Історична доля й недоля Закарпаття 3 страница
Із придонських областей рушили зчасом болгарські орди на захід; на їхньому місці зорганізували свою державу хозари. Було це мабуть фінське, сильно потурчене племя. Вперше виринають хозари на історичному обрії в V II ст., як союзники Візантії в боротьбі з персами. Дуже можливе, що вони сусідували з болгарами ще в середині V ст. під назвою «акацирів» і тоді воювали разом із Візантією проти гунів, поки не мусіли перед ними скоритися; потім заволоділа ними одна із турецьких орд, що й змінила їх національний склад та імя. Наприкінці VI ст. хозари підбили собі останки болгар над Доном, опанували поберіжжя Каспія й силувалися станути твердою ногою на Закавказзю, за яке довго й даремне воювали з арабами. На початку VIII ст. бачимо вже хозар панами Криму; їх влада простяглася далеко на північ, між іншими й на придніпрянських словян.
Столиця Хозарії була Ітиль при устю Волги, а один із важних торговельних осередків славний своїми винницями Семендер над Каспійським морем. Важну ролю грала й твердиня Саркел, збудована проти західніх сусідів над Доном. Хозарська людність це здебільша осельчани, що займалися хліборобством та торгівлею. Мешкали в хворостяних мазанках й живилися рибою, рижем та городиною. На чолі хозарської держави стояв каган, хоч державою правив його намісник (бег), що спирався на війську (з магомедан і словян). Хоча хозарська влада була, по назві, деспотична, по суті вона була дуже свободолюбна й поміркована. В столиці краю було напр. в Х ст. сім суддів: двох для магомедан, двох для хозар, двох для місцевих христіян і один для словян. Місто було торговельне й мало величезне значіння в звязках поміж українським світом, що тоді саме народжувався та арабським халіфатом і передньою Азією.
Неменшу від торговельної, мала хозарська держава вагу, як забороло проти напору азійських орд. І справді, ціле VIII й IX ст. поки Хозарія була в повній силі, на чорноморських степах заспокоїлося до тої міри, що українські племена мали час і змогу зорганізувати державу. Але в IX ст. починають напирати на хозарів печеніги й рівночасно на заході росте нова сила — Україна, що нетільки відбирає зпід хозарської зверхности придніпрянські племена, але й сама починає загрожувати своїми походами Хозарії. В Х ст. Хозарія остаточно паде під ударами українського князя Святослава Хороброго. Разом із нею не стало заборола проти дикої Азії; її орди тепер уже бють своїми хвилями прямо в стіни молодої української держави.
СЛОВЯНИ
Слідкуючи за первопочинами людського життя на українській землі та розвитком культури в камяній добі нашого краю, ми ніяк не могли визначити расової, ні етнографічної приналежности племен, що творили цю культуру. Щойно згодом, коли прийшли нам у допомогу не тільки археольогічні нахідки, але й писані відомості греко-римських письменників, мали ми змогу ближче познайомитись із нашими попередниками. На самому порозі історії Української Землі стають — греки. Вони то і засіяли в чорнозем українського півдня добірне зерно духової й матеріяльної культури, якій не дорівняла ніодна з культур старого й нового світу. Правда, не нашим предкам довелося сусідувати з греками. Це щастя припало скитам; вони, як ми бачили, так сильно перейнялися грецькими впливами, що стали «полугреками», визбулися своєї первісної дикости та поширили здобутки грецької культури поміж спорідненими з ними іранськими племенами сарматів та алянів. Вслід за ними гостювали на українській землі германські племена готів на чорноморських степах і бастарнів на прикарпатському підгір'ї, а тракійські племена бессів, костобоків і карпів у самих Карпатах. Хто знає, якими шляхами пішов би був дальший розвиток життя й культури на нашій землі, якби з бездонної Азії не прорвалася лиховісна хвиля диких турко-монгольських орд — гунів, аварів та болгар, їм то довелося започаткувати це пятьсотлітнє лихо української землі, що хоч плила молоком і медом, але ніколи не була певна свого життя й майна перед непрошеними гістьми з азійського сходу. Правда, на якийсь час припинила цю жахливу повінь диких орд велика хозарська Держава, але коли вона ослабла, нова хвиля кочовиків знову загрозила Европі, скошуючи свій перший розмах і лють на культурі української землі. Пропащою називає пок. історик С. Томашівський цю добу в історії України й східньої Европи, бо вона знищила «дотеперішні початки громадської організації, віками вироблену культуру й завернула край у стан первісного варварства».
А всеж таки... На велетенській території, над якою стільки століть шаліли бурі від сходу, на якій пролито стільки людської крови й знищено стільки людської праці, не залишилося ні сліду з хижацьких полчищ. Греки залишили в нас безцінні скарби свого мистецтва, скити свої «царські могили», готи свої цвинтарища, але даремне було б шукати в нас слідів по світовій державі Аттилі, що почалася над Дніпром і тут найшла свій кінець.
Живе тут і дивиться сміливо в майбутнє тільки великий, сорокміліоновий український народ, одна з могутніх віток великого словянського племени.
Відкіля ж він тут узявся, коли прийшов на землі, що їх заселює сьогодні?
Арійці
Учені довели, що українці, спільно з іншими словянськими племенами, належать до великої арійської або індоевропейської сімї народів, що до неї належать теж індійці, іранці, вірмени, альбанці, греки, італійці, кельти, германці, та литовці. Арійці, що зчасом стали панами цілого світа, не були племя одної раси ще в помарках своєї праісторії так само, як немає расової спільноти поміж самими словянськими племенами. Розмір і будова черепа, спосіб осадження очей, риси обличчя, ширина носа, врешті краска волосся, це ті познаки, що самих словян розділюють на чотири расові відміни. Що ж тоді говорити про різноманітність расових одмін у межах велетенської арійської сімї. Обєднує арійців не раса, а спільнота прамови. Одні вчені впевняють, що прабатьківщиною арійців була північна, або середня Европа, другі, що погранична смуга земель поміж Европою й Азією, так звана Евразія. Ще в доісторичній добі досягли арійці доволі високого рівня культури й тому теж стали панами Европи та великої частини Азії.
Здебільша займалися праарійці ловецтвом і скотарством, а то й потрохи хліборобством. Семейний устрій спирався в них на владі батька (т. зв. патріярхат), їх віра зясовувалася в почитанні сил природи, а в першу чергу життєдайного сонця і вогню. Дуже розвинене було в арійців почитання предків. Під суспільним оглядом ділилися на вільних і рабів, а всі підчинялися волі начального вожда, може й з дідичною владою. Жили вони не тільки у хворостяних мазанках, але й деревляних домах, вживали двоколісних возів (колісниць) й човнів, довбаних у суцільних деревляних колодах. Одягалися не тільки в шкіри, але й тканини. Зброя в них була з каміння й кости, окраси з золота й міди. Арійці вдомашнили собі вже деяку тварину, що її стеріг — найпізніше вдомашнений — пес. Знали сіль і вміли варити мід. На дуже високому рівні стояла в праарійців мова. Багато праарійських слів задержалося досі в мові литовців та словян.
Розселюючись із своєї прабатьківщини, дійшли арійці на сході по ріку Інд і верхівя Паміру в Азії, та зайняли цілу Малу Азію; на заході дійшли до Скандинавії, Бритійських островів, Атлянтійського Океану та Середземного моря.
Словяни
З розселенням арійських племен по цілій Европі й великій частині Азії, почали вибиватися поміж іншими племенами й словяни, що первісно займали землі поміж рікою Одрою на заході, Дніпром на сході, Карпатами й Судетами на півдні й прибережною, надбалтійською смугою на півночі. До самого балтійського поберіжжя вони не доходили, так само, як дуже довго держалися здалека від чорноморського поберіжжя.
Уже праарійці стояли на доволі високому рівні культури. Ще вищого щабля досягли словяни, як тільки виділилися з праарійської спільноти. Вони були вдачі войовничої, сміливі й жорстокі, а при тому надзвичайно свободолюбні. Вірили, як і всі арійці в сили природи, але релігія була краще розвинута в західніх, аніж східніх словян. «Богом» звали сили доброзичливі; ворожі людині сили звали «бісом».
Займаючись скотарством і бджільництвом, особливо поширили словяни хліборобство й огородництво. Доказ на це — спільні всім словянам назви жита, пшениці, ячменю, вівса, проса, льону, конопель, сіна, овочів, ягід, а далі рала, серпа, коси, мотики, лопати, ратая, орання, сіяння, жатви, і т. п. З ремесел знали ткацтво й кушнірство (кожемяцтво) та домашнє майстерство, при якому послугувалися сокирою, долотом і кліщами. Жили селами й оборонялися перед ворогом у городах, що їх обводили окопами. Їх зброєю були лук, стріли, меч. Рахувати вміли до тисячі. Вміли будувати хати з вікнами й дверми, варити мід і виробляти з молока сир та масло. З окрас носили перстені (перст палець) та гривні (грива — шия).
Розселення словян
Найскоріше рушили словяни з своїх первісних осель на захід. На південь у Подністровя й Подунавя перейшли словяни з хвилиною розпаду могутньої держави гунів. Рівночасно рушили східньословянські племена на південний схід і в першу чергу зайняли доріччя горішнього й середнього Дністра, Бога та Дніпра. Згодом вони посунулися на схід по Дін, а на південь до поберіжжя Чорного й Озівського моря. Розселення словян не мало характеру воєнних підбоїв, було здебільша мирною кольонізацією безпанських просторів:
«Із трьох великих мандрівок народів — германської, словянської й тюрксько-угорської, найспокійншіе перейшла словянська. Вона посувалася тихо, без шуму, без геройських чинів та гучних подвигів. Тому то й нема з доби словянських мандрівок ніяких словянських поем. Похід словян, то наплив етнічних хвиль у порожні, опущені місця». (Кордуба).
Уже на мапі «Европейської Сарматії», що її зладив грецький географ II сторіччя по Хр. Клявдій Птолємей, поміж 50 назвами різних племен, як тавро-скити, язиги, роксоляни, аляни, гіпони, фіни, галінди, судіни, стрічаємо назву венедів, тобто перших словян, що їх відмічує історія. Згодом, у VI сторіччі по Христі, розрізнюють уже греко-римські історики й географи венедів на заході, словен («склябеной» по грецькому, «склявені» по латинському) на південному заході й антів на сході. Отсі то анти й були безпосередні предки українського народу.
Анти
Те, що знаємо про наших безпосередніх предків — антів, знаємо з чужинецьких (грецьких і латинських) джерел. Вони одинокі й тому цінні, але ж треба користуватися ними обережно. Чужинці дивилися на наших предків, як на варвар і багато в своїх описах прибільшували та переяскравлювали. До того ж чужинці знайомилися з ними принагідно й поверховно, а тому й не могли збагнути їх душі. А без цього неможлива ніяка річевість, що її вимагається від історії.
До VI сторіччя по Христі, заволоділи наші предки анти землями здовж чорноморського поберіжжя, на схід від устя Дністра, через Дніпро, аж до берегів Озівського моря. Як далеко сягали вони на північ, цього не знаємо певно.
Назва східньо-словянського племени — «анти» — чужого, несловянського походження. Самі вони напевне так себе не звали, як і словяни взагалі не звали себе «венедами» чи «венетами». Можливо, що так звали наших предків їх східні турецько-фінські сусіди й від них перейняли цю назву візантійські та готські літописці та історики. На захід від антів (на балканському півострові й Подунавю) жили словени, на північний захід венеди. Від сходу загрожували їм гуни, від півдня готи.
Писар одного з готських князів Йордан, написав у 554 р. історію готської держави, в якій багато уваги присвячує антам.
Причислюючи антів до венетських (словянських) племен, каже Йордан, що вони «найсміливіші поміж венедами й живуть на лукоморі Понту (Чорного моря) від Дністра по Дніпро, які віддалені від себе на багато днів ходу».
Коли після смерти готського короля Германаріха (375) готи мусіли скоритися перед гунами, тоді їх король Вінітар, що бажав виявити свою хоробрість і звільнитися зпід гунської зверхности, пішов війною на антів.
В першому наскоку йому не пощастило, але згодом він переміг антів, а їхнього короля Боза й 40 його старшин звелів, для постраху цілому племені антів, розіпняти на хрестах. Але ж у справу встряли гуни й разом із вірними собі готськими начальниками, розбили Вінітара. Щодо прізвища антського короля Боза, то його пробували звести до словянського імени Божка, Божидаря чи Богдана, а дехто з дослідників бачив у ньому того Буса, що про його часи співають в «Слові о полку Ігоревому» готські дівчата. («Поют время Бусово»). Виходить, що анти мусіли бути не тільки войовничі й сміливі, але вже в IV ст. гарно зорганізовані, коли могли протиставитися готам й не то, що не злякалися гунів, але й увійшли з ними, а відтак із Візантією, в зачіпно-оборонний союз.
Правний дорадник візантійського полководця Белізарія, а відтак автор цілої низки творів із історії Візантії — Прокопій Кесарійський, що жив і писав у другій половині VІ ст., дає нам у своїх творах дуже цікаву характеристику антів та словен:
«Словенами й антами — каже Прокопій — не володіє один муж, але із споконвіку живуть вони громадоправством й тому спільно цікавляться всім, що для них приємне й прикре. Вірять, що є один бог, володар грому й найвищий пан і йому жертвують воли та всяку жертвенну тварину. Не признають долі, ані не думають, щоби вона мала якусь силу над людьми, але коли вже їм смерть загляне в вічі, чи то в недузі, чи в бою, обітують, якщо вийдуть побідно, то зараз принесуть богові жертву за чудом вирятуване життя. І дійсно вони звичайно жертвують богові те, що обіцяли й вірять, що цею жертвою окупили собі рятунок. Крім цього почитають ріки й русалки та інші божества й усім їм жертвують та ворожать при жертвах.
Мешкають у нужденних колибах, розкинутих одна від другої, а кожен із них дуже часто міняє оселю. До бою, йдуть пішки й тримають у руках малі щити й списи; панцира не одягають ніколи, а деякі не мають ані свити, ані плаща, тільки штани, й так виступають у бій з супротивником. В тих обох народів спільна, цілком варварська мова й подібдні вони один до одного з вигляду. Всі вони помітно рослі й сміливі, що ж до тіла й волосся ані надто біляві або русяві, ані теж цілком темні але всі бувають рижуваті. Не є вони злі, ані злочинні, але у своїй простоті заховують гунський спосіб життя...»
Трохи пізніший від Прокопія, грецький письменник цісар Маврикій (582—601) оповідає таке про побут і спосіб воювання антів і словен:
«Словени й анти, мають однаковий спосіб життя й однакові нахили; вони вільні й ніколи не даються наломити під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі. Їх багато й вони витривалі, легко зносять спеку і холод, слоту і наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують вони ласкаві й зичливо переводять їх з місця на місце, куди їм треба. Колиб, через недбайливість господаря, гість потерпів яку шкоду, то той, що передав гостя другому господареві, підняв би війну, бо вони вважають своєю святістю — пімстити кривду гостя. Тих, що попадуть до них у полон, не задержують, як це роблять інші народи, але назначивши їм якийсь час, лишають їм до вибору, чи захочуть, за якимсь викупом, вернути до своїх, чи залишитися поміж ними, як вільні й приятелі. Мають вони багато різної худоби й збіжжя, зложеного в стиртах, а найбільше проса й льону, їх жінки бувають чесні понад міру, а багато їх вважає смерть чоловіка за власну, й радо самі себе гублять, не вважаючи свого вдовицтва життям.
Мешкають по неприступних полянах, над ріками, мочарами, озерами, й часто загрожені небезпекою, кидають свої оселі. Свій добуток бережуть у сховках.
Дуже зручно вживають засідок, нападів і підступів, в день і в ночі придумуючи над різними способами воювання. Усіх перевищують своїми способами проходити ріки й уміють дуже довго перебувати під водою. Кожен з них озброєний у два малі списи, а дехто має великі, але тяжкі до ношення щити. Вживають теж деревляних луків і малих стріл, затроєних їддю.
Рідко наступають збитою лавою. У боротьбі вживають радше засідок і підступів, як сили.
Вони цілком віроломні й нетривкі в договорах. Уступають радше перед страхом, аніж подарунками. Тай коли порізняться поміж собою, ніколи вже не погодяться, ніколи не тримаються спільного рішення. Бо кожен із них має свою думку й ніхто не хоче уступити другому.
Тому, що в них багато князів, що живуть у незгоді, не шкодить позискувати одних проти одних, чи слушністю, чи подарунками, головно тих, що живуть поблизь границі».
Але Маврикій переконаний, що походи проти словян та антів дуже мало їм шкодять:
«Тому, що оселі словян та антів положені разом понад ріками: одні з другими стикаються, а ліси й багна недалеко, то про ворожий наскок дуже скоро всі довідуються й тікають із майном. Тоді молодь, визбувшися страху, нападає нишком і вибиває наших жовнірів. У таких виправах треба всіх боєздатних негайно вбивати...»
Отаку то, назагал дуже гарну картину життя-буття наших предків малюють нам їхні грецькі сучасники. Як бачимо, багато з того, що дивувало чужинців, і злого й доброго залишилося в нас і до сьогодні.
І та всіми славлена українська гостинність і ця внутрішня незгідливість — мовляв: у нас, що голова то розум — та й способи воювання, що так яскраво повторюються в житті українських козаків-запорожців.
З історії антів переказали нам грецькі письменники небагато. Біля 530 р. потерпіли вони поразку від візантійського полководця Германіха, але з того часу бачимо їх у згоді з Візантією. По словам Прокопія, війська антів обороняли в 537 р. Рим перед готами, за три дні мали вони вибити аж 4000 готів. Дуже цікавий момент переповідає нам м. і. Прокопій.
В грецького цісаря Юстиніяна був воєвода, що звався Хилвудій. В 531 р. сторожив він границь Візантії понад Дунаєм проти натиску гунів, словян та антів. Сміливий та меткий Хилвудій не обмежувався тільки боронити границі, але час до часу запускався глибоко в землі «варвар» і старався нагнати їм страху перед силою візантійської держави. В одному з таких походів Хилвудій згинув у боротьбі з словянами (534 р.)
Трапилося, що до словянського полону попав ант, на ймення теж Хилвудій. Коли дізналися про це анти, викупили Хилвудія з словянського полону й наказали йому на вічу не признаватися до того, що він ант, але вдавати з себе візантійського воєводу Хилвудія. Самі ж вони звернулися до візантійського цісаря Юстиніяна й запропонували йому союз. Між іншими поставили умову, що Хилвудій залишається в них і водитиме їх на ворогів. Цісар Юстиніян погодився на пропозицію й закликав антів перейти жити до зруйнованого міста Турриса, що його збудував ще римський цісар Траян по тому боці Дністра. Це місто разом із околицею обіцяв цісар подарувати антам і платити їм гроші і за оборону Візантії перед гунами.
Тоді анти вислали до Царгороду того поневільного самозванця Хилвудія завершити договір. По дорозі в Візантію попав Хилвудій у руки візантійського воєводи Нарзеса, цей звелій його закувати в диби й покарати за обманство. — На цьому мали б покінчитися перші в історії українсько-грецькі переговори.
В другій половині VI сторіччя багато натерпілися анти від аварів, що тоді переходили чорноморськими степами знад Каспія на захід.
Грецький письменник Менандр оповідає, що коли дикі авари почали пустошити землі антів, ці післали до них одного зі своїх кращих мужів Мезамира на переговори. Один болгарин, що мав вплив на аварського кагана, порадив йому вбити антського посла, бо він держався згорда й, вернувши до своїх, міг би зорганізувати нарід проти аварської орди. Авари вбили посла й пустошили землі антів та набірали з них невільників.
В «Повісті временних літ» оповідається про те, як авари «примучували» українське племя дулібів, та запрягали дулібівських жінок у свої вози. Дарма, що наш літописець переносить це аварське лихоліття на першу половину VII сторіччя, коли авари вже перейшли крізь українську землю й осіли на сердньому Дунаю; поправді літописне оповідання відноситься до раніших часів переселенчої мандрівки аварів.
Під 555 роком згадує грецький письменник Агатій про сотника Доброгоста, що проводив грекам у боротьбі з персами й був з походження ант.
Востаннє згадуються анти під 602 роком. Вони виступають як союзники Візантії в її боротьбі із придунайськими словянами, що були в союзі з аварами. Тоді то аварський каган вислав військо, щоб знищити антський нарід союзниками ромеїв (візантійців). Але аварське військо ворохобилося й не захотіло воювати з антами.
Наприкінці VII сторіччя перемандровує крізь чорноморські степи болгарська орда, а сильна хозарська держава на сході стає заборолом проти натиску дальших кочівничих орд на чорноморський степ. Ціле VIII й половина ІХ сторіччя ховався чорноморський степ за хозарською спиною й тоді був час і змога поширити і закріпити чорноморське поберіжжя східньо-словянськими, чи краще кажучи, українськими племенами. І треба це нашим предкам признати, що вони використали цю нагоду якслід. Але ж ні вони самі, ні сусідські письменники не закріпили нам тієї преважної доби в писаних документах. І тільки на підставі нашого найстаршого літопису, писаного пізно, бо щойно в XI сторіччі, ми можемо набрати приблизного уявлення про остаточні досягнення того кольонізаційного руху східньословянських племен.
Словянські племена
Наш найстарший літопис малює вже перед нами таку етнографічну карту східньої Европи, яка усталилася по тих, ближче нам незнаних сторіччях переселенчих хвилювань, припливів та відпливів населення, залежно від того, якими культурно-організаційними силами вони розпоряжали.
Над Ільменським озером на півночі жили в IX сторіччі словіни, на південь від них, поміж Чудським озером, верхньою Волгою й Дніпром — кривичі, над західньою Двиною — полочани, в басейні горішньої Оки — вятичі, на південній захід від них, поміж Дніпром і Сожею — радимичі, на північний захід від них, над Припяттю і Березиною — дреговичі.
Всі ті племена стали згодом підложжям для повстання двох східньословянських народів — москалів та білорусів.
На південь від них жили ті східньо-славянські племена, що з них повстав український народ. Були це: деревляни, що жили поміж Горинню, Припяттю, Дніпром і Тетеревом, поляни, на правому березі Дніпра, поміж Ірпенню й Россю, з головним городом Київом, сіверяни на лівому березі Дніпра, по рр. Десні, Сеймі й Сулі, в нинішній Чернигівщині й Полтавщині. Дуліби, бужани або волиняни, жили за Случею, в нин. Волині, Холмщині й Підляшші, а може й у нин. Галичині, тиверці — поміж Богом і Дністром, та уличі — над морем, поміж Дніпром і Богом. У нинішній Галичині жили хорвати.
Поляни
Центральне становище поміж українськими племенами займали поляни. Літописець виводить їх назву від «поля», хоча й сам бачить, що це зовсім не відповідає природі краю, що його в IX сторіччі заселювали поляни. Поправді, «польова» смуга Полянської землі тяглася тільки поміж р. Россю і Случею; далі на північ простяглася вже лісова смуга й поволі переходила в непролазні пущі Полісся. Сам полянський Київ лежав «у лісі на горах, над рікою Дніпровською» і «був довкола городу ліс і бір великий». Так і видно, що поляни первісне мешкали в польовій (степовій) смузі Росі й щойно пізніше, може під натиском кочових орд, посунулися на північ, приносячи сюди свою первісну назву.
Полянська територія так само як і скількість полянського племени, були невеликі. В часи розселення займали вони, під тим оглядом, останнє місце поміж українськими племенами та їх територіями. А всежтаки саме полянам припала почесна роля державно-творчого ядра, безспірної колиски української державности.
Сам літописець пробує вияснити цю перевагу полянського племени над іншими тим, що коли інші «жили зьвірським способом», то поляни «були мудрі й підприємчиві» (смислені) та берегли «тихих і скромних обичаїв своїх предків». В той спосіб хотів літописець підчеркнути культурну перевагу полянського племени, яку завдячували вони може не так береженню старих традицій, як безпосереднім звязкам з культурними народами того часу. Осівши над «великим шляхом з варяг до греків» — Дніпром, у місці, де вливаються до нього найбільші притоки — Припять і Десна, маючи за собою захист лісової смуги, вони дуже скоро ввійшли в культурні й торговельні звязки, до яких іншим українським племенам не було доступу. Вистане сказати, що в полянських руках опинився такий важний осередок, як Київ, що в ньому здавен-давна скупчувалася торгівля з норманами від півночі, хозарами, а через них і арабами на сході й нарешті з Візантією, а через неї й цілим культурним світом того часу.
Подібно, як стародавній Єгипет був «дарунком Нілю», Мезопотамія завдячувала свій культурний розвиток Евфратові й Тигрові, а велика Римська Імперія свому положенню над Середземнім морем, так і Полянська земля, що стала завязком великої Київської Держави, завдячувала свій розвиток свому географічному положенню, на перехрестю водних і сухопутніх шляхів.
Товар, що спливав до Київа водами Дніпра та його приток, ішов по Припяті у привислянські землі, через західню Двину, Ловать й інші ріки до Балтійського моря, а Десною і Сеймом у землі над Окою й Волгою та Доном. У Києві перехрещувалися теж сухопутні шляхи на Галич і Угорщину через Білгород і Василів, на Волинь і Польщу через Білгород і Корчеськ, на Поволже через Чернигів і Курськ, на Донеччину через Переяслав на південь, до Чорного моря, трьома шляхами, що їх літопис називає — грецьким, соляним та залозним.
Це корисне географічно-господарське положення дало полянській землі провід у Наддніпрянщині, а згодом зробило її осередком великої Української Держави.
Сіверяни
Племя сіверян мало свої оселі по лівому боці Дніпра, над Десною, Сеймом та Сулою. Сівер означає північ; може і звідси пішла назва сіверян, що в перші часи словянського розселення зайшли найдальше на північ. Територія їх сягала у великі, неперехідні пущі над Десною та її притоками. Ця лісова країна давала тутешнім поселенцям охорону і забезпеку від нападів степовиків; у недоступній глуші, серед ніколи нерубаних борів могли спокійно жити й зростати словянські оселі. З лісової смуги сіверяни виходили й на південь у луги, переходили ріку Сулу й ішли далі у степи. В часи, коли ще чорноморські степи не були залиті ордами степовиків, словянська людність на Лівобережжі сягала далеко на південь, аж по Дін і Донець та Озівське море. Арабський історик Баладурі в IX стол. називає Дін «словянською рікою», а другий арабський письменник Масуді в половині Х сторіччя каже про Дін, що «береги його заселює численний словянський нарід». З Донеччини словяни посувалися ще далі аж до гирла Волги й Каспійського моря; у хозарській державі, що мала тут свій осередок, була досить значна словянська людність. Чи тими першими кольонізаторами лівобічних степів були сіверяни, цього не знаємо напевно, бо давній літопис не займається тими околицями; якщо не вони, то якесь племя близько з ними споріднене.
Про культуру сіверян літописець висловлюється дуже неприхильно. «Родимичі, вятичі і сіверяни мали такі самі обичаї: жили в лісі, немов які звірі, їли все нечисте, не знали сорому перед батьками й невістками. І шлюбів у них не було, а ігрища між селами; сходилися на ці ігрища, на танки і на всякі бісові пісні, і тут викрадали собі жінки, хто з ким змовився; мали по дві й по три жінки». Це наївне оповідання літописця-черця відкриває нам цікаву картину старовинного словянського побуту, коли ще не існували приняті основи громадянського життя. Сіверяни жили в глибоких пущах, далеко від шляхів культури й обичаї їх залишилися суворі й примітивні, незрозумілі для культурніших племен. Літописець закидає їм, що їли все нечисте; нечистим уважали тоді мясо деяких звірят, напр. бобрів, вивірок, хомяків; сіверяни мабуть не перебирали в їжі, споживали, що попало, — але сьогодні ми не рахувалиб їм цього за великий гріх. Таке саме було і з сіверянським подружжям. Звичай викрадати («умикання») дівчат був у багатьох старовинних народів, — знаємо його хочби з загально відомого оповідання про заграблення сабінок у давнім Римі; кожна доба мала свої окремі обичаї. Сьогодні шкодуємо тільки, що нічого ближче не знаємо про сіверянські ігрища і танки і «бісовські пісні» — це найдавніша згадка про пісню на Україні.
Деревляни
На захід від полян жили деревляни, їх оселі були над Припяттю та її південними притоками. Назву деревлян літописець виводить від лісів, у яких вони мешкали; край цей називали навіть «Деревами». Це племя також визначалося старовинними, примітивними обичаями. Літописець не жалує їм, таксамо як сіверянам, різких слів: «Деревляни жили звірячим способом, жили по худобячому; убивали один одного, їли все нечисте, шлюбу в них не було, а викрадали біля води дівчата». Полісся, де жили деревляни, це дотепер країна великих лісів і недоступних багон; підчас весняних розтопів озера покривають половину краю. У давні часи країна над Припяттю була ще більше багниста; старовинні письменники думали навіть, що тут було одно величезне озеро. І давні пущі були ще більше густі й непрохідні, як теперішні ліси, проріджені вже протягом століть. Люди, що тут проживали, були відрізані від цілого світа, навіть до недалекого Київа дороги не було. Жили простим життям, займалися найбільше ловецтвом і рибальством, так як теперішні поліщуки в багнистих околицях. Хліборобство було можливе тільки на вище положених місцях і там, де ліси рідшали. Тому й обичаї деревлян були суворі, так, що культурний літописець-киянин міг уважати їх за варварів.