ТЕНДЕНЦІЇ сучасної української поезії
Дух явища, що його вже називають офіційно „українська література після 90-го року”, – водночас вільний, авантюрний та дещо романтичний. Проте романтика, на думку А.Бондаря і Т.Доній, плавно трансформується у характерний для постреволюційного часу прагматизм, іноді у відчай, проте аж ніяк – у декларативне почуття безвиході. Лірика 90-х, як стверджують критики, за своїми формами, підходами, естетичними наповненням та змістовними характеристиками – найбільш близька для сприйняття в літературному світі Європи та Америки. Сучасна поезія відзначається строкатістю ідейно-стильових тенденцій.
Активізації поетичної творчості сприяють численні конкурси, серед яких варто виділити „Молоде вино”, „Гранослов”, конкурси видавництва „Смолоскип” та ін. Позитивно відзначені критикою такі автори, як: В.Кордун („Зимовий стук дятла”), А.Бортняк („Коли б я жив тоді на світі: Аналогії з міфології” (гумор, лірика)), М.Кіяновська („Міфотворення”), В.Неборак („Епос про тридцять п’яту хату”), Н.Білоцерківець („Алергія” (тематично замкнені у своєрідний часопросторовий цикл межові настрої, емоційне відчуження – Л. Тарнашинська)), М.Ревакович („Зелений дах” (любовно-еротична поезія)), Н.Неждана („Котивишня”), В.Цибулько („Ангели і тексти”), І. Андрусяк („Отруєння голосом”), Ю.Бедрик („Метафізика восени”), І.Римарук („Діва Обида”), В.Герасим’юк („Осінні пси Карпат”), А.Мойсієнко (збірка паліндромів „Віче мечів”), Г.Чубай (тексти пісень гурту „Плач Єремії”) та ін.
Активізується також видавнича діяльність. Маємо кілька антологій, що містять твори найяскравіших представників лірики 90-х: антологія „Позадесятники” (сучасна молода хвиля: І.Бондар-Терещенко, П.Вольвач, О.Гордон, І.Павлюк, С.Процюк, В.Слапчук), двомовна антологія молодої української поезії „Протизначення” (А.Бондар, Г.Крук, С.Пантюк, Р.Скиба, Г.Петросаняк, Н.Федорак), своєрідна енциклопедія з життя літературного покоління дев’ятдесятників „Любити живих (лірика 90-х)”, альманах поезії, прози і драматургії „Гранослов-99” тощо.
Із метою культурної артикуляції естетичний концепцій створюються ситуативні гурти (які, виконавши свою культурну місію, припиняють своє існування у вигляді концептуального утворення), наприклад: „Червона фіра” (С.Жадан, І.Пилипчук, Р.Мельників), „Нова деґенерація” (І.Андрусяк, С.Процюк, І.Ципердюк), „Бу-Ба-Бу” (Ю.Андрухович, О.Ірванець, В.Неборак), ЛУГОСАД (І.Лучук, Н.Гончар, Р.Садловський) та ін.
Започатковане в середині 1980-х об’єднання „Бу-Ба-Бу”, стверджує Т.Гундорова, спочатку зароджується як неоаванґардистський рух, спрямований на розґерметизування мистецтва, переорієнтацію культурної свідомості, а згодом асоціюється з постмодернізмом. Із створенням названого літоб’єднання, як свідчить його „прокуратор” В.Неборак, „почалася велика фестивальна епоха в Україні”, а „Бу-Ба-Бу ... завжди нагадувало кулак, який пробиває стіну”. Основа концепції літгурту – ідея карнавалу, в ситуації якого підрив і перевертання усталених цінностей.
Літгурт „Нова деґенерація” 1992 року в Івано-Франківську видав збірку поезій, проте відомий більше останніми публікаціями в періодиці, виступами перед молодіжною аудиторією.
Із появою ЛУГОСАДу, вважає Т.Гундорова, в українській літературі 80-х рр. „заявила про себе й самодостатня необарокова культурософська ідеологія, ... що сповідувала ар’єгардну опозиційність щодо модернізму”. Один із учасників гурту Т.Лучук стверджував: „... ми ж хронологічно позаду всього розвитку літератури, ми замикаємо собою літературний процес”. Естетичним ідеалом угрупування стає самодостатність.
В українській поезії останнього десятиліття ХХ ст. М. Кіяновська виділяє дві практики – модерністичну і постмодерністичну, стверджуючи, що велику роль у них має міфологізування, міф, який став найсуттєвішою ознакою новітньої літератури. Відповідно дослідниця вважає логічним виділення трьох течій, яку творять поети покоління 90-х рр.:
1. Поети, для яких основним засобом міфологізації є Пам’ять як первісне світовідчуття (розвиток традицій Київської школи поезії). У такій перспективі культурософські та історичні традиції стають вторинними або ж архаїзуються. Тексти цих авторів формально неускладнені, лексика проста, образи типізовані. Яскравим представником цього напрямку є Р.Скиба.
2. Поети, для яких міф є засобом іронічного відсторонення, адже розглядають його як естетичну модель, відкриту для нових інтерпретацій. У тексті таких митців спостерігаємо перспективу гри, трансформацію міфообразів, експерименти з формою (бриколаж). До цієї течії належать І.Андрусяк, Ю.Бедрик, С.Жадан.
3. Поети, для яких практика міфологізування зводиться до засвоєння найбільш зовнішнього рівня – культурних алюзій, цитацій, які повязані з метатекстовими структурами. Особливістю міфологізму названої течії є те, що в конкретних текстах ці Нерони, Страдіварі, Париж, дні потопу... інколи не виходять за межі функції називання, переобтяжуючи собою текст. Найтиповішим прикладом є збірка М.Розумного „Рамаян”.
Постмодерний суб’єкт в ліриці українських авторів існує в просторі девальвації батьківських цінностей, він безпритульний і самотній інфантильний марґінал із травматичним світовідчуттям, позбавлений віри у майбутнє:
тридцять років без війни
тридцять років без майбутнього
тридцять років старої музики
писання в порожнечу
країна з аграрним драйвом
ось вони твої валізи
твої нирки
твоя література
(С.Жадан „Музика для товстих”)
Поезія 90-х насичена метафізичними просторовими рефлексіями, авантюрними богемними фантазіями, екзистенційними переживаннями. Чи не кожен автор експлуатує ситуацію ініціації. Ініціацію як модель і символ визначає в поезії вісімдесятників І.Борисюк. Т.Гундорова зауважує той факт, що на переломі 90-х почали говорити про поетів-герметиків, тобто, „дорослих поетів” (О.Лишега, В.Голобородько, В.Герасим’юк) і поетів-трікстерів, тобто, поетів-підлітків (С.Жадан). Серед останніх найповніше втілив у поезії цей нескінченний процес ідентифікації в образі мандрів С.Жадан, „за яким закріпився образ панка та сумного клоуна, бездомного підлітка й останнього українського футуриста”.
Практика проведення фестивалів „Молоде вино” засвідчує, що поступово поезія від хуліганства та епатажу повертається до класичної виваженості (що завважив голова оргкомітету М.Розумний на фестивалі 2002 р.). Молода поезія народжується в літературному середовищі, переважно студентському. Ситуація сьогодення, на думку В.Даниленка, характеризується тим, що сучасна українська поезія стала заняттям студентів і аспірантів. „Коли мені було за двадцять, – зізнався Іван Малкович, – то я писав вірші, аж на спині ворушилась сорочка. А зараз пишу два-три в рік”. Саме тому критик вважає, що поетичні покоління змінюються в середньому кожні вісім років. Аналізуючи поезію лауреата фестивалю „Молоде вино” 2002 року О.Романенка, він зауважував, що „психоаналітик знайде у поезіях Олега Романенка букет неврозів і садомазохістських комплексів, застряглі реакції, психічні травми, суїцидні настрої, істерію, хворобливий еґоцентризм, фобії”. Дослідник схильний мотивувати таку психологічну реакцію неврастенічним характером доби, „в якій Він і Вона граються болем, і ця гра – єдине, що приносить їм справжню втіху”:
Мій кіт за тобою скучив,
У мене нові книжки,
У мене нові шпалери,
Мій кіт за тобою скучив.
У мене нові шпалери,
У мене нове життя,
І тільки одна проблема:
Мій кіт за тобою скучив.
У сучасній Україні існує значна кількість літературних об’єднань, які мають власну оригінальну концепцію, інтернет-ресурси, наприклад: м.Харків – „Весло Слова” (О.Коцарєв та ін. –), „Zacharpolis MM” (О.Ушкалов, Т.Дерюга та ін.), „Сад БП”; м. Запоріжжя – „99” (Ю.Ганошенко, О.Пашник, Т.Давидченко та ін.); м.Рівне – „КРЕЙДА” (О.Єфімчук, Н.Демедюк); м.Житомир – „МГNеабищо” (О.Левченко, Б.Горобчук (Київ), І.Стронговський, В.Кавун (Львів), О.Лудченко (Київ)), ЖММТО Оксія (К.Куліков, І.Завальнюк, О.Хабаров, К.Радушинська, Н.Лаптик); м.Київ – Літтусівка (А.Захарченко, Г.Ткачук, С.Богдан). Із розвитком комунікаційних технологій формуються концептуальні проекти зближення літератури та мультимедіа. Серед таких можна назвати мережеві журнали „Робот” (автори В.Муж та І.Кашуба) та „Інтерзона” (автор Д.Кубай). Серед авторів журналу „Робот” є С.Жадан, В.Цибулько.
Спостерігається пожвавлення у сфері фестивальної діяльності, наприклад, можна назвати семінари творчої молоді в м. Ірпені, які відбуваються майже щороку. Найяскравішою подією 2006 року був Всеукраїнський поетичний фестиваль „Підкова Пегаса-2006” у Вінниці, який зібрав більше п’ятдесяти поетів-конкурсантів із 17 міст України та велику кількість гостей. Уже традицією таких фестивалів стає модне поетичне шоу – „слем”, основою якого є епатаж, руйнування звичних уявлень про вплив тексту на глядача. Функція цього дійства – не якість текстів, а вміння автора вразити публіку артистизмом протягом обмеженого проміжку часу (чотири хвилини). Наприклад, І.Павлюк читав свої твори, стоячи на голові, інші автори розтягувалися в шпагаті та крутилися колесом як Р.Білий, тому можна стверджувати, що інерція літературних перфоменсів зберігається. Такі тенденції є причиною подекуди негативної реакції критиків, які стверджують, що така поезія нічим, окрім театральних трюків, привабити не може. У цьому, можливо, частково і криються передумови ґерметизму і малої популярності новітніх літгуртів.
Отже, сучасна українська поезія може претендувати на досить високу оцінку попри певні негативні риси (психологічні комплекси, депресивну суґестію, ненормативну лексику та ін.), оскільки являє собою внутрішній світ новоприбулого покоління, яке приречене відбути свою долю й історичне здійснення в сущому. Усвідомлюючи досвід попередників, версифікаційні й змістовні практики сучасних поетів є самодостатніми і не претендують на певні визначення, якими їх щедро обдаровують критики, схильні добачати в них те, що кожен хоче побачити. Плутанину в дефініціях спричиняє те, що більшість творів сучасних молодих авторів ще певною мірою залишається недоступною, тому про масового читача говорити не доводиться з огляду на низький рівень популярності якісної поезії в суспільстві, проте вже сьогодні можна стверджувати, що інерція кризової ситуації зламу віків уже поступово долається.