Головні однопорядкові підструктури особистості

Перша підструктура характеризує спрямованість особистості або вибіркове ставлення людини до дійсності. Складові якості цієї підструктури особистості не є природженими і відображають індивідуальне суспільне мислення. Формується спрямованість особистості в процесі виховання. Виділена окремо в психологічній структурі особистості спрямованість, у свою чергу, включає систему взаємопов'язаних компонентів: інтереси, бажання, прагнення, ідеали, світогляд, переконання. Вказані компоненти спрямованості характеризують ставлення особистості, її матеріальні й духовні потреби, моральні якості. Оскільки ставлення є не тільки якістю особистості, а насамперед елементом свідомості, що впливає на прояви її активності, то активність спрямованості здебільшого виявляється через переконання - свідомі потреби людини, які спонукають її діяти відповідно до ціннісних орієнтацій.

Друга підструктура включає знання, уміння, навички й звички, які засвоєні у власному досвіді шляхом навчання. Іноді цю підструктуру розглядають як підготовленість індивіда. На формування компонентів даної підструктури помітно впливають біологічні й генетичні якості людини. У наш час компоненти, об'єднані підструктурою досвіду, не всі психологи схильні розглядати як властивості особистості. Однак К. К. Платонов вважав, що «типові для даного індивіда прояви, так само як і закріплені знання, навичка (на тільки розумова або вольова, але й моторна і сенсорна) і, тим більше, уміння і звичка, вже, безперечно, є властивістю особистості!». Справді, набуті знання й сформовані в процесі навчання вміння і навички органічно вплітаються в структуру особистості, стають її невід'ємними властивостями.

Третя підструктура включає індивідуальні особливості психічних процесів: відчуття, сприймання, емоції, волю, мислення, пам'ять. Психічні процеси, які є динамічним відображенням дійсності в різних формах психічних явищ, забезпечують зв'язок особистості з дійсністю. На основі психічних процесів утворюються психічні якості особистості, які забезпечують певний кількісно-якісний рівень її психічної діяльності і поведінки, типовий для індивіда. Основні компоненти третьої підструктури формуються й розвиваються за допомогою вправ, при цьому великого значення набувають вольові якості індивіда, оскільки вони лежать в основі свідомого регулювання психічних процесів і станів особистості.

Четверта підструктура особистості включає властивості темпераменту, статеві й вікові властивості. До неї ж відносять і патологічні (органічні) зміни особистості. Формування компонентів цієї підструктури можливе лише за допомогою тренування, але частіше має місце формування замінників (компенсаторних механізмів) природних властивостей, яких недостає. Ця підструктура має назву біопсихологічної, оскільки якості особистості, які до неї входять, головним чином зумовлені фізіологічними особливостями мозку. Активність проявів цієї підструктури залежить від сили нервових процесів.

Розглянуті чотири підструктури охоплюють майже всі відомі якості особистості. Однак слід враховувати, що поряд з ними можна назвати незліченну кількість якостей, котрі мають власну структуру і об'єднують декілька компонентів, що належать до різних однопорядкових підструктур особистості. Наприклад, переконаність віднесена до першої підструктури, а до неї самої входять воля, відповідні знання і особливості процесів мислення.

Серед перелічених підструктур та їх компонентів не названі такі важливі прояви особистості, як характер і здібності. Річ у тому, що ці дві підструктури особистості включають ті чи інші компоненти з усіх названих однопорядкових підструктур, і тому їх особливості і структура будуть розглянуті окремо.

Спілкування - це специфічна форма взаємодії людини з іншими людьми як членами суспільства, тобто в спілкуванні реалізуються соціальні відносини людей.

У спілкуванні виділяють три взаємозв'язані сторони:

а) комунікативна сторона спілкування полягає в обміні інформацією між людьми;

б) інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між людьми (наприклад, потрібно узгодити дії, розподілити функції або вплинути на настрій, поведінку, переконання співрозмовника);

в) перцептивна сторона спілкування включає процес сприйняття один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння.

Спілкування виконує різноманітні функції:

- особистісно формуючу. Спілкування є необхідною умовою для формування особистості людини ("з ким поведешся - від того й наберешся");

- комунікативну (передача інформації);

- інструментальну. Спілкування виступає як соціальний механізм управління для здійснення якихось дій людей, спільної діяльності, прийняття рішення тощо;

- експресивну. Дана функція дозволяє партнерам по спілкуванню висловити і зрозуміти переживання, емоції один одного, відносини;

- психотерапевтичну. Спілкування, підтвердження уваги людей до людини є необхідним фактором для збереження психологічного комфорту, позитивного емоційного самопочуття, фізичного здоров'я людини. ("Для людини немає більш страшнішого покарання, ніж перебувати в суспільстві і бути незамечаемым іншими людьми", - зазначав У. Джеймс);

- інтегративну. Спілкування виступає як засіб об'єднання людей;

- социализирующую. Через спілкування відбувається засвоєння норм культури і цінностей певного суспільства;

- самовираження. Спілкування дозволяє продемонструвати особистісний, інтелектуальний потенціал людини, його індивідуальні особливості.

До засобів спілкування відносяться:

1. Вербальні засоби:

а) мова - система слів, виразів і правил їх з'єднання в осмислені висловлювання, використовувані для спілкування. Слова і правила їх вживання єдині для всіх мовців на даній мові, це і робить можливим спілкування за допомогою мови;

б) інтонація, емоційна виразність, що здатна надавати різний зміст одній і тій же фразі.

2. Невербальні засоби:

а) міміка, поза, погляд співрозмовника можуть підсилювати, доповнювати або спростовувати зміст фрази;

б) жести як засоби спілкування можуть бути як загальноприйнятими, тобто мати закріплені за ними значення, або експресивними, тобто служити для більшої виразності мови;

в) відстань, на якій спілкуються співрозмовники. Така дистанція залежить від культурних, національних традицій, ступеня довіри до співрозмовника.

Виділяють наступні зони дистанції в людському контакті:

1. Інтимна зона (15-45 см). У неї допускаються лише близькі, добре знайомі люди. Для цієї зони характерні довірчість, неголосний голос у спілкуванні, тактильний контакт, дотик. Дослідження показують, що порушення інтимної зони спричиняє певні фізіологічні зміни в організмі: прискорене биття серця, підвищене виділення адреналіну, приплив крові до голови і т. п. Передчасне вторгнення в інтимну зону в процесі спілкування завжди сприймається співрозмовником як замах на його недоторканність.

2. Особиста (персональна) зона (45-120 см). Це зона для повсякденного бесіди з друзями та колегами. Вона передбачає тільки візуально-зоровий контакт між партнерами, що підтримують розмову.

3. Соціальна зона (120-400 см). Як правило, ця зона для офіційних зустрічей в кабінетах, викладацьких та інших службових приміщеннях, як правило, з тими людьми, які не дуже знають.

4. Публічна зона (понад 400 см). Вона передбачає спілкування з великою групою людей: лекційна аудиторія, мітинг та ін.

Дослідження показують, що в щоденному акті комунікації людини слова становлять 7%, звуки, інтонації - 38%, неречевое взаємодія - 53%.

У процедурі спілкування виділяють наступні етапи:

1) потреба в спілкуванні (необхідно повідомити або дізнатися інформацію, вплинути на співрозмовника тощо), що спонукає людину вступити в контакт з іншими людьми;

2) орієнтування в цілях спілкування, в ситуації спілкування;

3) орієнтування в особистості співрозмовника;

4) планування змісту свого спілкування (людина уявляє собі (зазвичай несвідомо), що саме він скаже);

5) вибір засобів спілкування (несвідомо, а іноді і свідомо, людина вибирає конкретні засоби, мовні фрази, якими буде користуватися; вирішує, як говорити, як себе вести);

6) сприйняття і оцінка відповідної реакції співрозмовника, контроль ефективності спілкування на основі встановлення зворотного зв'язку;

7) коригування напряму, стилю, методів спілкування. Якщо яке-небудь з ланок акту спілкування порушено, то

мовця не вдасться домогтися очікуваних результатів спілкування-воно виявиться неефективним. Здатність встановлювати і підтримувати необхідні контакти з іншими людьми називається комунікативною компетентністю (абосоціальним інтелектом, практично-психологічним розумом, комунікабельністю).

• ⇐ Назад
• 1
• 23