Аспекти і функції філософії.
Філософія розглядає буття світу цілісно, але під різним кутом зору, з акцентуванням на певному моменті відносин мислення та буття. Елементи структури філософського знання, наскрізні для неї і взяті під певним кутом зору, і називаються аспектами філософії,серед яких найчастіше виділяють:
1). онтологічний – акцент ставиться на змістовності буття світу (онтос з грецької – буття; що мислиться в „об’єкті”?) і включає різноманітні вчення: натурфілософію (про природу), антропологію (вчення про людину, найсуттєвіші питання її життя, людський сенс буття), соціальну філософію (суспільне буття), філософію культури тощо. Цікавить онтологію і буття думки, людського мислення. Найзагальнішими проблемами буття є проблеми буття й небуття, матеріального й ідеального буття.
2). логічний – акцент на самій культурі мислення про буття та пізнання світу (як мислиться в „суб’єкті”). Сьогодні існує багато відносно відокремлених від філософії розділів логіки: “формальна”, математична, логіка культури, логіка історії, логістика тощо. Та мова не про них, а про логіку самої філософії, у тому числі історії філософії. Про її поняття, судження, умовиводи, систему категорій, процедур засобів перевірки на істинність тощо.
3). гносеологічний – акцентується на мисленому відтворенні об’єктивної реальності за допомогою суб’єктивних образів (знання), на пізнавальному спрямуванні філософських знань (гносис з грецької – знання). Як суб’єктивне мислення може відтворювати об’єктивний зміст світу? Особливе значення тут має методологія.Філософіяє водночас теорією і методом.Філософія – метод теорії і теорія методу: сам себе конструюючий шлях пізнання. Філософські знання завжди мають пізнавальне спрямування, цікавість до умов, мотивації, підстав і засобів пізнавальної діяльності, її методів, процедур, до критеріїв істинності і меж людського знання. Філософія є засадовими підвалинами евристики, епістемології, логіки й методології наукового пізнання. Вона виробляє вчення про методи.
4). аксіологічний – акцент ставиться на ціннісних вимірах знання: моралі, естетиці, релігійній вірі, практичній значимості. Філософія є також базовим рівнем вчення про цінності (аксіс з грецької – цінність). Філософи у всі часи були причетні до розробки цінностей і їх переоцінки. Застосовують цінності хто завгодно і з різною метою: чиновники, священники, художники, політики, підприємці і ділки.
5). гуманістичний – акцент на дослідженні місця і значення самої людини, найсуттєвіших питань її життя, визначальну роль у осмисленності буття світу, Універсуму.
Функції філософії. До основних функцій філософії беззаперечно відносять дві: світоглядну (адже філософія є теоретичним ядром духовно-практичного, тобто світоглядного, осягнення світу) та методологічну, пов’язану з її пізнавальними можливостями, з теоретичною глибиною мислення. Кожна з цих функцій включає певну множину підфункцій.
Світоглядна функція. Філософія – ядерна система людських узагальнених знань про світ, яка здібна сама до їхнього творення і теоретичного обгрунтування. Вона ж бо за суттю своєю є теоретичним виразом духовно-практичного осягання світу в усіх його формах. Тому світоглядна функція включає й аксіологічну – виявлення людської значущості і зорієнтованості знань, а не лише їх нейтрально-інформаційного змісту. Філософія виступає і в якості головного постачальника нових світоглядних ідей стратегічного значення та ініціатора й збудника їх в інших сферах мислення, зокрема ініціює універсалії культури.
Складний процес філософського осягнення універсалій культури в первинних формах може здійснюватися не тільки в сфері професійної філософської діяльності, але й в інших сферах духовно-практичного освоєння світу. Література, мистецтво, художня критика, політична і правова свідомість, повсякденне мислення, що зіштовхується з проблемними ситуаціями світоглядного масштабу, – усе це галузі, у які може бути вплавлена філософська думка й у яких можуть виникати в первинній формі філософські пояснення універсалій культури. У принципі, на цій основі можуть розвиватися досить складні й оригінальні комплекси філософських ідей.
У творах великих письменників може бути розроблена і виражена в матеріалі й мові літературної творчості навіть цілісна філософська система, що зіставляється по своїй значимості з концепціями великих творців філософії (наприклад, літературна творчість Л.Н. Толстого, Ф.М. Достоєвського). „Кращі наші романи – це таємна лірика, переодягнена філософія”, – вважав автор „Гри в бісер” Герман Гессе. Творці філософії завжди естетики – це думка Генріха Волкова.
Але, незважаючи на всю значимість і важливість такого роду первинних "філософем", раціональне осмислення основ культури у філософії не обмежується тільки цими формами, „езопівською” мовою. На їхній основі філософія потім виробляє більш строгий понятійний апарат, де категорії уже визначаються у своїх найбільш загальних й істотних ознаках. Таким шляхом універсалії культури перетворюються в рамках філософського аналізу в філософські категорії – особливі ідеальні об'єкти, зв'язані в систему. Лише внутрішній теоретичний рух у полі філософських проблем має результатом можливість формування принципово нових категоріальних сенсів, що виходять за межі історично сформованих і вдрукованих у тканину наявної дійсності світоглядних основ культури.
У цьому процесі інтерпретації реальних сенсів граничних засад культури і реалізується головне призначення філософії у культурі: зрозуміти, не тільки який у своїх глибинних підставах наявний людський світ, але і яким він може бути. Вже в початковій фазі своєї історії філософське мислення продемонструвало цілий спектр нестандартних категоріальних моделей світу.
Історія філософії, як і всіх філософських галузей знань історії (етики, естетики, логіки, культурології, релігієзнавства) – це також велетенська скарбниця живих ідей в їх послідовності..
Значною мірою світоглядна функція (і чим далі – тим більше) реалізується науками; адже наука також є формою супільної свідомості, яка навчається у філософії перекладати світоглядні знання у понятійно-логічні форми.
Методологічна функція.Пізнавальна, інтелектуальна, „технологічна”, орієнтуюча знання(координація й субординація, раціоналізація, методологізація), стратегічно-прогностична. Прогностичний і науково-прогностичний потенціал філософії забезпечує її методологічні функції стосовно різних видів інноваційної діяльності. У науковому пізнанні, націленому на дослідження все нових об'єктів, періодично виникають проблеми пошуку категоріальних структур, що забезпечують розуміння таких об'єктів. Так, при переході до вивчення складних історичних систем розвитку у науці 20 ст. треба було по-новому визначити категорії частини і цілого, причинності, речі і процесу, простору і часу. Філософія, розробляючи категоріальні моделі можливих людських світів, допомагає вирішенню цих завдань.
Нові нестандартні категоріальні сенси, отримані філософією і включені в культуру, потім селективно запозичаються наукою, адаптуються до спеціальних наукових проблем і активно беруть участь у породженні нових наукових ідей. Чим динамічніше суспільство, тим значимішими для нього стають прогностичні функції філософії. Реалізуючи їх, суспільство начебто зондує можливості свого майбутнього відновлення і розвитку. Навпаки, суспільства консервативні, закриті, орієнтовані на відтворення сформованого способу життя, обмежують можливості творчого пошуку у філософії. Тверді традиції і контроль за вільною думкою найчастіше приводять до канонізації окремих філософських вчень, перетворюючи їх у своєрідні напіврелігійні системи.
Праксеологічна функція. Є й інші функції у філософії, які не охоплюються вказаними двома. Серед них часто виділяють: гуманістично-критичну, культуротворчу, практичну (практична роль і призначення філософського знання). Вони досить близькі за суттю, тому розглянемо їх загалом як праксеологічну функцію. Філософія не може бути формою практичного осягнення світу, але має велетенське значення для практики у якості теорії і духовно-практичної форми його освоєння. Вона спирається на досвід узагальнень, а не на емпіричну мозаїку знань і дій. Як дотепно казав Е. Ільєнков, вона „не є методом продажу кавунів”. Філософія – спосіб перетворення зовнішньої реальності світу у якісно нову реальність – культурну. Всі живуть в атмосфері культури, дихають її повітрям, та далеко не всі усвідомлюють як освіжається повітря культури. Зупинимося на цьому добірніше.
У розвитку суспільства завжди виникають такі етапи, коли орієнтири, що раніше склалися та знайшли вираз у системі універсалій культури (уявлень про природу, суспільство, людину, добро і зло, життя і смерть, свободу волі і необхідність) перестають забезпечувати відтворення і зчеплення необхідних видів діяльності. Тоді виникають розриви традицій і формуються потреби в пошуку нових світоглядних сенсів. Соціальне призначення філософії якраз і полягає в тому, щоб сприяти вирішенню цих проблем. Вона прагне відшукати нові світоглядні орієнтири шляхом раціонального осмислення універсалій культури, їхнього критичного аналізу і формування на цьому шляху нових світоглядних ідей.
У цьому процесі універсалії культури з неусвідомлюваних засад культури і соціального життя перетворюються в гранично узагальнені категоріальні форми, які спрямовують свідомість. Філософськї категорії виступають теоретичними схематизаціями універсалій культури. Раціональне пояснення філософією сенсів універсалій культури починається зі своєрідного уловлювання спільності в якісно різних її областях, з розуміння їхньої єдності та цілісності. Первинними формами буття філософських категорій виступають не стільки поняття, скільки сенсообрази, метафори й аналогії: понятійна конструкція не відокремлюється від її образної основи. У джерелах формування філософії ця особливість простежується чітко. Ідея виражається не стільки в понятійній, скільки у художньо-образной формі. Образ виступає як головний спосіб і засіб збагнення істин буття. Навіть у відносно розвинутих філософських системах античності багато фундаментальних категорій несуть на собі печатки символічного та метафоричного відображення світу. Ще значніше це характерно для давньоіндійської і давньокитайскої філософії.
Отже філософія „практично” забезпечує прориви до нових парадигм і стилів мислення, утворюючи плацдарм для нових завоювань у різних формах культури: науці, техніці, релігії, політиці, праві, моралі, художній культурі, інженерному мисленні тощо. Вона ж забезпечує прориви людини до самої себе, нових своїх можливостей. Недарма її називають „терапією душі”.
В ній є межова увага й повага до людського: рафінована істина у союзі з піднесеним почуттям і яскравою уявою. Філософія завжди „надемпірична володарка” і „метафізична служниця” людського сенсу буття, яка виробляє недогматичне, нескептичне розуміння життя у всій його складності. Вона допомогає долати категоричність і некритичність суджень при збереженні вдумливості, здорового сумніву, при нейтралізації забобонів та запобігливих гадок.
Яскравого, зрозумілого, гнучкого й водночас сміливого творчо-критичного й неординарного мислення вимагає філософія. Кожна особа знайде в ній найстратегічніші виміри для власної життєвої позиції, що забезпечують життєтворчість на всій траекторії життя. Кожний в опорі на неї може свідомо розробляти життєві плани, орієнтуватися у складному космосі природного й суспільного буття, у „живій” практичній і „книжній” реальності культури, у мистецтві, фактах і артефактах. Лише філософія здібна ще говорити з людиною на мові й рівні загальнолюдських інтересів, з повагою до інших народів і культур, забезпечуючи порозуміння у найскладніших ситуаціях спілкування.
Сказаного досить, щоб зрозуміти особливе практичне значення філософської освіти для фахівця будь-якої галузі й сфери людської діяльності. Представники будь-яких інших наук (в роздріб чи оптом) не можуть замінити чи підмінити завдання філософії. Як професійна сфера вона вимагає систематичної спеціальної підготовки, вправності й навичок, методологічної культури і особистісних якостей.
1.4. Філософія і наука. Предмет філософії.
При всій своїй теоретичній глибині філософія значно відрізняється від того, що називають наукою. Перш за все, своєю умосяжністю, відсутністю власної емпіричної (дослідницької, експериментальної) бази. Проте вона має й певні переваги перед частковими науковими галузями. Головна її перевага – цілісне охоплення універсуму, пошук загальних зв’язків, законів буття, їх людського сенсу.
Наука принципово несумісна з мистецтвом, релігією, міфопоетикою. Вона може їх досліджувати, але препаруючи, втрачаючи їх сокровенні риси й арсенал. Наука підкидає мозаїку концептуальності, філософія ж намагається давати концептуальну цілісність. Наука безмірно інерційна, схематична (абстрагована від життєвої цілісності й конкретики), у зв’язку з чим губить верхні шари світогляду, задовольняючись “науковими картинами світу”. Отже, науковість взагалі не є атрибутивною для філософії, але завдяки теоретичності (як теорія вона є еталоном науковості), рефлексивній раціональності – філософія перетворилась на загальну методологію, забезпечує вибір актуальностей, сенсові прориви до нових горизонтів пізнання.
Стосовно науки філософія, завдяки поєднаності світогляду й методології, виконує функцію координації і субординації її зусиль та їх результатів. Важко тому беззастережно погодитися з думкою Шопенгауера, яку підтримали Шеллінг, Ніцше, екзистенціалісти, постмодерністи, що ”філософія є мистецтво, а не наука”. Образи філософії не є суто естетичними.
Як і наука, філософія вищою цінністю визнає істину, та все ж вона не є: універсальною наукою (як уважав Декарт), наукою наук (царицею їх), наукою про науки (науковченням покладав її Фіхте), не є вона й уже зайвою сьогодні “колискою” наук (вони вже виросли і достатньо змужніли). З дерева філософії відбрунькувались не лише плідні гілки наук; від нього окремі гілки й саме воно обросли ліанами, омелою, під ним бур’яни, кущики, трава. Немало вибрунькувалося й псевдонаук, софіопатичних вчень.
Спочатку філософія виступала єдиним і теоретично нерозчленованим знанням про світ, потім від неї стали відокремлюватися конкретні науки. Одночасно уточнювалася власне філософська проблематика й усередині неї, формувалися в ній відносно самостійні та взаємодіючі одні з одними аспекти й галузі знання: вчення про буття (онтологія), про пізнання (гносеологія), логіка, етика, естетика, філософія історії, соціальна і політична філософія, філософія права і релігії, філософія науки і техніки, історія філософії. Диференціація й інтеграція філософського знання забезпечує усе більш глибоке збагнення основ людського буття. Вже в античній філософії у зародковій формі позначилися основні дослідницькі програми розвитку майбутньої західної філософії.
У розвитку західної філософії, починаючи з епохи Відродження і Нового часу (доба становлення особливого феномену – європейської науки) до епохи Просвітництва, були сформульовані й обґрунтовані основні світоглядні ідеї, що визначили перехід від цивілізації традиційного типу до принципово нового типу цивілізаційного розвитку – техногенної цивілізації. У цей історичний період відбулася велика філософська революція, що сформувала нове розуміння людини як діяльнісної істоти, покликаної перетворювати світ, розуміння природи як закономірно упорядкованого поля прикладання людських сил, (це ствердило цінність наукової раціональності як регулятивної підстави людської діяльності). Вперше були глибоко обгрунтовані суверенність особистості, природні права людини тощо. Усі ці світоглядні ідеї стали фундаментальними цінностями культури техногенної цивілізації, визначивши магістральні шляхи її розвитку.
Вже починаючи з виникнення некласичних філософських вчень, у західній філософії намічається і критика цих світоглядних принципів, уловлюються й одержують осмислення кризові явища техногенної культури і відповідного їй типу цивілізації. Ці кризові явища стали потужно нарощуватися в другій половині 20 століття (екологічна, антропологічна кризи й ін.), поставивши під загрозу саме існування людства. Виникли потреби пошуку нових стратегій відношення до природи й людських комунікацій. Знову гостро постала проблема нових світоглядних орієнтирів. Їх вироблення являє собою основне завдання сучасного філософського дослідження. Тут усе значнішу роль починає відігравати діалог західних і східних філософських традицій, що виступає частиною більш широкого діалогу культур.
Специфічним є сам предмет філософії. Її цікавить сумірний людині сенс всезагальних зв’язків світу. Вона досліджує закони, загальні всьому, а не окремим сферам чи явищам дійсності; тобто – закони буття! Адже поза людиною буття не знаходить виразу, не здійснюється промовисто (це – німа всезагальність природи, самої по собі взятої). Ізольовані від людини “об’єкти” не цікавлять філософію. Вони – “річ у собі”, а не для нас. Синергетика також вивчає певного роду загальні закономірності в різних явищах світу, але відсторонено від людської міри й цінності їх.
Філософія не накопичує фактів, а лише ідеї, досвід мислення. Не шукає вона й експериментальних підтверджень кожному висловлюванню, покладаючись на логіку системних зв’язків. Не користується вона й суворими (однозначними, вимірюваними кількісно, точними) методами. Філософія спирається на весь попередній досвід наукових узагальнень, але одразу й завжди має справу з загальнимі лише з ним. Ось тому вона інтегрує, концентрує, субординує й координує всі й всілякі знання; стимулює їхнє добування, застосування, спрямовує процес і обробляє та світоглядно контролює результат. Філософія краще самих наук визначає місце, роль та масштаб кожної окремої науки серед інших наук. На відміну від наук філософія не створює дистанції з іншими формами духовно-практичного освоєння світу. Велич філософії обходиться без усякого пафосу величі. Філософське знання завжди завершено-незавершене й навпаки.
Філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини в ньому. Людина, якщо вона справді бажає бути людиною, – приречена на філософію. Так висловився Ортега-і-Гассет (іспанський великий філософ). Ще радикальніше казав російський мислитель Ільїн: „Філософія більше, ніж життя”! Це – осмислене життя! Краще доторкнутися до нетлінно-вічного, ніж вічно тліти, ледь жевріючи думкою й пускаючи димову завісу байдужості до всього. Іммануїл Кант вперше глибоко сформулював цю людську зосередженність філософії, яка ставить головним питання – що є людина? Воно розпадається на три: 1.Що я можу знати? 2.Що я винен робити? 3.На що я можу сподіватися? Ось така постановка питань і робить філософське знання своєрідним, а самій філософії дозволяє завжди бути самою собою. Під дією філософії душа людська очищається, людина стає справді досконалою (Платон). Навіть у нашому вузі без філософії легко перетворитися на „мавпу цивілізації”.
Спробуємо дати загальне визначення філософії. Термін „Філософія” (грец. phileo – люблю, sophia – мудрість; любов до мудрості) запровадив Піфагор, але як особливу форму пізнання світу, що виробляє систему знань про фундаментальні принципи і підстави людського буття, про найбільш загальні сутнісні характеристики людського відношення до природного, суспільного і духовного життя у всіх їх основних проявах, вперше чітко зрозумів її Платон.
Філософія – одна з форм суспільної свідомості, що являє собою систему ідей, уявлень і поглядів на світ як буття; розкриває природу і сутність світу, місце людини у ньому і її можливості пізнання; сенсово моделює загальну структуру і стан світу, найзагальніші закони взаємозв’язку і розвитку універсуму. Таке її загальне визначення. З точки зору цілісного охоплення (моделювання за допомогою понять і ейдосів) світу філософія є найконкретніше, а не абстрактне знання. Ось тому вона не може бути будь-коли витисненою наукою. Вона не схожа на короля Ліра, який роздав свої володіння донькам, а потім шукав у кожної з них притулку. Філософія не може тулитися до якоїсь з наук, до якоїсь однієї функції, одного тільки аспекту чи набору проблематики. Щедро ділиться філософія з усіма сферами культури, які мають потребу в культурі мислення, але при цьому ніколи не втрачає власного предмету, власних володінь при всіх історичних змінах у її предметі.
Література.
Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. – М., 1999, введение.
Введение в философию: Учебник для вузов: В 2 ч./Под ред. И.Т. Фролова. – М., 1989, ч. 1, гл. 1.
Волчек Е.З. Философия: Учебн. пособие. – Мн., 1998, с. 4-16.
Горак Г.І. Філософія. – К., 1998, с. 3-26 (особливості як форми духовного осягнення світу).
Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. 3-е изд. – М.: Логос, 2000, 344 с. Введение: что такое философия?
Краткая философская энциклопедия. – М.: Прогресс-Энциклопедия, 1994. 576 с.
Лазарев Ф.В., Трифонова М.К. Философия. – Симферополь: Сонат, 1999, с. 14-105.
Мир философии: Книга для чтения. В 2 ч. – М., 1991, ч. 1, р. 1.
Сілаєва Т.О. Філософія. – Тернопіль, 2000, тема 1 (с. 4-18). як форма духовного осягнення
Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М.: Гардарики, 2001 (1999), вводное слово (§1, §2).
Філософія: Підручник./І.В. Бичко, І.В. Бойченко, В.Г. Табачковський. – К.: Либідь, 2001. 576 с.
Філософія. Підручник./І.В. Бичко, І.В. Бойченко, В.Г. Табачковський та ін. – К.: Либідь, 1991, с. с. 19-37..
Філософія./За заг. ред. Горлача М.І. та ін. – Х., 2000, с. 8-32. що таке філософія?
Філософія: Підручник для вузів./За ред. Заїченка Г.А., Сагатовського В.М. – К.: Вища школа, 1995, 455 с.,с. 6-19. коло проблем, роль у суспільстві.
Філософія./За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997, с. 5-29.
Философия./Отв. ред. Кохановский В.П. – Ростов-Дон, 2000, гл. 1, с. 5-26.
Додаткова література.
Левинас Э. Философия, справедливость и любовь.//Философские науки, 1991, № 6, с. 128-138.
Миронов В.В. О понимании философии как мудрости.//Философские науки, 1986, № 6, с.35-43
Завдання:
1. Дайте характеристику поняттю „світ” і “світогляд”.
2. Назвіть основні елементи світогляду, дайте короткий аналіз їх.
3. Які Ви можете назвати і коротко розглянути дофілософські типи світогляду?
4. Чи можна протиставляти або ототожнювати світогляд і філософію? Чому?
5. Дайте характеристику філософії як специфічної форми суспільної свідомості.
6. Чому філософію вважають „квінтесенцією” культури?
7. Головне питання і основні напрямки філософії.
8. Головні відмінності матеріалістичного та ідеалістичного уявлень про світ і можливості його пізнання.
9. Назвіть і розкрийте найважливіші аспекти філософського знання.
10. Розкрийте зміст найважливіших функцій філософії.
11. Чи є філософія наукою? Як історично змінювалося її відношення з наукою?
12. Яке відношення філософії з науками про природу і суспільство?
13. Чи має філософія свій власний предмет для пізнання?
14. Спробуйте дати можливо повніше визначення філософії.
Підручники до всього курсу:
Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. 2-е изд. – М.: Проспект, 1999.
Антология мировой философии. – М., 1969, т.1, т. 2. – М., 1971, т. 3, т.4.
Бобров В.В. Введение в философию: Учебное пособие. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 288. c.
Введениев философию: Учеб. для вузов: В 2-х ч./под ред. И.Т.Фролова. – М.: Мысль, 1989.
Волинка Г.І. та ін. Вступ до філософії. Підручник. – К., 1999. 624 с. (історія філософії).
Волчек Е.З. Философия: Учебн. пособие. – Мн., 1998, с. 100-115. Р 2, гл. 16, происхождение и сущность сознания.
Голубинцев В.О., Данцев А.А., Любченко В.С. Философия для технических вузов. – Ростов на/Д: Феникс, 2001.
Горак Г.І. Філософія. – К., 1998, с. 123-149. Р. 6. Поняття духу і духовності.
Горський В.С. Історія української філософії. – К., 1996, розд.ІІ.
Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2000. 344 с.
Краткая философская энциклопедия. – М., 1994.
Краткий философскийсловарь./Под ред. А.П. Алексеева. – М.: Проспект, 2000. - 400 с.
Кунцман П. Философия.Справочник. – К., 2002. 272 с.
Лазарев Ф.В., Трифонова М.К. Философия. – Симферополь: Сонат, 1999, гл. 6 Феномен сознания. С.162-193. с.194-238 (т/познания).
Мир философии: Книга для чтения. В 2 ч. – М., 1991.
Невлева И.М. Философия: Учеб. пособие./И.М. Невлева. – Х.: Консум, 2001. - 432 с.
Петрушенко В.Л. Філософія: Навчальний посібник. Курс лекцій./В.Л. Петрушенко. – К.: Львів : "Каравела"; "Новий світ-2000", 2001. – 448 с.
Современная западная философия: Словарь. – М., 1991.
Современная философия: Словарь и хрестоматия. – Ростов на/Д.: Феникс, 1995, 511 с.
Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2001. с. 368-413. Гл. 11. Душа, сознание, разум.
Філософія: Навчально-методичний посібник для самост. вивч. дисц./В.Х. Арутюнов, М.М. Демченко, С.Л. Йосипенко. 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2001. 224 с.
Філософія: Підручник для ВНЗ./І.В. Бичко, І.В. Бойченко, В.Г. Табачковський та ін. – К.: Либідь, 2001. – 408 с.
Філософія. Підручник./І.В. Бичко, І.В. Бойченко, В.Г. Табачковський та ін. – К.: Либідь, 1991, с. 309-333. (лекція 16 розвиток форм відображення, 309-316; лекція 17 як специфічно-суспільна форма відображення, 317-331).
Філософія./За заг. ред. Горлача М.І. та ін. – Х., 2000, с. 351-372.
Філософія: Навч. посібник./Л.В. Губерський, І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко. 2-е вид., перероблене і доповнене. – К.: Вікар, 2001. 457 с. (Вища освіта ХХІ ст.).
Філософія: Навч. посібник для студентів вузів./За ред.Осичнюка Ю.В. – К.: Фіта, 1994, 384
Філософія: Підручник для вузів./За ред. Заїченка Г.А., Сагатовського В.М. – К.: Вища школа, 1995, 455 с.
Філософія./За ред. Надольного І.Ф. – К.: Вікар, 1997, 584 с.
Філософія:Навч. посібник./Є.М. Причепій, А.М. Черній, В.Д. Гвоздецький, Л.А. Чекаль. – К.: Академія, 2001. – 576 с. (Альма-матер).
Философия./Под ред. Н.И.Жукова. 5-е изд., испр. и доп. – Мн.: НТЦ "АПИ", 2000. 352с.
Философия: Основные идеи и принципы./Под ред. Ракитова А.И. – М., 1990. 368 с.
Гл. ІІ, Материя и сознание, с. 65-87.
Философия: Программа подготовки к экзаменам. Экзаменационные билеты. Ответы на вопросы: Ежегодный справочник. – К.: Ин-т новых методик обучения, 2000. 120с.
Философия: Справочник студента. – М.: Слово, 1999. (сложный очень).
Философский энциклопедический словарь. – М., 1983.