Напрями семантики. Логічна семантика: теорія референції та теорія смислу, семантика можливих світів.
Логічна семантика є маргінальною галуззю лінгвістики й логіки, сильною зовнішньою семантикою, яка досліджує співвідношення значення мовних висловлень з об’єктами предметної дійсності під кутом зору його істинності / неістинності. Підгрунтя логічної семантики було закладене у працях німецького логіка Г. Фреге (двохтомник «Grundgesetze der Arithmetic», 1893-1903 p. p.), який уперше висунув тезу щодо умов істинності висловлень природної мови й потреби встановлення процедур інтерпретації формальних систем. Дослідник виділив клас неекстенсіональних контекстів, у яких не виконується сформульований Г. Лейбніцем принцип взаємної заміни тотожних за денотатом імен, і першим відмітив наявність особливого виду значення - пресупозиції. У роботах Г. Фреге імпліцитно наявний принцип композиційності, авторство якого належить Дж. Лайонзу. Суть цього принципу полягає в тому, що значення складного висловлення є функцією значень його частин і синтаксичних правил їхнього поєднання.
Логічна семантика виокремилася на межі XIX і XX ст. завдяки працям
Дж. Мілля, Г. Фреге, Ч. Пірса, Б. Рассела, Р. Карнапа, Дж. Остіна, У. Куайна,
А. Тарського, С. Крипке, Дж. Сьорля, П. Стросона. Протягом тривалого часу
вона орієнтувалася переважно на аналіз формалізованих мов (логіки предикатів, класів, заперечення, парадоксів імплікації тощо), проте згодом перейшла до логічного аналізу природних мов. У логічній семантиці виділяють два напрями: теорію референції (від лат. referens - відношення, зіставлення) і теорію смислу. Перший досліджує відношення мовних висловлень до позначених об’єктів, другий - зв’язок смислу та денотата (значення) висловлень.
Теорії референції сформувалися в логіці ХІХ-ХХ ст. (Дж. Мілль, Г. Фреге, Б. Рассел, Р. Карнап, С. Крипке, У. Куайн, Л. Лінський, Б. Парті, Дж. Сьорль, П. Стросон, А. Тарський та ін.), де сприяли пошуку причин логічних парадоксів, однією з яких вважалася інтенсіональна й екстенсіональна подвійність семантики імен. Першими дослідженнями цієї проблематики можна вважати семіотичні розвідки античних філософів, положення давньокитайської філософії Міньцзя про подвійну природу імен і виправлення імен, концепцію «слів і речей» німецької лінгвістичної школи.
Лінгвістичними векторами теорії референції є: 1) установлення природи співвіднесеності з фрагментами дійсності абстрактних імен, предикатів, дескрипцій, службових слів, власних імен, займенників, числівників; 2) розгляд типів кванторних значень, переходу від усезагального до загального і конкретного; 3) аналіз особливостей кореферентності предметів і явищ у тексті; 4) дослідження співвідношення референції, значення та смислу; 5) вияв залежності істинності висловлень від доречності референції імен - складників висловлень; 6) вивчення референційної природи контекстуальних презумпцій (пресупозицій); 7) обґрунтування текстової алюзивної референції (мімезису й діегезису), можливих текстових світів; 8) референційна проекція мовленнєвих актів, інтенційних дій мовців.
Референція кваліфікується як відношення мовленнєвих одиниць до позначених ними об’єктів дійсності. Залежно від настанови дослідження об’єкти, з якими співвідносяться знаки мови, можуть належати як до реального, так і до уявного (модельного, алюзивного) світу. А. Загнітко зазначає: «Важливим є те, що здатність означати притаманна імені незалежно від його використання, а здатність позначати виявляється тільки в актуалізованих іменах, тобто іменах, що використані в реальному тексті. Отже, ім’я має смисл уже в мові, а референт (об’єкт у позамовній дійсності, позначений певним іменем) ім’я набуває тільки в межах мовлення» [2007, 44]. Референція поширюється не лише на номінативні одиниці, залучені до мовлення, а й на висловлення, тексти і є однією з передумов оцінки їхньої істинної чи неістинної природи відповідно до тих ситуацій, які вони позначають Е. Бенвеніст відмічав наявність подвійної референції, що полягає у здатності мовного знака ідентифікувати предмети, з одного боку, а з іншого інтерпретувати їхній зміст у складі висловлень. О. Кубрякова підкреслює, що подвійність референції зумовлена співвідношенням мовних знаків із світом дійсності та світом мови (друге визначене зв’язком між предметами дійсності на підставі мотивованості мовного знака іншим) [1981]. Референція може змінюватися залежно від ситуації вживання мовного знака.
Дослідники розрізняють три аспекти референції згідно з трьома вимірами мовного семіозису Ч. Морриса: семантики, синтактики та прагматики. Семантичні теорії референції виходять із положення її забезпечення значенням й абсолютизують дескриптивні властивості мови. Синтаксичний аспект теорій референції характеризується увагою до співвіднесення знаків у висловленні. Принципом розробки сучасних теорій референції стала послідовна прагматизація, тобто перехід до врахування співвідношення референції мовленнєвого продукту з мовцем й адресатом. Прагматичний аспект теорії референції (Л. Лінський, Дж. Остін, П. Стросон, Дж. Сьорль та ін.) став підґрунтям теорії мовленнєвих актів і лінгвопрагматики.
Другий напрям логічної семантики - теорія смислу – розроблявся в ситуаційній семантиці Дж. Барвайса та Дж. Перрі, які виходили з положення
про залежність значення висловлень від контексту й мовленнєвої ситуації і
розробляли модифікації ситуацій як аналоги речень; у концепції мовної гри
Л. Вітгенштейна, у прагматичній теорії значення X. Грайса. На відміну від
лінгвістичної семантики (слабкої, внутрішньої'), теорія смислу оперує не словом, а реченням і будує власні засади переважно на логічній структурі умовиводів. М. Джонсон виокремлює такі загальні положення теорії смислу: 1) розгляд значення як абстрактного відношення між символами й об’єктивною дійсністю; 2) концепти визначаються як абстракції, подібні до логічних формул; 3) концепти не втілені в певному розумі людини, на відміну від образів; 4) значення висловлення встановлюється за умовами його істинності; 5) значення повинно бути розкладеним на концепти, співвідносні з конкретними предметами, ознаками й відношеннями в реальному світі; 6) значення не залежать від сприйняття індивідом. Дослідник зазначає, що з «об’єктивістської» теорії смислу можна зробити такі висновки: 1) люди вторинні при вивченні значення; 2) люди не можуть підключатися до автономного розуму; 3) розумне мислення можна розглядати як алгоритмічну маніпуляцію із символами [Johnson 1987]. Як представник когнітивної семантики М. Джонсон пропонує альтернативну семантичну теорію, у якій розуміння світу відбувається на підставі досвіду людини, а чимало абстрактних концептів є розширенням фізичних концептів [Ченки 2002, 346].
Поєднанням теорій референції і смислу в логічній семантиці стала семантика можливих світів, підгрунтя якої закладене ще у працях Г. Лейбніца [1989] із модальної логіки, що вивчає взаємно несуперечливі стани
справ, узгоджені із законами логіки, природи, прийнятими постулатами й певною зафіксованою системою знання [Смирнова 1990, 128]. Такі альтернативні мисленнєві стани справ, припустимі з огляду на певні цінності, норми, названі можливими світами. Р. Карнап розглядав поняття можливих світів у зв’язку з істинністю висловлень: фактичною, яка реалізується у всіх можливих світах, й аналітичною, що існує у якомусь можливому світі. Семантика можливих світів представлена працями американського логіка С. Крипке, фінського логіка Я. Хінтікки [1980]. У їхніх теоріях висувається ідея нескінченної множини світів, у кожному з яких діють свої правила істинності, синонімічних замін і свій етикет. Можливі світи взаємодіють між собою, тому кожний світ пов’язаний із певною кількістю можливих світів. Виокремлюють дві моделі можливих світів: нецентровану й центровану [Ryan 1981, 13; 1991]. Перша ролі реального світу, який є рівноправним членом системи і являє собою відображення фрагментів різних світів. Друга передбачає центральність домінування реального світу й альтернативність і периферійність можливи світів як різних версій реального світу. При цьому всі можливі світи є потенційно реальними, адже ми можемо перенестися у своїй уяві до будь-якого світу, що визначається принципом децентрації.
У лінгвістиці семантика можливих світів знайшла застосування при
дослідженнях референційної природи й інформативності художніх текстів.
Ефективність читацької інтерпретації художнього тексту почасти визначається децентрацією як перенесенням текстового світу в центр буття читача. Оригінальна класифікація можливих світів на підставі типів модальності Л. Долежела [Dolezel 1973; 1998] представлена у працях М. Раян [Ryan 1981; 1991]. Алетична модальність встановлює правила істинності в художньому тексті й корелює зі світом фантазії; деонтична модальність як система дозволу й заборони відтворюється в можливому світі обов’язку; аксіологічна модальність, що виражає оцінку текстових подій, репрезентує бажаний світ, а епістемічна модальність, закладена у знаннях, незнанні, передбаченні, формує можливий світ знання. Текстова інтерпретація можливих або фіктивних світів є предметом вивчення в лінгвістиці тексту, когнітивній поетиці, семіотиці, літературознавстві тощо. Дж. Лакофф [1996, 173] порівнює можливі світи з ментальними просторами Ж. Фоконьє, який кваліфікує їх як гіпотетичне середовище мислення й концептуалізації, що відображає уявний стан справ і не проектується на об’єктивний світ, хоч й актуалізується в умовах пізнавальної взаємодії суб’єкта зі світом, зокрема, у процесі породження або сприйняття повідомлення [Fauconnier, Turner 2002]. Ментальні простори є динамічною формою мисленнєвого досвіду особистості, тобто вони не закладені в пам’яті й виникають у процесі дискурсивної діяльності.