Економічний аспект культури

У соціологічних дослідженнях впливу культурних факторів на розвиток економіки склались два основних підходи:

- вивчення впливу на економіку окремих видів культури (моралі, політики, релігії та ін);
- вивчення впливу тої частки культури, що функціонує всередині економіки, а саме, економічної культури.

Обираючи другий підхід, тобто досліджуючи економічну культуру як сутнісну характеристику економіки, перш за все необхідно виявити, які сутнісні характеристики культури як родового поняття увібрала в себе економічна культура. Це дозволить дослідити ті особливості, що притаманні цьому типу культури.

Серед чималої кількості визначень культури найбільш перспективними є ті, що пов'язують її розуміння з діяльністю людини та нагромадженням і передачею між поколіннями соціального досвіду.

Саме на діяльність як головне джерело культури звертають увагу Л. Губернський, В. Андрущенко і М. Михальченко1. Вони звертають увагу на те, що зв'язок культури з людською працею, активною, перетворювальною діяльністю людей виявляє саме походження поняття "культура" (від лат. cultura - обробка, догляд, поліпшення) як обробка землі, землеробська праця. Дещо пізніше це слово набуло й переносного значення - просвітництво, виховання, освіченість. В. Даль об'єднує обидва трактування цього слова: "культура, - пише він, - это обработка и уход, возделывание, возделка; образование умственное и нравственное..."2 Характерно, що як би в минулому не трактували поняття культури, його зв'язок із працею (обробкою землі, ширше - предметів людської праці загалом) та вихованням людини, залишався постійним. Цей же сенс воно значною мірою зберігає і в сучасних наукових культурологічних дослідженнях.

Діяльність, праця є джерелом людського добробуту й культури загалом. Ці слова належать К. Марксу, економічна доктрина якого частково залишається евристичною і в наші дні. Розглядаючи культуру як результат людської праці, вчений наголошував на таких принципових моментах, як перетворення природної речовини на предмети людської життєдіяльності, розвиток у процесі праці людських сутніс-них сил і можливостей, взаємозв'язок процесу перетворення природи й культивування власної природи людини. У створених людиною продуктах праці, в самому процесі праці, реалізуються, втілюються сутнісні сили людини, її здібності, знання, навички. Предмет як результат праці отримує нове, відмінне від природного життя. Це вже не просто "речовина природи", а дещо інше. Будучи результатом матеріалізації знань, умінь, ідей, діяльності людини, тобто втіленням у "полотно природи" її сутнісних сил, ці предмети (не перестаючи бути "природою") є одночасно "людською природою", тобто культурою.

У такому розумінні культури міститься плідна ідея взаємодії культури та діяльності, що дозволяє розглядати прояви такої взаємодії на рівні економічної культури та економічної діяльності (поведінки).

Ще одна ідея, яку доцільно долучити до дослідження економічної культури міститься в розумінні культури в структуральному контексті, де звертають увагу насамперед на структурну організацію культури. Антрополог Р. Лінтон, зокрема, пише про культуру як про сукупність організованих, повторюваних реакцій членів певної групи.

Продовження ця ідея набула у семіотичному підході (Ч. Морріс, К. Леві-Стросс, С. Трубецькой, Ю. Лотман та ін). Прихильники семіотичного підходу вважають, що культуру в цілому можна уподібнити мові, а окремі її явища - текстам або знаковим системам. Отже, мова набуває особливого значення як прообраз, першомодель культури як такої, "первинна моделююча система", тоді як міфи, звичаї і ритуали, моральні норми, витвори мистецтва, ідеології тощо можна розглядати як "вторинні моделюючі системи".

Як стверджує Ю. Лотман, мова й культура невіддільні: неможливо, щоб існувала мова (у повному розумінні цього слова), яка не була б занурена в контекст культури, і культура, яка не мала б у центрі себе структури на зразок природної мови. У цьому твердженні стисло визначено одну із суттєвих рис семіотичного підходу, який лежить в основі структуральної культурології3.

Отже, основну функцію культури, головний напрям її "роботи" у такому разі розуміють насамперед як структурування навколишнього світу, внесення в його явища певної упорядкованості й смислу.

Якщо з формальної точки зору культуру можна розглядати як певне структурне оформлення навколишнього світу, то змістовно її соціальну функцію пов'язують із зберіганням і передачею нагромадженого соціального досвіду.

Звідси випливає, що звернення до минулого, зв'язок із ним, спирання на ту чи іншу традицію, її зберігання й примноження є функціональними ознаками культурної діяльності.

Т. І. Заславська, досліджуючи економічну культуру4, звертає увагу, що уявлення про культуру як соціальну пам'ять суспільства було розроблено в західній соціології ще в 20-ті роки. Так, у 1927 р. американський соціолог І. С. Майр визначив культуру як "те, що зберігається з минулого людей і впливає на їхнє сьогодення для оформлення їхнього майбутнього". Трансляційну роль культури підкреслює також Я. Щепаньський. Узагальнюючи багато точок зору, висловлених соціологами, він пише: "Існують певні ідеї, що передаються з покоління в покоління. З цими ідеями пов'язані системи цінностей. Вони, у свою чергу, визначають поведінку і діяльність індивідів і груп, їхніх способів мислення й сприйняття. Весь цей комплекс називається культурою."5

Серед радянських соціологів концепцію культури як соціальної пам'яті суспільства запропонував Ю. О. Левада. Його головна ідея полягала в трактуванні культури як особливого роду мови (цінностей, знань, норм, вимог, санкцій), освоєння якого пов'язує нові покоління людей з усією попередньою історією, дозволяє новим поколінням опановувати досвід минулих і примножувати його. Щоб культура існувала, щоб прийняті в цьому суспільстві зразки, норми, цінності, санкції могли підтримуватися, треба їх зберігати. Щоб санкції діяли, треба їх не тільки знати, а й нав'язувати. І на певному етапі розвитку суспільства, коли воно стає складним, з'являються спеціалізовані органи, призначені для збереження елементів культури й нав'язування їх людям. З'являються відповідні інститути - сімейні, церковні, державні, які використовують і застосовують у своїй галузі певні елементи норм, цінностей і санкцій. Відбувається інституціоналізація культури. В більшості суспільств церква втрачає вплив, але держава, армія, родина, поліція - це інститути, що діють і зберігають елементи прийнятої суспільством поведінки, його культури."6 У систему культури Ю. А. Левада включає також механізм контролю - "управління людиною, групою, інститутом із боку соціальної системи".

Серед критики цієї концепції7, зазначалось, що концепція культури як соціальної пам'яті, акцентуючи роль культури в забезпеченні зв'язку часів, наступності поколінь, не фіксує іншого боку культурного розвитку суспільства - оновлення його цінностей і норм на основі звільнення від одних і заміни їх іншими, витіснення застарілих цінностей новими. Процес збагачення й розвитку пам'яті - невід'ємний елемент спільного відтворення культури, що йде через постійну переоцінку цінностей.

Зрозуміло, що процеси збереження і оновлення культури проходять не спокійно, а через протиріччя й труднощі. На деяких етапах спостерігається дисфункція процесів збереження, на інших - дефекти процесів відновлення.

Процеси, у яких виявляється роль культури як соціальної пам'яті суспільства, здійснюються через динаміку елементів культури, її "атомів". Під ними розуміють потреби, цінності, норми, переваги, інтереси, престиж, мотивацію, тобто специфічні риси свідомості й поведінки особистостей і соціальних груп. Вони забезпечують ці процеси, у яких виявляється роль культури як соціальної пам'яті: трансляцію елементів культури з минулого в сьогодення і далі в майбутнє, а також виведення з культури тих її елементів, що морально застаріли, заважають суспільному розвитку. Через соціальні цінності, норми, потреби і т.д. культура вибраковує віджиле, зберігає і передає новим поколінням необхідне, формує нове - нові потреби, нові цінності й норми, нову мотивацію поведінки. У ході цих процесів здійснюються соціальна адаптація й соціалізація, формуються певні типи людських особистостей.

Отже, в подальшому дослідженні економічної культури доцільно спиратись на визначення культури як сукупності соціальних цінностей і норм, що, з одного боку, є регуляторами поведінки особистостей і соціальних груп, а з іншого - виконують функцію соціальної пам'яті суспільства, бо з їхньою допомогою транслюється, вибраковується й оновлюється те, що люди цінують, чого потребують, що вважають для себе нормою, що перетворюють в еталони, стереотипи своєї повсякденної поведінки8.

Особливість феноменів культури в тому, що цінності, норми, потреби й ін. - застосовуються до всього, що оточує людину: цінністю може бути родина, споріднення, знайомство, заняття, професія, посада, влада, дохід, освіта, місце проживання, житло - тобто все, що складає "світ людини". Завдяки цьому реально культура виявляється немовби "вмонтованою" у тканину суспільних відносин, причому в процесі їхнього формування вона бере дуже активну участь.

Разом із тим, культура, як і кожен предмет, має свою структуру (від лат. struktura - розміщення, порядок, побудова) - мережу усталених і впорядкованих зв'язків (між її складовими, елементами), які забезпечують її цілісність і тотожність самій собі, тобто збереження основних якостей при різноманітних внутрішніх і зовнішніх змінах.

У сфері культури як цілісності можна виділити найрізноманітніші компоненти: культура праці і побуту, культура господарювання та управління, економічна і політична культура, культура моральна і естетична, художня культура й культура обслуговування, освіта, наука та інші складові. Зрозуміло, між ними існує взаємозумовлений зв'язок і відповідність, взаємодія й взаємозалежність. Ціле завжди складається з частин, які відрізняються одна від одної як "відмінність всередині єдності". Постійно взаємодіючи між собою, означені частини впливають одна на одну і разом із тим співіснують як дещо відмінне, якісно неповторне й автономне. Визначеність йому як культурному явищу забезпечує загальна включеність (заглибленість) у ціле - культуру як цілісність, яка інтегрує та поєднує їх, перетворюючи згідно з власною визначеністю.

Найбільш поширеними у філософсько-культурологічній літературі радянського періоду були два підходи:

- структуралізація культури М. Каганом як трирівневого утворення матеріального (матеріальна культура), духовного (духовна культура) і художньої культури, яка гармонічно поєднує в собі як матеріальні, так і духовні компоненти.
- структурний аналіз культури М. Йовчука і Л. Н. Когана. Виходячи зі структури людської діяльності, вчені розрізняють у культурі три основні підрозділи: матеріальну культуру, політичну культуру і духовну культуру.

Слід зазначити, що подібні підходи до структурування культури створювали певні труднощі. Наприклад, таке культурне явище, як наука могло б бути віднесене як до духовної культури, бо в її основі лежить духовно-пізнавальна діяльність, так і до матеріальної, бо наукові досягнення неможливі без організації експериментальної діяльності, основаної на техніко-технологічних системах. Подібне стосується економічної, інформаційно-комунікативної та інших елементів загальної культури суспільства. Як показали сучасні дослідження, розрізнення матеріального й духовного як первинного (базисного) і вторинного (надбудовного), за винятком відомих меж, узагалі втрачає сенс. Культура - цілісне формоутворення і як таке повинна розглядатися в теорії. Структурні ж елементи останньої слід розрізняти за видами людської діяльності і не більше. Оскільки духовні й матеріальні джерела є однаково вагомими для будь-якої діяльності, вони є співрозмірними складовими будь-якого виду культури.

Можливо, більш евристичним, є структурування культури не за "компонентним" (матеріальним чи духовним) принципом, а за належністю компонентів до тієї чи іншої сфери життєдіяльності людини й суспільства. Приймаючи за основу усталений в літературі поділ суспільства на чотири основні сфери - матеріального виробництва, суспільно-політичних відносин, духовного життя й побуту, умовно виділяють такі основні види культури:

- виробнича (економічна) культура суспільства (культура праці, матеріального виробництва);
- політична культура;
- духовна культура (художньо-естетична культура і мистецтво, моральна і релігійна культура, інтелектуальна й інформаційна культура тощо);
- культура спілкування та побуту (культура споживання, життєоблаштування, відпочинку, дозвілля тощо).

Поширеним є підхід до структурування культури за її суб'єктом, або такими спільностями, як робітники чи селяни, інтелігенція, середні верстви суспільства, народ, нація, молодь тощо. У цьому випадку розглядаються "робітнича культура", "народна культура", "національна культура", "молодіжна культура" тощо. Матеріальне й духовне, моральне й естетичне, виробниче й інформаційне в них постають як своєрідні аспекти, взаємодія між якими створює той унікальний сплав, який має сталу якісну визначеність і спрямованість. При цьому ті чи інші результати діяльності (як і її різноманітні види, що розгортаються в означених суспільних сферах) набувають статусу "культури" лише тією мірою, якою сприяють розвитку сутнісних сил людини, творчих потенцій особистості. Усе, що суперечить розвиткові людини й утвердженню людяності, до культури належить умовно, є культурою лише за джерелом свого походження, а не за суттю.

Зрозуміло, що та чи інша структуралізація культури має умовний характер і не порушує цілісності культури, що реалізується в сукупності її функцій, одну з яких, а саме - соціальну пам'ять - ми вже частково розглянули на початку розділу. Для розгляду інших функцій і деякого уточнення зазначеної функції соціальної пам'яті доцільно звернутись до діалектики соціального розвитку, в якому, на думку Л. Г. Ніколаєнко, функціональні особливості культури і соціального досвіду фактично збігаються. Пізнання цих особливостей і є завданням соціології культури.

Справді, соціальний розвиток завжди відбувається на основі наслідування, із використанням досвіду, набутого попередніми поколіннями. Характер наслідування фактично є втіленням певного ставлення людей до свого минулого. Стосовно цього історичне, розглянуте через призму поняття "культура", набуває значення виробництва й розширеного відтворення досвіду як міри практичної свободи людини щодо як природної, так і соціальної необхідності. Тому, які б функціональні особливості не мали ті чи інші культурні явища, вони потенційно закладені в соціальному досвіді.

У соціології культури, зазвичай, виділяють такі функції культури9:

- Функція синтезу діяльності. У культурному плані вона виявляється через розвиток людських здібностей, навичок, традицій тощо в їхніх динамічних змінах, що, власне, і формує ту чи іншу культуру. Усе це відображається у свідомості як певна культура світосприйняття, тобто духовна культура. Із цим пов'язана друга функціональна особливість досвіду. Вона полягає в тому, що він становить основу для утворення різних понять науки, що, у свою чергу, можуть зворотно впливати на процес розвитку й функціонування досвіду. Соціологія розглядає досвід і знання не просто як рівні відображення дійсності, а як категорії культури, складові елементи духовної культури.

- Функція соціальної пам'яті, про яку вже йшла мова, не тотожна пам'яті у психологічному розумінні цього слова. Соціальна пам'ять визначає характер і культурний соціально-просторовий та соціально-часовий зміст людського буття. Це так, тому що, як результат людського практичного буття у світі, досвід фіксує собою конкретний історичний час і забезпечує реальну присутність у сучасному минулого. Співвідношення вже хоча б сучасного й минулого в сучасному утворює соціально-культурний простір. Майбутнє при цьому теж присутнє у вигляді уявлень про нього, що утворюються у масовій свідомості теж на підставі життєвого досвіду. Однак досвід у різних категорій населення різний. Тому й уявлення про майбутнє неоднакове.

- Досвід виконує також комунікативну функцію, виступаючи при цьому як соціальна пам'ять, тобто як те, що містить у собі інформацію про минуле. Не слід забувати, що пам'ять у соціальному плані є певним ставленням до цього минулого, певним його переживанням, суб'єктивним зв'язком із ним, який має як психологічний, так і моральний зміст.

Усі перелічені функції перебувають у певній єдності та зв'язку. Вони виводяться одна з одної, їх можна розрізнити лише умовно, тому що насправді їх єдність нерозривна. Реально вони нерозчленовані і діють тільки в сукупності. Усе це свідчить про функціональний синкретизм досвіду, що треба вважати ще однією його особливістю. Функціональний синкретизм накладає свій відбиток на всю культуру, інтегруючи всі її прояви у відповідну (національну, регіональну, субкультурну тощо) цілісність. Такий синкретизм міститься у самій практично-духовній природі та способі буття соціального досвіду, у його практичній невиокремленості з безпосереднього матеріально-практичного процесу.

Ще однією, важливою ознакою культури (соціального досвіду) є часовий синкретизм, який, власне, становить "матерію" культури, нерозривну в кожний момент єдність минулого, сучасного і майбутнього, є одночасно і головною особливістю соціального часу взагалі. Кожна культура зберігає свою ідентичність доти, поки в ній зберігається така особливість. Розум розкладає цей синкретизм на складові, однак практична єдність культури зберігається при цьому недоторканою.

Розглянуті сутнісні характеристики культури як родового поняття, є підґрунтям для переходу до розгляду економічної культури відповідно як видового поняття.