Простори глобалізації: технологічний простір

Технологічні зміни в економічних системах відбуваються не стільки внаслідок появи нових технологій і засобів виробництва, скільки в результаті їх розповсюдження – дифузії. Ці технологічні зрушення від-биваються у змінах внутрішніх пропорцій структури економіки. Так, наприклад, більшість нововведень, що становлять основу інвестиційного буму і довгострокового піднесення четвертої довгої хвилі (елек-тротехніка, товари тривалого використання, включаючи масове виробництво автомобілів), з’явилося ще в межах третьої. Тривалий підйом у третій хвилі був забезпечений поширенням нововведень, які виникли в період другої хвилі (нововведення в чорній металургії, суднобудуванні, будівництві залізниць тощо). Тому сучасний довгохвильовий етап розвитку базується не на біотехнологіях, генній інженерії, досягнення яких сьогодні починають використовуватися у виробництві, а на дифузії кластера нововведень, які з’явилися у 1940–1970-х роках: лазерів, комп’ютерів, інтегральних схем, ядерної енергетики тощо.

У сучасних умовах на загальний характер економічного розвитку (у тому числі й технологічного) на-ціональних економік могутній вплив здійснює система екзогенних факторів, пов’язаних із функціонуванням глобальної економіки, розширенням економічного простору діяльності національних суб’єктів господарю-вання, збільшенням інформаційного потенціалу НТП, посиленням ролі наднаціональних інститутів у системі регулювання світогосподарських зв’язків. Глобальний економічний розвиток визначається поєднанням двох

суперечливих тенденцій: підлеглістю світової економіки інтересам транснаціонального капіталу, з одного боку, і конкуренцією національних економічних систем – з іншого. Ці тенденції переплітаються, створюючи в кожній країні особливий тип поєднання зовнішніх і внутрішніх факторів, що визначають специфіку роз-витку конкретних національних економік.

Одні з них формують «ядро» світової економічної системи, де концентрується сукупний інтелектуаль-ний, науково-технічний і фінансовий потенціал світового господарства. Інші країни, які не входять в ядро світової економічної системи, утворюють її своєрідну периферію, яка вимушена сплачувати інтелектуальну ренту, що міститься в імпортованих високотехнологічних товарах і послугах, природною рентою, яка формується за рахунок експорту сировинних і низькотехнологічних товарів.

На жаль, сучасний стан структурних і технологічних процесів національної економіки України свідчить не тільки про те, що вітчизняна економічна система не входить у світову еліту розвинутих держав, а й про збільшення технологічного відставання від них нашої країни. Так, за 90-ті роки питома вага реліктових (першого і другого, заснованих на доіндустріальних технологіях) і традиційного третього укладів у технологічній структурі нашої економіки зросла на 48%, а питома вага п’ятого і шостого укладів знизилася на 30% (у структурі промисловості частка цих укладів становить відповідно 4,71 і 0,04%) [1, с. 56].

Не виправдалися сподівання на значне поліпшення технологічної структури за рахунок включення наці-ональної економіки у світове господарство. Так, наприклад, з огляду на технологічну складову іноземних інвестицій в економіку України можна стверджувати, що відбувалося переважне інвестування третього тех-нологічного укладу, яке становило близько 49%. Частка іноземних інвестицій у сектор середніх технологій – 27%, а у високотехнологічний комплекс іноземними інвесторами спрямовувалося лише 11% від загальних інвестицій [2, с. 15]. У результаті існуюча технологічна структура нашої економіки, як показує теперішня ситуація, стала одним із найвідчутніших факторів зниження рівня економічної безпеки України.

На наш погляд, подібні негативні тенденції погіршення технологічної структури вітчизняної економіки пояснюються самим характером економічного розвитку України за останні роки. Навіть у період економічного зростання в національній економіці спостерігалася невідповідність його якості сучасним світовим тенденціям, інституціональним умовам суспільного розвитку. З цього приводу Нобелівський лауреат з економіки С. Кузнець, даючи визначення категорії економічного зростання, зазначає: «Економічне зростання країни може бути визначене як довгострокове збільшення можливостей задовольняти все більш різноманітні потреби населення в продуктах економічної діяльності. Це зростаюча здатність заснована на розвитку техніки і технології та на необхідних змінах в інституціональній структурі і ідеології. Важливі всі три основні частини визначення» [3, c. 104].

Іншими словами, стійке економічне зростання і періодичне оновлення структури економіки базується на відповідності одна одній її двох взаємопов’язаних підсистем – технологічної та інституціональної, а також сприянні цілям розвитку існуючої в суспільстві економічної ідеології. Слід зауважити, що формування від-повідності технологічної та інституціональної структур економіки не відбувається автоматично, оскільки кожна з цих двох підсистем має власні джерела та закономірності розвитку.

Визначальним фактором розвитку технологічної структури є науково-технічний прогрес, який у виробничих процесах реалізується через інвестиційну та інноваційну діяльність. Інституціональна структура роз-вивається під впливом змін у соціально-економічних відносинах: розвитку методів і способів самоорганіза-ції та саморегулювання виробництва (на даному етапі – ринкових механізмів); розробки та реалізації шляхів свідомого, цілеспрямованого регулювання економіки (перш за все – державної політики щодо формування економічного середовища); об’єктивно необхідної координації економічної поведінки між суб’єктами гос-подарювання різних країн під впливом міжнародних інтеграційних процесів.

Як свідчать реалії вітчизняного економічного розвитку, стан взаємозв’язку технологічної та інституці-ональної структур національної економіки не сприяє якісним зрушенням економіки України в бік свого інноваційного оновлення. На відміну від практики розвинутих ринкових економік, в умовах економічної системи України не спостерігається інноваційного принципу вкладення інвестицій, а отже, сучасні меха-нізми саморегулювання вітчизняного ринкового середовища неспроможні самостійно забезпечити про-гресивні структурні зрушення, у тому числі і в технологічній сфері.

З іншого боку, процеси технологічної деградації національної економіки України є результатом і відповідної державної економічної політики. Звичайно, існували та й існує цілий комплекс причин об’єктивного характеру, які значно зменшують можливості держави щодо регулювання структурних зрушень національної економіки, проте спостерігалися і явні прорахунки в тактиці та стратегії економічних реформ. Одна з головних помилок, на наш погляд, має концептуальний характер – переоцінка можливостей механізмів саморегулювання вирішувати завдання структурного економічного розвитку, надмірне усунення держави від регулювання галузевих і відтворювальних пропорцій (особливо щодо співвідношення між фондами відшкодування, нагромадження і споживання сукупного національного продукту) та напрямів інвестиційних потоків національної економічної системи, а також фактичне припинення державної підтримки фундаментальних і прикладних досліджень.

Дійсно, основну відповідальність за напрями наукових досліджень і розробок у розвинутих країнах світу несуть приватні суб’єкти господарювання, проте не слід забувати про інший рівень розвитку ринкового середовища даних країн, зокрема про потенціал їхньої інфраструктури інвестувати інноваційну діяль

 

ність. Більш того, у країнах ядра світової економіки спостерігаються процеси реформування державних механізмів із забезпечення впровадження передових досягнень науково-технічного прогресу, у тому числі за рахунок ускладнення структури управління такими процесами.

На наше переконання, основою для виходу з нинішньої кризи та підґрунтям для подальшого інноваційного розвитку вітчизняної економіки є застосування такої форми структурної політики, за якою уряд прямо бере на себе роль формування структури про-мисловості, стимулює фундаментальні розробки, технічний прогрес і сферу освіти. У розрізі формування засад подібної структурної політики треба звернути увагу на такі принципові положення.

По-перше, технологічні зрушення об’єктивно не можуть відбуватися рівномірно в усіх галузях економіки.

Тому потрібно визначити національні пріоритети науково-технічного розвитку («ключові технології»), застосування яких забезпечить поширення нового технологічного укладу в масштабах усієї економічної системи, і за рахунок механізму позитивних зворотних зв’язків стимулювати зміни структури економіки загалом. Можна виділити три основні групи галузей, що визначають темпи і напрями економічного зростання в життєвому циклі окремого технологічного укладу.

1. Базові галузі, що пов’язані з виробництвом «ключового» фактора і безпосередньо пов’язаних із ним елементів. Ці галузі створюють необхідні матеріальні передумови для поширення відповідних технологічних інновацій і, в той же час, їхній власний ринок залежить від темпів поширення цих інновацій в інших галузях економіки.

2. Лідируючі галузі, які найкращим чином пристосовані до ефективного використання ключового фактора. Саме вони здебільшого формують різноманітні інвестиційні можливості (у тому числі й у розвиток відповідної інфраструктури) і таким чином задають вектори розвитку нового технологічного укладу.

3. Підтримуючі галузі, які розвиваються слідом за лідируючими і одночасно доповнюють загальне економічне зростання. Ці галузі починають лавиноподібно зростати за рахунок мультиплікатора зворотних зв’язків після того, як інституціональна структура економіки буде приведена у відповідність із змінами в технологічній структурі.

По-друге, очевидно, що здійснення масштабної модернізації галузей вітчизняної промисловості на основі п’ятого і шостого технологічних укладів у коротко- і навіть середньостроковій перспективі неможливе. Тому для більшості галузей необхідна програма поетапної модернізації основних фондів на основі техніки і технології п’ятого укладу в межах середньострокових національних програм із поступовим нарощуванням питомої ваги шостого укладу в галузевій структурі національної економіки.

Висновки. Нова якість економічного зростання все більш визначається ефективністю інноваційно- інвестиційних потоків. Це відображається не тільки через збільшення інвестицій у наукові дослідження і розробки, технологічні та організаційні інновації, а й у підвищенні економічної віддачі від них через, насамперед, широку дифузію нововведень на всі сфери суспільного життя, випереджаючу динаміку високотехнологічних галузей промисловості і сфери послуг, зростання наукоємності та інноваційної активності всіх секторів економіки, у тому числі традиційних.

Досвід США, використаний у різних формах і з різним ступенем інтенсивності країнами Західної Європи і Японією, переконливо доводить, що найглибші зміни у структурі економіки, виникнення нових галузей економіки пов’язані з програмно-цільовими методами фінансування НДДКР. Завдяки цим методам можливості впливу держави на науково-технічний прогрес є більш відчутними, ніж при використанні адміністративних методів регулювання, податкових, кредитних та інших фінансових важелів.

Тому даний досвід повинен бути використаний і у вітчизняній економічній практиці. Такий варіант економічної політики найбільш відповідає вимогам сучасного етапу розвитку національної економіки і випливає із необхідності управління інституціональними та технологічними змінами