Можете допомогти хоча б комусь, хоча б трохи. Ці люди — каліки. Багато хто з них шкодує, що вижив. Допоможіть їм, і ви відчуєте, як це приємно — допомагати, а не брехати.
Богдана Іванівна підійшла до Лєни і схилилася так, що Лєні було видно червоні прожилки в білках її очей, було видно райдужні оболонки, в яких усі кольори змішалися в один незворотний колір болота і гнилизни.
Богдана Іванівна шепнула Лєні:
— Ти нічого не доб’єшся, Лєно. І подруга твоя заплісніє у своїй смердючій норі, поки щось від мене получить. Не треба було гратися в демократію, я тебе попереджала. Сміється той, хто сміється останній.
На цих словах чиновниця засяяла каламутним світлом втіленої помсти. Лєна дивилася на це світло і нічого не бачила. Світ удруге похитнувся, але цього разу з такою силою, що, як пізніше казала Лєна, у неї стався землетрус мозку.
Вона схопила Богдану Іванівну за шию і, що було сили, її стисла. Богдана Іванівна захрипіла і заборсалась. Лєна стискала шию сильніше й сильніше. Вона нічого не бачила і нічого не чула. Шия нагадувала їй шланг старенького пилососа, який раптом з’їхав із котушок і, замість всмоктувати сміття всередину, почав це сміття із себе видувати. Лєна мусила його зупинити. Вона кричала:
— Замовкни! Згинь! Я не вірю, що ти є! Я не вірю, що таке буває!
Обличчя Богдани Іванівни посиніло, губи надулися, очі почали вилазити з орбіт. Вона пробувала вислизнути, хапалася руками за Лєнині руки навколо своєї шиї, дряпалася, але лещата Лєни тепер були такими ж залізними, як спершу посмішка Богдани Іванівни. Пізніше Лєна казала, що навіть у роті відчувала смак заліза. Її руки стали залізними, залізними стали м’язи і навіть кров у жилах.
До кабінету зазирнула секретарка Богдани Іванівни і забила тривогу. На її вереск збіглися чиновники з усього поверху. Вони безпорадно стояли у дверях і дивилися, як Лєна душить керівника департаменту соціальної політики. Один зі свідків розповідав пізніше, що розгубився і не знав, що робити.
«Таке не щодня стається, — повторював він, — ви би тільки бачили лице Богдани Іванівни, синє і розпухле, як у жаби, я було, грішним ділом, подумав, що це проявилося її справжнє нутро. Людиною вона була, скажемо чесно, підлуватенькою. Ходять чутки, що вона організовувала в місті криваві собачі бої. Собак брали з притулку для бездомних тварин».
Нарешті двоє чоловіків кинулися колезі на допомогу. Розімкнути Лєнині руки, казали вони, було тяжче, ніж щелепи бультер’єра.
«Ця дівчина мала у сто разів більше сили, ніж ми, два здорових мужики разом узяті. Ми були переконані, що Богдану Іванівну не вдасться врятувати. Ми вдарили нападницю по голові, але їй нічого не сталося. Голова у неї була як свинцева куля. А за секунду дівчина сама раптом обм’якла і впала на підлогу».
Коли в кабінет увірвалась охорона, Лєна лежала під столом і не ворушилася. Хтось потім стверджував, що в неї з рота йшла піна, але це неправда. Ніякої піни не було. Лєна просто лежала і широко розплющеними невидющими очима спостерігала, як виносять із кабінету Богдану Іванівну, потім — як виносять її, як везуть спочатку у відділок міліції, як щось запитують, як минає кілька днів, як приходять Лєнині батьки і плачуть над нею, як приходить якийсь чоловік і світить ліхтариком їй в очі, як чоловік каже: «Наш клієнт, ми її забираємо», — і як її знову кудись везуть, як вона йде довгим темним коридором і як темінь цього коридору вдивляється в неї, ніби кажучи: «Привіт, я так довго на тебе чекала».
Богдана Іванівна пролежала у лікарні декілька днів, оклигала і повернулася до роботи. Тоді, власне, вона написала начальству пояснювальну записку, де виклала своє бачення передумов трагічного випадку. Було скликано закриту раду за участі мера і двох його заступників, і рада одностайно вирішила, що звільняти Богдану Іванівну з посади немає підстав. Богдана Іванівна на очах у ради просльозилася і сказала: «Дякую вам за підтримку! Це для мене такий стрес, передати не можу! Отак помагаєш людям, зі шкури пнешся, а яка плата…» Синці на її шиї були сині, аж чорні.
Суд визнав Лєну неповносправною і призначив примусове лікування в психіатричній лікарні суворого режиму. Спочатку, остерігаючись нового нападу агресії, її тримали в окремій кімнаті, потім перевели до загальної.
Перше, що сказала мені Лєна, було: «Якби сам Шнайдер приїхав зі Швейцарії подивитися на свого колишнього учня і пацієнта, то й він би тоді, махнувши рукою, вигукнув: “Ідіот!”»
Що ця фраза мала означати, я не знаю, ймовірно, якась цитата, але ніяк не можу відгадати, звідки.
Ми багато говорили. Я коротко пояснила Лєні стан справ. Що в Україні мільйон божевільних. Але, можливо, цілих вісім мільйонів. Найпоширеніші захворювання: алкоголізм, шизофренія, недоумство. У мене особисто шизофренія — я мушу все, що почую і що думаю, записувати. Спочатку записувала на руках, потім на інших частинах тіла. Мене забрали сюди, коли я взялася за внутрішні органи. Записувати всередині себе було би в стократ надійніше. Лєна зі мною погодилася.
Її діагноз я не могла визначити самотужки. Лєна виглядала цілком нормальною, коли перестала завивати ночами.
Хоча іноді вона поводилася все-таки дивно.
Через півроку, наприклад, вона написала заяву головному лікарю, що хоче відмовитися від українського громадянства і що це її законне право. Що вона українка за національністю, але громадянкою держави Україна більше не може бути, бо не вважає закони цієї держави прийнятними для себе. Головний лікар долучив Лєнину заяву до історії її хвороби.
— Я наполягаю на своєму, — говорила йому Лєна. — Я відмовляюся від громадянства.
Лікареві обридло це вислуховувати, і він проконсультувався зі знайомим адвокатом. Йому взагалі-то було однаково, громадянами якої країни є його пацієнти. Але з’ясувалося, що відмовитися від громадянства Лєна не може, бо відбуває покарання за порушення чинного українського законодавства.
— Яка хитромудра пастка, — сказала Лєна і більше до цієї теми не поверталась.
Наступні події були ще дивнішими.
Лєна, наприклад, просила керівництво Цоколівки залатати діру в стіні нашої кімнати, хоча я можу засвідчити, що ніякої діри в стіні не було. Штукатурка обсипалася у багатьох місцях, це правда. Наша сусідка Яха, котра стверджувала, що вона з Чечні, але насправді десь з-під Коломиї, любила моїми олівцями подовбати стіни, але ці сліди теж було важко назвати дірами. Врешті Лєна завісила стіну білим простирадлом і заспокоїлася. Деколи вона дивилася на простирадло так, ніби когось там бачила чи хотіла побачити.
А якось вночі сталося неймовірне.
Яха, дочекавшись, поки всі заснуть, крадькома хотіла з’їсти яблука, які Лєні з волі передали батьки. Яха дуже любила яблука, і груші, і сливи, і взагалі все, що можна було з’їсти. Ми це знали, тому ховали передачі під матрац, або під подушку, або навіть прив’язували до себе торбину з ласощами. Лєна ніколи так не робила. Вона не була жадібною, і Яха цим користувалася.
Так от. Яха тихцем встала і рушила до Лєниного ліжка. Під ліжком, на спокусливій видноті, повинна була лежати заповітна торбина з яблуками.
Пізніше Яха казала, що відразу помітила якусь «нестиковку». Щось у кімнаті змінилося, але вона ніяк не могла збагнути, що саме. Крізь маленьке заґратоване вікно пробивалося тьмяне світло місяця. Яха стояла посеред кімнати і розгублено вдивлялася у зловісні тіні, поки врешті зрозуміла, в чому справа. Тоді вона закричала:
— Вставайте! Вставайте! Сталося щось страшне! Вона зникла! Її немає!
Ми ліниво висунули з-під ковдр голови.
— Яха, що зникло? Яблука зникли?
— Лєна! Разом із ліжком! Ліжка нема! І Лєни нема!
Ми всі попідводилися на крик, загалом шестеро.
Яха не брехала.
Там, де ще ввечері стояло Лєнине ліжко, було порожньо, тільки торбина з яблуками слухняно чекала на свого злодія. Жінки, попри те, що усі вони вже давно втратили відчуття реальності, раптом почали хреститися.
Я підвела голову догори і тоді його побачила.
Лєнине ліжко висіло у повітрі під стелею, ніби його хтось тримав там невидимими руками. Лєна мирно спала в ньому, скрутившись калачиком. Жінки пороззявляли роти, а ліжко поволі безшумно опустилося вниз, точнісінько на своє попереднє місце. Лєна заспаним голосом сказала нам звідти:
— Дівчата, що таке?
Я, чесно зізнаюся, теж перехрестилася.
Лєна роззирнулася довкола. Ми всі обступили її і взялися обмацувати ліжко, ніби хотіли переконатися, що воно справжнє, а не плід нашої хворої у буквальному сенсі цього слова фантазії.
Ліжко було як ліжко.
Лєна була як Лєна.
Тільки якась незбагненна радість проступила на її обличчі.
— Лєно, що це було? — спитала я.
Лєна усміхнулася мені так, наче переживала у цей момент омріяне прозріння, ніби щось далося їй, про що вона навіть попросити не насмілилася б. Я обережно шепнула їй:
— Лєно, ти що, вмієш літати?
Вона промовчала. Якщо Лєна й знала відповідь, то так ніколи мені її й не сказала. Боялася, напевно, що не зрозумію.
Коли настало тепло, нас почали випускати на кілька годин у парк погуляти. Територію Цоколівки обнесено високим непролазним муром. Ми бродили поміж старими деревами кожен своєю стежкою. По той бік муру в подібному парку так само бродили поміж деревами наші близькі друзі по нещастю: наркомани й алкоголіки. Цоколівка сусідила з обласним наркодиспансером. Там колись екс-професор літератури Теофіл Кролик годував горіхами хитрих рудохвостих білок.
Яха, коли нас уперше вивели на прогулянку, переконувала медсестер не випускати з кімнати Лєну. Яха кричала:
— Не пускайте її! Вона втече! Не пускайте!
Медсестри Яху не слухали. Вони вже давно навчилися ігнорувати те, що безперестанку говорять їм пацієнти. Пізніше медсестри тяжко каялися, бо втратили надбавку до своєї зарплати за недбальство.
Я всюди ходила за Лєною і записувала кожне її слово. Я знала, що в мене мало часу. Я питала її:
— Лєно, хто ти?
А Лєна, сміючись, відповідала:
— Я людина п’ятої генерації.
— Ти ж не залишиш мене?
А Лєна відповідала:
— Залишу. Ти чудово обійдешся без мене.
— Не обійдусь!
— Обійдешся.
Йог Павло декілька разів приходив сюди. Вони з Лєною сиділи на лавочці в лікарняному парку і трималися за руки. Йог Павло спохмурнів, схуд, виглядав неохайно й занедбано.
— Ти скоро вийдеш звідси, — казав він Лєні.
— Угу, — відповідала вона.
— Ти ж не божевільна. У тебе просто стався нервовий зрив. Таке минає. Із багатьма людьми стаються нервові зриви.
— Угу, — повторювала Лєна.
— Тобі просто нарешті треба почати жити для себе. Себе рятувати, а не інших. Інші не потребують допомоги, я казав тобі це раніше.
Лєна продовжувала угукати, і йог Павло йшов геть, згорбивши своє натреноване пластичне тіло до невпізнаваності.
Напередодні свого зникнення Лєна написала йому листа, в якому просила вибачення і бажала всього найкращого. Вона писала:
«Давно-давно мені сказали, що є добро і є зло. І що порядна людина повинна бути доброю. Це її обов’язок. Я вирішила для себе, що я така. Добра. І чекала, коли нарешті зможу свою добрість довести, показати, використати. Але час минав, і нічого не ставалося. Я нічого доброго не зробила. Навпаки. Прагнучи вчинити добре, я скоїла зло. І тепер я думаю, то що таке насправді добро? Ми знаємо, що є зло, але що таке добро, га?»
Йог Павло нікому не показував цього листа, бо боявся, що написане в ньому завадить Лєні вийти на свободу. Він чекав на неї і чекав би як завгодно довго, якби Лєна раптом не зникла безвісти.
Коли це сталося, він прийшов до мене, щоб я розказала йому правду. Приніс мені багато нових зошитів і олівців. Приніс яблук і цукерок, які потім крадькома виїла Яха.
Йог Павло чомусь був переконаний, що Лєну закатували в Цоколівці і тепер намагаються просто приховати злочин. Закопали її тіло десь на території парку — і кінці в воду. Він навіть написав заяву в міліцію, в якій наголошував, що обставини Лєниного зникнення дуже дивні і треба провести розслідування. Бо коли люди зникають у психіатричній лікарні суворого режиму, висновок напрошується сам собою. Про Цоколівку справді ходило багато різних жахливих легенд, пацієнти тут часто і підозріло вмирали, але ніколи не зникали, на цьому я наполягаю. Я йому так і сказала:
— Лєна не вмерла, вона живе.
— Де вона?
Йог Павло весь трясся від напруження, він сам був за крок до нервового зриву. Я не знала, чи варто йому щось розповідати.
— Розумієте, — сказала я, — Лєна сама вирішила залишити це місце. Я просила її побути з нами ще трохи, але вона відмовилася.
— Як вона могла вийти звідси?! Цоколівку охороняють краще за тюрму!
— Вона не вийшла.
Йог Павло тяжко зітхнув, повний відчаю і скорботи. Він був дуже втомлений, я порадила йому піти додому й виспатися.
— Розкажіть мені, — благав він, — я так більше не можу!
Мені було шкода його. Я подумала, що краще знати неймовірну правду, аніж імовірну брехню. Тому я сказала:
— Лєна вміє літати. Вона полетіла звідси.
— О, я вас прошу! Не меліть дурниць! — Він зірвався на ноги і швидко, майже бігцем, рушив до виходу.
Я проводила його поглядом, мені було справді дуже шкода.
Працівники лікарні, а потім працівники правоохоронних органів допитували мене ще багато разів. Я всім відповідала одне й те ж: що нічого не знаю й нічого не бачила. Їм потрібно було закрити справу, я розумію. Але мої свідчення навряд чи в цьому допомогли б. Я людина маленька. Моє завдання — записувати, а не говорити. У кожного своє завдання, так казала Лєна, кожен має робити своє.
Коли я сиджу в парку на лавочці в компанії рудохвостих білок і дивлюся в голубе небо, деколи мені здається, що я її бачу. Що вона летить комусь на допомогу, поспішає. Часто я уявляю собі також, як вона мчить у повітрі, тримаючи в руках врятоване зубреня, і від цього мені стає особливо добре, напевно, тому, що тварини в біді викликають сильніше співчуття, ніж люди. Лєна кладе зубреня на землю перед приголомшеним лісником і каже:
— Візьміть його собі, будь ласка.
А лісник відповідає:
— Візьму, чого ж не взяти.
І мені стає дуже добре, коли так думаю.
Лєна залишила мені на пам’ять дві речі: голубого пластилінового лебедя і жовту хустку в бордові квіти, ту саму, яку її покійна бабця називала американською. Я бережу лебедя і хустку, бо, можливо, Лєна колись захоче забрати свої скарби назад.
Я могла б іще багато чого написати, але у моїй роботі дуже важливо вчасно поставити крапку і почати все заново. Завершу так, як це зробила би Лєна, якби не вважала, що слова — це марнування часу і розуму:
«Такі-то бувають історії. Але історії, звичайно, бувають ще й не такі…»