Адаптація студента до навчання у вищій школі, її види та умови ефективності

Адаптація — результат (і процес) взаємодії індивіда і навколишнього середовища, що забезпечує оптимальне його пристосування до життя і діяльності.

Адаптація пов'язана зі зміною соціальної ситуації розвитку студента.

Період адаптації першокурсникапов'язаний із руйнуванням раніше сформованих стереотипів, що може породжувати труднощі як у навчанні (порівняно зі школою низька успішність), так і в спілкуванні.

Розрізняють такі форми адаптації студентів-першокурсників:

1. Адаптація формальна,яка стосується інформаційної обізнаності з новими реаліями студентського життя, пристосування до умов навчального закладу, до структури вищої школи взагалі, до тих вимог, які ставляться перед студентами, усвідомлення ними своїх прав і обов'язків.

2. Адаптація соціально-психологічнаяк процес внутрішньої інтеграції груп студентів-першокурсників і інтеграція цих груп зі студентським оточенням загалом; пристосування до нового соціального оточення (викладачі, однокурсники, сусіди в гуртожитку, соціальна структура великого міста тощо); перебудова наявних соціальних навичок і звичок; різкий перехід до самостійного життя.

3. Дидактична адаптація,яка пов'язана з готовністю студента опанувати різноманітними новими (порівняно зі шкільними) організаційними формами навчання у вищій школі, методами і змістом навчально-професійної діяльності, пристосуватися до значного збільшення обширу навчального матеріалу, до складної мови наукових текстів і вивчення спеціальних предметів.

4. Особистісно-психологічна адаптаціяпов'язана з прийняттям студентом нової соціальної позиції «студент» (хто навчається самостійно, наполегливо опановує професію) та опануванням нової соціальної ролі «майбутнього фахівця».

Залежно від швидкості адаптації та її результатів розрізняють такі типи адаптації студента:

До основних чинників, що впливають на процес адаптації студентів, належать: емоційний стан та емоційна стабільність особистості, рівень самооцінки, вольова активність, комунікативні уміння і ступінь інтеграції образу «Я».

4. Типологічні особливості сучасних студентів.До чинників, які визначають соціально-психологічний портрет сучас­ного студента, належать такі (Л.Подоляк та В.Юрченко):

1.Рівень підготовки, система цінностей, ставлення до навчання, поінформованість про реалії навчального процесу, уявлення про своє професійне майбутнє тощо, тобто те, з чим студент приходить до вищої школи і впливати на що можна лише опосередковано.

2. Організація навчального процесу у вищій школі, рівень викладання, тип взаємин викладача зі студентами та інші чинники, які проявля­ються в процесі навчання та якими можна управляти.

І.Залежно від типових проявів в поведінці та діяльності сучасних студентів виділяють такі типи:

Перший тип — студенти з позитивною професійною спрямованістю, яка зберігається протягом усього періоду навчання. Вона зумовлена чітким уявленням про майбутню професію. Орієнтація в професійній сфері пов'язана з привабливістю змісту фаху, його відповідністю власним здібностям, високою соціальною значущістю. Ці студенти характеризуються високим рівнем навчально-пізнавальної активності.

Другий тип — студенти, які остаточно ще не визначилися у своєму ставленні до професії. Здебільшого вибір фаху не має чітко вираженої професійної мотивації, інформація про професію поверхова. Головна орієнтація у професійній сфері пов'язана з соціальними можливостями, що надаються професією, із широким застосуванням спеціальності та перспективою успішної професійної кар'єри. Для більшості студентів цієї групи прийнятним є компроміс між негативним (або індиферентним) ставленням до професії та продовженням навчання у ВНЗ. Через це їхня навчально-пізнавальна активність характеризується непостійністю, чергуванням спадів і підйомів.

Третій тип — студенти з негативним ставленням до професії. Мотивація вибору ВНЗ зумовлена переважно загальновизнаними в суспільстві цінностями вищої освіти. Рівень їхніх уявлень про професію низький. У фаховій сфері приваблює матеріальна винагорода, соціальні можливості, що надаються професією (робота в місті, тривала відпустка тощо). Показники навчально-пізнавальної активності невисокі й дуже нестійкі.

ІІ. Залежно від ставлення студентів до професійного навчання і громадської роботи, за їхньою соціальною активністю та позанавчальними інтересами можна виокремити такі типи (або групи) студентів:

1-ий тип:Студенти, яким притаманний комплексний підхід до мети та завдань професійного навчання. Вони мають широкі пізнавальні інте­реси, допитливі, ініціативні, успішно навчаються з усіх предметів. Багато читають додаткової літератури, самі активно шукають нові аргументи, додаткові обґрунтування, порівнюють інформацію і знаходять істину, зацікавлено обмінюються думками з товаришами, перевіряють достовірність своїх знань.

Студент такого типу має орієнтацію на широку спеціалізацію, на різ­нобічну глибоку професійну підготовку. Він бере активну участь у роботі наукових гуртків або проводить наукові дослідження разом із викладачем. Ці студенти активні в громадській роботі, знаходять час для відвідання театру й музею, заняття спортом тощо.

2-ий тип:Студенти, які чітко орієнтуються на вузьку спеціалізацію. Хоча пізнавальна діяльність студента й виходить за межі навчальної програми, проте, на відміну від першого типу, якому притаманне подолання рамок навчальної програми нібито в ширину, цей вихід здійснюється в глибину. Для цієї групи студентів притаманне цілеспрямоване, вибіркове набуття лише тих знань, умінь і навичок, які необхідні (на їхню думку) для майбутньої професійної діяльності. Ці студенти добре й відмінно на­вчаються з предметів, що пов'язані з їхньою спеціальністю, одночасно не виявляючи належного інтересу до суміжних наук і дисциплін.

Система духовних запитів студента звужена рамками професійних інтересів і тими, які перебувають поблизу них.

3-ій тип:Цю групу складають студенти ледарі та нероби. До вищої школи вони прийшли за вимогою батьків, «за компанію» з товаришем або щоб не йти працювати чи служити в армії. Сфера їхніх інтересів міститься за межами навчально-професійної діяльності. До навчання ставляться байдуже, постійно пропускають заняття, мають «хвости». Якщо їм допомагають товариші (батьки або викладачі), то часто «дотягують» до отримання диплому.

5. Професійна «Я-концепція» студента. Навчально-професійна діяльність – це діяльність, яка визначає професійне становлення студента, набуття ним професійно важливих знань, умінь і навичок, його особистісне зростання як фахівця (завершується професійне самовизначення, трансформується структура самосвідомості і формується соціально-професійний аспект «Я-концепції», «професіоналізуються» психічні процеси і стани та ін.).

Для навчально-професійної діяльності студентів характерні такі ознаки:

Самосвідомість— усвідомлення людиною себе як особистості (своїх якостей і рис, стосунків з іншими людьми, місця і poлі в суспільстві).

Результатом процесів самосвідомості є "Я-концепція" особистості. Формується вона в процесі життєдіяльності, водночас впливаючи на розвиток, діяльність і поведінку особистості, як установка щодо себе.

Я-концепція(лат. — сприйняття) — динамічна система уявлень людини про себе, на основі якої вона вибудовує взаємовідносини зіншими людьми.

Студентський вік — надзвичайно важливий період становлення «Я-концепції» як ядра особистості. Навчально-професійна діяльність студента є основою формування професійної «Я-концепція» майбутнього. З погляду змісту і характеру уявлень про себе виділяють «Я-минуле», «Я-теперішнє», «Я-майбутнє», a також «Я-динамічне» (як особистість змінюється, якою вона прагне стати), «Я-уявлюване», «Я-маска», ^«Я^- фантастичне» тощо.

Є також окремі випадки «Я-концепції», а саме професійна «Я-концепція особистості» або «Я-професійне». У свою чергу професійна «Я-концепція особистості» також може бути реальною та ідеальною. А.Реан дає таке визначення: професійна «Я-концепція» — це уявлення особистості про себе як професіонала.

Вона включає в себе такі складники:

1) «Образ-Я», що розкриває неповторність самосприйняття через фіксацію студентом певної соціально-рольової позиції та настанов щодо себе.

2) Емоційно-ціннісне ставлення до себе, що визначається самооцінкою професійних якостей і особистісних властивостей, рівнем самоприйняття і самоповаги.

3) Поведінковий складник як самопрезентація — певні дії (внутрішні чи практичні), які породжені уявленням про себе та самоставленням.

Центральним компонентом Я-концепції є самооцінка.

Самооцінка— оцінка особистістю самого себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей.

Самооцінку характеризують за такими параметрами:

· зa рівнем - висока, середня та низька;

· зa співвіднесенням з реальними успіхами — адекватна та неадекватна (завищена та занижена);

· за особливостями будови— конфліктна та безконфліктна.

Самооцінка виконує регулятивну і захисну функції, впливає на поведінку, діяльність і розвиток особистості, їі стосунки з іншими людьми. Вона тісно пов'язана з рівнем домагань. Формуючись на основі самооцінки, рівень домагань є важливим внутрішнім чинником саморозвитку і самореалізації особистості.

Рівень домагань особистості — це прагнення досягти мети тієї складності, на яку людина вважає себе здатною.

Самосвідомість особистості чутливо реєструє за допомогою механізму самооцінки співвідношення власних домагань і реальних досягнень.

Важливим компонентом образу «Я» особистості є самоповага, яка визначає співвідношення справжніх досягнень і тогo, нa що людина претендує, розраховує.

Американський психолог У.Джемс запропонував формулу визначення самоповаги, у чисельнику якої представлені реальні досягнення індивіда, у знаменнику - його домагання:

Самоповага = успіх домагання

Як бачимо, для збереження самоповаги є два шляхи: досягати успіхів у обраних галузях або знижувати рівень домагань.

Ще один варіант збереження самоповаги — пасивний психологічний захист «Я-образу». Це особлива регулювальна система, до якої вдається особистість для усунення психічного дискомфорту і пе­реживань, що загрожують «Я-образу», та збереження йогo на рівні, бажаному й можливому за даних обставин. Захисні механізми вступають у дію, якщо досягнення мети нормальним шляхом неможливо. Існують такі механізми психологічного захисту: заперечення, витіснення, проекція, ідентифікація, раціоналізація, включення, заміщення.

Соціально-психологічні закономірності професійного становлення особистості.У професійному становленні особистості виділяють такі стадії:

1. Формування професійних намірів.

2. Професійної освіти і підготовки.

3. Професійної адаптації.

4. Первинної і вторинної професійної майстерності.

5. Творчий та інноваційний рівень професійної діяльності.

Кожен з цих етапів характеризується специфічними особливостями, неповторним поєднанням внутрішніх (психологічних) та зовнішніх (середовищних) умов розвитку професійно-цінних якостей особистості.

Ставлення до професії— це важливий психологічний чинник оволодіння професійними знаннями, уміннями та навичками. Формування позитивного ставлення і стійкого інтересу до професії повинно спиратись на пізнавальну активність особи як на важливий психологічний чинник. Ігнорування або недооцінка цієї вимоги знижує ефективність навчання.

Психолого-педагогічна наука досить чітко визначає умови становлення особистості професіоналом, накреслює шляхи формування професійно важливих якостей особистості.

Зокрема, відомий сучасний дослідник проблем профорієнтації Е.Клімов вказує на п'ять професійно-цінних якостей особистості: 1. Громадянські якості.

2. Ставлення до праці і професії.

3. Інтереси, нахили до даної сфери діяльності.

4. Дієздатність — не лише фізична, а й розумова.

5. Спеціальні здібності, навички, знання, досвід.

Автор наголошує, що кожна професійно важлива якість, якщо вона розглядається ізольовано, не може бути єдиною підставою для вирішення питання про професійне самовиз­начення особистості.

Ціннісні орієнтації майбутнього фахівця узгоджені з загальними ціннісними орієнтаціями особистості, потребами, рівнем домагань, з амбіціями майбутнього спеціаліста. Адаптувавши вислів П.Ігнатенка під фахове навчання, отримаємо, що ціннісні орієнтації майбутніх фахівців — це ті потреби, які він спроможний втілити у свою професійну діяльність, всі ті домагання, яких майбутній спеціаліст прагне досягти під час фахового навчання і з якими пов'язує свою професійну діяльність.

Отже, потребу можна задовольнити тільки цілеспрямованими діями. Ієрархія потреб майбутніх фахівців виглядає таким чи­ном:

1. Потреба у визначенні професії за фахом.

2. Потреба в оволодінні професією за обраним фахом.

3. Потреба у реалізації професійних якостей особистості.

4. Потреба у професійному самовдосконаленні.

Для того, щоб задовольнити потребу у професійному самовдосконаленні, необхідно задовольнити всі попередні потреби. Проте для того, щоб на науковому рівні сформувати позитивну професійну «Я-концепцію», недостатньо тільки декларування ієрархії потреб, потрібне їх усвідомлення особистістю. Усвідомлення потреб відповідає за реалізацію професійного шляху особистості. Це відбувається тому, що процес професійного становлення (вибір професії, постановка та реалізація професійних цілей, актуалізація власних можливостей у процесі самореалізації) є досить тривалим процесом, який не починається і не закінчується у стінах навчального закладу. Професійна «Я-концепція» є складовою професійної самосвідомості, яка, в свою чергу є втіленням у життя потреб майбутнього фахівця.

«Я-концепція» забезпечує внутрішню узгодженість особистості, відносну стійкість її поведінки. Вона має велике значення для професійного зростання студента. Позитивна «Я-концепція»сприяє розкриттю та реалізації внутрішніх можливостей студента в напрямку його успішної професійної підготовки.

Наслідком професійного зростання особистості майбутнього фахівця та розвитку його професійних здібностей є фахова компетентність, яку набуває студент.

Фахова компетентність— здатність успішно виконувати професійні завдання і обов'язки тієї посади, на яку людина претендує.

Фахова компетентність та професійна культура фахівця тісно пов’язані з емоційним інтелектом особистості — уміння контролювати емоції, добре розвинену інтуїцію, товариськість, незворушність у стресових ситуаціях. У структурі особистості можна виділити сфери, які безпосередньо пов’язані з емоційним інтелектом, а саме: внутрішньоособистісну сферу, сферу керування стресом, сферу загального настрою, сферу міжособистісних стосунків, сферу адаптивності.

До внутрішньоособистісної сфери можна віднести такі компоненти,як самоактуалізація, самооцінка, асертивність.

Самоактуалізація – здатність реалізувати потенційні можливості.

Самооцінка – це здатність поважати себе, цінувати свої позитивні сторони і якості, знати свої сильні та слабкі сторони.

Асертивність (контроль над емоціями)– це вміння виражати свої відчуття та переконання без агресії та образ, відстоювати свої особистісні права – не дозволяти іншим маніпулювати вами.

До сфери керування стресом належать такі поняття, як толерантність до стресу (стресостійкість), контроль імпульсивності ( імпульсивність).

Толерантність до стресу (стресостійкість) – це здатність протистояти несприятливим подіям і стресовим ситуаціям, не виявляючи симптомів фізичної або емоційної напруги завдяки активному і упевненому подоланню стресу.

Контроль імпульсивності – це здатність пізнавати свої гнівні, агресивні, ворожі і безвідповідальні імпульси, бути стриманим і контролювати гнів, агресію, ворожість і безвідповідальну поведінку.

Складовими сфери загального настрою є задоволеність життям, оптимізм.

Задоволеність життям поєднує в собі гармонію з самим собою, загальний спокій і уміння бути щасливим.

Задоволеність життям органічно поєднується з оптимізмом – здатністю не дозволяти думати і говорити деструктивно про себе та про світ, що оточує, бачити світлу сторону життя і зберігати позитивний настрій перед неприємностями.

До сфери міжособистісних стосунків можна віднести таке поняття, як міжособистісні вміння.

До міжособистісних вмінь, які необхідні для міжособистісної ефективності, можна віднести саморозкриття, довіра, спілкування, прояв почуттів словами, невербальне вираження своїх почуттів, слухання і реагування, прийняття і підтримка, взаємодвія з індивідами інших культур, послаблення бар’єрів до ефективної взаємодії.

Сфера адаптивності – це здатність оцінювати складність проблеми та знаходити ефективні шляхи її вирішення, правильна поведінка керівника в конфлікті, яка характризується такими поняттями, як стратегії, тактики поведінки в конфліктах.