Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 23 страница

Окремо слід розглянути інститут призначення покарання та звіль­нення від його відбування у випадку укладення так званої «угоди з правосуддям» особою, яка вчинила злочин. З одного боку, можливість звільнитися від відповідальності в обмін на співпрацю зі слідством су перечить деяким принципам юридичної відповідальності, зокрема, принципам невідворотності відповідальності, однаковому підходу до осіб, які вчинили однакове правопорушення тощо. З іншого - угода зі слідством у межах кримінального провадження дає можливість роз­крити злочин, притягнути до відповідальності злочинців, яким за інших умов не можна було б висунути обвинувачення. У цьому разі має йтися швидше за все про кінцеві цінності та інтереси, які захищає інститут юридичної відповідальності. Суддя, який приймає рішення про звіль­нення від фактичного покарання або пом'якшення відповідальності особи, яка погодилася співпрацювати зі слідством, повинен бути впев­неним, що суспільство отримає більше користі від розкриття злочину, притягнення інших винних до відповідальності, ніж засудження одно­го, окремо взятого правопорушника. Але навіть при такому зваженні інтересів питання щодо відповідності зазначеного способу звільнення від юридичної відповідальності її принципам залишається.

18.4. Принципи юридичної відповідальності

В розділі 3 цього підручника, який був присвячений принципам пра­ва, серед інших характерних ознак наголошувалось, що принципи пра­ва існують у всіх правових системах, визначають людиноцентричну природу права та правового регулювання, вони задають формат, який дозволяє праву виконувати своє призначення в суспільстві - створю­вати умови для нормальної життєдіяльності людей, бути антиподом свавілля і беззаконня.

Юридична відповідальність є правовим явищем та одночасно еле­ментом правової системи. Відповідно, принципи юридичної відпові­дальності визначають природу, суть, зміст, призначення юридичної відповідальності як правового явища.

Такі основоположні принципи права, як справедливість, гуманізм, рівність перед законом своєї конкретизації набувають у принципах юридичної відповідальності. Особливе значення для юридичної відпо­відальності, як і для права загалом, має принцип справедливості. Вже сам факт настання відповідальності після скоєння правопорушення є проявом справедливості. Так само як справедливим і гуманним буде звільнення від юридичної відповідальності особи за наявності обста­вин, які пом'якшують вину, або як результат амністії чи помилування.

До принципів юридичної відповідальності належать такі принципу які є складовою верховенства права:

• правова визначеність підстав, наслідків, юридичної відповідаль­ності; прав та обов'язків як осіб, які притягаються до юридичної від­повідальності, так і осіб, які уповноважені здійснювати таку діяльність;

• законність підстав юридичної відповідальності;

• невідворотність юридичної відповідальності;

• рівність всіх перед законом та судом;

• однаковий підхід до осіб, які вчинили однакове правопорушення;

• індивідуалізація юридичної відповідальності;

• неможливість притягнення до юридичної відповідальності двічі за одне і те саме правопорушення;

• недопустимість притягнення до юридичної відповідальності за ді­яння, яке на час вчинення не визнавалося законом як правопорушення.

Цей перелік не є вичерпним, в юридичній літературі можна знайти й інші підходи до обсягу і змісту принципів юридичної відповідальності.

Принцип правової визначеності, змістовно складається з декількох аспектів. Щодо юридичної відповідальності найважливішими з них є:

• вимоги до ясності, чіткості, несуперечливості правової норми, яка встановлює підстави настання або звільнення від юридичної від­повідальності, прав та обов'язків як осіб, які притягаються до юри­дичної відповідальності, так і осіб, які уповноважені здійснювати таку діяльність;

• доступність та передбачуваність вказаної вище правової норми;

• відсутність зворотної сили правової норми, якою встановлено юридичну відповідальність;

• остаточність судового рішення;

• обов'язковість виконання судового рішення.

Втілення названих вимог в правовій нормі та в практиці її застосуван­ня, з одного боку, дає можливість людині передбачати правові наслід­ки своїх дій чи бездіяльності, з іншого - слугує гарантією захисту люди­ни від свавільного втручання в її життя, а також є засобом, що обмежує дискреційні повноваження органів, які уповноважені притягати осіб до юридичної відповідальності.

Остаточність та обов'язковість судового рішення є невід'ємною частиною іншого загального принципу права, а саме справедливого судового розгляду. Без виконання судового рішення уявити справед­ливий судовий розгляд неможливо.

Принцип законності підстав юридичної відповідальності також має декілька аспектів:

• як самостійний елемент правової визначеності цей принцип ба­зується на відомому з часів римського права постулаті nullum crimen, nulla poena, sine lege (без закону немає ні злочину, ні покарання). Але одного факту закріплення у законі підстав юридичної відповідальності недостатньо. Як вже було зазначено раніше, склад правопорушення, за наявності якого може настати юридична відповідальність, вид і міра такої відповідальності, повинні бути сформульовані в законі з макси­мальною визначеністю і зрозумілістю для всіх і кожного.

• вид і міра юридичної відповідальності застосовуються виключно у межах санкції правової норми;

• притягнення до юридичної відповідальності відбувається у зако­нодавчо визначеному процесуальному порядку і тільки особами, які мають відповідні, визначені законом повноваження.

Принцип невідворотності юридичної відповідальності полягає в тому, що будь-яке визначене законом правопорушення, не повинно залишитися без негативних наслідків для правопорушника.

Принцип рівності всіх перед законом знайшов своє втілення у юри­дичній відповідальності як рівність підстав для всіх осіб, тобто однако­вих, закріплених у законодавстві прав і обов'язків для суб'єктів однієї категорії, які притягаються до юридичної відповідальності.

Принцип індивідуалізації юридичної відповідальності розкрива­ється через максимальну персоніфікацію виду та міри відповідально­сті, тобто її залежність від характеру конкретного діяння та характери­стики конкретної особи, яка вчинила діяння. Передусім це стосується визначення ступеня суспільної небезпеки діяння та особи, можливості відшкодувати заподіяну шкоду, наявності в особи пом'якшуючих або, навпаки, обтяжуючих провину обставин тощо. Лише з урахуванням цих та інших обставин у комплексі можна визначати вид та міру по­карання, можливість відстрочення покарання або звільнення від юри­дичної відповідальності.

Неможливість притягнення до юридичної відповідальності дві­чі за одне і те саме правопорушення - цей принцип відомий ще з античності, знайшов своє закріплення у статті 68 Конституції України і безпосередньо стосується неможливості застосовувати двічі один і той саме вид юридичної відповідальності за одне і те саме правопо­рушення. Треба зауважити, що цей принцип не виключає можливості покладення на особу додаткових видів юридичної відповідальності. Наприклад, на засудженого до позбавлення волі за скоєний злочин до­датково може бути покладено обов'язок не займатися певною діяль­ністю після відбуття покарання та/або відшкодувати заподіяну шкоду.

18.5. Незнання закону та юридична відповідальність

Важко собі уявити, що всі без винятку учасники правовідносин до сконало знають свої права і обов'язки, зокрема, щодо можливості бути притягненим до юридичної відповідальності. Причин цьому багато: це і велика кількість нормативно-правових актів, в яких знайшли своє ві дображення приписи правових норм; і об'єктивні чинники, пов'язані зі складністю правового матеріалу тощо. Однак ще з давніх часів відомий принцип: «незнання закону не звільняє від юридичної відповідально­сті», який знайшов своє закріплення у частині 2 статті 68 Конституції України. Чи немає в цьому протиріччя? З одного боку, знати все не­можливо, а з іншого - це не є аргументом для звільнення від відпові­дальності.

Насправді уявити собі можливість особи бути звільненою від відпо­відальності з підстав того, що вона не знала, чого не можна робити, також важко. Якщо таке було б можливо, то принципи юридичної від­повідальності, такі як невідворотність, рівність підстав притягнення до відповідальності тощо не діяли б, а сама юридична відповідальність як наслідок правопорушення перестала б існувати, оскільки перевірити, чи дійсно особа знала, що вчиняє діяння, яке підпадає під ознаки пра­вопорушення, неможливо.

Неможливість уявити такий стан речей пояснюється насамперед тим, що людина не є ізольованою від правових процесів, зокрема право- творення і правореалізації, вона живе в середовищі наскрізь прониза­ному правовими реаліями. Людина долучається до пізнання права, до його сприйняття не тільки через правові тексти, а й через досвід свого буття. Людина може прожити життя, здійснюючи правомірні вчинки, при цьому не звіряючи свою поведінку з конкретними приписами нор­мативно-правових актів.

Проте принцип правової визначеності, про який вже йшлося, вимагає встановлення додаткових гарантій знання закону. А саме, щоб правові акти заздалегідь оприлюднювалися, діяли на майбутнє, були ясними, простими, чіткими та несуперечливими. Дотримання цього принципу дає людям змогу планувати свої дії з упевненістю, що знають про їх правові наслідки. У вказаному принципі практично сконцентровано дві основні вимоги: нормативно-правовий акт повинен бути офіційно оприлюднений та зміст його вимог має бути зрозумілим і виконува­ним, а наслідки невиконання — передбачуваними.

В Україні цей принцип частково закріплено у статтях 57 та 58 Кон­ституції України, де вказано, що кожному гарантується право знати свої права і обов’язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відо­ма населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нор­мативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є не чинними. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують від­повідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Практична реалізація цих норм дає можливість встановити презумп­цію знання закону кожним, за умови, що кожний має можливість оз­найомитися із законом, який відповідає вимогам принципу правової визначеності, після його відповідного опублікування. У разі коли закон не опубліковано, або ж опубліковано, але він не відповідає вимогам принципу правової визначеності, стверджувати про те, що людина обі­знана зі своїми правами та обов'язками, неможливо.

Таким чином, слід зробити висновок, що принцип неможливості звільнення від відповідальності на підставі незнання закону діє тільки за умови, коли особа мала можливість не лише ознайомитися з цим законом, а й зрозуміти його вимоги щодо своїх прав та обов'язків, сама або за допомогою компетентної особи.

18.6. Види юридичної відповідальності

Досить часто в юридичній літературі класифікацію видів юридичної відповідальності здійснюють за галузевою ознакою, поділяючи її на: конституційну, кримінальну, адміністративну, цивільно-правову, тру­дову (дисциплінарну) тощо. Але такий підхід не охоплює видів відпо­відальності, які можуть існувати в межах однієї галузі, та не враховує того факту, що та сама дисциплінарна відповідальність притаманна не тільки трудовому праву.

Більш сучасною класифікацією, хоча і не позбавленою недоліків, є розподіл видів юридичної відповідальності за критерієм п настання при порушенні норм приватного або публічного права. Поділ системи

права на дві підсистеми зумовлений різним характером публічних та приватних відносин, які регулюються правом. В публічних відносинах переважає субординація, а в межах приватних - координація. Відпо відно, в публічному праві переважають імперативні правові норми, а в приватному - диспозитивні. Звичайно, цей поділ є умовним, дві під системи інтегровані між собою, проте підстави настання, процедура притягнення до відповідальності, її конкретний прояв будуть залежати від того, норми публічного чи приватного права були порушені.

Так, одним із різновидів юридичної відповідальності є застосуван­ня заходів публічно-правового характеру до держави та її органів за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків.

Видами такої відповідальності держави за невиконання своїх обов'язків можуть бути конституційні та міжнародно-правові заходи. Так, Конституція України зобов'язує державу відшкодовувати матері­альну чи моральну шкоду, завдану фізичним або юридичним особам актами і діями и органів чи посадових осіб, що визнані неконституцій­ними.

Міжнародно-правові заходи (санкції) до держави будуть проявом міжнародної відповідальності за порушення норм міжнародного пра­ва. Також на державу, крім іншого, можуть бути покладені зобов'язання із відшкодування шкоди як своїм громадянам, так і іншим державам. Різновидами санкції до держави із відшкодування шкоди у міжнарод­ному праві є реституція та репарація.

Іншим різновидом юридичної відповідальності в публічно-правовій сфері регулювання слід назвати конституційно-юридичну відпові­дальність, передбачену Конституцією України, за дії та бездіяльність державних органів, органів місцевого самоврядування їх посадових і службових осіб. Держава також може бути суб'єктом конституційно-ю­ридичної відповідальності за невиконання своїх обов'язків. Як приклад можна навести зобов'язання держави щодо виконання нею судових рішень, які винесені та невиконані державними підприємствами, уста­новами та організаціями. Порядок виконання таких зобов'язань зафік­совано у Законі України від 5 червня 2012 року «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»[108].

Проте необхідно розмежовувати конституційно-юридичну і консти­туційно-політичну відповідальність. Остання не є різновидом юридич­ної відповідальності, оскільки настає за порушення не юридичних, а політичних норм, без наявності визначеного нормою права складу правопорушення. Так, різновидами заходів конституційно-політичної відповідальності є: дострокове припинення повноважень Верховної Ради України; відставка Кабінету Міністрів України тощо.

Іншими різновидами юридичної відповідальності є дисциплінарна, адміністративна та кримінальна відповідальність. Незважаючи на те, що ці види відповідальності настають із різних підстав у різних галузях права, вони мають і спільні риси. По-перше, для діянь, за які настають ці види відповідальності, характерний високий ступінь сус­пільної небезпеки, тому законодавець в Україні виокремив ці види відповідальності, закріпивши у Конституції України норму, відповідно до якої підстави настання такої відповідальності можуть визначатися лише законом. По-друге, притягнення до такої відповідальності мож­ливе винятково за рішенням компетентного органу або посадової осо­би, яка має закріплені у законі відповідні повноваження.

Так, дисциплінарна відповідальність настає за дисциплінарні про­ступки, які може скоїти особа при виконані взятих на себе або покла­дених на неї, трудових, службових, професійних та інших обов'язків, пов'язаних із дотриманням дисципліни. Цей різновид відповідальності застосовується при порушенні норм не лише трудового права, дисци­плінарну відповідальність можуть понести і військовослужбовці у разі порушення військових статутів, судді - за порушення норм судочин­ства, адвокати - за порушення адвокатської етики, особи, засуджені до позбавлення волі, за порушення дисципліни у закладах, де відбувають покарання тощо.

Варто зазначити, що дисциплінарна відповідальність є універсаль­ною з тієї точки зору, що притаманна як публічному, так і приватному праву. Так, трудове законодавство, яке належить до приватного пра­ва, передбачає можливості настання дисциплінарної відповідально­сті у разі невиконання або неякісного виконання працівником своїх обов'язків, передбачених трудовим договором. Найбільш вагомою дисциплінарною санкцією в такому випадку є звільнення з роботи.

Більш високий ступень суспільної небезпеки діянь, які кваліфіку­ються як адміністративні, кримінальні проступки або злочини, зумов­люють те, що попередження, виявлення та притягнення винних у IX здійсненні до відповідальності належить до правоохоронної сфери діяльності держави, тобто до публічної сфери правовідносин. Це, в свою чергу, визначає особливості правозастосовного процесу накла­дення такої відповідальності. Якщо до дисциплінарної відповідаль­ності особа може бути притягнена безпосередньо рішенням керівно­го органу підприємства, установи, організації тощо, де вона служить, працює, то до адміністративної чи кримінальної відповідальності можна притягнути виключно через прийняття правозастосовного рішення компетентним органом або судом, який не пов'язаний від носинами підпорядкування з особою, яка притягається до відпові дальності. Притягнення до цих видів юридичної відповідальності відбувається у визначеній законом процесуальній формі. Сторонам забезпечуються відповідні права: відкритість розгляду; змагальність обвинувачення та захисту; можливість збирати та надавати докази; можливість мати представника чи захисника; можливість оскаржен­ня прийнятого рішення тощо.

Проте адміністративну і кримінальну відповідальність не можна вважати різновидами виключно публічно-правової відповідальності. З одного боку, притягнення до такої відповідальності забезпечує пу­блічний інтерес - правопорядок, а з іншого - захист прав людини, який відбувається в процесі розкриття правопорушення і притягнен­ня винних осіб до адміністративної чи кримінальної відповідально­сті, є відображенням приватного інтересу людини. Є й інші аргументи на користь висловленої тези. Так, притягнення до відповідальності за окремі, визначені законом кримінальні правопорушення повин­но відбуватися у порядку так званого «приватного обвинувачення», тобто виключно за заявою потерпілої фізичної чи юридичної особи. Це саме стосується і певних видів адміністративних правопорушень. У такому випадку ми можемо говорити не про суто публічний, а про публічно-приватний характер кримінальної та адміністративної від­повідальності.

Адміністративну та кримінальну відповідальність можна розглядати разом як різновиди відповідальності ще з тих міркувань, що вони ма­ють спільне соціальне коріння. Багато кримінальних злочинів у проце­сі удосконалення правової системи з часом стають адміністративни­ми проступками та, навпаки, за набуття певних кваліфікаційних ознак адміністративний або кримінальний проступок може бути переква­ліфікований як злочин. Фактично кримінальна чи адміністративна юридична відповідальність будуть розрізнятися не стільки процесом и накладення (більш спрощеним для адміністративної відповідаль­ності), скільки характером негативних наслідків, які особа повинна перетерпіти у разі понесення адміністративної чи кримінальної від­повідальності, що, в свою чергу, зумовлено ступенем негативності наслідків від діяння щодо охоронюваних адміністративним чи кримі­нальним правом відносин.

Так, найбільш поширеними санкціями за порушення норм адміні­стративного права є: попередження, штраф, конфіскація предмета (знаряддя) правопорушення тощо. Санкції кримінального права більш негативні для особи: позбавлення волі, конфіскація майна, заборона займатися певними видами діяльності тощо.

Відмінності між вказаними видами відповідальності пов'язані з не­безпечністю наслідків діянь, за які вони настають, і полягають також у тому, що до адміністративної відповідальності можуть бути притягне­ні як фізичні, так і юридичні особи. Суб'єктом покладання відповідаль­ності необов'язково повинен бути суд, це може бути і визначений законом інший державний орган і посадова особа. До кримінальної відповідальності також можуть притягатися як фізичні, так і юридич­ні особи, але у зв'язку з підвищеною суспільною небезпекою злочи­ну або кримінального проступку та важкістю санкцій притягнення до цього виду відповідальності може відбутися виключно за рішенням суду. Це у свою чергу повинно забезпечити підвищену якість право- застосовного процесу, можливість детального розгляду аргументів і доказів як вини, так і невинуватості, надання правової допомоги під­озрюваному тощо.

У зв'язку з динамічним розвитком системи права, що зумовлює виникнення нових правових інститутів та галузей, в останні десяти­ліття законодавець визначив заходи відповідальності за порушення новостворених норм, щодо галузевої належності яких виникла дис­кусія.

Це передусім стосується фінансового, бюджетного, валютного, по­даткового, митного, екологічного права. На перший погляд, вказа­ні відносини підпадають під сферу регулювання адміністративного права, оскільки належать до напрямів державного управління. Але є й інша точка зору. Наприклад, в одному зі своїх рішень Конститу­ційний Суд України стверджує, що якщо законодавець в законі чітко не визначив те чи інше діяння як адміністративне правопорушення, відповідальність за схоже, але не визначене законом правопорушен­ня, не може вважатися адміністративною, та відповідно до нього не можуть застосовуватися норми адміністративного права[109]. Вказаний висновок дає можливість кваліфікувати інші види юридичної відпові­дальності у сфері публічного права як самостійні, без ототожнення з адміністративним правом, та, відповідно, визначати їх як податкову, бюджетну, митну, екологічну тощо юридичну відповідальність, що, у свою чергу, формально порушує припис статті 92 Конституції України, якою встановлено вичерпний перелік видів юридичної відповідаль ності. Практичним наслідком такого висновку є питання про дотри мання принципу законності підстав притягнення до таких «нових» видів юридичної відповідальності. Відповідь на нього можлива лише одна, а саме: підстави будь-якого різновиду юридичної відповідаль­ності в класичній чи новій галузі права можуть бути визначені тільки в законі. В жодному іншому виді нормативно-правових актів таких підстав бути не може.

У сфері приватноправових відносин юридична відповідальність, крім вже згаданої дисциплінарної, може наставати за порушення норм цивільного права, або як їх ще називають «цивільно-правові де­лікти». Цивільне право як галузь приватного права регулює відноси­ни у сфері приватної власності в усіх її формах і проявах. З цивільним правом тісно пов язані такі галузі, як господарське, сімейне, трудове право. Правове регулювання у сфері цивільного права здійснюється на засадах рівності сторін, координації взаємодії, договірних відно­син тощо. Відповідно, юридична відповідальність, яка настає внас­лідок порушення норм цивільного права, також відрізняється від відповідальності у сфері публічних відносин. Основна відмінність полягає у тому, що відповідальність може бути понесена суб'єктом добровільно, без рішення компетентного органу. Це стосується всіх випадків настання цивільно-правової відповідальності. Основним видом такої відповідальності є матеріальна, яка, наприклад, може настати за прострочення виконання зобов'язань (пеня, штраф). Ци­вільно-правова відповідальність може полягати не тільки в обов'язку сплатити додаткові кошти, айв обов'язку вчинити певні дії, виконати додаткові роботи тощо.

В юридичній літературі, особливо з цивільного права, існує думка, що характерною відмінністю цивільно-правової відповідальності є те, що у визначених законом випадках наявність вини як однієї з оз­нак правопорушення, за яке особа повинна нести відповідальність, не є обов'язковою. Як приклад наводиться відшкодування заподіяної шкоди власником джерела підвищеної небезпеки. Така точка зору суперечить як основним принципам юридичної відповідальності, зо­крема, неможливості настання відповідальності без вини, так і Кон­ституції України. Так, однією з основних засад судочинства в Україні відповідно до статті 129 Конституції України є забезпечення дове­деності вини. А сама юридична відповідальність, зокрема цивіль­на, може настати виключно за діяння, яке законом визначається як правопорушення. Відповідно, склад правопорушення включає вину як невід'ємний елемент, без доведеності якої діяння не може бути кваліфіковане як правопорушення.

На практиці у цивільних правовідносинах дії з відшкодування шкоди, зокрема, спричиненої джерелом підвищеної небезпеки (автомобілем, зброєю, твариною тощо), слід вважати не різновидом юридичної від­повідальності, а нічим іншим, як виконанням обов язку стосовно пору­шених прав особи, в якої постраждало майно або постраждала вона особисто.

Зобов'язання з відновлення порушених прав є характерною рисою цивільно-правових відносин, чи то повернення простроченого грошо­вого боргу або майна, чи відшкодування шкоди.

Взагалі засади інституту компенсації заподіяної шкоди є універсаль­ними і застосовуються до всіх суб'єктів правовідносин у різних галузях права. Це стосується і держави, яка несе обов'язок із компенсації за­подіяної шкоди перед своїм громадянами як у разі неправомірних дій державних органів, так і в результаті форс-мажорних обставин (стихій­ні лиха). Це стосується і обов'язку сплати аліментів батьками в сімей­ному праві тощо.

Вказані аргументи свідчать про те, що вважати дії із компенсації заподіяної шкоди як за наявності вини, так і без такої, видом юри­дичної відповідальності не можна. Наведений вище перелік видів юридичної відповідальності не є вичерпним. Система права пе­ребуває у динамічному розвитку, що зумовлює виникнення нових відносин і нових правових норм, за порушення яких, за умови ви­значення засад відповідним законом, може настати юридична від­повідальність.



ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА
СУЧАСНІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ
ТА ЇХ ОБ'ЄДНАННЯ.
ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА

Розділ 19

СІМ'Ї НАЦІОНАЛЬНИХ
ПРАВОВИХ СИСТЕМ.
МІСЦЕ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ
УКРАЇНИ СЕРЕД НИХ

19.1. Поняття правової системи

Поряд з поняттям «система права», про характерні риси і структуру якого йшлося у розділі 8 цього підручника, в загальній теорії права ви­користовується ще одне близьке за етимологією поняття - «правова система» Ці поняття навіть юристи, особливо юристи-практики не кажучи вже про людей, які не мають спеціальної підготовки, нерідко плутають, вживаючи як синоніми.

Тим часом поняття «система права» і «правова система», хоч і мають спільні генетичні коріння (породжені діяльністю людей в процесі їх взаємодії), відмінні за своїм змістом, обсягом, структурою і призначенням поняття. Якщо перше характеризує право виключно як нормативне утворення і становить собою внутрішньо узгоджену систему всіх чинних юридичних норм певної держави, диференційовану на галузі, інститу­ти та інші утворення, то друге - це конкретно-історично обумовлений комплекс всіх взаємопов'язаних правових явищ (юридичних норм, уста­нов, правосвідомості й правової культури, юридичної практики тощо), які функціонують у певній країні. Центром правової системи є людина, яка не тільки її формує, а й своїми діями реалізує. Тобто за своїм зміс­том і обсягом поняття «правова система» значно ширше за поняття «система права». Суттєво відрізняється також внутрішня структура цих явищ. Якщо систему права, як зазначалося, становлять такі її струк­турні елементи, як норма права, інститут права, галузь права, то струк­туру правової системи визначає специфіка не тільки цих складових, а й ряду інших елементів: особливості праворозуміння, джерел права, їх тлумачення і застосування, юридичної техніки і юридичної термінології, правової ідеології та правової психології, своєрідність юридичного мис­лення та ін. Детальніше про ці особливості йтиметься далі.

Правову систему зі всіма її особливостями, яка функціонує в тій чи іншій країні, прийнято називати національною правовою системою.

Національна правова система - це своєрідна «внутрішня правова карта» конкретної країни, що відображає її соціально-економічні, по­літичні, культурні, правові та інші особливості. Вона є явищем унікаль­ним, неповторним або ж, висловлюючись категоріями діалектики, - одиничним. Нині у світі налічується понад 200 національних правових систем.

«Правова карта світу» не є простою сукупністю «внутрішніх правових карт» країн. Вона набагато складніша.

Це обумовлено насамперед глобалізаційними та інтеграційними процесами, які відбуваються у сучасному світі, особливо в Європі. Де­далі глибшим стає розуміння того, що національний ізоляціонізм має негативні наслідки, хоч ідеї всесвітньої уніфікації права, привабливі ще на початку і в середині минулого століття, сьогодні не мають великого поширення (як правило, обмежуються морським, повітряним, ядер­ним правом тощо).

Спротив, інколи досить жорсткий, зустрічають також спроби «нав'я­зування» чужих правових систем, досить обережно підходять сучасні національні правові системи також до механічних «запозичень» з ін­ших правових систем.

Суверенізація конкретно-національного регулювання та багатома­нітність національних правових систем зовсім не означає, що вони по­ряд з унікальними, неповторними рисами (одиничним) та спільними рисами, притаманними праву в цілому (загальним), не мають ознак подібності, родинності, тобто особливого.

Виявлення особливого в національних правових системахта їх класи фікація (групування) - одне з головних завдань порівняльно-правових досліджень, які тривалий час проводилися переважно в межах науки загальної теорії права.

За цей час не тільки нагромаджений величезний за обсягом дослід­ницький матеріал, а й виокремився специфічний предмет порівняль­но-правових досліджень, сформульовані вимоги до методології та методики таких досліджень, що дало підстави багатьом авторам, як зарубіжним так і вітчизняним, для обґрунтування нового статусу по­рівняльного правознавства (правової компаративістики) - не лише як особливого дослідницького методу, а й як відособленої, автономної га­лузі наукових знань, що виходить за межі науки загальної теорії права.