Формування професійної адвокатури в Україні, виник­ нення поняття «адвокат». Пам'ятки права XIV—XVI cm. Вимоги щодо осіб, які виявили намір займатися адвокатською діяльністю.

У цей період особливе значення для розвитку права в Україні, зокрема для розвитку адвокатури в Україні, мав Литовський статут, а саме його третя редакція, найбільш систематизований закон, за яким жила держава періоду Литовсько-Руської доби. Основними джерелами Литовського статуту були Руська Правда та Магдебурзьке право. Третій Литовський статут детально встановлював порядок судового захисту, якому присвячено п'ять артикулів (57—61) дев'ятого розділу. У ньому чітко визначало поняття «адвокатської таємниці»: коли захисник нама­гався передати інформацію протилежній стороні і стати її захисником, він поз­бавлявся права на адвокатську практику.

Наступний період розвитку права в Україні пов'язаний з появою «Прав, за якими судиться малоросійський народ» (1743 p.), оскільки множинність і супе­речливість законодавчих актів, які діяли на українських землях того періоду, ускладнювали розгляд кримінальних і цивільних справ. У цьому кодексі україн­ського права вперше вживалися терміни «адвокат», «повірений». В його сьомому артикулі давалося визначення поняття «адвокат»: «адвокатом, пленіпотентом, патроном, прокуратором й повіреним називається той, хто в чужій справі, за дорученням певної особи замість неї, в суді відстоює її інтереси».

Судова реформа 1864р. у Росії. Де і коли в Україні були створені Ради присяжних повірених. Принципи організації та діяльності адвокатури у 1864—1917 pp. Повноваження Рад присяжних повірених. Найвідоміші адвокати цього періоду.

Дослідники історії адвокатури зазначають, що як самостійний правовий інсти­тут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х - років XIX ст. судової реформи.

Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за Судовими статутами від 20 листопада 1864 р. Присяжний повірений не міг діяти в суді в ролі повіреного проти своїх батьків, дружини, дітей, рідних братів, сестер тощо. Він не міг бути повіреним в один і той же час обох сторін, між якими виник спір, і не мав права переходити в одній і тій же справі від однієї сторони до іншої. За Судовими статутами (ст. 403) присяжний повірений «не повинен був розголошувати таємниці свого довірителя не тільки під час ведення його справи, а й у випадку усунення від неї і навіть після її закінчення». Це стосувалося і приватних повірених, однак їх функції, на відміну від присяжних повірених, були дещо інші.

З судовою реформою 1864 р. пов'язана реформа професійної адвокатури в Російській імперії, зокрема в Україні. Судова реформа проголосила принципи незалежності суддів, гласності, усності та змагальності судового процесу, ліквіду­вала становий суд. За судовою реформою були введені суд присяжних, адвокату­ра, мирові суди. Отримавши законодавче закріплення в судових статутах, адвока­тура стала новою юридичною установою.

У дореформені часи впродовж декількох століть роль адвокатів виконували приватні особи — повірені або ходатаї у справах. їх функції не були законодавчо регламентовані, жодні вимоги до них (наприклад, наявність спеціальної освіти) не ставилися. Як правило, їх обов'язки обмежувалися склада

 

нням документів й представленням їх до різноманітних інстанцій. І навіть створення у 1832 р. інсти­туту присяжних повірених через становий характер їх діяльності не могло гаран­тувати новим соціальним станам захист їх інтересів у суді й інших установах.

Вперше про судове представництво згадується у законодавчих актах XV ст. — у Псковській та Новгородській судових грамотах. У них закріплено, що обов'язки судових представників, крім родичів сторін у справі, могли виконувати всі право­здатні громадяни, за виключенням тих, хто виконував владні повноваження.

Судове представництво існувало у двох формах: природній і найманій. Саме з найманих представників поступово створювався інститут професійних повіре­них. Відповідно до Новгородської судної грамоти повіреного міг мати будь-хто (статті 15, 18, 19, 32), і сторони, у випадку наявності у них представників у судо­вому процесі, повинні були мати справу тільки з ними (ст. 5).

Згідно зі ст. 36 Судібника 1497 р. у випадку, якщо позивач чи відповідач самі не з'являлися до суду, то вони мали право прислати замість себе повірених.

Судібник 1550 р. не тільки закріплював право сторін мати повірених, а й вста­новлював певні правила для проведення розгляду справи.

Разом з тим, чіткої законодавчої регламентації представництва не існувало і склад цих осіб був доволі різноманітним.

Судова реформа 1864 р. заклала основи компетентної й самоврядної організації адвокатів. Таким чином сформувалась адвокатська професія.

Адвокати поділялися на дві групи: присяжні повірені, які давали професійну присягу адвокатів, об'єднувалися в корпорації, і приватні повірені, які займались адвокатською практикою індивідуально.

Присяжні повірені відігравали серед адвокатів провідну роль. Ними були представники найбільш освіченої частини суспільства. Професійні об'єднання присяжних повірених організовувалися за територіальною ознакою.

Присяжні повірені об'єднувалися в окрему корпорацію — стан присяжних повірених. Для таких корпорацій було характерним внутрішнє самоуправління у вигляді виборних органів — рад присяжних повірених. До завдань адвокатури крім захисту в кримінальних справах входило представництво сторін у цивільно­му процесі й надання юридичної допомоги населенню, включаючи безкоштовні консультації для бідних верств населення.

Присяжними повіреними могли бути особи, які досягли 25-річного віку, пройшли університетський курс юридичних наук і мали п'ять років судової прак­тики як чиновника судового відомства або помічника присяжного повіреного. У деяких радах присяжних повірених для кандидатів влаштовувались іспити з метою перевірки їх практичної підготовленості.

Існував також інститут помічників присяжних повірених. До них належали особи, які отримали юридичну освіту, але ніде не служили.

Як органи самоуправління корпорації присяжних повірених діяли Ради при­сяжних повірених. Ці органи самоуправління складалися з голів, помічників голів і членів Ради. Усі ці посади були виборними.

Рада здійснювала свою діяльність за різноманітними напрямами. Вона прий­мала й звільняла присяжних повірених, накладала дисциплінарні стягнення, розподіляла серед присяжних справи, в яких допомога надавалася безкоштовно, врегульовувала спори, що виникали між присяжними, тощо. Діяльність Ради контролювалася судовою палатою.

6 червня 1874 р. було видано закон, який запровадив поряд з присяжною адво­катурою інститут приватних повірених. Підставою затвердження на посаді приватного повіреного і отримання права на участь у розгляді цивільних справ було отримання особливого свідоцтва, яке видавалося тими судами, в окрузі яких приватний повірений здійснював клопотання за справами.

Відмінність присяжних повірених від приватних полягала також у тому, що присяжні повірені зберігали право представляти інтереси у всіх судах Російської імперії, а приватні могли виступати тільки в судах, які видали їм такий дозвіл.

Приватні повірені не могли створювати корпорації, вони не мали самоуправ­ління, і — що найважливіше — могли бути усунені від представництва навіть без розгляду даного питання у судовому порядку за розпорядженням міністра юсти­ції. У цьому відношенні присяжні повірені були поставлені в умови непорівняно більш сприятливі, ніж приватні повірені.

Законодавство, яке регулювало діяльність приватних повірених, зберігало їх дореформений статус. Всі питання, які стосувалися діяльності приватних адво­катів, включаючи членство й дисциплінарні питання, вирішувалися передусім судами.

У такому вигляді інститут присяжної і приватної адвокатури проіснував до ли­стопада 1917 р.

Адвокатура України у 1917—1922рр. Органи, що зай­малися організацією судового захисту та представництва, і хто саме виконував обов'язки адвокатів щодо захисту й представництва громадян. Організаційні форми адвокат­ської діяльності у цей період.

Після Жовтневого перевороту адвокатура практично була ліквідована, незва­жаючи на те, що багато видатних революціонерів досконало знали особливості адвокатської професії, оскільки практикували як адвокати за часів старого режи­му. П. Красіков, М. Крестинський, П. Стучка, Д. Курський і сам Ленін були до революції адвокатами.

Ленін отримав вищу юридичну освіту в Санкт-Петербурзі у 1891 р. у віці 21 року. Упродовж півтора року він працював помічником адвоката у провін­ційному місті Самара. Під керівництвом присяжного повіреного Хардіна він провів всього 10 справ про незначні злочини, і за всіма справами його клієнти були засуджені.

Згідно з Декретом «Про суд» № 1 від 24 листопада 1917 р. крім присяжної адво­катури скасовувалися іститут прокуратури, відділи кримінальних розслідувань, і взагалі практично вся судова система. Якщо більшість юридичних установ повинні бути швидко реорганізовані на революційних засадах, то присяжній адвокатурі законодавство заміни не передбачало. Здійснювати представництво в суді було дозволено будь-якому громадянину (громадянці), який мав цивільні права. Таким чином адвокатура знову перетворювалася на вільну професію, що, на думку деяких дослідників, відкинуло її за рівнем організаційного статусу до ступе­ня дореформених (реформи 1864 p.).

Період з листопада 1917 р. по травень 1922 р. умовно можна назвати перехід­ним періодом для адвокатури.

Інструкція про революційні трибунали від 19 грудня 1917 р. є першим офіцій­ним актом нової влади, який містив спробу створення нової — радянс

 

ької адвокатури.

Процес пошуку оптимальної для нової влади організації адвокатури привів до того, що ЗО листопада 1918 р. було прийнято Положення про народний суд РРФСР, відповідно до якого при Радах робітничих і селянських депутатів були засновані колегії захисників, обвинувачів і представників сторін у цивільному процесі.

На початку січня 1918 р. Комісаріат юстиції розробив новий проект закону, який з певними поправками був прийнятий як частина Декрету «Про суд» № 2. У подальшому, а саме 15 лютого 1918р., приймається Декрет № 2, який був вида­ний на розвиток і доповнення Декрету № 1. Він запроваджував колегії правозахис­ників як у формі суспільного обвинувачення, так і в формі громадського захисту.

11 травня 1920 р. Радою народних комісарів видається Постанова «Про реєст­рацію осіб з вищою юридичною освітою», відповідно до якої у триденний строк після опублікування цієї Постанови вказані особи зобов'язані зареєструватися у підвідділах обліку й розподілу робочої сили за місцем проживання. Особи, не зареєстровані у вказаний строк, вважалися дезертирами й каралися судом. Таким чином, діяльність адвокатів замінювалася формою трудової повинності.

У червні 1920 р. на третьому Всеросійському з'їзді працівників юстиції прий­мається рішення про внесення змін до Положення «Про народний суд РРФСР» від 30 листопада 1918 р. Згідно з цими змінами колегії захисників і обвинувачів замінювалися системою періодичного залучення юристів до ведення справ.

Повна ліквідація тієї подоби адвокатури, яка знаходила прояв у функціону­ванні колегій правозаступників, була ознаменована прийняттям 21 жовтня 1920 р. доповнень до Положення «Про народний суд РРФСР», що призвело до розвитку підпільної адвокатури.

Такий стан речей не влаштовував нову владу, тому на четвертому Всеросійсько­му з'їзді діячів радянської юстиції його представники дійшли висновку, що мож­ливим є існування тільки єдиної форми існування адвокатури — або адвокатури, що знаходяться під контролем державної влади, або приватна адвокатура. Саме на цьому з'їзді було запропоновано для обговорення реформу адвокатури.

25 травня 1922 р. приймається Положення «Про адвокатуру», в якому лише в загальних рисах йшлося про створення колегії захисників. Народний комісаріат юстиції 5 липня 1922 р. приймає Положення «Про колегії захисників», згідно з яким ці колегії створювались у кожній губернії при губернських судах, а нагляд за їх діяльністю покладався на суд, виконком і прокуратуру.

Більшість членів нових колегій були так званими буржуазними спеціаліста­ми — членами професійної корпорації, які отримали освіту за часів царського режиму. Дані за 1923 р. свідчать, що приблизно 75 % всіх членів колегій отрима­ли вищу юридичну освіту у царських навчальних закладах.

Партія більшовиків почала вводити до складу колегій комуністів, намагаю­чись встановити, таким чином, внутрішній контроль над діяльністю корпорації. Але насправді переважна кількість комуністів, які вступали до адвокатури, були адвокатами тільки на папері й вступали до колегії лише для того, щоб зайняти керівні посади.

Адвокатура України у 1922—1931 pp. Керівні органи адвокатури та їх повноваження. Судова реформа 1922 р. Нормативні акти, що регулювали організацію та діяльність адвокатури України у цей період. Порядок набутій статусу адвоката в ці роки.

В Радянській Україні з 2 жовтня 1922 р. діяло Положення про адвокатуру, затверджене постановою ВУЦВК. У ньому йшлося про колегії захисників, однак визначення адвокатури не давалося; поняття «адвокатура» та «колегія захисників» не розмежовувалися, поняття «адвокатська таємниця» також не визначалося. У той же час, поняття «захисник» трактувалося ширше, ніж поняття «захисник-адвокат», оскільки до захисту допускалися близькі родичі, представники підприємств, дер­жавних установ тощо.

20 жовтня 1929 р. набрав чинності Статут про колективні форми роботи колегії захисників у зв'язку зі скасуванням приватної практики. Діяльність цієї колегії визначалася як професійна. Поняття «адвокатура» не вживалося.

З кінця 1927 р. комісаріати юстиції почали заохочувати створення в колегіях захисників трудових колективів, але насильницькі спроби колективізувати адво­катуру не привели до успіху.

Адвокатура України у 1931—1939 pp. Форми діяльності адвокатів, правове та фінансове становище об'єднань адвокатів, оплата праці адвокатів, організація контролю за діяльністю адвокатів та дисциплінарна відповідальність адвокатів.

Наприкінці 1934 р. було підготовлено проект нового закону про адвокатуру (який так і не було прийнято), в якому поряд із колективною формою організації корпорації дозволялася приватна практика (проект було опубліковано в журналі «За соціалістичну законність» (1935 p., № 1).

22 грудня 1938 р. Народний комісаріат юстиції СРСР видав директиву «Про роботу колегій захисників», яка ознаменувала, на думку низки вчених, початок кампанії з остаточної трансформації адвокатури на суто радянську установу, повністю підпорядковану інтересам держави.

Нормативно-правові акти, які регулювали діяльність адвокатури у 1939—1962 pp. Правове становище колегій адвокатів та організація діяльності юридичних консуль­тацій. Оплата праці адвокатів. Нормативні акти, які передбачали і регулювали питання оплати праці. Дисцип­лінарна відповідальність адвокатів та порядок оскарження дисциплінарних стягнень.

Нове Положення про адвокатуру 1939 р. було моделлю для всіх наступних законів про корпорацію. Адвокатам заборонили поєднувати роботу в державних установах на повну ставку з роботою в адвокатурі, що змусило їх обирати між роботою в державному секторі та адвокатською діяльністю.

Нагляд за діяльністю адвокатури з боку державних органів було передано Народному комісаріату юстиції СРСР, республіканським Наркоматам юстиції й регіональним управлінням Нарком'юсту. Поряд із виконанням наглядових функцій й ролі останньої інстанції під час вирішення питань, пов'язаних з професійною дисципліною, ці органи періодично видавали обов'язкові до вико­нання колегіями адвокатів директиви.

У період війни чисельний склад адвокатури скоротився (за перші два роки війни на 55 %). У цей час перед адвокатурою стояло важливе завдання — надан­ня юридичної допомоги військовослужбовцям, членам їх сімей та інвалідам.

Загалом адвокатура залишалася залежним від держави утворенням.

У 50-х роках XX ст. стала змінюватися позиція законодавця щодо законів, які регламентували права адвокатів. Було прийнято низку заходів, які свідчили про більш ліберальний погляд держави на адвокатуру. Такі зміни пояснювалися загальною зміною політичної ситуації в країні, яка була пов'язана з приходом до влади М. С Хрущова.

У період з 1960 р. по 1962 р. союзні республіки, у тому числі Україна, прийня­ли нові Положення про адвокатуру, які все ж таки не дозволяли займатися при­ватною адвокатською практикою.

Правове становище адвокатури України у 1962—1980 pp. Законодавчі та нормативні акти, що регу­лювали діяльність адвокатури у цей період. Керівні органи колегій адвокатів та їх повноваження. Прийом та виклю­чення із колегій адвокатів.

У 1962 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було затверджено Положен­ня про адвокатуру в УРСР. Відповідно до ст. 1 цього нормативного акта, адвока­тура республіки ототожнювалася з колегією адвокатів — формою професійного об'єднання. Визначення поняття «адвокатура» в Указі не надавалося. Колегія адвокатів визначалася як добровільне об'єднання осіб, які займаються адвокатсь­кою діяльністю. У Положенні йшлося про зміст адвокатської таємниці (ст. 31 (б), ст. 32): «Адвокат не має права прийняти доручення на ведення справи... коли він уданій справі раніше надавав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з клопотанням про ведення справи, та адвокат не повинен розголошувати відомості, які йому стали відомі від довірителя у зв'язку з наданням юридичної допомоги у даній справі», «адвокат не може бути допита­ний як свідок про обставини справи, які стали йому відомі у зв'язку з виконан­ням обов'язків захисника в даній справі».

У грудні 1970 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР видали спільну постанову «Про покращення правової роботи у народному господарстві». Адвокатура несла значне навантаження у правовому обслуговуванні підприємств, установ, рад­госпів і колгоспів, у яких була відсутня юридична служба.

Конституція СРСР, яка була прийнята у 1977 p., включала статтю, в якій йшлося про адвокатуру (ст. 161), а 30 листопада 1979 р. було прийнято Закон СРСР «Про адвокатуру».

Згідно зі ст. 159 Конституції (Основного Закону) України, прийнятої на поза­черговій сьомій сесії Верховної Ради Української РСР дев'ятого скликання 20 квітня 1

 

978 р., для надання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У випадках, передбачених законодавством, юридична допомога громадянам надається безплатно.

У Законі «Про адвокатуру в СРСР» (1979 р.) поняття адвокатури давалося в описовій формі: «Адвокатура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян і організацій». У той же час, у ст. 2 цього Закону йшлося про організацію та поря­док діяльності, права та обов'язки адвокатів. Стаття 7 Закону закріплювала засади адвокатської таємниці: «Адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі надає або раніше нада­вав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як суддя, прокурор, слідчий, особа, що провадила дізнання, експерт, спеціаліст, перекладач, свідок або понятий, а також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь службова особа, з якою адвокат перебуває у родинних стосунках. Адвокат не має права розголошувати відомості, передані йому довірителем у зв'язку з наданням юридичної допомоги».

Положення про адвокатуру Української СРСР 1980 р. в цілому повторювало Закон «Про адвокатуру в СРСР» (1979 p.).

Адвокатура України у 1980—1990рр. Нормативно-правові акти, що регулювали діяльність адвокатури у цей період. Створення Спілки адвокатів України. Мета, завдання, структура та органи Спілки адвокатів України.

5 червня 1981 р. було прийнято Закон України «Про судоустрій», ст. 15 якого була спрямована на забезпечення обвинуваченому права на захист. Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні справ у суді. Правову допомогу при вирішенні справ у судах в Україні надають адвокати, а також інші особи. Порядок та умови надання правової допомоги, права й обов'язки адво­катів, а також інших осіб, які мають право на зайняття правовою діяльністю і беруть участь у судочинстві, визначаються законами. У випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно. Такою є остання редакція ст. 16 Закону України «Про судоустрій» 1981 p., який втратив чинність у зв'язку з набуттям чинності нового Закону України «Про судоустрій». До 2001 р. редакція цієї статті була такою: «У судочинстві в цивільних і кримінальних справах адво­кати надають юридичну допомогу громадянам і організаціям. Порядок подання юридичної допомоги адвокатами, права і обов'язки адвокатів, які беруть участь у судочинстві в цивільних і кримінальних справах, визначаються Законом України «Про адвокатуру» та іншими законодавчими актами України». У такій редакції її було викладено відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій» (1994 p.). Перед цим ст. 16 діяла в своїй первісній редакції, а саме: «У судочинстві в цивільних і кримінальних справах адвокати подають юридичну допомогу громадянам і організаціям. Порядок подання юри­дичної допомоги адвокатами, права і обов'язки адвокатів, які беруть участь у судочинстві в цивільних і кримінальних справах, визначаються законодавством Союзу РСР і Української РСР, а у встановлених законом випадках — і законодав­ством інших союзних республік».

 

20 вересня 1990 р. в м. Києві у Будинку вчителя відбувся установчий З'їзд Спілки адвокатів України. З'їзд прийняв рішення про створення САУ і затвердив її Статут. Спілка має відділення в усіх областях України, АРК, містах Києві та Севастополі.

Крім Спілки адвокатів України в Україні діють ще ряд загальнодержавних громадських організацій адвокатів — Асоціація адвокатів України, Асоціація моло­дих адвокатів і ін. Чинне законодавство не обмежує адвокатів як у праві створю­вати громадські організації так і входити в них.

Акон України «Про адвокатуру». Його підготовка, прийняття та введення в дію. Набуття статусу адвока­та за цим Законом. Права та обов'язки адвоката, оплата праці та дисциплінарна відповідальність.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про адвокатуру», адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридич­них осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.

Закон був прийнятий 19 грудня 1992 р. і вводився в дію Постановою Верхов­ної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про адвокату­ру» № 2888-ХП. Згідно з цим нормативно-правовим актом Верховна Рада Ук­раїни постановила ввести в дію Закон України «Про адвокатуру» з 1 лютого 1993 р. Постановою встановлювалося, що свідоцтва на право заняття адвокатсь­кою діяльністю видаються без складання кваліфікаційних іспитів особам, які на день прийняття цієї постанови є членами колегій адвокатів або мають ліцензію на здійснення юридичної практики чи працюють за ліцензіями, виданими підприємцям — юридичним особам. Крім того, Постановою було доручено Кабінету Міністрів України до 15 січня 1992 р. розробити та подати на затвер­дження Президенту України проекти Положення про кваліфікаційно-дисцип­лінарну комісію адвокатури та Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури; внести пропозиції про приведення чинного законодавства та рішень Уряду у відповідність з цим Законом.

Цією Постановою були визнані такими, що втратили чинність з 1 лютого 1993 p., Положення про адвокатуру Української РСР і Закон Української РСР «Про затвердження Положення про адвокатуру Української РСР» від 31 жовтня 1980 р.

Умови набуття статусу адвоката закріплено у ст. 2 Закону У

 

країни «Про адво­катуру». Відповідно до неї адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адво­ката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, орга­нах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість (див. схему на наст. стор).

5 жовтня 2006 р. Верховною Радою України було отримано проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про адвокатуру», в якому про­понується внести зміни в умови отримання права на зайняття адвокатською діяльністю. Зокрема, вища юридична освіта, наявність якої є однією з обов'язко­вих умов отримання права на зайняття адвокатською діяльністю, за цим проек­том, може підтверджуватися дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України дипломом іншої країни.

Стаття 6 Закону України «Про адвокатуру» закріплює професійні права адвока­та. Згідно з цією статтею при здійсненні професійної діяльності адвокат має право:

представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компе­тенції яких входить вирішення відповідних питань;

збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема:

запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян — за їх згодою;

ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідни­ми для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом;

отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціаль­них знань, опитувати громадян;

застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства;

доповідати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги;

бути присутнім під розгляду своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіаль­них органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг;

виконувати інші дії, передбачені законодавством.

До обов'язків адвоката Закон відносить:

неухильно додержуватись вимог чинного законодавства;

використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб;

не використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення.

Адвокат не має права відмовитись від прийнятого на себе захисту підозрюва­ного, обвинуваченого, підсудного.

Адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі подає або раніше подавав юридичну допомо­гу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, яка звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, особа, яка провадила дізнання, прокурор, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, поня­тий, у випадках, коли він є родичем особи, яка провадить дізнання, слідчого, про­курора, будь-кого зі складу суду, потерпілого, цивільного позивача.

Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом адво­катської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержа­них адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про адвокатуру», оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою і адво­катським об'єднанням чи адвокатом. Якщо договір розривається достроково, оплата праці адвоката провадиться за фактично виконану роботу. У разі неналеж­ного виконання доручення на вимогу громадянина або юридичної особи, які уклали договір з адвокатом чи з адвокатським об'єднанням, внесена плата повер­тається їм повністю або частково, а при виникненні спору — за рішенням суду. Порядок оплати праці помічника адвоката визначається угодою між ним та адво­катом чи адвокатським об'єднанням. Заробітна плата помічника адвоката не може бути нижчою від встановленого державою мінімального розміру заробітної плати.

У разі участі адвоката у кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги через його малозабезпеченість оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Порядок призначення адвоката для подання юридичної допомоги громадянам визначається кримінально-процесу­альним законодавством.

Засади дисциплінарної відповідальності адвоката передбачені ст. 16 Закону України «Про адвокатуру». За порушення вимог Закону України «Про адвокату­ру», інших актів законодавства України, що регулюють діяльність адвокатури, Присяги адвоката України рішенням дисциплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії до адвоката можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення:

попередження;

зупинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю на строк до одного року;

анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Рішення про накладення дисциплінарного стягнення може бути оскаржено до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури або в судовому порядку.

Питання про дисциплінарну відповідальність адвоката — члена адвокатсько­го об'єднання регулюється також статутом відповідного об'єднання.

Нормативно-правові акти, що регулюють діяль­ність адвокатури у сучасний період. Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури та Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури. Правила адвокатської етики, Положення про оплату праці адвокатів за призна­ченням.

Згідно зі ст. З Закону України «Про адвокатуру» діяльність адвокатури регу­люється Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об'єднань.

Цей перелік може бути викладений у більш конкретизованій формі, а саме: діяльність адвокатури крім Конституції України і Закону України «Про адвокату­ру» регулюють міжнародно-правові договори, згоду на обов'язковість яких було надано Україною, закони України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України та інші нормативно-правові акти.

Крім того, незважаючи на те, що юридичний статус актів Конституційного Суду України і постанов Пленуму Верховного Суду України до цього моменту є невизначеним, безперечним є той факт, що адвокат має звертатися до вказаних актів у своїй роботі. Якщо акти Конституційного Суду України на законодавчо­му рівні визнані обов'язковими (дискусійним залишається питання, чи є ці акти нормативними або правотворчими, проте для практики достатнім є їх визнання їх обов'язковими для виконання), то постанови Пленуму Верховного Суду, втра­тивши статус керівних роз'яснень, які вони мали відповідно до Закону України «Про судоустрій» від 5 червня 1981 р. № 2022-Х до внесення до нього змін відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судо­устрій України» від 21 червня 2001 р. № 2531-Ш, мають сьогодні лише рекомен­даційний характер (серед науковців питання щодо визнання за постановами Пленуму Верховного Суду України статусу джерел права залишається невирішеним).

 

ign: justify;">Особливої актуальності набуває сьогодні питання щодо місця міжнародно-правових договорів України серед нормативно-правових актів України. Частина 2 ст. 9 Конституції України встановлює, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національно­го законодавства України. Крім того, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. застосовуються правила міжнародного договору. Сьогодні Верховний Суд України готує постанову Пленуму, присвячену питанням застосування при здійсненні правосуддя в Україні міжнародно-правових договорів. У зв'язку з цим дане питання набуває особливої важливості для адвокатів.

У своїй практиці адвокатам слід враховувати положення міжнародних дого­ворів, згода на обов'язковість яких була надана Україною у передбаченій законом формі, загальновизнані принципи і норми міжнародного права, практику міжна­родних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною.

Під загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права слід розуміти основні імперативні вимоги правового характеру, які визнаються міжнародною спільнотою в цілому і відхилення від яких є неприпустимим. Загально визнані принципи і норми міжнародного права закріплені перш за все у рішеннях міжнародних судових інстанцій, є спільними для різноманітних національних правових систем і міжнародного права. До загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, зокрема, належать: принцип поваги та захисту основ­них прав людини, принцип сумлінного дотримання і добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, принцип вичерпання всіх ефективних засобів національного захисту перед зверненням до міжнародних інстанцій.

Адвокатам також слід враховувати, що загальновизнані принципи і норми між­народного права, які ст. 18 Конституції України визнані основою зовнішньополі­тичної діяльності України, згідно з п. 9 Постанови Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України» від 2 липня 1993 р. N° 3360-ХП Україною визнані як такі, що мають пріоритет перед нормами внутрішньодержав­ного права. Крім того, ст. 15 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлює, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотри­манню Україною відповідно до норм міжнародного права.

У своїй практиці адвокатам необхідно пам'ятати, що застосування і тлумачен­ня судами України міжнародних договорів, а також нормативно-правових актів внутрішньодержавного законодавства не може суперечити загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

Під міжнародним договором України слід розуміти міжнародну угоду з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, укладену в пись­мовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладе­на така угода в одному документі, двох або кількох зв'язаних між собою докумен­тах, а також незалежно від її конкретного найменування — «конвенція», «пакт», «угода» тощо (ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p., ст. 2 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 p.).

Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ч. 1 ст. 9, ст. 18 Конституції України, ст. 15 Закону України «Про міжнародні договори України», Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч. З ст. 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна «законодавство»).

Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p., надання згоди можливе як шляхом ратифікації, так і шляхом «прийнят­тя», «затвердження», «приєднання», «підписання», тому як частину внутрішньо­го законодавства слід розглядати не тільки ратифіковані міжнародні договори Ук­раїни, а і ті з них, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, Президентом України чи Кабінетом Міністрів України в іншій формі.

Адвокатам слід пам'ятати, що крім Верховної Ради України згода на обов'яз­ковість міжнародного договору у встановлених законодавством України випадках може бути надана Президентом України або Кабінетом Міністрів України. Так, Президентом України у формі указу або Кабінетом Міністрів України у формі по­станови може здіснюватися затвердження міжнародного договору, вирішуватись питання про приєднання України до міжнародних договорів або про їх прийняття. Такі міжнародні договори також є частиною національного законодавства України і за юридичною силою мають пріоритет над нормативно-правовими актами, у формі яких була надана згода на їх обов'язковість. Зокрема, у разі виникнення колізій між положеннями міжнародного договору, затвердженого Президентом України, та положеннями актів Президента України або нормативно-правових актів нижчої юридичної сили пріоритет мають норми відповідного міжнародного договору; у разі виникнення колізій між положеннями міжнародного договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, та положеннями актів Кабінету Міністрів України або нормативно-правових актів нижчої юридичної сили, пріоритет мають норми міжнародного договору.

Частиною правової системи України є також міжнародні договори, укладені Українською РСР до проголошення незалежності України, стосовно яких Украї­на як держава-наступниця УРСР продовжує здійснювати міжнародні права і обов'язки (ст. 6 Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991р.).

Україна є також правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними дого­ворами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України (ст. 7 Закону України «Про правонаступництво України»).

Порядок укладення, виконання та припинення міжнародних договорів Украї­ни регулюється Законом України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р.

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею зго­ди на їх обов'язковість відповідно до Закону України «Про міжнародні договори України» в порядку та в строки, передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами спосіб (наприклад, Конвенція про захист прав людини та осново­положних свобод була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 p., а набра­ла чинності для України з 11 вересня 1997 р. — у день, коли ратифікаційну грамоту було передано на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи, відповідно до ст. 59 цієї Конвенції; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права були ратифіковані Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 p. № 2148-VIII і відповідно до ст. 6 Закону України «Про правонаступництво України» Україна підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними Україн­ською РСР до проголошення незалежності України).

Виходячи з міжнародно-правового принципу сумлінного виконання міжна­родних договорів, положень статей 9, 10 Конституції України, статей 15, 19 Зако­ну «Про міжнародні договори України», слід враховувати те, що існує пріоритет міжнародного договору України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, перед національним законом та іншими актами законодавства, крім Конституції України. Тобто, якщо таким міжнародним договором встанов­лені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосову­ються правила міжнародного договору України. Слід також враховувати принцип, закріплений у ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних дого­ворів, відповідно до якого держави не можуть відмовитися від дотримання міжна­родного договору на тій підставі, що він суперечить національному праву.

При розгляді конкретної справи судом вирішення колізії між нормою міжна­родного договору України і нормою іншого законодавчого акта України належить до компетенції суду, крім випадків, коли у суду виникає сумнів щодо відпо­відності положень міжнародно-правового договору Конституції України. У тако­му випадку суд має винести ухвалу про зупинення провадження у справі до роз­гляду Конституційним Судом України справи про конституційність відповідних положень міжнародно-правового договору і звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо відповідності Конституції України вказаних положень.

Суд не може у такій ситуації, користуючись принципом прямої дії норм, закріплених у Конституції України, вирішити справу без застосування положень міжнародного договору як таких, що суперечать Конституції України, оскільки: 1) вирішення колізії між Конституцією України і чинним міжнародним догово­ром, належить до виключної компетенції єдиного органу конституційної юрис­дикції в Україні — Конституційному Суду України (п. 1 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України»); 2) положення міжнародного договору мають нормативний характер, є основою для врегулювання необмеженої кількості випадків, а отже, якщо припустити, що вони суперечать Конституції України, то їх застосування у подальшому може призвести до порушення прав і свобод людини; 3) міжнародно-правовий договір до того моменту, як він не втра­тив чинність на території України, має застосовуватися при врегулюванні ви­падків, що входять до сфери його регулювання, а отже, його незастосування у конкретній справі може стати підставою для скасування рішення суду вищою судовою інстанцією як незастосування матеріального права, що підлягало засто­суванню у цій конкретній справі і могло вплинути на вирішення справи по суті.

При підписанні, ратифікації, затвердженні, прийнятті міжнародного договору або приєднанні до нього можуть бути зроблені заяви та сформульовані застере­ження до його положень відповідно до норм міжнародного права за винятком випадків, коли застереження забороняються самим договором або коли вони несумісні з об'єктом і цілями договору (ст. 19 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

Застереження виключає або змінює юридичну дію певних положень договору в їхньому застосуванні до цієї держави, тому повинно враховуватися при розгляді справи судом. В окремих випадках суд повинен враховувати і застереження, зроб­лені до відповідного міжнародного договору іншою державою, що є його сторо­ною.

У випадку надання у встановленому законом порядку згоди на обов'язковість міжнародного договору для України заяви та застереження формулюються у нормативному акті, у формі якого була надана згода на обов'язковість цього до­говору.

Чинні міжнародні договори України публікуються українською мовою (ч. 1 ст. 21 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 p.). У випадку відсутності автентичного тексту міжнародного договору українською мовою офіційний переклад тексту українською мовою здійснює Міністерство за­кордонних справ України.

Суди та інші учасники судового розгляду повинні користуватися офіційно опублікованим автентичним текстом українською мовою міжнародного договору або офіційно опублікованим офіційним перекладом тексту українською мовою, маючи на увазі, що у випадку відсутності автентичного тексту договору українською мовою та розходженні між автентичним текстом та текстом офіційного перекладу договору українською мовою використовуватися має автентичний текст договору.

При розходженнях між однаково автентичними текстами міжнародного дого­вору застосовуються правила тлумачення, передбачені ст. 33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p., а саме:

Коли автентичність тексту договору було встановлено двома або кількома мовами, його текст кожною мовою має однакову силу, якщо договором не перед­бачається або учасники не домовились, що у разі розходження між цими текста­ми переважну силу матиме якийсь один певний текст.

Варіант договору мовою, іншою, ніж ті, якими було встановлено автен­тичність тексту, вважається автентичним тільки в тому випадку, коли це передба­чено договором або коли про це домовилися учасники договору.

Передбачається, що терміни договору мають однакове значення в кожному автентичному тексті.

За винятком того випадку, коли відповідно до п. 1 переважну силу має якийсь один певний текст, якщо порівняння автентичних текстів виявляє розхо­дження значень, яке не усувається застосуванням статей 31, 32 (тобто загальних правил тлумачення), приймається те значення, яке, з урахуванням об'єкта і цілей договору, найкраще узгоджує ці тексти.

Слід мати на увазі, що Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» окремо передбачає порядок поси­лання на Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і прак­тику Суду. Відповідно до ст. 18 цього Закону, для цілей посилання на текст Кон­венції суди використовують офіційний переклад Конвенції українською мовою та практику Суду. Для цілей посилання на рішення та ухвали Суду та на ухвали Комісії суди використовують переклади текстів рішень Суду та ухвал Комісії, надруковані у спеціалізованому юридичному виданні у питаннях практики Суду, що має поширення у професійному середовищі правників, визначення якого бу­де відбуватися на конкурсній основі. Ця стаття передбачає, що у разі відсутності перекладу Рішення та ухвали Суду чи ухвали Комісії суд користується оригіналь­ним текстом. У разі виявлення мовної розбіжності між перекладом та оригіналь­ним текстом суд користується оригінальним текстом. У разі виявлення мовної розбіжності між оригінальними текстами та (або) у разі потреби мовного тлума­чення оригінального тексту використовується відповідна практика Суду.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 21, ст. 22 Закону «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 p., чинні міжнародні договори України публікуються у «Зібранні чинних міжнародних договорів України», інших офіційних друкова­них виданнях України, реєструються у Міністерстві закордонних справ України та включаються до Єдиного державного реєстру нормативних актів.

Судам слід мати на увазі, що міжнародні договори, укладені Українською РСР до проголошення незалежності України, і міжнародні договори СРСР, які є обов'язковими для України внаслідок підтвердження нею своїх зобов'язань за ними (статті 6, 7 Закону України «Про правонаступництво України»), надруко­вані в офіційних виданнях Ради Міністрів (Кабінету Міністрів) СРСР та Української РСР.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 червня 2004 p., набрання міжнародним договором чинності не пов'язується з моментом його офіційного оприлюднення або реєстрації.

Положення ч. З ст. 57 Конституції України, відповідно до якого закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними, не слід ро­зуміти таким чином, що міжнародні договори України, які визначають права та обов'язки громадян, можуть застосовуватися судом лише, якщо вони були офіційно оприлюднені. Таке розуміння суперечить духу Конституції України, принципам і нормам міжнародного права прав людини. Згідно з ч. 1 ст. 57 Консти­туції України, в контексті якої слід розглядати ч. З цієї статті, кожному гарантується знати свої права та обов'язки. Це положення є однією з основних юридичних га­рантій прав людини. Частини 2 і 3 ст. 57 Основного Закону спрямовані виключно на створення механізму реалізації цієї гарантії, а тому їх тлумачення не повинно призводити до обмеження прав і можливостей людини. Розуміння положення, р закріпленого у ч. З ст. 57 Конституції України як такого, відповідно до якого міжнародні договори України, що визначають права та обов'язки громадян, можуть застосовуватися судом лише, якщо вони були офіційно оприлюднені, призводитиме саме до обмеження прав громадян і позбавлятиме їх можливості використання тих прав і засобів їх захисту, які передбачені міжнародно-правовими договорами, що набули чинності у порядку, який передбачений самим договором. Таке розуміння відповідає ст. 14 Закону України «Про міжнародні договори України», згідно з якою міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов'язковість міжнародного договору відповідно до цього Закону в порядку та у строки, передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами спосіб. Це по­ложення відповідає вимогам, встановленим ч. 2 ст. 57 Конституції України, згідно з якою закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'яз­ки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Крім того, у ст. 21 Закону України «Про міжнародні договори України», яка встановлює порядок оприлюднення міжнародних договорів, йдеться саме про чинні міжнародні договори, таким чином, не пов'язуючи момент набуття чинності міжнародного договору з моментом його офіційного оприлюднення. У зв'язку з цим відмову суду від застосування положень міжнародно-правового договору, який набув чинності у порядку, передбаченому самим договором (це може бути пов'яза­но з моментом здачі державою ратифікаційної грамоти до визначеного у договорі органу, приєднання до договору певної кількості держав тощо), але не був офіційно оприлюднений, слід визнати неправомірною.

Для з'ясування питань, пов'язаних з чинністю міжнародного договору або складом держав, які беруть участь у договорі, необхідно звертатися до Міністер­ства закордонних справ України.

При застосуванні міжнародних договорів слід мати на увазі окремі правила за­стосування міжнародних договорів, сформульовані у Віденській конвенції про право міжнародних договорів.

За загальним правилом, міжнародний договір не має зворотної дії у часі щодо держави, яка до нього приєднується (ст. 28 Віденської конвенції), за винятком випадку, коли намір надати договору зворотну силу випливає з договору або вира­жений відповідною державою в інший спосіб. Так, з договору може випливати, що його положення поширюють свою дію на ті випадки, коли порушення поло­жень договору почалося ще до набуття ним чинності для певної держави, але триває і після цього, або наслідки такого порушення мають місце після того, як договір набув чинності.

Правила застосування послідовно укладених договорів, які стосуються одного і того самого питання, визначені у ст. ЗО Конвенції.

При тлумаченні міжнародного договору застосовуються правила статей 31, 32 Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Договір повинен тлума­читись добросовісно відповідно до звичайного значення, що слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об'єкта і цілей договору. Поряд із контекстом враховуються: усяка наступна угода між учасниками щодо тлумачення договору або застосування його положень; наступна практика засто­сування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення; будь-які відповідні норми міжнародного права, що застосовуються у відносинах між учасниками.

Окремі міжнародні договори містять положення, відповідно до яких спори щодо тлумачення або застосування відповідного договору вирішуються шляхом переговорів, арбітражними судами або спеціально створеними органами. Одним із таких органів, юрисдикція якого поширюється на питання тлумачення міжна­родних договорів, є Міжнародний суд ООН.

Значну роль у тлумаченні міжнародних договорів ООН відіграє практика не­залежних експертних органів, які створюються згідно з положеннями відповідних договорів або Факультативних протоколів до них (так, наприклад, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права передбачає створення Комітету з прав людини, Конвенція про ліквідацію расової дискримінації — Комітет з ліквідації расової дискримінації, Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок — Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок то­що), Комітети наділені компетенцією тлумачити положення відповідних міжна­родно-правових договорів. Ця функція реалізується ними, передусім, у процесі розгляду доповідей держав-учасниць та індивідуальних скарг. Результати тлума­чення положень міжнародних договорів Комітетами також знаходять відобра­ження в їх Загальних рекомендаціях, які містять детальні поради для держав-учасниць, що можуть бути використані у процесі з'ясування значення окремих положень відповідних міжнародно-правових договорів.

Договори Ради Європи передбачають можливість врегулювання спорів щодо їх тлумачення чи застосування в органах Ради Європи. Європейський комітет із правового співробітництва Ради Європи вирішує спори щодо тлумачення чи застосування Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією (ст. 21). Європейсь­кий комітет з проблем злочинності Ради Європи уповноважений розглядати спо­ри щодо тлумачення чи застосування Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 р. (ст. 42), а також сприяти дружньому врегулюванню будь-яких труднощів, які можуть виникнути у зв'язку із застосуванням Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р. (ст. 23), Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 р. (ст. 65), Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом 1977 р. (ст. 9), Євро­пейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р. (ст. 44).

Відповідно до ст. 32 Конвенції про захист прав людини та основоположних сво­бод, (зі змінами, внесеними Протоколом № 11>, питання тлумачення та застосу­вання цієї Конвенції та протоколів до неї підпадають під юрисдикцію Європейсь­кого суду з прав людини. Обов'язковість цієї юрисдикції була визнана Україною під час ратифікації Конвенції, що закріплено у Законі України «Про ратифікацію Кон­венції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 p., Першого прото­колу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 р.

Тлумачення термінів і положень Конвенції про захист прав людини та осново­положних свобод і протоколів до неї містяться у рішеннях Європейського суду з прав людини (зокрема, у розділі «Право» у формі положень загального характеру без аналізу обставин конкретної справи). їх використання судом при тлумаченні і застосуванні Конвенції і протоколів до неї у ході розгляду конкретної справи є необхідним у якості наступної практики застосування договору (підпункт «Ь» п. З ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.).

Слід звернути увагу на те, що у своїх рішеннях Європейський суд з прав люди­ни через тлумачення положень Конвенції та протоколів до неї вирішував питан­ня розходження між однаково автентичними текстами цього договору англійською і французькою мовами, а також надавав автономне значення термінам, які використовуються у тексті Конвенції і протоколів до неї, з огляду на відмінність термінів, які використовуються в законодавстві різних держав-сторін Конвенції для позначення однакових правових явищ.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практи­ки Європейського суду з прав людини» прямо передбачено, що суди при розгляді справ застосовують не тільки Конвенцію про захист прав людини та ос­новоположних свобод, яка є міжнародно-правовим договором України, а отже, частиною національного законодавства, але і практику Суду як джерело права. До практики Суду відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» входить практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Слід також звернути увагу на те, що практика Європейського суду з прав людини є складовою Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і тому має відповідну юридичну силу.

Окрему проблему становить виконання рішень міжнародних судових уста­нов чи відповідних органів міжнародних організацій, юрисдикція яких визнана Україною, у справах щодо порушення прав осіб з боку держави. Право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, визнано абзацом 3 ст. 55 Конституції України.

Такими міжнародними судовими установами та органами міжнародних орга­нізацій, юрисдикція яких визнана Україною, є:

Європейський суд з прав людини, який створений згідно зі ст. 19 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 p., ратифікованої Зако­ном України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод 1950 p., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Кон­венції» від 17 липня 1997 p.;

Комітет ООН з прав людини, який уповноважений приймати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб на порушення прав, передбачених Міжнарод­ним пактом про громадянські та політичні права, згідно зі ст. 1 Першого факуль­тативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні пра­ва, обов'язковість якого для України визнана Постановою Верховної Ради Української РСР «Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Рес­публіки до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права» від 25 грудня 1990 р. та Законом України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 p.;

Комітет проти катувань, який уповноважений одержувати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб на порушення прав, передбачених Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижу­ють гідність, видів поводження і покарання, відповідно до ст. 22 цієї Конвенції, яку ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 p., з поправками, прийнятими Постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 p., що є чинною на території України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 p.;

Комітет ООН по ліквідації расової дискримінації, який уповноважений приймати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб на порушення прав, передбачених Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дис­кримінації, відповідно до ст. 14 цієї Конвенції, ратифікованої Президією Верхов­ної Ради Української РСР 21 січня 1969 p., з поправками, прийнятими Постано­вою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 p., що є чинною на території України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 p.;

Комітет ООН по ліквідації дискримінації щодо жінок, який уповноважений приймати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб на порушення прав, передбачених Конвенцією про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, відповідно до ст. 1 та ст. 2 Факультативного протоколу до Конвенції про лікві­дацію усіх форм дискримінації щодо жінок, ратифікованого Законом України «Про ратифікацію Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок» від 5 червня 2003 р.

Рішення міжнародних судових установ та органів міжнародних організацій, юрисдикція яких визнана Україною, в індивідуальних справах осіб щодо пору­шення їх прав з боку держави, мають обов'язкову юридичну силу. Згідно з Зако­ном України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковим для виконання Україною відповідно до ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини спричиняє відповідальність, що передбачена ч. З ст. 382 Кримінального кодексу України.

Необхідно виходити з того, що рішення в індивідуальних справах, що ухвалені іншими міжнародними судовими установами чи відповідними органами міжна­родних організацій, юрисдикція яких визнана Україною, виступають не волею цих органів чи установ, а волею самих міжнародних договорів, ратифікованих Україною, отже, вони є обов'язковими для держав-учасниць через обов'язковість самих міжнародних договорів. Невиконання державою рішень відповідних міжнародних органів чи установ означає невиконання нею своїх міжнародно-правових зобов'язань та може спричинити застосовування щодо неї відповідних міжнародних санкцій.

Процесуальне законодавство України визначає процесуальні наслідки виз­нання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої виз­нана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України.

Відповідно до п. 2 ст. 354 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України), судові рішення у цивільних справах можуть бути переглянуті Вер­ховним Судом України у зв'язку з винятковими обставинами після їх перегляду у касаційному порядку, якщо вони оскаржені з мотивів визнання судового рішен­ня міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України.

Стаття 355 ЦПК України передбачає, що скарга може бути подана протягом одного місяця з дня відкриття виняткових обставин. Днем відкриття виняткових обставин, передбачених п. 2 ст. 354 ЦПК України слід вважати день ухвалення рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною. Якщо рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Ук­раїною, отримане особою, у справі якої воно ухвалене, пізніше, ніж у місячний термін з дня його ухвалення, ця обставина має вважати поважною причиною для подовження строку подання скарги відповідно до ст. 73 ЦПК України.

Скарга у зв'язку з винятковими обставинами подається за правилами подання касаційних скарг у касаційному провадженні з урахуванням особливостей, перед­баченими главою З ЦПК України.

Згідно зі ст. 358 ЦПК України, розглядаючи справу в порядку провадження у зв'язку з винятковими обставинами, Верховний Суд України має право:

постановити ухвалу про відхилення скарги і залишення рішення, ухвали без змін;

постановити ухвалу про повне або часткове скасування судового рішення і направити справу відповідно на новий розгляд у суд першої, апеляційної або ка­саційної інстанції;

постановити ухвалу про скасування судового рішення і залишити чинним судове рішення, що було помилково скасовано судом апеляційної або касаційної інстанції;

постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження у справі або залишити заяву без розгляду;

скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення по суті справи або зміни­ти рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Стаття 360 ЦПК України передбачає, що ухвалені Верховним Судом України рішення або постановлені ним ухвали набирають чинності з моменту їх проголо­шення і оскарженню не підлягають.

При цьому судам необхідно мати на увазі, що, згідно зі ст. 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав лю­дини», з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача (заявника до Європейського суду з прав людини у справі проти України, на користь якого постановлено рішенням Європейського суду з прав людини або з яким досягну­то дружнього врегулювання, чи його представника, чи його правонаступника або особи (групи осіб), на користь якої рішенням Європейського суду з прав людини визначено обов'язок України в міждержавній справі), крім виплати відшкодуван­ня, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру, до яких належать:

а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного становища, який стягувач мав до порушення Конвенції;

6) заходи, передбачені в рішенні Суду про дружнє врегулювання.

Відновлення попереднього юридичного становища стягувача здійснюється, зокрема, шляхом:

а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі;

б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Звернути увагу суддів, що при перегляді судових рішень у цивільних справах у зв'язку з винятковими обставинами, якщо вони оскаржені з мотивів визнан­ня судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визна­на Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України, позиція відповідної міжнародної судової установи щодо порушеного права є обов'язко­вою. Ухвала Суду, що винесена за результатами розгляду скарги у зв'язку із зазначеними винятковими обставинами, постановлена згідно зі ст. 358 ЦПК України, в будь-якому разі має відповідати позиції міжнародної судової устано­ви, юрисдикція якої визнана Україною, та не може їй суперечити. Винесення ухвали, що за своїм змістом суперечить чи ставить під сумнів позицію відповідної міжнародної судової установи, означає невиконання Україною своїх міжнародно-правових зобов'язань, які, згідно із загальновизнаним міжна­родно-правовим принципом належного виконання державами своїх зобов'язань, покладаються на всі гілки державної влади, у тому числі й судову.