Західноукраїнські землі в першій половині ХІХ ст.

З 1844 р. по 1847 р. на Правобережжя проводилося упорядкування «інвентарів» - опис поміщицьких маєтків із чіткою фіксацією розмірів земельних наділів селян і виконуваних ними повинностей. Інвентарні правила були складені грубо і топорно, іноді призводили до погіршення положення селянства, через той, що самі поміщики брали участь в упорядкуванні цих правил. Необхідність цієї міри пояснювалася політичними розуміннями: поміщики тут в основному були поляки, що знаходилися в опозиції до російського уряду, останнє ринулося заручатися підтримкою укр. селянства. Ця подія стала одним із найважливіших рішень парламенту, затверджене імператором 7 вересня 1848 р. Закон надав селянам право власності на землю і цивільні права (обирати і бути обраним, самостійно вибирати місце проживання й ін.), відміняв панщину, але установив величезний викуп за землю, через що у Феодалів залишилася велика частина землі, ліси і пасовищ, за користування якими селяни змушені були відпрацьовувати (як на панщині) або вносить велику плату ; самий же викуп продовжувався до початку XX сторіччя. Основні результати революції сполучили в собі як прогресивні досягнення, так і феодальні пережитки: а) прогресивне: скасування кріпосного права; уведення конституційного правління, вперше українці західних територій саме висловилися як нація зі своїми інтересами і були подані в парламенті; призначено початок політичній боротьбі населення цих земель за своє національне і соціальне звільнення; б) негативне: зберігання монархії; розпуск парламенту; криваве придушення повстань; величезні выкупные платежі і панування феодального землеволодіння, ; розчленовування західно-укр. земель по новій австрійській конституції: Західна і Східна Галичина так і залишилися об'єднаними і були віддані під владу Польщі; Буковину віддали румунським поміщикам. Українці в першому парламенті Австро-Угорщини.У липні 1848 р. почалися засідання Рейхстагу в Бігу, на яких у ході червневих двохступінчатих виборів було избрано 25 українців (15 селян, 8 священиків, 2 представника міської інтелігенції) і 75 поляків на 100 місць, наданих Галичини. Українці в парламенті відстоювали: 1) поділ Галичини на Західну (із центром у Кракові) і Східну (із центром у Львові); 2) антифеодальные вимоги: ліквідація крепостного-права (не тільки в Галичині, але і на іншій території), скасування выкупных платежів феодалам за землю, ліквідацію монополії феодалів на володіння млинами, зниження державних податків, дозвіл селянам вільно користуватися соляними залежами й ін. У підтримку цих вимог депутатами-українцями было собрано 200 тис. підписів, але Рейхстаг лише частково їх прийняло (скасування кріпосного права, зниження на 1/3 выкупных платежів, що компенсувалися феодалам державою). У грудні 1848 р. новий 18-літній імператор Франц-Иосиф, зібравши контрреволюційні сили, розпустив парламент. Так, революція, що почалася «знизу», завершилася реформами «поверх», що носили половинчатий характер.

Культура України ХІХ ст.

У XIX ст. відбулося територіальне роз'єднання українських земель, завершилося формування української нації, ускладнилася соціальна структура та політизувалося суспільне життя. Всі ці явища та процеси залишили помітний відбиток на розвиткові культурної сфери. Зокрема, буржуазні реформи розширили межі культурницько-просвітницької діяльності, створили нові умови для позитивних зрушень у культурі. Поява альтернативних центрів влади (земств), гласність, правовий захист прав людини, перетворення університетів на осередки вільнодумства тощо суттєво змінили атмосферу в суспільстві, створили передумови для переходу до цивілізованіших форм співжиття. Традиційний монолог офіційної влади дедалі більше поступався місцем діалогу влади з суспільством. Позитивним зрушенням у культурній сфері сприяли і модернізація економіки та завершення промислового перевороту, які зміцнили матеріальну базу культури, стимулювали розвиток освіти та науки. Домінуюча в перші пореформені роки ідеологія народництва не тільки кликала до здійснення революції, вона орієнтувала увагу інтелігенції на селянство, у середовищі якого збереглися в незайманому вигляді християнська мораль та національна культура. Ця орієнтація зумовила вивчення проблем етнографії, фольклору, мови, а також стимулювала бажання в значної частини української різночинної інтелігенції активно сприяти народній освіті, підвищувати культурний рівень селянства.

Контрреформи 80—90-х років суттєво звузили поле культурницької діяльності, посилили консервативні настрої в суспільстві, на деякий час блокували активність національної інтелігенції. Безумовно, не сприяв поступальному розвитку української культури і низький відсоток українців у містах, які дедалі більше перетворювалися на інтелектуальні центри й осередки активного політичного та культурного життя.

Українська культура в XIX ст. розвивалася в умовах розгортання буржуазних реформ, територіальної роз'єднаності українських земель, завершення формування української нації, ускладнення соціальної структури, політизації суспільного життя, посилення тиску державних структур. Всі ці та інші чинники залишили помітний відбиток у культурній сфері цієї доби, зумовивши появу та розгортання цілої низки суперечливих тенденцій та явищ. Певні позитивні зрушення відбулися у галузі освіти (збільшилася кількість навчальних закладів, освіта набула більш світського характеру, створилася єдина система освіти тощо). Проте відсоток неписьменного населення в українських землях залишався ще досить високим, до того ж надто відчутними в освітній галузі були асиміляційні процеси — русифікація, полонізація, румунізація тощо.

У сфері науки позитивні зрушення йдуть по лінії концентрації інтелектуального потенціалу в наукових центрах та товариствах, координації досліджень, ефективного обміну інформацією, що дало можливість вченим, які працювали в Україні у багатьох галузях науки, досягти світового рівня.

Розвиток літератури характеризується різноманітністю художніх напрямів, індивідуальних стилів письменства, появою нових тем та проблематики, демократизацією та гуманізацією літературного процесу, ускладненням художніх форм, політизацією літературної творчості. В українському театрі цієї доби уживаються тенденції по-бутовізму, романтизму, сентименталізму, реалізму тощо. Формується школа режисури та акторської гри, виникають театральні аматорські колективи, з'являються високохудожні драматичні твори. У музиці та живописі стверджуються принципи реалізму та народності, а в архітектурі набуває поширення еклектизм.

Загалом розвиток української культури в XIX ст. став логічним продовженням духовних пошуків народу попередньої доби, спробою врахувати здобутки світового досвіду, своєрідною предтечею культурного оновлення XX ст.