Функції теоретичної (інтерпретаційної) фольклористики
Теоретична (або інтерпретаційна) фольклористика досліджує тексти фольклору, записані для неї фольклористами-збирачами, здобуті та знайдені в архівах джерелознавцями, перевірені, встановлені та введені до наукового обігу текстологами. На практиці фольклорист дуже часто поєднує в собі всіх цих фахівців. Водночас окремо взяті збирач, джерелознавець, текстолог не можуть у своїй роботі обійтися без теоретичної фахової основи та змушені й самі вдаватися до доволі глибокої теоретичної інтерпретації тих явищ фольклору, над якими працюють. Що ж тоді залишається на долю фольклористики суто інтерпретаційної?
Функції її дуже відповідальні. Головним і найважливішим завданням кожної національної фольклористики є адекватна наукова інтерпретація вітчизняного фольклору, а саме визначення його своєрідності як феномена загальнолюдської культури та дослідження його історії.
Справді, можна й не дочекатися, поки, як сказав поет,
німець покаже,
Та до того й історію
Нашу нам розкаже...
Ми ще повернемося до цієї теми (див.: 3.8; 4.15), проте це, мабуть, аксіома: як не корисний "погляд збоку", але того, що мають зробити для вивчення усної творчості народу його фольклористи, за них ніхто не зробить. Для того ж, щоб вивчити феноменологію та історію вітчизняного фольклору, дослідник має оволодіти теоретичними надбаннями фольклористики світової, котра, в свою чергу, поступово складалася з узагальнень, що виникали у ході вивчення фольклорів національних. Це, звичайно, лише один бік справи, і не можна, ясна річ, бачити у світовій фольклористиці лише механічну суму таких узагальнень. По-перше, були, як ще побачимо, і багато було теорій, принципово розрахованих на інтернаціональне вивчення фольклору. По-друге. дослідник, що вивчає певну теоретичну проблему, іноді просто не може не те, щоб обмежитися національним фольклорним матеріалом, а й взагалі опертися на нього. Де б у США М. Перрі та А. Б. Лорд, що намагалися експериментально вирішити, чи міг Гомер один скласти й запам’ятати "Іліаду" та "Одисею", знайшли би для себе необхідний матеріал? Індіанці взагалі не знали епосу, а розповіді про ковбоя Буффало Білла дослідникам не допомогли би. Коли росіянин О. М. Веселовський розробляв свою теорію походження епосу, саме на північноросійські тексти билин він міг опертися щонайменше. З цього погляду досить гармонійним здається розвиток наукових зацікавлень О. О. Потебні-фольклориста: почавши науковий шлях з прикладання універсальної тоді "міфологічної" теорії до явищ українського фольклору, він завершував його розробкою вже на інтернаціональному матеріалі проблем феноменології байки та прислів’я і приказки.
У наш час єдиний раціональний шлях адоптації теоретичних надбань світової фольклористики – це вивчення її власної історії, історії послідовної появи нових теорій, "шкіл", напрямів. Мабуть, сама специфіка фольклору, явища надзвичайно складного й багатобарвного, призвела до цікавого феномена: якою б далекою від нього, реального, не здавалася б сучасникам та або інша теорія, як би критично не сприймалася, з часом виявляється і в ній раціональне зерно. Взагалі історія теоретичної фольклористики не є історією послідовного заперечення однієї теорії іншою, новою, а історією поступового накопичення різноманітних пояснень фольклорних явищ і підходів до їх дослідження.
Це погляд здалека, з тієї дистанції, про яку Л. Толстой сказав: "Час просіює". Що ж до сучасного стану розвитку теоретичної фольклористики, то тут сподіватися, що праці сучасників щось або хтось "просіє" за тебе, не випадає. Як кожну науку, що розвивається, сучасну фольклористику характеризує протистояння наднаціональних шкіл, гострі дискусії між вченими – іноді не тільки усередині однієї школи, або тієї ж національної фольклористики, а й між дослідниками, що суб’єктивно відносять себе до одного напряму. У цій атмосфері важливо навіть у розпалі полемічних баталій зберегти повагу до опонента, вміти змушувати себе, щоб перевірити міцність своєї позиції, подивитися на проблему його очима, очима його концепції, що її намагаєшся заперечити. І тут корисно буде нагадати кілька рядків з рецензії В. М. Перетца на перший том "Українських народних дум" К.М.Грушевської, де характеризується її огляд вивчення думового епосу: "Всупереч звичаєві молодих авторів, вона не до чого не ставиться зневажливо, а в кожній відомій їй, навіть маловартій праці (як от брошура Лісовського 1890 р.) силкується і часом уміє відкрити й висунути щось позитивне" 1. Такий толерантний погляд на сучасників і попередників хотілося би згодом побачити й у сучасної наукової молоді.
Ми ж об’єктивний історичний погляд на ідеї фольклористики минулого намагатимемося поширити на теорії сучасні. Це полегшується, зокрема, тією обставиною, що між першими та другими існують як зв’язки прямої спадкоємності, так і більш тонкі перегуки – не кажучи вже про незалежне від попередників, багаторазове повернення вчених до тих самих думок. Нашим же завданням буде не історіографія фольклористики – вітчизняної 2 та світової 3 – і не реєстраційно повний опис-перелік сучасних її теорій та концепцій. І в історії, і в сучасності теоретичної фольклористики будемо шукати лише ті ідеї та методи, що зберігають дотепер свої пізнавальні потенції, перспективні для подальшого розвитку нашої науки, або можуть прямо допомогти українській фольклористиці у виконанні її актуальних завдань.
ПИТАННЯ
Для самоперевірки.
збирацька джерелознавство текстологія теоретична фольклористика
фольклористика
запис джерело текст ...
Відмінникові. Чи можливе в наш час теоретичне осмислення національного фольклору без врахування досвіду світової науки?
3.2. Слов’янський шлях розвитку фольклористики, або Чому не в Україні виникла перша велика теорія XIX ст.
Розвиток світової фольклористики від збирацької до теоретичної можна уявити як поступову появу поруч з фіксаціями фольклорних текстів моментів їх інтерпретації, а потім – як певний перерив еволюції, гегелівський "стрибок" – і теорій, тобто глобальних, на інтернаціональному матеріалі, розв’язань питань, важливих для вивчення світового фольклору.
У кожної національної фольклористики свій шлях, котрим вона проходить цей розвиток, своя довжина того шляху і своя його, сказати б, конфігурація: в однієї він короткий і прямий, а в іншої – довгий та звивистий. Українська фольклористика розвивалася за загальноєвропейською моделлю, тільки шлях її був порівняно довгий. Моменти інтерпретаційні, як легко помітити, супроводжують уже записи переказів та шлюбних звичаїв, зроблені нашим давнім літописцем (див.: 2.2), проте тільки в 20-і рр. XIX ст. з’являються перші спроби загальних характеристик української усної традиції – стаття Д. І. Зубрицького "Про пісні галицького народу" (Л., 1823) та есе І. Г. Кулжинського "Малоруське село" (М., 1827). Водночас українськими фольклористами (а також поляками й росіянами) було розгорнуто активну збирацьку діяльність (див.: 2.2), яка досить швидко згромадила багатющий матеріал, вповні придатний для теоретичних узагальнень. А втім перші великі фольклористичні теорії виникли не в Україні, і непомітно навіть, щоби перші наші дослідники народної творчості ставили перед собою такі завдання... У чому ж справа?
Красномовну відповідь дають молоді ентузіасти вивчення своєї "народності", укладачі "Русалки Дністрової" (1837), у перших фразах її передмови: "Судило нам ся послідним бути. Бо коли другі слов’яни вершка ся дохаплюють, і єстлі не вже, то небавком побратаються з повним, ясним сонцем, – нам на долині в густій студеній мраці гибіти". Іншими словами, українці не мали своєї державності, а національна і культурна політика Австро-Угорщини та Росії, імперій, кордон між котрими перерізав тоді Україну, не передбачала навіть існування українського народу з власною мовою і культурою. Недаремно ж і щойно згадані праці Д. І. Зубрицького та І. Г. Кулжинського було надруковано не мовою народу, про фольклор якого йшлося і до якого належали обидва автори, а першу – німецькою та польською (потім її перекладено російською), другу – російською. Навіть важко тепер в це повірити, але ж на території Російської імперії протягом першої половини XIX ст. поспіль, а другої – з незначними виключеннями, українською мовою можна було друкувати лише фольклорні тексти, а передмови, коментарі, як і розвідки – тільки російською! Не дивно, що більшість української інтелігенції, точніше, залишків її, по обидва боки кордону перебувала в стані глибокої деморалізації. Хоч як гірко тепер читати сказане Є. Маланюком про літературу тієї доби, в його інвективах багато правди. І фольклористи, часто-густо заразом і літератори, не становили тут винятку. Лише один приклад. А. Л. Метлинський, видатний поет і фольклорист, уже 1852 р. в передмові до "Байок і прибаюток Левка Боровиковського" змушений був захищати можливість існування рідної мови як "народної говірки" ("наречия") поруч із "мовою вищого освіченого стану" або "мовою літературною, панівною".
І для А. Л. Метлинського, що недаремно ж обрав собі псевдонім "Могила", і для П. Лукашевича, укладача цінної збірки "Малоруські й червоноруські народні думи і пісні" (СПб., 1836), Україна та її народна поезія були вже в минулому. П. Лукашевич писав: "Я вважатиму, що виконав свій обов’язок перед своєю вітчизною, викликавши із забуття цю південноруську народну поезію в старців, що занесли одну ногу на труну. Я присвячую її моїм предкам гетьманцям, вона їм належить; може, хоч аркушик один із сього зібрання впаде на їх гріб, що завалився, або долетить на високу могилу козацьку". Це привабливе своїм відвертим "гетьманським" патріотизмом романтично-песимістичне сприймання рідного фольклору могло придатися як стимул для скорішого збирання (бо ж, бачте, гине – у першій третині XIX ст.!), але нових перспектив його наукового осмислення не відкривало.
Популярність саме такого ракурсу бачення вітчизняного фольклору серед народознавців тієї доби пов’язана, між іншим, із впливом на них одного з тодішніх "володарів дум", видатного німецького культуролога Й. Г. Гердера, що він, за словами М. І. Костомарова, "водрузив на непохитній підвалині прапор народності". За Й. Г. Гердером, цю "народність" (у власній термінології вченого – "народний дух") втілено в історії кожної нації, а вивчення її пісень дозволяє визначити своєрідність народного характеру. Сприйнята прямо або опосередковано, гердерівська ідея використання усної поезії як засобу для пізнавання вітчизняної історії стає справжнім лейтмотивом народознавчих міркувань М. А. Цертелєва, М. О. Максимовича, І. І. Срезневського, "руської трійці", а найбільш вдало й послідовно приклав її до українського фольклорного матеріалу М. І. Костомаров у щойно процитованій дисертації "Про історичне значення руської народної поезії" (Харків, 1843). Йдучи за Й. Г. Гердером, український вчений пропонує відбиття народом у піснях "свого власного життя" розглядати відповідно до трьох його, цього народного життя, "видів: духовного, історичного і суспільного". При цьому під другим розуміється "погляд народу на минуле його політичне життя", а "під третім – погляд народу як на минуле, так і на сучасне його життя, що розглядається in statu quo і взяте немов у один момент його існування" 4. Тут можна побачити ідею розрізнення діахронічного і синхронічного підходів до вивчення усної традиції.
Проте теоретичне значення цієї та інших цікавих думок дисертації значною мірою знецінювалося тим, як це відбито й у її заголовку, що фольклор вивчався лише "з погляду важливості для дієписьменника", тобто історика. Отже, в цьому плані М. І. Костомаров і його однодумці немов поверталися до утилітарного, суто історіографічного використання фольклору, яке знаходимо вже у давньоруських літописців.
Українські фольклористи не зосереджували й необхідної для постання фольклористичних теорій компаративної бази, спостережень над усною творчістю інших народів; як правило, вони не йшли далі традиційних для тієї доби порівнянь українських пісень з російськими. До виразної національної замкненості штовхали їх і зазначені вище політичні умови, й приклад західноєвропейських романтиків, котрі, як відомо, сприймали вивчення народної поезії лише як проблему вузько-національну. Спричинився тут і ближчий зовнішній контекст розвитку української науки про фольклор у перші десятиріччя XIX ст., а саме інтелектуальна атмосфера "слов’янського відродження". Здавалося би, щойно сказане суперечить вже тому хоч би факту, що діячі "Руської трійці" порівнювали становище "у нас" та у "других слов’ян". Так, порівнювали, і можна погодитися також, що "характерною особливістю розвитку слов’янської науки про фольклор у період слов’янського відродження є її органічні міжнаціональні зв’язки" і що М. О. Максимович вніс своїми збірками "значний внесок у розвиток ... всієї слов’янської фольклористики" 5. Проте у тому й парадокс, що генеральна ідея "слов’янського відродження" – ідея всеслов’янської єдності орієнтувала етнографів і фольклористів якраз не на порівняння слов’янських фольклорів між собою та встановлення національної специфіки кожного з них, але на певний синтез, на узагальнення. Характерний приклад – славнозвісні "Слов’янські старожитності" П. Шафарика.
А втім усе могло скластися й інакше... Є в історії нашого ще донаукового збирацтва цікавий епізод. Хтось із укладачів "Галицько-Волинського літопису" вмонтував у нього під 1201 р. запис половецького переказу про траву "євшан" (полин). Один з його персонажів – степовий музика ("гудець") і співець Орь, а "пhсни половhцкия" виступають як засіб, що ним половці намагаються повернути до рідного степу хана Отрока. І сама увага невідомого записувача до іноетнічного фольклорного твору, і виявлена ним спроможність осягнути красу пісень та почуттів чужого, іновірного, у минулому ворожого народу – все це вже на перших кроках нашої фольклористики... Наступні обіцяли дуже багато.
Але не судилося. Бо доля Київської Русі склалася інакше, аніж тієї ж Франції, що мала колись королеву Ганну Ярославівну. Або Німеччини, де виникла перша фольклористична теорія XIX ст.
ПИТАННЯ
Для самоперевірки. Фольклористична теорія – це ...
1. ... будь-яка інтерпретація фольклорного тексту.
2. ... осмислення жанрової структури певного фольклору.
3... поширення на вивчення фольклору якоїсь літературознавчої методики.
4. ... наукове пояснення важливої проблеми вивчення світового фольклору.
Відмінникові. У "Щоденнику моєї подорожі за 1769 рік" Й. Г. Гердер писав: "Україна колись стане новою Грецією: прекрасне небо, під котрим живе тамтешній нарід, весела вдача цього народу, його природний музичний хист разом благотворно вплинуть, щоб пробудити його до нового життя. З малих племен (а такими були свого часу й греки) постане велика культурна нація". Чи свідчить текст цього натхненного пророцтва, що його автор був знайомий з українським фольклором?