Початкова школа у 60-70-х роках ХІХ ст.

Початок другої половини ХІХ ст. відзначався становленням та розвитком нових капіталістичних відносин, які вимагали для ринку вільної робочої сили, освічених та професійно підготовлених людей. Ці проблеми могла вирішити повномасштабна суспільна реформа. Відміна кріпосного права 19 лютого 1861 року привела до значної зміни громадсько-політичної ситуації в країні. За селянською реформою відбулася судова (1864 р.), військова (1861-1874 рр.), земська (1864 р.), які в значній мірі змінили внутрішню систему держави [188].

Реформи 60-х років ХІХ ст. не могли здійснитися без кардинальної перебудови системи освіти в країні. В цей період гостро постала проблема початкової школи для народу. К.Д. Ушинський, відмічаючи значне зростання чисельності початкових шкіл, у 1861 році писав, що народ дозрів в решті-решт, до такого ступеня, коли навчання стало важливим життєвим питанням[189]. А М.В. Чехов взагалі вважає, що «справа народної освіти починає розвиватися з 60-х років, а до цього періоду кількість шкіл була незначною і за якістю вони не відповідали ніяким вимогам»[190]. У населених пунктах почали стихійно виникати школи, які пізніше отримали назву народних. Переважна більшість шкіл була громадською.

У тогочасних періодичних виданнях почали з’являтися рекомендації щодо створення народних училищ. Так, журнал «Учитель» на своїх сторінках у 1862 році виклав педагогічні та методичні поради щодо заснування початкової школи. У 1863 році народні школи складалися з міських парафіяльних училищ Міністерства народної освіти, училищ Палати державного майна, удільних контор, відкритих духовенством, сільськими громадами та поміщиками[191]. Основна відповідальність за організацію роботи шкіл покладалася на державу[192]. Стурбований уряд почав перегляд системи освіти в країні. Міністерство народної освіти, намагаючись зберегти «порядок» у шкільній справі, прискорити розвиток освіти серед народу, взяти її під свій контроль 14 липня 1864 р. видало «Положення про початкові народні училища», яке, незважаючи на свою половинчатість, заклало основний фундамент початкової народної освіти у Росії та стало початком її реформування [193]. Ми погоджуємося з думкою А.В. Ососкова, який вважав Положення 1864 р. кроком вперед у справі поширення освіти серед народу. Цим законом держава визнавала необхідність створення шкіл, встановлювалася достатньо цілісна система організації і керівництва початковими навчальними закладами[194]. У середині ХІХ система освіти виглядала таким чином (див. таблицю 2.2.1.).

Таблиця 2.2.1. Відомче підпорядкування закладів освіти[195]

Як видно з наведеної таблиці початкові школи підпорядковувалися Міністерству народної освіти та Святішому Синоду, на які держава поклала відповідальність за розвиток народної освіти. Ігноруючи введення загальної початкової освіти для народу, при відсутності державного фінансування, уряд повністю поклав на народ матеріальне утримання початкових шкіл. При влаштуванні училищ допускалося врахування місцевих умов, але яких, не пояснювалося. Школи підпорядковувалися місцевим училищним радам, які повинні були погоджувати діяльність різних відомств з питань народної освіти[196]. Міністерство народної освіти брало на себе керівництво всіма народними школами не залежно від їх відомчої приналежності. Таким чином, уряд і Святіший Синод встановлювали належний контроль за роботою училищ. Народні школи повинні були «утверджувати в народі релігійні та моральні поняття і поширювати початкові корисні знання»[197]. Разом з тим, навчання у школах було необов’язковим. На початковому етапі роботи школи допускалося навчання місцевою мовою з наступним переходом на російську мову[198]. Навчальний план передбачав вивчення закону Божого (короткий катехізис і священна історія), читання по книжкам церковного і цивільного друку, письма, чотирьох арифметичних дій, церковні співи. Наступність освіти між початковими навчальними закладами і середніми була відсутня.

Незважаючи на те, що ця реформа відбувалася під тиском ліберального дворянства та інтелігенції, «Положення», в основі своїй, було реакційним. Закладені демократичні процеси перетворень в освіті, на відміну від ряду проектів (1856 р.), не знайшли свого відображення в основному варіанті[199]. За свідченням О.С. Тонконогова, з 1865 року з боку уряду почалося недовірливе ставлення до початкової школи[200]. Укотре постало питання передачі всіх народних училищ у підпорядкування духовенства, яке постійно посилювало свій вплив на народну школу. Так, єпархіальне відомство намагалося будувати приміщення училищ поряд із церквою, про що свідчать звернення керівництва Херсонської духовної єпархії до управляючого Чорноморськими адміралтейськими поселеннями[201].

З метою посилення державного контролю за роботою народних училищ у 1866 році була затверджена цензура для перегляду шкільних підручників[202]. «Шкідливі книжки М. Добролюбова, В.Г. Бєлінського і Марка Вовчка видалялися із шкільних бібліотек „знаходячи їх недоцільними в учнівських бібліотеках..., що за змістом не відповідають віку» школярів[203].

Подальшому розвиткові освіти сприяла поява органів місцевого самоврядування – земських установ (1864 р.). Херсонське губернське земство було створене у 1865 році. Не маючи свого центрального органу, земства опинилися під владою місцевих губернаторів і Міністерства внутрішніх справ, яке затверджувало рішення губернських земських зборів. Земствам було дозволено займатися в основному господарчою та фінансовою діяльністю в школах, а не самою справою народної освіти. За положенням про земські установи нагляд за початковими народними училищами було довірено повітовим та губернським училищним радам, на чолі яких стали єпархіальні архєреї[204]. Вплив цих рад поширювався на початкові школи православного віросповідання. Училищним радам не дозволялося втручатися в господарську діяльність училищ, а необхідну інформацію повинні були збирати через своїх членів на місці при огляді училищ.

Треба зауважити, що справа народної освіти для земств була новою. В момент прийняття Херсонським земством під свій нагляд початкових народних училищ їх стан був дуже нестійким та невизначеним. Тому виникла потреба зібрати відомості (у тому числі у сільських громад) про дійсний стан початкової освіти у Херсонській губернії. З часом вималювалася така картина (див. таблицю 2.2.2.).

Таблиця 2.2.2. Розподіл початкових шкіл по повітам Херсонської губернії у 1866 році[205]

Як видно з наведених даних земству було відомо про існування 501 початкової школи (крім Єлисаветградського повіту) з 17088 учнями.

Складалося враження, що земство мало розвивати народну освіту, спираючись на вже існуючі школи. За задумом земців потрібно було лише виділити значні кошти громадським початковим школам і справа освіти повинна була рухатися далі, не маючи значних перешкод. Тому, вже у 1865 р. повітові земства, виключаючи Єлисаветградське, асигнували 6825 руб. для підтримки шкіл, які на їх думку, вимагали екстреної фінансової допомоги. Але лише половина виділених коштів була освоєна: на навчальні посібники і заснування двох шкіл у м. Херсоні (2210 руб.) та на потреби училищних рад (1490 руб.). А інші, 3125 руб., залишилися без діла, тому що, за словами звіту губернської управи, «в дійсності не виявилося ні шкіл, які б вимагали підтримки, ні учнів, яким були б потрібні навчальні посібники, ні вчителів, вартих якого-небудь заохочення»[206].

Таким чином, виявилося, що у середині 60-х років значна кількість народних шкіл Херсонської губернії існувала лише на папері. «Стан народних шкіл представляє для нас невідому країну», – писалося у звіті Херсонської губернської управи про дев’ятирічну діяльність земських установ Херсонської губернії за 1865-1874 роки [207]. У цей період сільські початкові школи нічим не відрізнялися від громадських шкіл двадцяти і тридцятирічної давнини. Більшість їх продовжувала розміщуватися у церковних сторожках, волосних правліннях, сільських хатах, напівзруйнованих будинках. У звіті Херсонської губернської управи відмічалося про те, що шкіл не було в розумінні навчальних установ, а були жалюгідні притулки при волосних правліннях, або занедбаних хатах. Початки освіти діти отримували в душній та важкій атмосфері, майже при повній відсутності підручників, меблів, хороших вчителів, отримуючи в таких умовах всілякі хвороби та пошесті. Нелегко було розшукати і самих учнів, тому що «в теплу погоду вони розбігалися по роботах і полях, а в зимові 2-3 місяці заглядали до школи, і то десята частина тієї кількості, яка значилась на папері, а вчителями були люди, не здатні до освітянської роботи»[208]. Нерідко школа «перекочовувала» з однієї хати в іншу. Існувала натуральна повинність з приводу відведення приміщення під школу [209], [210]. Тісні приміщення негативно впливали на здоров’я дітей і вчителів[211].

Виявилося, наприклад, що основна кількість шкіл Херсонського повіту розміщувалася у громадських будівлях (сс. Загрядівка, Золота Балка, Троїцьке, Гур’ївка, Дудчине, Лобріївка, Костичі, Покровське, Широке, Кривий Ріг, Новий Буг), церковних будинках та сторожках (сс. Білозірка, Новоіванівка, Привільне, Новакам’янка), сільських розправах (сс. Новобурзиловка, Нова Одеса, Димівка, Малієвка), селянських хатах та найманих оселях (сс. Нікольське, Понятовка, Максимівка, Олександро-Дар, Осокорівка, Добра Криниця). До того ж школи були дуже бідно обставлені меблями. Так, в Остапівській школі було лише 3 лави, стіл та стілець для вчителя. У Максимівській та Шмідтівській школах – по 2 столи та по дві лави, Олександрівській 1 стіл та дві лави, Михайлівській школі меблі з дому приносили самі селяни[212].

50% училищ потерпали від нестачі книжок. У Єлисаветградському повіті не знайшлося жодного екземпляру «Євангелія». У бібліотеці Іванівського училища Єлисаветградського повіту всі книжки були порвані. 50% учнів шкіл мали велику кількість прогулів[213].

Таке становище шкільних справ не влаштовувало земство. У середині 60-х років основною задачею земських установ було утримання існуючих шкіл та відкриття нових[214]. Основна їх маса, де навчалося від 3 до 10 учнів, утримувалася коштами сільської громади. Навчання у такій школі неодноразово переривалися, тому що вчитель служив ще і сільським писарем, займався справами сільського правління. Розмови вчителя-писаря з селянами, які вирішували свої справи, постійно заважали учням працювати[215]. Якість навчання в школах була надзвичайно низькою. Інспектор народних училищ Яворський, оглянувши початкові школи Єлисаветградського та Олександрійського повітів, у звіті вказав, що вчителі 3-х шкіл не мають свідоцтва на звання народного вчителя[216].

Слід відмітити, що у більшості сіл Херсонської губернії ніяких шкіл не існувало взагалі. Рівень писемності народу був надзвичайно низький. Згідно звіту Одеського статистичного комітету за 1869 рік в Одеському учбовому окрузі, до складу якого входили на той час три величезні за територіальними розмірами губернії – Херсонська, Катеринославська і Таврійська, існувало лише 988 шкіл, підпорядкованих училищним радам, у тому числі 502 школи (разом з двокласними) у Херсонській губернії[217].

В Одеському учбовому окрузі основна кількість початкових шкіл Міністерством народної освіти була заснована у 60-х роках ХІХ ст.[218]. У 1869 році однокласних шкіл цього відомства існувало в сільській місцевості – 24, чоловічих міських і сільських парафіяльних училищ і нижчих відділень при повітових училищах – 157, жіночих парафіяльних училищ – 18, державних єврейських різних розрядів – 21[219]. В Одеському градоначальстві в цей період починають свою роботу Пересипське 2-е (1861 р.), Кривобалківське (1861 р.), Петропавлівське чоловіче (1864 р.) Новобазарне (1866 р.), училища[220]. Особливо інтенсивно відкривалися нові школи для народу в Херсонському повіті. Лише у 1866 р. було створено 63 школи[221]. У 1869 році 2 земські школи були відкриті в Забалковому та Воєнному Форштаті міста Херсона[222]. Це були єдині міські школи в м. Херсоні, підпорядковані органам місцевого самоврядування. З моменту їх відкриття вони почали називатися земськими. Повітовим земством було запропоновано називати земськими народними школами всі ті школи, які будуть відкривалися надалі за участю земства [223].

Поява земств сприяла появі нових шкіл. Загалом в 394 однокласних народних училищах і сільських школах Херсонської губернії на 1 січня 1869 року навчалося 11655 хлопчиків та 1988 дівчаток, всього 13643 учнів. А на перше січня 1870 року в 502 школах вже навчалося 18865 дітей[224]. [225]. У 1872 році лише у 432 сільських школах було 20282 учнів. По повітам це виглядало таким чином (див. таблицю 2.2.3.).

Таблиця 2.2.3. Розподіл початкових шкіл та учнів по повітах Херсонської губернії (1872 р.) [226]

Таким чином, можна спостерігати, що найбільша кількість шкіл існувала в Одеському (117 шкіл і 7003 учнів) і Херсонському (108 шкіл з 4955 учнями) повітах, а найменше в Тираспольському (37 шкіл і 1536 учнів) і Ананьєвському (26 шкіл і 813 учнів). Це пояснюється тим, що цими повітовими земствами і громадами була виділена значна сума коштів на розвиток освіти [227].

Згідно з опублікованими статистичними даними всіх шкіл (різних відомств і всіх категорій), при наявності сільського населення 1188817 душ, значилось 642 [228]. У той же час існувала відчутна різниця між реально існуючими школами та офіційними даними. У 60-х роках ХІХ ст. початкові школи для народу до появи земства не реєструвалися. Згодом інформація про відкриття чи навпаки про закриття училища надходила у керівні інстанції надзвичайно повільно тому точних відомостей про дійсно існуючі школи не було. Дослідження земств виявили, що інує суттєва різниця між реально існуючими школами і тими, що числяться на папері (див. таблицю 2.2.4.)

Таблиця 2.2.4. Кількість шкіл у Херсонській губернії у 1874 році [229].

Особливо це помітно в Одеському, Ананьївському і Тираспольському повітах. У повітах Херсонському і Єлисаветградському ця різниця була не такою вражаючою. Відмітимо, що практика надання громадами недостовірної інформації земствам про заснування та існування початкових шкіл мала місце ще багато років. Так, у 1874 році за звітами було 642 школи, а в дійсності – 418[230]. Але ще більшою проблемою було негативне ставлення селян до школи. Члени земства, інспектори під час роз’їздів намагалися пояснити народу користь та необхідність грамоти, «але зустрічали лише іронічну посмішку, народ дивився на школу, як на щось нав’язане йому начальством і посилання дітей до школи відбувалося неначе б то насильно»[231].

З метою пропаганди освіти земства активізували свою діяльність, проявляючи ініціативу у створенні нових шкіл, організації вчительських семінарій і педагогічних курсів, забезпеченні народних шкіл підручниками та письмовим приладдям. Така самостійність та ініціативність були не до вподоби Міністерству народної освіти. До того ж, у процесі роботи, між управами та училищними радами виникали непорозуміння, пов’язані з організацією роботи шкіл. Тому, уряд, для нагляду за школами, активізації роботи училищних рад і обмеження діяльності земств, посилення державного контролю у галузі освіти були введені посади попечителів, а 29 травня 1869 р. боло запроваджено посаду інспектора народних училищ – одну на всю губернію[232], [233], [234].

Діяльність попечителів регламентувалася спеціальною інструкцією. Така інструкція була створена у 1868 р. Олександрійською училищною радою. Херсонське повітове земство, ознайомившись з її змістом, прийняло рішення про її використання у своєму повіті. Згідно цьому документу попечителі шкіл обиралися повітовими земськими зборами. На попечителів покладався нагляд за вчителями та учнями, турбота про потреби школи – моральні та матеріальні, своєчасне отримання вчителями винагороди. На відповідальність попечителя покладалася опіка про те, щоб громада своєчасно, при потребі, знаходила нового вчителя. Попечитель повинен був впливати на громаду таким чином, щоб заняття в школі не закінчувались 1-го березня, а продовжувались якомога довше[235]. Але на практиці дуже часто училищні ради відали крім господарської частини училищ звільненням, переміщенням вчителів. Так, якщо член земства обирався головою училищної ради, то в такому випадку він об’єднував у собі і господаря, і спостерігача шкіл.

Згодом, 29 жовтня 1871 р. для якісної і цілеспрямованої роботи інспекторів народних училищ урядом була створена спеціальна інструкція, яка вказувала на те, що народні училища, незалежно від відомчого підпорядкування, повинні знаходитися під невпинним наглядом інспекторів, який стосувався особистого складу учнів, навчальної та виховної роботи, використання підручників і посібників, зовнішнього та внутрішнього благоустрою, матеріального забезпечення училищ та вчителів, відкриття і закриття шкіл, переведення їх до іншого місця. Відносно навчальної частини інспектор повинен був детально наглядати за обсягом і змістом, і особливо за методом і характером викладання та доводити відомості до відповідних відомств і осіб. Інспектор підпорядковувався попечителеві учбового округу.[236] 28 жовтня 1871 року Херсонським земством була розроблена своя інструкція інспектору народних училищ, якою він повинен був керуватись при відвідуванні шкіл[237].

Першим інспектором міністерських початкових шкіл Херсонської губернії був Федір Соловйов, який зосередив свою увагу на Херсонському повіті [238]. З часом, 25 вересня 1871 року земські збори Херсонської повітової управи висунули клопотання до Херсонського губернатора про затвердження особливого інспектора для земських шкіл Херсонського повіту. У Єлисаветградському повіті посада інспектора була запроваджена у 1872 році. У 1873 році Одеська міська дума клопотала перед Міністерством народної освіти про надання їй права обирати свого інспектора, яке було надано. Термін служби інспектора визначався у 5 років[239]. І вже починаючи з 1874 року на кожний повіт губернії призначався інспектор. За розрахунками у Херсонській губернії повинні працювати 6 інспекторів[240], [241]. У середньому на 239 шкіл припадав 1 інспектор[242]. До кінця ХІХ століття цей показник зменшився до 120 училищ [243].

Для безпосереднього керівництва шкільною справою в губернії була запроваджена посада директора народних училищ і для допомоги йому призначалися три інспектори. Визначався новий порядок завідування училищами: господарча частина покладалася на засновників шкіл, адміністративна – на училищні ради на чолі з предводителем дворянства, навчальна – виключно на директорів та інспекторів народних училищ. Таким чином, Міністерство народної освіти намагалося відсторонити органи місцевого самоврядування від педагогічного втручання у справу шкіл [244]. Міністр народної освіти Д.О. Толстой запровадив німецьку (прусську) систему навчання, яка передбачала посилену систему нагляду за роботою закладів освіти[245].

Крім того, були затверджені посади спостерігачів, які наглядали за школами і виділено для цієї справи 1500 руб. на рік. При появі роз’їздних спостерігачів відпала необхідність відряджати членів училищної ради для об’їзду сільських шкіл. Насамперед, свою участь у допомозі народним школам земство вбачало в здійсненні постійного нагляду за роботою шкіл, забезпечення їх підручниками. [246] До цього часу нагляд за початковими школами, наприклад, у Херсонському повіті, здійснювали три члени повітової училищної ради. Посилення контролю за роботою шкіл спонукалося тим, що школи, які влаштовували сільські громади при допомозі земства, не мали належного професійного контролю[247]. У цілому ж контроль був педагогічним. Також, з метою посилення державного контролю за роботою народних училищ у 1866 році була затверджена цензура для перегляду шкільних підручників. Посилено нагляд за роботою народних училищ[248]. «Шкідливі книжки М. Добролюбова, В.Г. Бєлінського і Марка Вовчка видалялися із шкільних бібліотек „знаходячи їх недоцільними в учнівських бібліотеках..., що за змістом не відповідають віку” школярів[249]. Державу не цікавило питання якості навчання. Циркуляр по Київському учбовому округу у 1867 році звучав так: „Бажано зробити весь клас посереднім, ніж меншу частину його хорошою» [250]. Система виховання учнів була досить жорсткою. У 1869 році член Херсонської училищної ради, відвідуючи Корчарівську школу, побачив у вчителя на столі різки і спитав у нього, для чого вони. Той відповів: «Страху заради, ваше благородіє». А голова Одеської училищної ради засвідчував, що вчитель-писар однієї із шкіл прив’язував дітей до лав, щоб не розбігалися[251].

Вивчення джерел показало, що у 60-70-х роках ХІХ ст. основне навантаження, пов’язане з поширенням писемності серед народу, лягало на плечі земств та громад. Але незважаючи на позитивну роботу органів місцевого самоврядування у шкільній справі, значні зусилля в розвитку освітянської справи, створення належних матеріальних умов для проведення навчання в народних училищах, держава ігнорувала земство як провідника освіти. Міністерство народної освіти турбувалось про відкриття таких земських шкіл, курс навчання яких би не перевищував найменших елементарних вимог початкової освіти і щоб в них викладалися навчальні предмети вказані статтею 3 положення про початкові народні училища в найменшому обсязі [252].

Треба наголосити, що після введення земства Міністерство народної освіти зосередило свою увагу на школах вищого типу. Для міських училищ повинні були бути зразком міські парафіяльні училища, для земських – зразкові школи народної освіти. Уряд Д.О. Толстого поставив перед собою задачу впровадження станової освіти – відсутність наступності між різними типами училищ. Так, початкові школи повинні були надавати елементарну освіту дітям селян і міського робітничого класу, тобто для кожного суспільного стану мали існувати свої навчальні заклади [253].

В губерніях, де були введені земські установи, Міністерству народної освіти надавалося право відкривати народні училища, насамперед зразкові однокласні школи, не виходячи за межі асигнувань. Сільська громада повинна була брати на себе повне утримання такої школи: безкоштовно виділити ділянку землі для будівництва приміщення, ремонтувати шкільну будівлю, опалювати, освітлювати та утримувати прислугу, забезпечувати учнів навчальними посібниками, виплачувати винагороди вчителям [254]. Таким чином, держава покладала відповідальність за створення, утримання та забезпечення училища на плечі громади [255].

Міністерська та земська початкові школи були безстановими, в них навчалися діти дворян, духовенства, купців, селян, міщан. Найбільше було селянських дітей. Наприклад, характерним був у цьому плані Херсонський повіт, в школах якого навчалося 15 дітей із дворянства, 6 – духовенства, 8 – купецтва, 459 – міщан і 1410 – селян. Тому можна зробити висновок, що привілейовані стани не давали переваги міністерським школам перед земськими. Просто діти віддавалися в ту школу, до якої було зручніше ходити [256].

Обов’язковий термін щорічного навчання в школі мав бути шестимісячний. Початок і кінець занять у школах усіх повітів повинен починатися одночасно. Канікули в тривали з 15 травня по 1 вересня [257]. Тому постала нагальна проблема визначення терміну курсу навчання у початковій школі. Губернська земська комісія запропонувала, що ті школи, які засновує земство, повинні були бути однокласними з трирічним курсом. І дійсно земська школа мала три відділення, які відповідали трьом рокам навчального курсу. В кінці 60-х років барон М.О. Корф говорить про три зими навчання, як загальної норми тривалості навчального курсу і „про три класи, як найбільшу кількість відділень, які можна допустити в народних училищах” [258]. Він розробив річну навчальну програму для сільської школи з трьома відділеннями, яка знаходила застосування не лише в Олександрівському повіті Катеринославської губернії, але і в школах Херсонської губернії. За шість років, з 1870 до 1876 року, книжка з програмою барона М.О. Корфа розійшлася по країні у кількості 20 тисяч примірників [259].

Про те, що школа складалася з трьох відділень, говорять і правила про тимчасові педагогічні курси для вчителів початкових училищ [260]. На практиці траплялися випадки, коли після введення чотирирічного курсу навчання, школа знову поверталася до терміну навчання три роки, як більш раціонального [261] .

Вбачаючи потребу у поширені освіти серед народу Херсонське губернське земство нарощувало темпи створення осередків освіти. В середині 70-х років, завдячуючи земствам, Олександрійський повіт був забезпечений школами на 66,9%, Херсонський – 65,7%, Одеський – 63%, Тираспольський – 62,9%, Єлисаветградський – 57,8% [262]. Відмітимо той позитивний факт, що у 1869 році в середньому по Росії на одну тисячу населення навчалося 6 дітей, а в Херсонській губернії – 24 [263]. [264], що перевищувало загальнодержавний показник у чотири рази. За шість років з 1875 до 1880 року по губернії прибавилося 28 шкіл, за 5 років, з 1881 по 1885-й - 20, з 1885 по 1905-й – 271. Земство давало 2000 руб. щороку на будівництво шкіл у найбідніших слободах, що призвело до зростання кількісті шкіл в усіх повітах [265].

Активна і цілеспрямована діяльність земств у галузі початкової освіти викликала в уряді занепокоєння. Для посилення керівної функції держави в освітянській справі царським рескриптом у 1873 році Олександр ІІ закликав російське дворянство „стати на сторожі народної школи”. Згодом, посилюючи реакційний тиск на народну школу, уряд затвердив у 1874 році нове „Положення про початкові народні училища”, яке ставило за мету подальше посилення ролі держави у народній освіті і яке діяло до 1917 року [266], [267], [268], [269], [270], [271], [272]. «Інструкція для двокласних і однокласних училищ Міністерства народної освіти» визначала навчальні предмети, термін навчання, порядок відкриття училищ, фінансування, керівництво, вчительські кадри [273]. Курс навчання у міністерській початковій школі включав закон Божий (короткий катехізис і священну історію), читання по книжкам цивільного та церковного друку, письмо, перші чотири арифметичні дії і церковні співи там де це було можливо. Викладання повинно було проводитися винятково російською мовою[274]. Перші три роки навчання у міністерському училищі відповідали курсу однокласного народного училища. Крім того, могли впроваджуватися гімнастика, ремесла для хлопчиків і рукоділля для дівчаток. Діти могли займатися садівництвом, городництвом і бджільництвом[275]. Після закінчення училища випускники отримували свідоцтво державного зразка[276].

Важлива роль у поширенні початкової освіти серед міського населення належала школам грамотності, які виникли у 1861 році у м. Миколаєві за ініціативи дружини головного командира Чорноморського флоту і портів віце-адмірала Б.О. фон-Глазенапа (1811-1892 рр.) – Емілії Антонівни Глазенап (1830-1880 рр.) [277], [278], [279], [280]. Ці школи створювалися з метою поширення грамотності серед дітей найнижчих станів. У 1870 році їх існувало вже 22 і навчалося в них 1300 учнів[281]. У 1871 році кількість шкіл зросла до 25 в яких навчалося 1568 хлопчиків і 836 дівчаток. Крім того, існував дитячий садочок, підпорядкований комітету грамотності [282].

Школи розміщувалися у найманих будинках (18), казенних будівлях, які належали морському відомству (4), міській громаді. Взимку під час холодів, частина учнів з різних причин не відвідувала школу, тому 6 шкіл грамоти приєднувалася до інших однотипних навчальних закладів[283], [284].

За прикладом Московського комітету грамотності, заснованого у 1846 році, керівництво цими школами головний командир Миколаївського порту наказом від 20 липня 1871 року поклав на особливий комітет, який був підпорядкований Одеському учбовому округу [285], [286]. Головою комітету був обраний директор гімназії А.Ф. Смірнов[287].

На своїх засіданнях комітет, керуючись положенням про початкові народні училища, розробив навчальну програму Миколаївських школах грамоти. Згодом навчальні предмети і обсяг їх викладання визначалися положенням про початкові народні училища від 14 липня 1864 року, а потім положенням про міські школи 1872 року, згідно якого в школах грамотності вивчалися закон Божий, читання по книжкам цивільного і церковного друку, письмо, перші чотири арифметичні дії та давалися поняття про дріб, церковні співи, майстерність – чоботарна справа і рукоділля в тих школах де це було можливим. Комітет намагався залучити для викладання закону Божого священиків і просив головного командира допомогти в клопотанні перед архієпископом Херсонським і Одеським Димитрієм, про те, щоб Миколаївські священнослужителі взяли на себе викладання цього предмету[288]. Керівництво міста приділяло достатню увагу роботі шкіл. Командир Чорноморського флоту і портів М.А. Аркас (1816-1881 р.) відвідував їх особисто[289]. Для кращого нагляду за школами за членами комітету були закріплені окремі дільниці, на яких вони здійснювали нагляд за роботою шкіл, деякі з них проводили іспити. Священики вели спостереження за викладанням закону Божого. Лікар Миколаївської фортифікаційної артилерії Д.В. Курдумов (1842-1905 рр.) надавав безкоштовну медичну допомогу дітям та вчителям [290], [291].

У 1875 році міністр народної освіти був присутнім на уроках, задавав питання учням. Для міністра співав зібраний з усіх шкіл дитячий хор[292]. Член Херсонської повітової училищної ради фон-Буксгевден, який відвідав школи грамоти м. Миколаєва, у своєму звіті був задоволений успіхами учнів шкіл. Випускники шкіл грамотності продовжували навчання в чоловічій та жіночій гімназіях, прогімназії, повітовому училищі, в хорах півчих «щорічно середнім числом від 120 до 150 чол.». Школи грамотності фінансувалися з міського бюджету та мали пожертви від жителів міста. Плата за навчання становила 30 коп. на рік [293], [294].

Для організації діяльності народних шкіл, розташованих у містах, урядом у 1872 році були створені „Правила про міські училища”, які мали на меті „надавати дітям усіх станів початкову розумову та релігійно-моральну освіту” [295], [296]. Міські училища, які виникли на базі повітових. підпорядковувалися попечителям учбових округів і директорам народних училищ. Поділялися вони на одно-, дво-, три- і чотирикласні і утримувалися коштами земства, міської громади, станів, приватних осіб. Загальний термін навчання визначався 6 років. Перші два роки навчання відповідали курсу однокласного народного училища. В однокласних училищах учні розподілялися на три послідовні відділення, в яких навчалися по два роки. В однокласних училищах для допомоги вчителям призначався помічник. Прийом дітей для навчання здійснювався один раз на рік[297]. Відмінними рисами міських училищ були: окремі училища для хлопчиків і дівчаток, в кожне відділення призначався окремий вчитель, який переходив з дітьми в наступне відділення і велике значення попечителя школи [298]. У навчальному процесі використовувалися підручники І. Добровольського «Русская грамота», К.Д. Ушинського «Родное слово», А.І. Гольденберга й Гіка «Задачник», А.В. Соколова «Молитвеник», А.Г. Баранова «Детский мир», Д.І. Тихомирова «Грамматика», В.І. Водовозова «Книга для первоночального чтения», М.О. Корфа «Наш друг», Н.І. Ільїнського «Обучение церковно-словянскому языку»[299] тощо. Використання навчальних посібників, підручників та книжок, погоджувалося з Міністерством народної освіти і духовним відомством [300]. Міські народні училища Херсонської губернії мали учнівські бібліотеки, які регулярно поповнювалися новою літературою дозволеною Міністерством народної освіти для навчання і читання. Звіти про надходження нових книжок та фінансові витрати на бібліотеки подавалися керівництвом школи до міських управ. Наприклад, учням для читання пропонувалися «Гоголь – гимназист» В.П. Авенаріуса, «Достоевский для детей школьного возраста», «Родная деревня» Дрожоніна, «Рассказы и сказки» Д.Н. Маміна-Сибіряка, «Полное собрание сочинений» Д.І. Фонвізіна, «Рассказы о Петре Великом» Є.С. Сорокіна, «Слепой музикант» В.Г. Короленка, «Петрушкина грамматика» І.Д. Ситіна, «Пісні і думи» Т.Г. Шевченка, «Король лир» В. Шекспіра, «Моряки» В. Гюго, «Скряга» Ч. Дікенса, «Хліб, хлібороб і вишня» М. Долинського та ряд інших. Особливе місце серед книжок шкільної бібліотеки належало книжкам з релігійної тематики. Так, до Миколаївської міської школи імені Гоголя надійшли «Євангеліє з псалтирем», «Часослов», «Книга для церковно-словянського чтения» Д.І. Тихомирова, «Священная история Старого и Ветхого заветов» [301], [302], [303]. У 1916 році на кожне міське училище виділялася сума від 75 до 100 руб. на рік для придбання книжок [304]. На нашу думку «Положення» про міські школи, в цілому позитивно вплинуло на розвиток початкової освіти в містах, але порушило наступність між ланкою початкової та середньої освіти.

Учителі міського училища викладали всі навчальні предмети. Для їх підготовки створювалися учительські інститути. Процес заміни міськими училищами повітових, які існували ще на початку ХХ ст., йшов повільно. З відкриттям міських училищ за положенням 1872 року склалася система освіти, яка була повністю становою. З часом розвиток міських училищ призвів до поступової ліквідації перших класів, що призвело до появи чотирирічного училища. В такому училищі на кожне відділення призначався окремий вчитель[305]. Поступово всі міські училища перейшли до такого типу шкіл. З часом з’явилася предметна форма навчання. Кількість міських шкіл швидко зростала. Наприклад, якщо у м. Миколаєві в 1871 році їх налічувалося 26 то в 1876 р. – 35 [306], а в 1880 р. – 51 [307]. У м. Одесі на утриманні міської влади у 1881 році перебувало 29 шкіл [308]. Загальна кількість навчальних закладів у м. Одесі (у тому числі і початкових шкіл) за 20 років (з 1865 до 1885 року) збільшилася майже у три рази – з 52 до 154[309].

Отже, 60-70-ті роки ХІХ характеризувалися різким сплеском народної освіти, появою земських, парафіяльних, міських шкіл (в тому числі міських шкіл грамоти), активізацією діяльності церковного відомства на ниві освіти. На Півдні України з’явилася значна кількість народних шкіл. Демократичні процеси зумовили появу ряду документів царського уряду, спрямованих на розвиток початкових освітніх закладів, створення єдиної системи освіти, упорядкування її діяльності під керівництвом Міністерства народної освіти. Простежується намагання держави залучити до створення початкових шкіл органи місцевого самоврядування, суспільство, церкву, приватну ініціативу (Положення 1864 р.). Позитивним було посилення ролі земства у розвитку початкових закладів освіти, залучення церкви до створення нових шкіл для народу, що сприяло появі мережі міських, громадських і парафіяльних шкіл. У 60-70-х роках почалося протистояння земства, церкви і уряду у галузі освіти. Залучення до керівництва народними школами дворянства у якості голів училищних рад свідчило про намагання держави посилити свій вплив на початкову школу, відсторонити земство від навчально-виховної роботи у народних училищах, націлити їх лише на виконання господарських функцій. У той же час, незважаючи на половинчастість та регламентуючий характер в основі своїй урядових Положень про початкові народні училища 1864 та 1874 років, народна освіта отримала фундамент для свого подальшого розвитку і «створила умови для подальшої модернізації модернізації Російської імперії [310].

2.3. Народна школа у 1880 – 90-х роках

Початок 80-х років характеризувався посиленням реакції уряду щодо освіти. Стурбований розвитком народництва царат розпочав дії, націлені на згортання демократичних процесів, які розпочалися в освіті [311], [312]. Держава терміново здійснила заходи щодо посилення релігійного виховання у народних школах. Робився акцент на церковність в освіті. Зміст навчання у початкових школах визначався принципами православ’я, самодержавства, становості, класової, національної та статевої нерівності[313]. Зазнавало утисків земство. Значно зріс контроль за роботою народних шкіл в цілому. У лютому 1880 р. на сторінках «Циркуляру по управлінню Одеським учбовим округом» було опубліковано височайше повеління «Про засоби щодо застереження початкових народних училищ від неблагонадійних викладачів», яке черговий раз знаменувало собою посилення державного впливу на народну школу [314].

Разом з тим, органи місцевого самоврядування, незважаючи на утиски уряду, церковної влади, активно проводили роботу по влаштуванню нових народних училищ, налагодженню зв’язку з громадами. І ця земська політика давала відчутні результати. Вивчення документів місцевої влади свідчило, що серед народу поступово зростала популярність освіти. Згідно звіту губернської земської управи в Херсонській губернії у 1885 р. існувало 516 народних училищ (різних відомств), з них – 258 земських. У порівнянні з 1884 р. їх кількість збільшилось на 13. Найбільша кількість земських шкіл знаходилась в Єлисаветградському повіті і найменше – у Тираспольському. У початкових школах губернії навчалося 30663 хлопчиків та 10409 дівчаток, тобто 31,9% дітей шкільного віку отримували початкову освіту. У 258 земських училищах навчалося 48,8% загальної кількості школярів[315].

За нашими підрахунками у цей період на одне училище припадало близько 80 учнів. Кількість учнів зросла в кожній школі у середньому на 19 чол. (31% збільшення) [316]. Але незважаючи на зростання кількості учнів у початкових училищах зростала і кількість дітей які до закінчення навчального року покидали школу. Так, у 1885 р. лише 6,4% учнів (в земських – 5,3%) закінчили повний курс навчання [317]. Основні причини цього – відсутність підготовлених учителів, велика кількість пропущених уроків, тіснота приміщень, недостатня кількість меблів. Крім того, існувала інша важлива проблема – значна кількість учнів залишала школу до кінця навчального курсу через те, що серед жителів села існувала думка про те, що достатньо дитині навчитися читати й писати, а документ про освіту необов’язковий, тому багато людей, які вміли читати і писати, не мали документу про закінчення початкової школи [318] (див. додаток А). До того ж причиною відсіву була і бідність батьків, які не могли заплатити за навчання дітей у школі [319]. Вивчення звітних матеріалів Херсонського губернського земства дає можливість зробити висновок, що і у 90-х роках ХIХ ст. все ще зберігалася тенденція до того, що багато дітей залишала школу після одного або двох років навчання. У 1895 році до кінця курсу навчання школу покинуло 1408 учнів. Найвищим цей показник був у Херсонському повіті – 1244 чол.[320].

Неврожай, який мав місце в Херсонській губернії, міг стати причиною того, що діти погано відвідували школу. Тому міська влада враховуючи тяжкий матеріальний стан батьків дозволяла вчителям без погодження з нею самостійно звільняти учнів від сплати за навчання. Такі факти мали місце у Миколаївських міських, сільських школах і школах грамоти [321]. Міські школи при прийомі дітей до школи віддавали перевагу дітям з незаможних сімей. Інколи вчителі за свої кошти утримували учнів [322]. Крім того, заняття в школах починалися пізніше встановленого терміну та надовго переривалися внаслідок появи холери та інших епідеміологічних захворювань [323].

Потреба у початкових школах Півдня України у 80-х роках ХІХ ст. стояла особливо гостро: 1/5 частина хлопчиків південних поселян, 1/4 державних селян та більше половини хлопчиків колишніх кріпаків не мали змоги навчатися через недостатню кількість початкових шкіл [324],[325]. У той же час відсутність належного державного фінансування, неспроможність Херсонського губернського земства вдосконалити фінансування повітів, у залежності від кількості населення, яке в них проживало, відсутність достатньої ініціативи з боку громад призвело до зникнення 251 школи за 10 років (1875-1885 рр.) і зменшення їх загальної кількості на 35[326]. Тому, у 1885 році Херсонським губернським земством було прийнято рішення про те, що «ініціатива у справі поширення грамотності серед народу повинна належати земству, а не сільським громадам, які ще не повністю зрозуміли важливості цієї справи»[327] і поставивши на чергу питання про загальну початкову освіту, вирішило взяти на себе третину всіх освітянських витрат у повітах і будівництво шкіл. У той же час поряд із фінансовими і матеріальними проблемами, слабкою підтримкою громад існували і суб’єктивні фактори, які не сприяли швидкому поширенню освіти серед населення Півдня України. Наприклад, священик Стефан Тутевич на сторінках «Херсонських єпархіальних відомостей» у статті «До питання про загальну грамотність» стверджував, що народній школі є альтернатива і у впровадженні обов’язкового навчання немає потреби. Грамотність, на його думку, може отримати поширення серед населення шляхом самоосвіти, взаємонавчанням родичів і сусідів, за допомогою найманих вчителів, на вечірніх заняттях у школі тощо[328].

У середині 1890-х років кількість шкіл та учнів у них продовжувала зростати. Популярність освіти серед населення підвищувалася. Вже у 1895 р. у 420 народних училищах, які підпорядкувалися училищним радам, навчалося 27548 хлопчиків та 8884 дівчинки [329]. В 1898 році загальна кількість початкових шкіл всіх типів в Херсонській губернії, включаючи Одеське градоначальство і Миколаївське військове губернаторство, дорівнювала 1574. У порівнянні з 1897 роком народних училищ збільшилось на 35 [330]. У 1899 році початкових шкіл існувало вже 1625, а в 1900 році – 1666,серед них земських шкіл – 438, зокрема в Олександрійському повіті – 74, Єлисаветградському – 79, Ананьївському – 60, Тирасполькому – 29, Одеському – 65, Херсонському – 131 школа[331].

Наприкінці ХІХ ст. кількість народних шкіл зростала надзвичайно швидко. У цей період в Україні нараховувалося 16798 початкових шкіл: церковнопарафіяльних – 8061 (48%), міністерських – 5495 (33%), недільних шкіл – 49, і інших відомств – 14. Разом з тим, у Херсонській губернії була переважна більшість земських шкіл (39%) (церковнопарафіяльні – 27%, міські початкові – 11%, міністерські – 4,3%)[332]. (18,7% припадають на школи інших типів: німецькі колоніські, єврейські, болгарські і т.і.)

Протягом усіх років свого існування земські школи були перевантажені учнями. Бажаючих вчитися було надзвичайно багато. Шкіл, в яких вчилося менше 40 душ, було лише 9%, зокрема у Одеському повіті – 11%, Ананьївському – 14%, Херсонському – 15%, в Єлисаветградсь-кому – 1%. Школи, що мали 40 до 60 дітей складали п’яту частину (20%) всіх земських шкіл. Найбільше їх було у Тираспольському (40%), Ананьївському (32%) і Одеському (21%) повітах, найменше – у Єлисаветградському (13%) повіті[333]. У Миколаївському військовому губернаторстві за межами школи залишалося 52% дітей[334]. Наведені дані у таблиці 2.3.1. дозволяють наочно впевнитися у потребі початкових шкіл у Херсонській губернії потреба в яких постійно зростала (див. таблицю 2.3.1.)

Таблиця 2.3.1.

Потреба у народних школах у Херсонській губернії на початку 90-х років ХІХ століття.[335]

Як видно з таблиці за межею школи залишалася від велика кількість дітей шкільного віку. До кінця 90-х років цей показник у середньому дещо понизився і у різних повітах коливався від 10 до 89% [336] (див. додаток Б). У цей період у Херсонській губернії навчалася ледве половина дітей шкільного віку. Основна причина цього була у недостатній кількості народних училищ. Зростання популярності початкової освіти серед жителів Півдня України можна судити за такими даними:

- шкіл з 60 – 110 школярами, де вже треба було 2-х вчителів, існувало 34%. Таких найбільше було в Олександрійському (39%) і Одеському (37%) повітах, а найменше – у Херсонському (31%).

- від 110 до 160 школярів мали 22% усіх земських шкіл, у яких повинні були працювати три вчителі. Таких шкіл найбільше було в Херсонському (24%), Єлисаветградському (22%) і Ананьївському (21%) повітах, а найменше у Тираспольському (17%).

- Понад 160 учнів було в 15% шкіл Херсонської губернії, зокрема у Єлисаветградському повіті – 30%, Олександрійському – 22%, Херсонському – 14%, Одеському – 10%, Тираспольському – 2,5% і Ананьївському – 1%.

За числом вчителів земські школи розподілялися так: з одним вчителем – 38% (в Тираспольському – 34%, Єлисаветградському – 24%,) з двома – 40% (в Єлисаветградському – 47%, Тираспольському – 33%), з трьома – 15% (в Олександрійському – 25%, Херсонському – 12,5%. В Ананьївському і Тираспольському таких шкіл зовсім не було.

На одного вчителя припадало менше сорока школярів у 15% шкіл, від 40 до 50 – в 25%, 50-60 – в 32%, 60-70 в 20%, 70-80 – в 50%, 80-90 – в 2% й більше як 90 – в 1%. Цей один процент шкіл припадав тільки на Єлисаветградський і Ананьївський повіти.[337] Був випадок коли до одного вчителя одночасно на уроки приходило 212 школярів. У таких випадках вчителеві доводилося садовити учнів за парти по п’ятеро й шестеро, а то й на вікна. Переважну кількість часу вчитель витрачав на підтримку в класі дисципліни, а щоб «виправдати» себе перед начальством на іспиті, старшу групу школярів доводилось вчити увечері, при світлі, і залишати у школі й на ніч”[338]. Але з часом праця вчителя полегшувалася тим, що на другий рік він займається з половиною тих, що були в попередньому році, а на третій ще з меншим числом [339]. Бажаючих вчитися у школі значно збільшилось. Багато вчителів говорили, що кожного року «доводиться відмовляти у прийомі в школу великій кількості дітей через тісноту в шкільних приміщеннях» [340].

Для того щоб визначити потребу населення в освіті у 1895 р. канцелярія Миколаївського військового губернатора надіслала всім завідувачам шкіл листи: «Чи бували протягом останніх п’яти років випадки відмов у прийомі учнів в миколаївські міські початкові школи... і якщо бували, то скільком учням відмовлено у прийомі?»[341]. З часом до управи почали надходити звіти вчителів про наявність значної кількості таких випадків. Старша вчителька міського народного училища писала, що «за відсутністю вакансій відмовляла 30 дітям щорічно». А в міській школі на хуторі Водопой вчителька А. Монзарар протягом останніх 5 років не змогла прийняти до школи 40 чол. [342], [343]. В Одесі у 1881 році через відсутність місць до школи не потрапило 347 дітей (загальна кількість учнів у міських школах 2440 чол.)[344]

Про зростання авторитету освіти серед народу у 1890-х роках свідчить той факт, що поряд із земськими, церковнопарафіяльними, громадськими продовжувався процес створення нових шкіл у містах. У м. Миколаєві їх кількість у 1880 р. вже дорівнювала – 51[345]. Особливо інтенсивно відкривалися училища у 80-90-х роках [346]. Якщо у м. Миколаєві у 1871 р. їх налічувалося 26, то у 1876 р. – 35[347], а в 1880 р. – 51[348]. У 1880 р. в них навчалося 3351 учнів [349]. Особливо активно цей процес проходив у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. За короткий період часу відкрилися училища Водопійське (1882 р.), ім. Пушкіна (1883 р), Мішковське (1886 р.), ім. Лермонтова (1899 р.), ім. Ломоносова (1899 р.), Миколаївське на хуторі Погорілове (1901 р.), Шорокобалківське (1901 р.), ім. Жуковського (1902 р.), ім. Гоголя (1902 р.) [350]. У м. Єлисаветграді з 1873 р. до 1897 р. почали свою роботу 7 народних училищ, у яких навчалося 800 учнів [351] (див. таблицю 2.3.2.). Кількість учнів у міських школах коливалася від 56 до майже 200 [352].

Таблиця 2.3.2.

Зростання кількості учнів у міській початковій школі

на хуторі Водопой [353]

Як видно з наведеної таблиці чисельність учнів лише однієї (Водопійської) школи за 7 років збільшилася на 36 чол. (30%) [354]. Це явище було характерним для всіх шкіл міста. Рівнь грамотності жителів Миколаєва за переписом населення у 1897 р. становив чоловіків 47%, жінок – 67,8% [355], а серед сільського населення – 24%[356]. У земських школах кількість випускників з 1885 до 1887 р. зросла з 1089 до 1334 чол.)[357]А кільківсть шкіл з 258 до 263.

Всі земські школи Херсонської губернії належали до розряду однокласних народних училищ і лише 5 шкіл ( в Добровеличківці, Казанці, Новоархангельському і Рівному Єлисаветградського повіту) – до розряду двокласних народних училищ [358].

Протягом десяти років (з 1874 по 1884) відбувався процес поступового перетворення громадської школи, відкритої з ініціативи селян, у земську. Міністерські школи, які повинні були слугувати зразками у навчанні для земських, брали приклад, навпаки, з земської школи. У число міністерських початкових шкіл включалися всі початкові училища, на які поширювалося Положення 1874 року (крім церковнопарафіяльних). Відомий освітянський діяч В.І. Фармаковський (у минулому директор херсонських народних училищ) спираючись на «Звід законів» нарахував тридцять типів початкових училищ, які були підвідомчі Міністерству народної освіти. Офіційно ці школи називалися «Початкові народні училища в губерніях, на які поширювалася дія Положення про земські установи». Всі ці школи повинні були об’єднуватися єдиною системою адміністративного і педагогічного керівництва. Це була основна причина того, що поряд із створенням інституту інспекторів були створені „народні зразкові училища”[359]. Міністр освіти Д.О. Толстой намагався розглядати міністерські школи, як взірцеві, «кращі розсадники початкової освіти»[360]. Основною задачею яких було витіснення земських шкіл, але вона так і залишилася нереалізованою. Для посилення освітянських позицій за короткий період часу Міністерством народної освіти було засновано більше 20 початкових сільських однокласних училищ, наприклад, в Ананьївському повіті: Ісаївське – у 1877 р., Любашівське – 1878, Олександрівське – 1885, Дмитрівське – 1885 та ін. У Тираспольському повіті своє існування почали 11 училищ в період з 1870 до 1883 року. Середня кількість учнів у кожному училищі була від 50 до 80 чол.[361].

Але вже з 1881 до 1886 року кількість шкіл Міністерства освіти дещо зменшилася[362]. У 1890 році у Херсонській дирекції міністерських однокласних шкіл нараховувалося 38 і декілька років залишалася на одному і тому ж рівні. Кількість учнів у сільських однокласних училищах Міністерства народної освіти Херсонської губернії зросла до 1193 чол. Загалом збільшилася кількість учнів особливо дівчаток – на 12%[363]. У порівняні з попередніми роками зріс показник випускників шкіл і складав 8,1% (5,3% у 1889 р.). Зменшився відсів учнів до закінчення школи з 22,9% у 1889 р. і до 19,8% у 1890 р. У 1893 р. школи Міністерства народної освіти складали більше 40% від загальної кількості шкіл, учні – біля 38%[364].

Бюрократичні порядки, відчуженість школи від батьків та дітей негативно впливали на авторитет міністерської школи, яка протягом другої половини ХІХ ст. так і не зайняла лідируючої позиції в освіті народу, поступившись земству[365]. За словами А.В. Ососкова, сучасник народної школи Є.А. Звягінцев на сторінках журналу „Весник воспитания” (1913, № 1. – С. 135-136) різко критикував зразкові школи, називаючи їх школами формалізму й у яких відсутня педагогічна творчість[366]. На відміну від міністерської, земська школа змогла пристосуватися до інтересів народу, завоювати собі значний авторитет. Тісний зв’язок земств з громадами дозволяв народу дивитися на земську школу як на свій витвір.

У 80-х роках слабка матеріальна база не сприяла максимальному охопленню дітей шкільного віку навчанням. І прикладів для цього достатньо. У Херсонському повіті, згідно звіту інспектора П. Голубєва, належало звернути увагу на те, що у великих селах, в яких мешкала значна кількість населення, не існувало взагалі ніяких шкіл. Наприклад, у селах Фірсівка, в якій проживало 1010, Новогеоргіївка – 1348, Сухоєланець – 2899, Кашперівка – 2279 чол., стояла нагальна проблема створення початкових шкіл для навчання дітей грамоті. У цей період всі без винятку звіти інспекторів починалися зі слів: «У теперішній час бажано відкрити в недалекому майбутньому початкові училища в тих поселеннях, в яких немає ніяких училищ»[367]. Можна констатувати той факт, що губернське і повітові земства розуміли проблему створення нових шкіл. Відкриття нових осередків початкової освіти давало б можливість тисячам дітей шкільного віку розпочати навчання. За розрахункам інспекторів народних училищ, треба терміново було відкрити в Одеському градоначальстві 105 класів, Одеському повіті – 71, Миколаївському губернаторстві – 35, Херсонському повіті – 189, Єлисаветградському – 309, Олександрійському – 184, Тираспольському – 37, Ананьївському – 31[368]. Відсутність достатньої кількості коштів не давала можливості значно розширити шкільну мережу. Лише у м. Одесі не мали змоги отримати початкову освіту 18,3% хлопчиків і 47,3% дівчаток [369]. Інспектор народних училищ П. Голубєв говорив, що у Херсонському повіті тяга населення до освіти зросла й увага установ та осіб, які відають справою народної освіти, повинна бути зосереджена на пошуках коштів для відкриття нових шкіл, але і після того, як вони будуть відкриті, вони відразу стануть переповненими. Лише протягом 1893 навчального року до школи прийшли навчатися 1421 учень [370]. Особливо гостро постала проблема відкриття нових 66 шкіл. Разом з тим, багато училищ треба було терміново розширити. «В народі, – відмічав інспектор Боголюбов, – все сильніше і сильніше виявляється бажання вчитися у початковій школі. Більшість шкіл переповнена учнями, не дивлячись на те, що багатьом відмовлено у прийомі» [371].

Інспектор надвірний радник Л.П. Шпановський[372] наголошував на тому, що в Одеському повіті погано вирішується проблема «відкриття нових шкіл у Візирці Олександрійської волості, Білці та Янівці Більчанської, Володимирівці Анчекрак-Ільїнської, Августові, Мариновці – Ільїнської, Новій Богданівці – Коренихської, Ігнатові – Раснопільської»[373]. Всього ж треба було створити 13 осередків освіти.

Відсутність потрібної кількості шкільних приміщень, вчителів, слабка матеріальна база початкових шкіл вимагали від земства пошуку шляхів поширення грамотності серед населення. Для того, щоб знизити витрати на будівництво нових шкіл, член земської комісії з народної освіти В.І. Фармаковський рекомендував застосувати двозмінні заняття. На його думку, ця система значно зменшувала витрати на влаштування приміщень і дозволяла охопити навчанням більшу частину дітей[374]. Тому попечитель Одеського учбового округу, відповідаючи на клопотання директорів народних училищ, дозволив введення у навчальному окрузі двозмінних занять [375].

У 1899 р. в дві зміни вже вчилося 1068 учнів у 38 земських школах, 3-х міністерських, 2-х міських початкових. Найбільша кількість двозмінних шкіл була в Одеському повіті (38% від усіх земських шкіл). Загалом у другу зміну навчалося по губернії 1288 учнів. Існувала оплата за навчання в другу зміну. Наприклад, в Олександрійському повіті вона складала 30 коп. за одну годину[376]. У Єлисаветградському повіті в режимі двозмінності працювало 32 школи, Тираспольському – 12, Одеському – 10, Херсонському – 9, Ананьївському – 6 [377]. Така форма роботи з учнями знаходила своє місце і в 6 училищах Єлисаветградського, 20 школах Херсонського повітів. У першу зміну займалися старші учні, а в другу – молодші[378] (див. додаток В). Безумовно, це було прогресивне рішення, яке мало на меті охопити навчанням значну кількість дітей шкільного віку. Але при короткому навчальному році у зимові дні, учні знаходилися в школі з ранку до темноти[379]. Частина з них після уроків поверталася додому, дехто наймав квартиру, або проживав у родичів. Церковне керівництво, проявляючи турботу про дітей, влаштовувало для них нічні притулки. У с. Кашперівка місцевим церковно-парафіяльним попечительством був відкритий нічний притулок для 10 дітей, які приходили до школи із віддалених поселень парафії[380]. Тираспольське повітове земство виділяло 400 руб. на рік для квартирної стипендії учням, які проживали більше ніж за 2 версти від школи[381].

Відсутність шкіл у багатьох селах спонукало батьків віддавати дітей до школи в сусідні й віддаленні села. Особливо активно цей процес спостерігався наприкінці ХІХ ст., коли популярність освіти серед жителів Півдня України різко зросла. У 1895 р. таких школярів було 841. По повітам вони розподілялися таким чином: у Херсонському – 309, Єлисаветградському – 244, Олександрійському – 240, Ананьївському – 30 і Тираспольському – 18. Найбільша кількість дітей, які приходили до школи з інших сіл, було в Отбєдовасилівському училищі Херсонського повіту. Постало питання створення при школі нічних притулків, особливо для тих дітей, батьки яких не могли найняти їм квартиру. Але частіше всього діти після уроків йшли додому в сусіднє село[382]. Середня відстань, яку діти долали до школи з сусідніх сіл була 2-3 верти [383]. Тираспольське земство виділило 400 руб. на рік для квартирної стипендії учням, які проживали від школи більше ніж 2 версти.[384]. У Одеському повіті 9 населених пунктів обслуговувалося пересувними школами, які охоплювали навчанням 212 дітей.[385]

Різнорідним був соціальний склад учнів. На початку 90-х років ХІХ ст., на відміну від 60-х-70-х років, коли в земській народній школі вчилися у переважній більшості діти селян, все частіше почали зустрічатися діти міщан, чиновників, духовенства[386]. Діти селян і солдатів були найбільш чисельними – 83,7%; значно менше було міщан – 7,2%, купців – 0,1%, дворян і чиновників – 1,2%, духовного звання – 0,3%, іноземних громадян – 0,4%. Серед школярів були євреї – 2,8%, німці – 2%, болгари – 1,7%, греки – 0,4%. Через 10 років за громадськими станами (в 1900 році) в земських школах учні розподілялися вже таким чином: селяни та колоністи збільшили свою присутність до 94,4%. Відсоток міщан зменшився до 4,7%. Дворяни, чиновники і духовенство складали лише 0,5%[387]. Основна кількість учнів народних шкіл була православного віросповідання [388] (див. додаток Г).

Органами місцевого самоврядування приділялась увага охороні здоров’я дітей[389]. За рішенням міської та повітової влади за лікарем закріплювалися декілька шкіл, які він повинен був регулярно відвідувати [390]. Його рекомендації, щодо профілактики інфекційних захворювань мали виконуватися працівниками школи і учнями. У випадку захворювання вчитель мав про це повідомити земського дільничного лікаря. Одеський учбовий округ рекомендував директорам народних училищ у таких випадках керуватися висновками лікаря. Разом з тим, значна кількість пропусків занять в школах була через часті епідемії, що свідчить про слабку профілактичну роботу з боку медичних установ. Відвідування хворими дітьми школи заборонялося до їх повного одужання. У такому випадку школи закривалися на невизначений термін, або подовжувалися канікули[391]. З цією метою Херсонським губернським земством була видана спеціальна інструкція, якою належало керуватися завідуючим шкіл при загрозі епідемії [392].

Ставилися вимоги відносно класних меблів – парт, столів та лав для сидіння учнів, які повинні були відповідати віку дітей[393]. Давалися рекомендації відносно влаштування приміщень для навчальних занять. Визначалися їх параметри: розмір класної кімнати, її об’єм, система вентиляції, освітлення. У 1895 р. в Херсонській губернії були створені „Вказівки для влаштування шкіл і класної обстановки, згідно з вимогами шкільної гігієни і основ шкільно-санітарного нагляду”, які були погоджені ХІІІ з’їздом лікарів і представників земських і міських управ. На з’їзді з доповіддю «Гігієна і санітарія у застосуванні до земських народних шкіл Херсонської губернії» виступив земський санітарний лікар Н.П. Василевський. Доповідач звернув увагу на виконання режиму шкільних занять, створення для дітей ігрових майданчиків, озеленення шкільної території, влаштування зручних для занять класних приміщень, доцільну кількість дітей в одному відділенні [394].

• ⇐ Назад
• 1
• 2
• 3
• 456
• 7
• 8
• 9
• 10
• 11
• 12
• 13
• 14
• 15
• 16
• Далее ⇒