Тема 2. Історія розвитку української етнопедагогіки

Відшукайте в довідниках та енциклопедіях дані про вчених, у роботах яких розкриваються етапи становлення української народної педагогіки.

Костянтин Ушинський

Першим, хто збагнув силу і велич народної педагогіки, сказав про неї своє авторитетне слово, зробив її вінцем своєї педагогіч­ної теорії та поставив народну педагогіку на п'єдестал, був

вітчизняний педагог К.Д. Ушинський. Він переконливо показав правомірність народної педагогіки як попередниці педагогіки наукової, закликав до ґрунтовного і всебічного вивчення вихов­ного досвіду трудових мас. Не випадково центральною ідеєю пе­дагогічної концепції педагога є ідея народності виховання, ідея розвитку національної школи і формування національної само­свідомості народу. К.Д. Ушинський стверджував, що школа і виховання повинні насамперед будуватися в повній відповіднос­ті з особливостями і потребами свого народу, своєї держави, з орієнтиром на історично складену своєрідність, духовність, педа­гогічний геній народу. Він зазначав, що «загальної системи на­родного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії». У кожного народу своя особлива національна сис­тема виховання, і кожен народ повинен у цій системі випробову­вати свої власні сили: «Виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу». Великий педагог писав, що кожен народ повинен мати свій особливий ідеал людини, вимагати від свого виховання втілення цього ідеалу в окремих особистостях. Ідеал цей у кожного народу відповідає його характеру, визнача­ється його суспільним життям, розвивається разом з його розви­тком. К.Д. Ушинський розкривав теоретичні основи майбутньої національної системи виховання, з'ясовував ті принципи, на яких повинна будуватися діяльність загальноосвітньої народної шко­ли. Насамперед він вимагав передати справу народної освіти в руки самого народу. Народ треба вчити, але ще більше треба вчитися в нього. Адже народ створив національну мову, націона­льну поезію, національну літературу. Виходячи із принципу на­родності, Ушинський зазначав, що в народній школі вивчення життя рідного народу і своєї держави повинно посідати гідне місце. Оскільки народ є джерелом усіх багатств, матеріальної і духовної культури, в школі треба вивчати вітчизняну історію, географію, економіку, рідну мову, літературу, мистецтво, націона­льну народну творчість, поезію, пісні, музику, ужиткове мистецтво, народні ремесла і промисли, народні творчі доробки. Однією з ознак народності, національної народної школи К.Д. Ушинсь­кий називав рідну мову, яка є найкращим виразником духовної культури кожного народу, центральним предметом національ­ної шкільної освіти: «Увесь слід свого духовного життя народ бережно зберігає в народному слові». Рідне слово є тим духов­ним національним одягом, у який вдягається всяке знання, щоб стати справжньою власністю людської свідомості. Школа пови­нна вводити дитину у світ народної мови, думки, народного по­чуття і життя, народного духу, народного характеру.

Вивчення рідної мови - це основне завдання школи, якщо ця школа служить інтересам народу. Думки Ушинського про рідну мову знайшли свій вияв у широкому національному русі за на­родну школу з навчанням рідною національною мовою. Ідеї про національну школу, використання педагогічного генію народу зберегли і на сьогодні свою новизну й актуальність, бо вони під­порядковані благородній і гуманній меті - відродженню нашої духовності, розвитку, прогресу нашої незалежної держави.

Григорій Сковорода

Г. Сковорода першим в Україні відзначив творчі можливості народу у сфері педагогічної культури. Він вчив народ і вчився у народу. Уся його педагогічна теорія пройнята духом народності, народними ідеалами, побудованими на найкращих народних тра­диціях. Педагогічні ідеї Г. Сковороди - це джерело народної педагогіки.

Г. Сковорода ставив завдання виховувати людину-громадя-нина. У її вихованні педагог спирається на принцип природовід-повідності виховання, який випливає з ідей народної педагогіки про врахування у вихованні природних особливостей і нахилів дитини. Повз увагу Григорія Сковороди не пройшли такі перли­ни народної мудрості, як: «Яким у колиску - таким у могилку», «Коли корова - не надівай сідла», «Не в кожній воді мило розпу­ститься». Принцип природовідповідності («сродності») набув у Григорія Сковороди яскравого соціального звучання. На думку видатного філософа, кожна людина має посідати певне місце в суспільстві не за багатством чи знатністю, а за «сродностю», тоб­то відповідно до своїх природних нахилів, що виявляються і розв'язуються в процесі діяльності. Він вважав, що тільки спіль­на праця за індивідуальними здібностями, нахилами й уподобан­нями розкриває перспективи особистого і загального щастя лю­дей, створює можливості для вільного і гармонійного розвитку кожної особистості. Як і народна педагогіка, Г.С. Сковорода роз­глядає працю як категорію економічну, моральну і педагогічну, як основний зміст виховання і метод впливу, як неодмінну умову справжнього людського життя. Ідучи за народними педагогічни­ми традиціями, Г.С. Сковорода глибоко шанує людей праці, співає гімн скромному трудовому життю, трудовому вихованню, засу­джуючи водночас неробство, бездіяльність, паразитизм, привлас­нення чужої праці, визиск людини людиною. Він не тільки і не просто повторює народний ідеал виховання працею, а й збагачує його. Він розглядає працю як «живой и неусыпный всей машины ход» і доводить, що праця тільки тоді веде до щастя, коли вона відповідає задаткам, нахилам і покликанню кожної людини.

Педагогічні погляди Сковороди пройняті справжнім гуманіз­мом, демократизмом, народністю. Він доводив, що правильне ви­ховання криється в природі самого народу, як вогонь і світло в кремені. Г. Сковорода високо цінує ідеали народної педагогіки. Народний ідеал - це людина праці, людина благородних пори­вань, високих моральних та інтелектуальних якостей, людина, яка прагне пізнати себе і навколишній світ. Вона вольова, рішу­ча, наполеглива, безкомпромісна, справедлива, чиста у своїх по­чуттях і помислах, готова до жертви заради загальної справи. З великою симпатією Г. Сковорода говорить про людей глибокого внутрішнього, духовного змісту: «Нет смешнее, как умный вид с пустым потрохом», «Стучит, шумит, гремит... А что там? Кобыла мертва, голова бежит», «Летала высоко, а села недалеко», «Крас­на хата не углами, а пирогами».

Наслідуючи народні традиції, Г. Сковорода першорядного зна­чення надає родинному вихованню та батькам як природним вихователям дитини. У притчі «Благородный Еродий» Г.С. Ско­ворода пише: «Главизна воспитания есть: 1) благо родить, 2) со­хранить птенцу младое здравие, 3) научить благодарности». Тих, хто «на благо родить, на благо научил», він називає «полуотцом» і «полуматерью». Як справжній народний педагог Г. Сковорода широко використовує у своїй роботі прислів'я, приказки, пісні, хороводи, народні свята, казки, байки, народні ігри.

Народний виховний досвід, практика народного виховання під­казала українському просвітителю справді плідні педагогічні ідеї. Г.С. Сковорода - це наш «перший розум», великий національний любомудр. У своїй широкій науковій, філософській,просвітницькій і педагогічній діяльності він був авторитетним виразником і творцем волелюбного лицарського мислення. Усе життя Г. Сковорода був серед народу, прагнув вивчити його при­роду, його волю, мову, традиції, обряди та звичаї. Він відстоював пізнавальний, виховний, емоційно-образний потенціал українсь­кої, зокрема козацької, духовності. Духовними цінностями украї­нського Сократа були ідеї волі і свободи людини і народу, нації, держави, утвердження національного способу життя, національної народної освіти, пріоритету свого рідного, національного. Будучи прихильником принципу народності у вихованні, Г.С. Сковорода вважав, що воно повинно відповідати інтересам народу, живити­ся з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу.

У широкій програмі загальноосвітньої підготовки молоді чільне місце Г.С. Сковорода відводив рідній мові.

Він не залишав поза увагою усну народну творчість, народну музику, поезію, народну пісню. Г.С. Сковорода тримав чіткі оріє­нтири на народну педагогіку у розв'язанні питання виховання моральності людини (любов до батьківщини, працелюбність, гу­манність, людська гідність, совість, правдивість, чесність, скром­ність, людяність, дружба, почуття національної належності), оцін­ці такого чинника виховного впливу на людину, як природа вза­галі і природа самої людини.

У народному дусі возвеличив Г. Сковорода розум, працю, щас­тя людини, святі образи батька і матері, народного вчителя, педа­гогічний геній народу.

Тарас Шевченко

«В своїй хаті своя правда, і сила, і воля», - ці слова належать Великому Кобзареві України Т.Г. Шевченку. Він утверджував ідеал духовного прогресу українського народу, боровся за розквіт і процвітання української цивілізації. Поет визнавав, що кожен народ може мати своє обличчя, свою історію, мову, культуру, твор­чість, свою школу і своє виховання.

В особистому і духовному становленні і розвитку Т.Г. Шевченка велику роль відіграли українська трудова родина, щедра українська природа, казки та народні розповіді старих людей та кобзарів. Поетичним рядком Т.Г. Шевченко освячував народне мило­сердя, дітей, жінку-матір, людське щастя, здорові стосунки, людську красу, природу, людську долю. У Шевченкових творах є всі атрибути українського народу. Зображуючи своїх персонажів, поет підкреслює особливості їхнього національного характеру: спокій, веселий гумор, працьовитість, гідність, патріотизм, людяність, лю­бов до дітей, подружню вірність, щиросердя, доброту, повагу до старших, совість, гостинність. Слідом за народною педагогікою Шевченко стверджував, що найщасливішою є людина праці. На­родні ідеали, мораль та дух українського народу витають у першій навчальній книзі українців «Букварь южнорусскій». Книга побудована за всіма передовими вимогами до таких праць: азбу­ка, склади, цифри, лічба, текстовий матеріал. Приказки та прислів'я, вміщені в букварі, дають уявлення про світоглядні позиції Кобзаря, про його ставлення до народної педагогіки, про осмис­лення ним звичаїв, обрядів, традицій рідного народу. В умовах жорстокої царської цензури маленьким українцям пропонува­лись такі перлини народної творчості: «Казав пан: кожух дам, та слово його тепле», «Багато панів, а на греблю й нікому», «З дужим не борись, а з багатим не судись». З живого джерела Шевченко зачерпнув вислови, що утверджують одвічне ставлен­ня народу до правди і кривди як моральних категорій: «Брехнею увесь світ пройдеш, та назад не повернешся», «З брехні не мруть, та віри більш не ймуть», «Аби були побрязкачі, то будуть і по-слухачі». Буквар Шевченка висвітлює куточки поетичної душі працелюбного, гордого, волелюбного, співучого українського наро­ду, наділеного природною мудрістю і лукавістю. Т.Г. Шевченко започаткував використання фольклорних творів для навчання і виховання дітей. Крім приказок і прислів'їв, Шевченко ввів у буквар думи «Про пирятинського Поповича Олексія» та «Про Марусю Богуславку». Перша дума свідчить про високу культуру тогочасного українського суспільства, в якому козаки святе письмо знали, уміли читати, пам'ятали народні колискові та історичні пісні, шанували віру своїх прадідів. Хоча Шевченко і не мав педагогічної освіти, проте його педагогічні ідеї, реалізовані в тво­рах і громадсько-просвітницькій діяльності, сприяли розвитку народної освіти в Україні, зокрема народних недільних шкіл. Він славить світоч знань, схиляється перед людською вихованістю, інтелектом, чемністю, повагою до літніх, бо саме ці категорії були об'єктом народної педагогіки. Шевченко близько брав до серця відсутність зв'язку офіційної освітньої науки і шкільної практи­ки з народною педагогікою, життям народу, народними традиція­ми сімейного виховання. Думки, навіяні народною педагогікою, зустрічаємо практично в кожному художньому творі Кобзаря. Поважливе ставлення до фольклору, до народної педагогіки дало разючі результати - важко назвати поета, в якого б стала народ­ною така величезна кількість творів: близько 80 народних пі­сень та понад 105 їх варіантів. Кожна з пісень Т.Г. Шевченка здатна формувати високі людські почуття на найкращих тради­ціях рідного народу.

Слідом за народною педагогікою Шевченко стверджував, що найщасливішою є людина праці, яка завоює в майбутньому щас­тя, оновить землю. Він співає хвалу цій людині в прийдешньому суспільстві:

Роботящим умам, Роботящим рукам Перелоги орать. Думать, сіять, не ждать І посіяне жать Роботящим рукам.

У народному дусі возвеличує Тарас Григорович матір - природну виховательку дитини, рідне слово - «божеє кадило істини».

Борис Грінченко

Учитель, педагог-мислитель, письменник на своєму творчому шляху не обійшов скарбницю народної мудрості - народну пе­дагогіку. Серед розмаїття оцінок діяльності Б. Грінченка є й яск­рава оцінка його як фольклориста та етнографа. З малих років Б. Грінченко поринув у стихію народного побуту, народної твор­чості, звичаєвості та традиційності.

Письменник-педагог у своїх творах, зокрема творах для дітей, возвеличує народно-педагогічні ідеали гуманізму і добра, правди і краси, щиросердя і людського благородства.

Його вчительська мета - нести освіту, слово правди народові, пробуджувати його від важкого сну, виводити на шлях істини. У народно-педагогічному плані Б. Грінченко визначив дороговказ свого життя, своєрідний заповіт: не продавати душу, жити, а не вмирати помалу, жити новим, а не старим, жити і працювати для рідного знедоленого краю. Б. Грінченко - активний збирач усної народної творчості, до якої залучав своїх учнів, випускав з ними своєрідний журнал народної мудрості «Думка». Велику шану письменник-педагог віддавав таким народним моральним пер­линам, як добро, гуманність, краса, працьовитість. У народно-педагогічному ключі він говорить про працю: «Ми на роботу на світ народились», «Треба йти туди, де гуркіт праці чути», постій­но отримувати задоволення від того, «що камінь єсть і твій у нашім спільнім мурі». Українізацію школи педагог пов'язує з рідною мовою, літературою, історією свого народу, народознавст­вом, всіма скарбами народної духовності та творчості, з народною звичаєвістю, традиційністю та обрядовістю, народною педагогі­кою. Народною педагогічною мудрістю Б. Грінченко позначив свою «Граматику» та «Читанку». У них - скарбниця малюнків з народного побуту, прислів'їв, інформації про народні свята, рід­ний край та свою землю, про людей-братів, про «диво калинове», сім'ю та родичів, працю, держави та народи.

Працюючи вчителем, Б. Грінченко старанно збирав і вивчав місцеві традиції, народні пісні, щедрівки, колядки, відновлював народні звичаї. Він проповідував ідеали загальнонародного брат­ства, гармонійний розвиток особистості через її діяльність. На­родно-педагогічним акордом звучать своєрідні заповіді педаго­га: не жити марно, шукати вищої мети на життєвій дорозі, роби­ти добро людям, бути вірним сином свого народу, віддавати лю­дям всі сили своєї душі, брататися з ними, відкрито дивитися їм у вічі, вести народ в храм пишної краси, виводити його з пітьми своїм сяйвом, високо нести звання людини, нести світло в темні хати, дружити з правдою та волею брататися, не втрачати надій, не єднатись з розумами низькими, віддавати і душу, і тіло за край свій єдиний, задля своєї неньки-України.

Олександр Духнович

О. Духнович обстоював ідею узагальнення і пропагування української народної педагогіки. 1857 року він видав посібник «Народна педагогія». Педагог в умовах жорстокого засилля Австро-Угорської монархії в Україні виступає за народні школи і виховання, за вивчення рідної мови, пропагує народні педагогічні традиції. Для О. Духновича народність - це демократизація освіти, фактична доступність її для всіх прошарків українського населення. «Народна педагогія» Духновича сповнена віри в обдарованість, великі здібності селянських дітей. Відстоюючи ідею народності виховання, О. Духнович упорядковує перший на Закарпатті буквар рідною мовою під назвою «Книжица читальная». Він щиро прагнув прищепити молоді прості, морально здорові погляди народу на життя і призначення людини, в основі яких -праця. Він також бажав, щоб усі справи освіти народ вирішував сам. Духнович давав учителям конкретні поради щодо виховання в дітей «народолюбия». Він рекомендує проводити з дітьми народні ігри, свята, вивчати народні пісні. Завдання, зміст і методи морального виховання Духнович погоджує з народною педагогікою. На перший план він висуває вимогу виховання гуманізму, чесності, працьовитості, патріотизму, колективізму. Педагог радить привчати дітей до праці з раннього віку в умовах сім'ї, використовуючи при цьому традиційні види господарської діяльності українців (землеробство, городництво, квітникарство, бджільництво, садівництво, домоводство, різні ремесла, рукоділля). Найкорисніше з малих років прищеплювати любов до того виду діяльності, з якого діти їстимуть хліб (землеробство).

Софія Русова (Ліндфорс)

С. Русова зазначала, що виховання буде дієвим, коли будува­тиметься на національному ґрунті (рідна мова, рідна пісня, релі­гійні обряди). Ще минулого століття С. Русова мала чітку кон­цепцію розвитку української національної школи, стверджуючи, що нація народжується біля дитячої колиски і що на рідному ґрунті здатна вирости національно свідома дитина. Говорячи про націоналізацію школи, Русова підкреслювала, що ми мало знаємо нашу Україну, що нам потрібна географічна свідомість; що ми мусимо свідомо носити ім'я українців і знати всі скарби україн­ської землі. Русова радила будувати нову школу з національ­ним духом, поєднану з рідним краєм, рідним людом.

С. Русова була твердо переконана, що відродження нації по­чинається з виховання дитини, у якому має враховуватися наці­ональний характер і задовольнятися українська душа. Для на­ціонального виховання необхідні наука дитинознавства, уміння навчати дитину, виховувати її як особистість, виховувати її ро­зум, тіло і душу, готувати в дорогу життя, показувати шлях до мудрості своєю мудрістю. А це можливо за умови, коли школа для дитини буде «щедрою українською хатою, в якій говорять до дитини рідною мовою». Усе своє свідоме життя Русова поклала на вівтар українського національного відродження. У комплексі різноманітних педагогічних ідей С Русової чітко звучить відлу­ння української народної педагогіки.

У численних творах представлена широка панорама її педа­гогічних думок:

• міцна та нація, яка краще за інші використовує національні скарби;

• рідна мова - могутній засіб розвитку дитини, джерело національного світобачення;

• відродження традицій як причетності до національних основ;

• гуманізація й індивідуалізація виховного процесу;

• виховання почуттів дитини:

• розвиток духовних сил і допитливості;

• у школі повинні панувати живий настрій, веселість, працьовитість, ласка, любов до дітей, розуміння їх душі, урахування національних особливостей і психології українських дітей;

• оточенням дітей повинні бути добро і краса;

• головне у вихованні - вироблення характеру;

• висока моральна спрямованість навчання і життя;

• природа - джерело естетичних впливів;

• збагачення дитячої уяви, збудження бажання творити доброкрасу і правду;

• давати дитині можливість виявляти себе в різних обставинах життя, підтримувати віру в себе;

• любити дитину і заслужити її любов;

• найкращим керманичем мусить бути рідна мати дитини природна вихователька;

 

• дошкільне виховання є міст, що перекидається між школою і родиною;

• розум дитини - багаття, до якого ми маємо лише підкладатидрова, а горітиме воно вже своїм вогнем;

• у душі дитини заховано багато невимовленого змісту, якийшукає собі найкращого виразу.

Г. Ващенка

 

Г.Ващенко (23.04.1878—2.05.1967). Професор Г. Ващенко — видатний український учений, педагог і психолог — уродженець Полтавщини (с. Богданівка). Помер у Мюнхені (Німеччина). У Москві закінчив богословські студії, на священика не висвячувався, бо був розчарований поведінкою духовних осіб і професорів та студентів, далекою від християнських норм. Він повернувся в Україну, і тут учителював, вивчав педагогіку і психологію (зокрема Петра Лесгафта). Працював у різних гімназіях в Україні, у Грузії, досвід використав в організації освіти в Україні (у 1917—20 рр.), організував учительські курси, школи. Швидко став доцентом Українського Полтавського Університету (1918). У 1927 р. став професором і керівником кафедри педагогіки, написав "Загальні методи навчання", видав у 1928 р., як підручник для педінститутів в Україні. Керував аспірантською групою, але був визнаний "буржуазним націоналістом", знятий з посади, чекав своєї черги на знищення. Книга була знищена, а сам Г. Ващенко виїжджає в 1936 р. в Сталінґрад, де працює в педагогічному інституті. Під час Другої світової війни повертається в Україну, потім з родиною виїхав до Мюнхена, де очолив кафедру педагогіки в Українському Вільному Університеті, а також став ректором Української богословської Академії в Мюнхені. 22 роки провів у еміграції. Найбільше працював у справі національного виховання української молоді в умовах діаспори. Написав праці "Виховання волі і характеру", "Основи естетичного виховання", "Виховання любові до Батьківщини", "Виховна роль мистецтва", "Система освіти в самостійній Україні", "Система навчання", "Організаційні форми навчання".

Професор Г. Г. Ващенко в основу виховного ідеалу поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побудову справедливого ладу, виплеканого на любові і красі. Зведений ним виховний ідеал українця — служіння Богові і своїй нації — є традиційним у житті і побуті українського народу. А такі риси українського народу як працелюбність, правдивість, жертовна любов до України, людяність, щиросердність і гостинність, вірність і відданість, оптимістичність, любов до краси і мистецької творчості, до музики, співу, танців, вірність у коханні, статева стриманість і здоровий сімейний побут є основою української ментальності. Славнозвісний підручник "Виховний ідеал" Г.Ващенко завершує словами: "Українська молодь мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротися за них".

Українське педагогічне товариство нині носить ім'я Г. Ващенка.

Маючи неабиякі здібності, Б.Грінченко самостійно досяг такого рівня освіченості, здобув такий науковий авторитет, що російська імператорська Академія наук надсилала йому на рецензії праці своїх академіків з етнографії, фольклору, лексики.

 

Василь Сухомлинський

Народна педагогіка - це постійний і дієвий фактор впливу на формування багатьох педагогічних концепцій В.О. Сухомлинсь-кого. Педагог був упевнений у тому, що наша школа - духовна колиска народу, а народ - це живе вічне джерело педагогічної мудрості. Народна педагогіка постійно надихала В.О. Сухомлин-ського, орієнтувала його на пропаганду ідей виховання в дітей і молоді любові до батьківщини, до матері, батька, рідних, поваги до старших, сердечної чуйності, дієвої готовності надати людині допомогу, старанності, трудової майстерності й кмітливості, дбай­ливого ставлення до природи, її багатств, милосердя, гуманності, почуття честі і гідності, щедрості, скромності, правдивості, совісті, доброти, співпереживання, обов'язку і відповідальності. Педагог чітко орієнтувався у визначенні свого ідеалу на мудре народне узагальнення - виховати людину, про яку говорять, що вона і муху не образить.

Гармонійна людська особистість, на думку В.О. Сухомлинсь-кого, народжується батьківською мудрістю, багатовіковим педа­гогічним досвідом і культурою народу.

У своїх творах, а також у практичній діяльності педагог час­то використовував такі перлини творчості мас, як прислів'я, каз­ки, приказки, народні афоризми, етичні повчання, думи, притчі, легенди та ін.

Виходячи із глибин народної мудрості, В.О. Сухомлинський утверджував у свідомості дітей народні погляди на працю як джерело матеріальних і моральних цінностей. Українське на­родне прислів'я «По колоску пшениці пізнають людину, яка виростила цю пшеницю» привело педагога до висновків: а) ди­тині треба працювати з того моменту, коли вона навчилася три­мати ложку в руці і нести їжу з тарілки до рота; б) кожен вихо­ванець повинен пишатися тим, що він робить для людей; в) кож­на чесна людина повинна залишати свою частку у своєму пше­ничному колосі. У руслі народної мудрості В.О. Сухомлинський звеличував і освячував людське коріння - сам народ і його пра­цю, рідну землю, святий хліб. Це коріння потрібно берегти в кожній людині, створювати умови для його зміцнення, розвитку й інтенсивного росту. Виходячи із народної мудрості «Життя прожити - не поле перейти», павлиський педагог учив дітей жити повноцінним життям, готував учнів до посіву добротного зерна в кожну борозну життєвої ниви. В.О. Сухомлинський був пере­конаний, що з родини йде життя людини. У сім'ї шліфуються найтонші грані людини, із сім'ї починається суспільне вихован­ня. Сім'я - це джерело, водами якого живиться повноводна річ­ка народної держави. Великий педагог у навчально-виховній роботі реалізував правило поваги до жінки, піклування про неї, освячував культ Матері.

Виходячи із древньої мудрості «Якщо хочеш загубити людину, дай їй усе, що вона бажає», В.О. Сухомлинський сучасну мудрість педагогів-батьків бачив в умінні керувати бажаннями дитини. Увагу В.О. Сухомлинського привернула і народна мудрість про те, що в кожної людини повинен бути «цар в голові» (розум). Широко застосовував педагог у навчально-виховному процесі таке животворне народне джерело, як рідна мова, народні казки-задачі, розповіді-загадки, народні жарти, народний гумор, народні ре­месла і промисли, мистецтво і фольклор. Повсякденною формою життя людини педагог вважав єдність слова і діла. Підтвердження цій нормі він знаходив у народній педагогіці: «Правдиве слово у того на язиці, у кого на долонях мозолі».

Усе своє життя великий український педагог прагнув зробити духовним надбанням людей усі ті цінності, які створив трудовий народ протягом століть. Він був глибоко переконаним, що постійне духовне спілкування з людьми - необхідна умова успішного виховання і навчання молодого покоління в українській національній школі.