Томас Гоббс: дух не має самостійного буття
Гідне місце серед творців нової наукової методології належить англійському філософу Томасу Гоббсу (1588 – 1679), який поєднав емпіричний метод Ф. Бекона з раціоналізмом Р. Декарта. Гоббс пішов далі Декарта, розповсюдивши принцип механістичного детермінізму на усе психічне життя людини, яке в його теорії розглядається як епіфеномен матеріального світу. Свої погляди мислитель виклав у трилогії "Про громадянина" (1642), "Про тіло" (1655), "Про людину" (1658), а також у відомій праці "Левіафан"(1651).
За своєю сутністю людина в Т. Гоббса – матеріальне, фізичне тіло, підпорядковане дії тих самих законів, що й інші природні тіла. Гоббс уважає, що принципів механіки задосить, щоб пояснити життєздатність цього тіла. У своєму тлумаченні людської природи він загалом близький до Декарта з його ототожненням організму з простим механізмом. Для Гоббса так само, як і для Декарта, життя – чисто автоматичний і механічний процес: „Життя є лише рух частин тіла”. Справді, питає він, „що таке серце, як не пружина? Що таке нерви, як не ті самі нитки, а суглоби – як не ті самі колеса, що передають рух усьому тілу?”. Однак на відміну від Декарта Гоббс заперечує існування окремої від тіла нематеріальної душі.
Психофізичну проблему він намагається вирішити на засадах механічного матеріалізму, відкидаючи дуалізм Декарта, тлумачачи явища людської психіки як звичайний фізичний процес. Скажімо, чуттєвість, за Гоббсом, – це результат фізичної взаємодії людського тіла з іншими матеріальними тілами, суто матеріальне, фізичне явище. Усі види чуттєвості, такі як відчуття, уявлення, фантазія, пам'ять тощо, інтерпретуються ним за допомогою механічних понять. Так, відчуття – це результат механічної дії на певні органи людського тіла зовнішніх тіл. Дія зовнішнього об'єкта викликає протидію, реакцію органа. Так виникає те, що ми називаємо чуттєвим образом. „Цей тиск, – зазначає Гоббс, – продовжений усередину за допомогою нервів та інших волокон і перетинок до мозку й серця, викликає тут опір, або зворотний тиск, або зусилля серця звільнитися. Оскільки таке зусилля спрямоване назовні, воно видається нам чимось таким, що перебуває зовні. І ось те, що видається, або цю примару, люди називають відчуттям”.
Як уже зазначалося, за своїм змістом відчуття, на думку Гоббса, – цілком суб'єктивні явища. Вони не мають нічого спільного з об'єктом, адже об'єкт в одному місці, а вони – в іншому, об'єкт – одне, а уявний образ – інше. Але з огляду на ті процеси, що спричиняють появу чуттєвих образів, вони є цілком матеріальні. Ці образи становлять лише внутрішній рух певного органа, викликаний механічною дією зовнішньої причини. „Причиною відчуття є зовнішнє тіло, або об'єкт, що тисне на відповідний кожному відчуттю орган”. Залучаючи суто механічні аналогії, Гоббс намагається пояснити природу різноманітних психічних явищ. Якщо, наприклад, образ (внутрішній рух) виникає внаслідок прямої або опосередкованої дії зовнішнього тіла, то він називається відчуттям, якщо цей рух відбувається за відсутності цього тіла – це фантазія або уява. Можливість уяви Гоббс пояснює тут, спираючись на механічне поняття інерції. Уява – це, так би мовити, рух органа за інерцією, коли зовнішня причина вже зникла: „Подібно до того, що ми спостерігаємо на воді, коли хвилі ще котяться тривалий час, хоча вітер уже вщух, буває і з тим рухом, що виникає у внутрішніх частинах людини, коли вона бачить, коли їй сниться і т.д. Адже після того, як об'єкт усунутий або очі закриті, ми ще утримуємо образ баченої речі...”.
У своїй праці „Про людину” Т. Гоббс детально зображує виникнення на основі відчуттів різноманітних психічних явищ: споминів, образів уяви, почуттів та пристрастей. Ясна річ, суто механістична інтерпретація психофізичної проблеми, спроба не тільки фізіологічні, а й психічні процеси звести до механічних рухів мозку та внутрішніх органів людського тіла дуже спрощують цю проблему. Головне полягає в тому, що Гоббс при такій інтерпретації втрачає можливість пояснити якісну відмінність між живим, наділеним чуттєвістю організмом, і неживим інертним тілом, між розумною людиною й твариною. Таке, скажімо, запитання: чому „серед тіл, що існують у природі, деякі мають відображення майже всіх речей, а інші не мають жодних?”, – залишається без відповіді. Не може Гоббс також пояснити, як із внутрішніх рухів тілесних органів виникають образи зовнішніх для нас речей. А в цьому якраз і полягає суть психічного як такого. Не менших труднощів зазнає Т. Гоббс і у своїх намаганнях з матеріалістичних позицій пояснити природу мислення.
Заперечуючи існування духовної, або мислячої, субстанції, він звичайно не відкидає самого факту мислення, яке, на його думку, є лише властивістю матеріального тіла. У своїх запереченнях на „Метафізичні роздуми” Декарта головну помилку останнього Гоббс убачає в тому, що Декарт перетворює мислення, яке є властивістю людини, на самостійну сутність.
Можна погодитися з Декартом, зазначає він, що з факту мого мислення безпосередньо випливає факт мого існування, оскільки той, хто мислить, не може бути ніщо. Однак спроби Декарта визначити це існування як „дух”, „душа” або „розум” викликають серйозні сумніви. Не можна ототожнювати функцію з тим, кому вона належить. З того факту, що я гуляю, не можна зробити висновок, що я прогулянка. Всі філософи, зазначає Гоббс, відрізняють суб'єкт від його здібностей та актів. Водночас самі ці акти цілком залежать від суб'єкта як свого носія. Не можна собі уявити танець без того, хто танцює, пізнання без того, хто пізнає, мислення без того, хто мислить. Звідси випливає, що дух не має самостійного буття, а мислення перебуває в залежності від матерії, оскільки сутність нашого „Я” як мислячої речі визначається тільки її матеріальністю. За своєю сутністю людина є тіло. На думку Т. Гоббса, „суб'єкти будь-якої діяльності можуть бути збагнуті лише як дещо тілесне, або матеріальне”. Інакше довелось би визнати, що думають не люди, а думки, або що люди думають думками. Отже, робить висновок Гоббс, „ми не можемо відокремити мислення від мислячої матерії”.
Але в чому полягає природа цього мислення? На чому ґрунтується його послідовність або логіка? Розглядаючи ці питання, Т. Гоббс намагається представити розумову діяльність людини як продукт тілесної діяльності, як результат взаємодії її тіла із зовнішньою природою. І в цьому плані мислення, за Гоббсом, фактично збігається з чуттєвістю, зводиться до неї. „Наскільки я можу згадати, – пише він, – не існує іншого акту людського розуму природного походження, який би вимагав для свого здійснення чогось іще, окрім народитися людиною і користуватися своїми п'ятьма чуттями”. Що ж до мислення, то воно є не що інше, як зв'язок чуттєвих образів, уявлень. Думки – це відчуття, збережені нашою пам'яттю, а їхній порядок (зв'язок) є продовженням тієї послідовності, що має місце під час прямого чуттєвого відображення дійсності. Порядок і послідовність думок визначаються порядком матеріальних речей та їхніх властивостей, відображених нашими відчуттями. Звичайно, мислення, яке оперує ослабленими відчуттями й залишками первісних рухів, утрачає характер природної необхідності, адже тут з'являється елемент випадковості й довільності, але загалом залежність між логікою мислення і фізичною закономірністю зберігається. Найважливішим принципом, що впорядковує наші думки, є закон причини.
Спираючись на причинний зв'язок природних речей, розумна істота здатна передбачити прийдешність або знати минуле й, отже, цілеспрямовано будувати поведінку відповідно до своїх потреб. Ступінь розвитку цієї здатності, вважає Гоббс, цілком залежить від досвіду. Вона не є чимось специфічним для людини й притаманна будь-якій істоті, наділеній відчуттями й пам'яттю. Однак у людини цей досвід набуває значного розвитку. І здійснюється це завдяки мові.
Усі інші здібності людини, які видаються властивими лише їй, насправді, вважає Гоббс, „виникли лише завдяки винаходу слів та мови. Єдине, чим відрізняється розум людини від чуттєвої природи інших істот, це здатність давати назви, іменувати свої уявлення. Те, що ми визначаємо, наприклад, як розуміння, є уявленням, але опосередкованим словами. Людський розум не має іншого руху, крім відчуттів, думок та зв'язку думок, хоча за допомогою мови й методу ці самі здібності можуть бути розвинені до такого рівня, аби відрізнити людину від усіх інших живих істот”.
Учення про мову відіграє надзвичайно велику роль у філософській системі Гоббса. І не тільки гносеологічну. Мова – головний культуротворчий чинник. Вона виводить людину з її тваринного стану. Без цієї здібності була б неможливою суспільна організація людей і „панувала б сама дикість”. Мова також є необхідною передумовою суспільного життя і вирішальним фактором утворення держави. „Без неї в людей не було б ані держави, ані суспільства, ані договору, ані миру, так само як їх немає в левів, ведмедів та вовків”.
Як матеріальне тіло, людина належить природі, однак завдяки мові є суспільною, соціальною істотою з розвиненою здатністю до розумування, моральної діяльності та наукового пізнання.
Саме в користуванні мовою Гоббс бачить суттєві переваги інтелектуальних можливостей людини.
По-перше, застосування мови забезпечує фіксацію процесу мислення. Слова, або назви, правлять за позначки для пам'яті й допомагають відтворювати і підтримувати чуттєві образи та їхні зв'язки, які без таких позначок легко забуваються і втрачаються. Наслідком переведення процесу мислення у вербальну форму є те, що цей процес стає предметом свідомої дії: його можна аналізувати, продовжувати й розвивати. Водночас застосування слів дає змогу людям передавати одне одному свої почуття, бажання, наміри, досягнуті знання. Словесне мовлення стає засобом спілкування. І в цьому його найголовніша функція. Отже, мовлення набагато розширює можливості людини, збагачує її досвід, робить контрольованим процес мислення, створює умови для взаємодопомоги.
Підкреслюючи вирішальне значення мови в житті людини, Гоббс намагається з'ясувати її природу й походження. Великим досягненням філософа стала розроблена ним знакова концепція мови. Суть цієї концепції в тому, що людина, аби впорядкувати свій хаотичний і слабкий чуттєвий досвід, створює певні допоміжні засоби, різні позначки, роль яких виконують імена або слова. Вони є опертям для нашої пам'яті. Однак якщо ці винайдені людиною позначки промовляють тільки до неї самої й не можуть бути повідомлені іншим людям, то всі вони зникають разом із нею. „Лише тоді, коли ці позначки пам'яті стають надбанням багатьох і те, що винайдене одним, може бути запозичене іншим, наука може розвиватися на благо і для спасіння людського роду”.
Коли позначки стають не тільки засобом фіксації власного досвіду, а й засобом повідомлення, вони перетворюються на знаки. Відмінність між позначками і знаками полягає в тому, що „перші мають значення для нас самих, другі – для інших”. У Гоббса мова як носій процесу мислення, як основа людського розуміння і є системою таких знаків. Головна ж мовна одиниця – знак, що має загальне значення, формується, за Гоббсом, у процесі спілкування. І в цьому є рація. Сучасна психологічна наука багато в чому підтвердила геніальну здогадку англійського філософа. Загальне, спільне й справді народжується у спілкуванні, належить до сфери діяльності суспільного, а не індивідуального суб'єкта. Однак, ототожнивши загальний зміст мовних знаків з їхньою комунікативною функцією, Т. Гоббс розуміє їх як певні домовленості. Така суб'єктивізація стає на заваді правильному розумінню не тільки мови, а й мислення, що ґрунтується на ній.
На деякі вади Гоббсової концепції мови вказував Декарт. У своїх контрзапереченнях він звертав увагу Гоббса на те, що індивідуальні позначки не можуть перетворитися на мовні знаки, якщо вони не мають якогось загального, зрозумілого для всіх змісту. Чому німець, француз, англієць, розмовляючи різними мовами, мислять однаково й можуть домовитися між собою, зрозуміти одне одного? Мабуть, тому, що думка не тотожна безпосередньо слову, що слово має якийсь об'єктивний, незалежний від тих або тих форм його словесного вираження зміст, і якби його не було, люди взагалі не змогли б домовитись. Інакше кажучи, знаки (слова, імена), аби бути засобом спілкування, мають відображати загальні властивості самої об'єктивної дійсності.