Радянський партизанський рух в Україні в роки другої світової війни.
Окупувавши Україну, нацистські загарбники установили в ній «новий порядок» - терористичний режим масових розстрілів і економічного пограбування. Природною реакцією народних мас був опір окупаційному режимові. Тривалий час радянська історіографія зображала всіх незадоволених «новим порядком» палкими прихильниками старого, радянського. Але це не відповідає історичній дійсності. Насправді в антигітлерівському русі Опору в Україні було дві течії, одна з яких справді діяла під радянськими гаслами, а друга орієнтувалася на створення незалежної української держави.
Перша, прорадянська в 1941—1942 рр. була в складному становищі. Радянське керівництво, розраховуючи в майбутній війні вести боротьбу «на чужій території», не потурбувалося про завчасну підготовку партизанських кадрів. Ця робота велася вже в ході війни, поспіхом і некваліфіковано. Було залишено 3500 підпільно-партизанських груп, у складі яких налічувалися десятки тисяч партійних, радянських і комсомольських активістів. Виявилося, що підтримки в населення вони не мали. На червень 1942 р. діяло лише 22 групи і загони. Решта розпалася або була розгромлена окупантами. У своєму розвитку він пройшов кілька етапів.
Перший — «зародження і становлення» — тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу.
Другий — «стабілізації» — тягнеться до середини 1943 р. Поява штабів партизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дає змогу не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фашистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій.
Третій — «активних наступальних дій» — триває до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій.
Згодом, коли терористично-грабіжницький характер нацистського режиму відчули мільйони жителів України, а на боротьбу з окупантами за власним бажанням стали підніматися місцеві жителі, у тому числі оточенці, втікачі-військовополонені, радянський рух Опору став набувати активніших і організованіших форм.
Посиленню партизанського руху сприяла перемога під Москвою, а пізніше - під Сталінградом. З-за лінії фронту, з радянської території партизани одержували масовану допомогу кадровими розвідниками, організаторами партизанського руху, зброєю, продовольством, засобами зв'язку. Виникли великі партизанські загони і цілі з'єднання під керівництвом С.Ковпака на Сумщині і О.Федорова на Чернігівщині.
Для керівництва радянським партизанським рухом у червні 1942 р. у Москві був створений Український штаб партизанського руху на чолі з Т.Строкачем.
В 1943 р. - період вищого піднесення радянського партизанського руху. Була здійснена велика кількість операцій, у тому числі рейдів (найвідоміший карпатський рейд С.Ковпака), які принесли істотну допомогу фронту. За підрахунками сучасних українських істориків, за всі роки війни в радянських партизанських загонах і партійно-комсомольському підпіллі перебувало 180 - 220 тис. чол.
Чималий внесок у розгром фашистів зробили радянські партизанські формування на чолі з О.Федоровим, Я.Мельником, М.Наумовим, О.Сабуровим, С.Ковпаком. В багатьох населених пунктах діяли підпільні організації. У червні 1942 р. їх було 22. Серед відомих -молодіжна підпільна організація «Партизанська іскра» (с. Кримка Одеської -тепер Миколаївської області).
У партизанських загонах України діяли сотні професійних розвідників. Се ред найвідоміших М.Кузнєцов з особливого розвідувального загону Д.Медведє-ва. Лише в 1943 р. через Український штаб партизанського руху армія одержала 1260 агентурних донесень.
Отже, радянський партизанський рух в окупованих районах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання та активного протистояння фашистам. Стримуючими чинниками його розвитку (особливо в початковий період) стали: наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та вироблення засобів для ведення «малої війни», ліквідації документації та партизанських схованок і баз; дефіцит підготовлених партизанських кадрів; відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами; жорстоке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському режиму. Створення Центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби («рейкова війна») і значна підтримка місцевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на справжній другий фронт.