Охарактеризуйте ті концепції соціального призначення держави, які Вам подобаються більше інших. Поясніть чому.

Правознавство

Конспект лекцій

для студентів усіх спеціальностей

видання третє, доповнене

 

 

Затверджено

на засіданні вченої ради ГФ Протокол № 3 від 18 жовтня 2011 р.

 

 

Одеса

 

Рецензенти: Марущак В.П., канд. юр. наук, доц.,

Палько В.І., канд. юр. наук, доц.

 

В.Ю. Жарких, І.Б. Кривдіна, С.Х. Яворський, О.С. Білоусов,

І.М. Чістякова, Б.Г. Шевченко, Г.В. Воробйова, С.Й. Лебединський

Правознавство. Конспект лекцій для студентів усіх спеціальностей. - Одеса: Наука і техніка, 2011. - 149 с.

 

 

У конспекті лекцій з дисципліни “Правознавство” у стислій формі розглядаються 18 тем, які передбачені програмою дисципліни “Правознавство” для студентів усіх спеціальностей вищих навчальних закладів технічного профілю.

Крім загальних питань, у конспекті є контрольні запитання та завдання для студентів заочної форми навчання, а також навчальна література, яку можна знайти в бібліотеці ОНПУ і яка може бути використана студентами при підготовці до занять з правознавства.

 

Передмова

 

Для розбудови правової держави та громадянського суспільства в Україні важливим є формування нового, вищого рівня правосвідомості та правової культури населення. Великого значення набувають правове виховання і правова освіта. Підвищення рівня правових знань у населення України, його правосвідомості та правової культури можливі лише за умови повсякденного, професійно організованого правового виховання, здійснюваного, зокрема, у вищих навчальних закладах.

Метою викладання правознавства є знайомство студентів з основами правознавства як науки, що вивчає соціальну природу та функції держави та права в державно-організованому суспільстві. Представлений конспект лекцій спирається на діюче законодавство України, практику його застосування та останні навчальні видання юридичного профілю.

Поняття та засвоєння основ конституційного, цивільного, сімейного, трудового, кримінального та інших галузей права, що викладаються згідно з розробленою програмою – необхідна умова життєдіяльності кожного студента вищого навчального закладу. На відміну від інших суспільних наук, правознавство містить, в основному, конкретні знання теоретичного та практичного напрямків. Таким чином, задачами вивчення зазначеної навчальної дисципліни як системи юридичних знань є формування основних теоретичних знань та вироблення у студентів необхідних практичних навичок і вмінь орієнтуватися у галузі діючого законодавства України.

Конспект лекцій орієнтований на студентів технічного вузу. Він розроблений з урахуванням програм дисципліни “Правознавсто” для вищих навчальних закладів. У ньому використано досвід викладачів зазначеної дисципліни з ОНПУ та інших вузів.

Конспект лекцій підготував колектив кафедри політології та права Одеського національного політехнічного університету.

 

 

Лекція 1. Основи теорії держави

 

 

Поняття держави та її ознаки.

Апарат держави як система державних органів. Місце апарату в механізмі держави.

Характеристика внутрішніх і зовнішніх напрямків діяльності (функцій) держави.

Поняття, види, форми правління, форми державного устрою та форми державно-правового режиму.

 

Мета лекції – оволодіння студентами визначеними основними теоретичними категоріями та поняттями (“держава”, “апарат держави”, “форма правління”, “форма державного устрою” тощо). Засвоєння навчального матеріалу зазначеної тематики.

 

 

Сьогодні в Україні триває процес розбудови демократичної держави. Держава — це суверенна, політико-територіаль­на організація влади певної частини населення в соці­ально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна з допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керів­ництво та управління загальносуспільними справами.

До основних ознак держави відносять: суверенітет, територіальне розселення населення країни, наявність апарату управління та примусу, здатність видавати загальнообов'язкові правила пове­дінки, державну символіку, мову, здатність збирати податки, робити позики і давати кредити, спроможність виражати й захищати інтереси певної частини населення в межах та поза кордонами держави. Суверенітет держави — це верховенство, самостійність, повнота, єдність і неподільність влади у державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах.

Держава має спеціальний апарат — систему законо­давчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових орга­нів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. Апарат держави являє собою систему всіх державних органів, які здійснюють завдання та виконують певні функції держави.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. До системи державних органів України належать: законо­давчий орган — Верховна Рада України; глава держави — Президент України; виконавчі органи, що поділяються на вищі (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим), центральні (міністерства, державні комі­тети); місцеві (обласні та районні, міст Києва і Севастополя, а також адміністрації державних підпри­ємств і установ); виконкоми та голови сільських, селищних і міських (міст районного та обласного підпорядкування) рад у частині виконання державних повноважень, що були їм де­леговані органами державної влади. Органи місцевого самоврядування, що репрезентують спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, тобто обласні районні, міські, сільські, селищні ради та їхні виконав­чі органи є самостійною системою об'єднань громадян у гро­мадянському суспільстві.

Система судових органів охоплює: Конституційний Суд України; загальні (місцеві, апеляційні, спеціальні) суди та Верховний Суд України. Місцеві суди включають районні, міські районні у місті, господарські, гарнізонні суди. До системи апеляційних судів за­кон відносить Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні суди, суди міст Києва і Севастополя. Спеціальними (касаційними) судами в Україні є Вищі суди (кримінальний, цивільний, господарський, адміністративний, військовий). Очолює всю систему судів загальної юрисдикції в Україні Верховний Суд України. У самостійну систему органів держави виокремлюються контрольно-наглядові органи України до яких належать: Ге­неральний прокурор України і підпорядковані йому прокуро­ри; податкові адміністрації, санітарні, пожежні, контрольно-ревізійні та інші державні інспекції. Отже, апарат держави посідає головне місце в систе­мі організацій державного механізму, оскільки здійс­нює державну владу та управління в суспільстві.

Функції держави — це основні напрямки її ді­яльності, в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, проявляються її сутність, зміст і соціальне призначення в соціально неоднорід­ному суспільстві. Існують певні підстави для класифікації функцій дер­жави на види: за соціальним значен­ням діяльності держави основні та неосновні функції; залежно від територіальної спрямованості – внутрішні та зовнішні функції; за часом здійснення функції бувають постійні та тим­часові; за сферами суспільного життя гумані­тарні, економічні, політичнітощо.

Організація державної влади великою мірою залежить від форм держави. Розрізняють форму правління, форму дер­жавного устрою, форму державно-правового режиму.

Форма правління — це організація верховної державної влади, порядок її утворення та діяльності, компетенція і вза­ємозв'язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни.

Відомі дві форми правління: монархія і республіка. Монархія — це така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії (фараон, король, шах та ін.). Монархія буває абсолютною та обмеженою. Абсолютна монархія — це форма правління, за якої верховна влада зосереджена в руках одноособового глави держави (монарха). За обмеженої (конституційної, парламентської) монархії законодавча влада належить парламенту, виконавча — монар­ху (чи кабінету міністрів), судова — судам, які обираються чи призначаються.

Республіка — це така форма правління, де верховна вла­да в державі належить представницьким виборним органам і здійснюється ними. У теорії права розглядають аристократичні та демократичні республіки. В аристократичній рес­публіці формальне право обирати та бути обраним належить лише вищим верствам (наприклад, рабовласницькі республі­ки у Стародавніх Афінах). У демократичних республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить усьому населенню країни, тобто всім громадянам, які досягли певного віку, не визнані судом недієздатними чи їхнє право не обмежене на підставах, передбачених законом. Відомо три види демок­ратичних республік: парламентські, президентські та змішані. У парламентських республіках: президент обирається парламентом; уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті; уряд підзвітний парламенту; парламент може висловити уряду недовіру, що тягне за собою його відставку. У президентській республіці: президент обирається всенародне або за особливою процедурою; президент є главою держави і здійснює виконавчу владу; законодавча влада належить представницькому органу (парламенту); президент має право відкладного вето та інші права (скажімо, право розпустити парламент). У змішаній республіці є елементи як президентської, так і парламентської форм правління (приміром, в Україні).

Форма державного устрою — це територіальна органі­зація держави, характер взаємодії між її складовими части­нами та кожної частини з державою в цілому. Територія держави поділяється на окремі національно-політичні чи адміністративні одиниці, які характеризуються співвідношенням частин держави та її органів з державою в цілому та між собою (наприклад, Автономна Республіка Крим, Одеська область та ін.).

В теорія права розрізняє просту та складну форми дер­жавного устрою. Проста (унітарна) держава — єдина держава, що не має всередині відокремлених державних утворень, які корис­туються певною самостійністю. Для державних органів ха­рактерна наявність єдиних: системи державних органів; законодавства; території; громадянства; загальнодержавної символіки, грошової одиниці, правоохоронних органів, армії тощо. Складна держава формується з відокремлених державних утворень, що користуються певною самостійністю. До такої форми держави належать: федерація, конфедерація, а за твердженням деяких авторів, ще й імперія. Федерація — суверенне державне утворення (спілка дер­жав) з особливою структурою державного механізму, що криє в собі як загальнофедеративні державні ор­ганізації, систему законодавства, так і аналогічні організації та законодавство суб'єктів федерації. Федерація створюєть­ся на добровільних засадах, здебільшого згідно з укладеними відповідними угодами (наприклад, Російська Федерація, США). Конфедерація — це добровільне об'єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації не­має єдиної (або подвійної) системи органів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію. Імперія — це примусово утворена, зазвичай через завою­вання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади.

Державно-правовий режим — це сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її ха­рактер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізняють демократичний та не­демократичний режими. Демократичний правовий режим — це здійснен­ня державної влади на засадах чинного права з використан­ням демократичних форм народного представництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов'язків.

Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та ав­торитарні. Тоталітарний режим — це сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяль­ність суспільства й кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією особою чи кількома людьми з правлячої вер­хівки, не контролюється населенням; відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямого насильства, існує однопартій­на система, звичним є втручання в особисте життя людини. Авторитарний режим — це така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентру­ється в руках правлячої верхівки; допускаються деякі розмежування політичних сил, легальні можливості через пред­ставницькі органи чи громадські об'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо така поляризація політичних сил стає антагоністичною, включається механізм дії реакційного закону чи пряме насильство.

За іншими ознаками демократичні режими класифікують­ся на демократично-ліберальний, демократично-радикаль­ний, демократично-консервативний та ін. Серед недемокра­тичних режимів розрізняють: військово-поліцейський, фа­шистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу, іншої групи чи прошарку в соціально неодно­рідному суспільстві тощо.

 

Запитання для самоперевірки:

1. Дайте визначення поняттю “держава”.

2. Що таке суверенітет? В чому він проявляється?

3. Назвіть, та охарактеризуйте основні функції держави.

4. Поясніть значення термінів: “форма правління”, “політичний режим”, “державний устрій”.

5. Які гілки державної влади Вам відомі? Охарактеризуйте завдання кожної з них.

6. Що таке демократія? Які ознаки їй притаманні?

 

Основний матеріал запропонованої лекції частково відображено у таких виданнях: Історія держави та права України: Навчальний посібник / За ред. А.С.Чайковського. – К.: Юрінком, 2000. – С. 10-44; Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. Курс лекцій. – К.: Либідь, 1999. – С. 6-112; а також Правознавство. Навчальний посібник / За ред. В.В. Копейчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 23-65 та ін.

 

Лекція 2. Основи теорії права

Поняття права та його ознаки.

Місце і роль права в системі соціальних норм.

Поняття системи права як внутрішньої його організації.

Загальна характеристика основних галузей права України.

Характеристика джерел права як зовнішньої форми його виразу.

Правові відносини.

 

Мета лекції – ознайомитися з основними ознаками та особливостями права як загальнообов'язкових норм у державі. Надана характеристика системи права, галузей права та джерел права дає змогу студентам засвоїти такі поняття та категорії: “право”, “галузь права”, “джерело права”, “правова норма” та ін.

Кожне суспільство має регулювати відносини між людь­ми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Юридичні (правові) норми — це загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, встановлені (сан­кціоновані) державою, охороняються, захищаються і гаран­туються нею та містяться в нормативно-правових актах. До основних ознак права можна віднести такі: право — це система правових норм; це правила поведінки загального характеру; ці правила мають загальнообов'язковий характер; вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, склада­ються в правові інститути, галузі; формально визначені й закріплені в нормативно-право­вих актах та інших джерелах права; встановлюються, санкціонуються, забезпечуються державою та її органами; у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми.

Функції права — це основні напрямки його впливу на суспільні відносини. Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні. До загальносоціальних відносять такі функції: гуманістичну, організаторсько-управлінську, інформаційну, оцінно-орієнтувальну, ідеологічно-виховну, гносеологічну. До спеціальних юридичних функцій права відносять регу­лятивну та охоронну.

Система права — це внутрішня форма права, яка має об'єктивний характер побудови, що відображається в єдності та узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галузями, підгалузями, інститутами та нормами права.

Право складається з численних правових норм. Первинним ланцюжком системи права є нормативно-правовий припис (норма права). Норма права — це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки суб'єкта права, що криє в собі державно-владне веління нормативного характе­ру, встановлюється, санкціонується і забезпечується держа­вою для регулювання суспільних відносин.

Норма права має внутрішню структуру, що виражається в її внутрішньому поділі на окремі елементи, зв'язані між со­бою: гіпотезу, диспозицію, санкцію. Гіпотеза — це частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснюва­ти правило, що міститься в диспозиції. Диспозиція — це частина норми, що містить суб'єктивні права та юридичні обов'язки, тобто само правило поведінки. Санкція — це така частина норми права, в якій подано юридичні наслідки виконання чи невиконання правила пове­дінки, зафіксованого в диспозиції.

Норми права як первинні ланцюжки системи права мо­жуть об'єднуватися в інститути й галузі права. Інститут права можна визначити як відок­ремлену групу взаємозв'язаних правових норм, що регулюють певний вид чи рід суспільних від­носин і утворюють самостійний елемент системи права. Галузь права — це сукупність (система) правових норм інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретного предме­та й методу правового регулювання з урахуванням принципів і завдань такого регулювання.

Залежно від предмета й методу правового регулювання роз­різняють декілька галузей права. Так, конституційне право —закріп­лює і регулює відносини народовладдя, основи консти­туційного ладу України, правового статусу людини і громадянина, територіального устрою, системи державних органів та організації місцевого самоврядування в Україні. Адміністративне право — закріплює, регулює і охороняє суспільні відносини у сфері державного управління, тобто виконавчої і розпорядчої діяльності органів дер­жави, що спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного й безпосереднього керівництва господар­ським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Цивільне право — ре­гулює майнові, товарно-грошові та деякі інші відносини, пов'язані чи не пов'язані з майновими, а також особисті немайнові відносини, засновані на рівності учасників цих від­носин. Трудове право — регулює трудові відносини, що виникають у процесі праці. Сімейне право — регулює правовідносини шлюбу, сім'ї, усиновлення, опіки і піклування та реєстрації актів громадянського стану. Житлове право — регулює суспільні відносини, між людьми у сфері задоволення люди­ною та громадянином природної потреби в житлі. Кримінальне право — визначає основи та принципи кримінальної відповідальності, встановлюють, які суспільне небезпечні діяння є злочинами, які вид і міра покарання можуть застосовуватися до особи, котра скоїла злочин. Екологічне право — регу­лює суспільні відносини між людьми у сфері використан­ня та охорони навколишнього природного середовища. Фінансове право — регу­лює й охороняє суспільні відносини у сфері збирання та використання державних коштів і коштів місцевого самовря­дування. Підприємницьке право — регулює суспільні відносини у сфері підприємництва, тоб­то самостійної, ініціативної, систематичної на власний ризик діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, надан­ня послуг і торгівлі з метою одержання прибутку. Земельне право — регу­лює правовідносини у сфері володіння, розпорядження й користування землею.

Окрім внутрішньої, розрізняють також зовнішню форму права, або джерела права. Це способи юридичного виразу права, його організація в належну юридичну оболонку. До зовнішньої форми (джерел) права відносять: правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент, норматив­ний договір, нормативно-правовий акт. Правовий звичай — це санкціоноване державою звичає­ве правило поведінки загального характеру. Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент — це рішення компетентного органу держави, якому надається формальна обов'язковість під час вирішення всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ. Нормативний договір — це об'єктивно формально-обов'язкові правила поведінки загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб'єк­тів і забезпечуються державою (наприклад, договір про утво­рення федерації, колективний договір).

Нормативно-правовий акт — це рішення компетентних суб'єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд офіційного доку­мента в письмовій формі, забезпечується державою та поро­джує юридичні наслідки. Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконні нормативно-правові акти. Закони — це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регу­люють найважливіші суспільні відносини в країні. Крім кон­ституції країни є ще такі види законів: конституційні, орга­нічні, звичайні. Підзаконні нормативно-правові акти — це результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави, уповноважених на те державою громад­ських об'єднань з установлення, впровадження в дію, зміни і скасування нормативних письмових документів, що розви­вають чи деталізують окремі положення законів. Розгляда­ють такі види підзаконних нормативно-правових актів за­лежно від суб'єктів, що їх видали: нормативні акти Президента України; акти Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищих судів України, Генерального прокурора України, Верховного суду Автономної республіки Крим; акти Кабінету Міністрів України, Верховної Ради та Ра­ди міністрів Автономної Республіки Крим; акти міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом; нормативні акти державних адміністрацій у регіонах, містах Києві та Севастополі, районах у цих містах; нормативні акти органів регіонального та місцевого са­моврядування; нормативні акти відділів та управлінь відповідних цен­тральних органів на місцях; нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях; інші підзаконні нормативні акти.

Нормативно-правові акти регулюють (охороняють) право­ві відносини, які постійно виникають, змінюються чи припи­няються. Правовідносини — це врегульовані нормами пра­ва суспільні відносини, учасники яких виступають як но­сії взаємних суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою. Групувати правовідносини можна за такими підставами: залежно від кількості суб'єктів (прості та складні); за пред­метом правового регулювання (адміністративні, цивільні, зе­мельні, кримінальні, фінансові, трудові та ін.); за дією в часі (довго- й короткотривалі); за методом правового регулюван­ня (договірні та керівні); за змістом поведінки зобов'язаної сторони (пасивні та активні); залежно від функціонального призначення (регулятивні та охоронні).

 

Запитання для самоперевірки:

1. Що таке право? Чим воно відрізняється від інших соціальних норм?

2. Які ознаки права Вам відомі?

3. Яку роль відіграє право в житті суспільства? Які функції виконує?

4. Що таке правовідносини?

5. Дайте визначення поняття “правовідносини”.

6. Що таке джерела права? Які джерела права Вам відомі?

 

Основний матеріал запропонованої лекції частково відображено у таких виданнях: Історія держави та права України: Навчальний посібник / За ред. А.С.Чайковського. – К.: Юрінком, 2000. – С. 10-44; Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. Курс лекцій. – К.: Либідь, 1999. – С. 6-112; Правознавство. Навчальний посібник / За ред. В.В. Копейчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 23-65 та ін.

 

Лекція 3. Загальна характеристика громадянського суспільства і правової держави

Співвідношення і взаємодія держави та особи.

Форми взаємодії держави та об'єднань громадян.

Загальна характеристика концепцій про сутність і соціальне призначення держави.

Правоохоронні системи та їхня діяльність.

Законність, правопорядок, суспільний порядок і дисципліна.

 

Мета леції – навчити студентів працювати з такими основними поняттями та категоріями: “громадянство”, “соціальна держава”, “правоохоронна діяльність” тощо. Доповнити початкові знання в галузі правознавства, необхідні для подальшого вивчення окремих галузей українського законодавства.

В Україні особистість є рівноп­равним суб'єктом суспільних відносин з державою, її органа­ми та посадовими особами. Найхарактернішим зв'язком особи (людини) з державою є її громадянство як постійний політико-правовий зв'язок індивіда (особистості) з державою, що відображається в їх­ніх взаємних правах і обов'язках. Підстави й порядок набут­тя чи втрати громадянства України передбачені Законом Ук­раїни “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р. Іноземні громадяни й особи без громадянства, які перебу­вають на території України, користуються правами і викону­ють обов'язки, передбачені Конституцією України та нормами міжнародного права. Особа виступає і як суб'єкт права. У правовій системі суспільства її місце і роль характеризуються через правовий статус, що дає можливість розглянути фактичне та юридич­не становище людини у громадянському суспільстві.

Отже, держава та особа тісно взаємозв'язані. Дер­жава визнає людину, її життя, недоторканність, честь і гідність найвищою соціальною цінністю. Го­ловний обов'язок держави — забезпечення людині відповідних умов для здійснення прав і свобод, виконання обов'язків. Держава відповідальна перед людиною та суспільством за свою діяльність. За допомогою права держава закріплює від­повідний правовий статус людини і громадянина, забезпечує кожній особі однакові можливості в ко­ристуванні суб'єктивними правами та виконанні обов'язків.

За чинним законодавством України, її громадяни мають право на свободу об'єднання. Об'єднання громадян визначається в законі як добровіль­не громадське формування, утворене на основі єдності інте­ресів для спільної реалізації громадянами їхніх прав і свобод. Держава у взаємовідносинах з об'єднаннями громадян використовує такі правові форми: правотворчу; контролю та нагляду за об'єднаннями громадян; правозастосовну; притягнення до юридичної відповідальності за порушення чинного законодавства.

З виникненням держави виникають і розвиваються різно­манітні теорії про державу. Протягом довго­го історичного розвитку держав різних типів виникали та іс­торично розвивалися теоретичні уявлення передових людей про покращення наявного становища, про підвищення місця й ролі людини в державі та суспільстві.

Сьогодні у теорії держави та права існують різні класифі­кації концепцій про державу. До основних сучасних концепцій соціологічного спряму­вання належать теорії, що поширювалися у XIX—XX ст.

Теорія солідаризму. Ця теорія поширилась у другій по­ловині XIX та першій половині XX ст. Л. Дюгі. Державу він вважав засобом забезпе­чення соціальної солідарності класів, організованою силою суспільства, яка встановлює взаємозалежність і спільність інтересів різних соціальних груп і класів.

Держава загального благоденства. Розробив теорію Дж. Кейнс. Головний її зміст зводиться до того, що розвиток змішаної економіки, активізація функції соціальних послуг, відмирання репресивно-ка­ральної функції держави перетворює її з класово-антагоністичної на державу загального благоденства.

Теорія плюралістичної демократії. Представники цієї теорії — Г. Ласкі, М. Дюверже, Р. Дарендорф, Р. Ален та ін. — вва­жають, що сучасна держава являє собою сукупність соціаль­них груп і прошарків, які виникають унаслідок певних інте­ресів. Для захисту своїх інтересів ці спільноти утворюють різні об'єднання громадян, які, своєю чергою, через їхні “за­цікавлені групи” чи “групи тиску” впливають на політичну владу, домагаючись реалізації своїх інтересів (потреб), а держава координує та узгоджує можливості всіх об'єднань громадян у реалі­зації державної влади.

Теорія еліт. Засновниками цієї теорії були Г. Моска і В. Парето. Сутність цієї теорії зводиться до того, що народ не здатний уп­равляти суспільством. Г. Моска демократію вважав утопією і твердив, що в усіх цивілізованих суспільствах виникають два класи: правителі й ті, ким управляють. В. Парето стверд­жував, що політичне життя — це постійна боротьба еліт, зміна яких відбувається через насильства, що еліта виникає у трьох найважливіших сферах суспільного життя: економіч­ній, політичній та інтелектуальній, де індивіди виокремлю­ються з середовища інших людей. Він обґрунтовував теорію конкуренції еліт. Р. Міхельс застосував теорію еліт до політичних партій. Він вважав, що партії як буржуаз­ні, так і соціалістичні антидемократизуються і депролетаризуються. Демократія в партії переходить в олігархію. У партійних елітах теж ведеться боротьба, що приводить до заміни однієї партійної еліти іншою.

Нині поширення набула теорія неоелітаризму, або елі­тарної демократії. Представники цієї теорії — X. Ласуел, Д. Сарторі, Г. Зейглер — вважають, що народоправство при­речене на невдачу і веде до диктатури. Аби цього не сталося, треба зробити так, щоб у суспільстві управляла компетентна еліта. Для цього необхідно сумістити елітаризм з елемента­ми плюралістичної демократії.

Теорія конвергенції. Сутність цієї теорії зводиться до існування у світі двох протилежних систем: капіталізму і со­ціалізму. Вони поступово зближаються, втрачають відмінності між собою і на певному етапі розвитку зливаються в постіндустріальне суспільство. Ця теорія виникла в 50—60-х рр. XX ст.; її основоположниками були Р. Арон, Д. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Тінберген та ін. Ця теорія втілюється в жит­тя, зокрема в незалежних державах колишнього Радянсько­го Союзу.

Доктрини технократії. Сутність цих теорій зводиться до того, що в політиці повинні управляти інженери, техніки, науковці, менеджери та інші керівники науки й виробництва, як це вони роблять в еконо­міці. Представниками цієї теорії були Т. Веблен, Г. Скот, Ф. Тейлор, Г. Саймон, Д. Бел, Б. Беквіт, Ж. Бжезінський та ін.

Ідеї анархізму та етатизму виникають одночас­но з марксизмом. Сутність анархізму зводиться до заперечення державності. Сучасний анархізм поділяють на анархо-комунізм (повне заперечення всякої політичної влади) і анархо-синдикалізм (наявність політичної влади в руках проф­спілок). Основними провідниками анархістських ідей були М. Штірнер, П. Ж. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін.

Теорії етатизму. Протилежністю анархізму є теорії ета­тизму, тобто одержавлення всіх сфер суспільного життя. Етатизація суспільства веде до диктатури. Г. Моска різнови­дами диктатури вважав соціалізм і фашизм. Однією з ідеологічних підвалин фашизму стало вчення Ф. Ніцше. Він умотивовував не­наситне прагнення до влади, поділяв волю на аристократич­ну й рабську, обґрунтовував расизм, тоталітаризм, вождізм, культ грубої сили, вихваляв ідеал справжнього арійця. О. Шпенглер підкреслював, що соціалізм — це дисциплі­на і твердий державний порядок, ієрархія влади. Він ототож­нював державу й суспільство.

До концепцій юридичного спрямування відносять теорії правової та соціальної держави. Соціальна держава — це держава, в якій: громадянам забезпечується гідне людини життя в царині їхніх матеріальних статків і соціального захисту в цілому; громадянам гарантується особиста свобода; у суспільстві культивується і забезпечується цивілізо­ваними засобами соціальна злагода, мирне вирішення протиріч, які виникають чи можуть виникнути.

Правоохоронна система охоплює всю сукупність дер­жавно-правових засобів, способів і гарантій, що забезпечу­ють охорону й захист людини і громадянина від протиправ­них діянь. Правоохоронна діяльність — це закріплені чин­ними процесуальними нормами діяння компетентних суб'єктів державних і недержавних організацій та їх­ніх посадових осіб з розгляду юридичних справ, охоро­ни та захисту суспільних відносин від правопорушень і прийняття спеціальних актів реалізації матеріаль­них правових норм з метою забезпечення законності та охорони правопорядку.

Законність — це правовий режим точного ви­конання чинних законів усіма суб'єктами права у сфе­рі правотворчості та правореалізації, в інших сферах життєдіяльності людей; режим, за якого забезпечу­ються права і виконуються обов'язки людиною, дер­жавою і громадянським суспільством.

Результатом законності визнають правопорядок. Це реа­лізовані правові норми в системі суспільних відносин, в яких діяльність суб'єктів права є правомірною. Правопорядку притаманні такі вимоги: непорушення загальноправових заборон; безперешкодне здійснення право­вого становища людини і громадянина, державних і громад­ських організацій, їхніх об'єднань; реалізація учасниками правовідносин суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків; невідворотність юридичної відповідальності пра­вопорушників у разі невиконання обов'язків, порушення прав і законних інтересів.

Із законністю і правопорядком тісно пов'язані такі юри­дичні категорії, як суспільний і громадський порядок, дис­ципліна. Суспільний порядок — реальний порядок суспільних від­носин, що відповідають не тільки нормам права, а й іншим соціальним нормам. Громадський порядок — порядок у громадських місцях. Дисципліна — своєчасне і точне виконання вимог, що випливають з нормативних та індивідуально-правових актів, технологічних, організаційних, моральних, громадських та інших соціальних норм. Розрізняють такі її види: державна, партійна та громадських організацій, виробнича, трудова, військова, навчальна, екологічна тощо.

Запитання для самоперевірки:

1. Розкрийте юридичні аспекти взаємодії держави та особи.

2. Які Ви знаєте форми взаємодії держави з різноманітними об'єднаннями громадян?

3. Які риси характеризують правову державу? Назвіть основні напрямки побудови правової держави в Україні.

4. Назвіть відомі Вам концепції соціального призначення держави.

Охарактеризуйте ті концепції соціального призначення держави, які Вам подобаються більше інших. Поясніть чому.

6. В чому полягає головне призначення правоохоронних систем в державі?

Основою для вивчення окресленої проблеми є Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // http: // zakon.rada.gov.ua. Тема викладається відповідно до основних її положень. Загальне тлумачення окремих частин лекційного матеріалу дають: Правознавство. Навчальний посібник / За ред. В.В. Копейчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2006. С. 35-46, а також Основи права України / За ред. проф. В.Л. Ординського. – Вид. 2, доповнене і перероблене. – Львів: Оріяна-Нова, 2005. – С. 23-42.

 

Лекція 4. Загальна характеристика

конституційного права України

Конституційне право – провідна галузь національного права України.

Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні.

Загальні засади демократичного конституційного ладу України.

Територіальний устрій України.

Громадянство України як один з інститутів конституційного права.

Конституційні права, свободи та обов'язки громадян України, гарантії їх дотримання.

Мета лекції - розглянути процес формування та становлення конституційних засад та демократичного суспільства в Україні. На основі викладеного матеріалу засвоїти настпуні поняття: “конституційний лад”, “конституційні права”, “конституційні обов'язки”, “територіальний устрій” тощо.

Конституційне право України, як галузь права являє собою систему правових норм і норма­тивно-правових актів та інших джерел, що регулюють відносини, пов'язані з основами конституційного ладу, правового статусу особи, народовладдям, територіаль­ним устроєм суспільства і держави.Предметом конституційного права України є особливе коло суспільних відносин,що виникають у проце­сі організації та здійснення публічної, дер­жавної та місцевої (місцеве самоврядування) влади в Україні. Конституційно-пpaвoвa норма – це загальнообов'язко­ве правило поведінки, встановлене чи санкціоноване держа­вою з метою регулювання та охорони певних суспільних від­носин, які становлять предмет конституційного права.Метод конституційно-правового регулювання– це сукупність способів і засобів, з допомогою яких упорядкову­ються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права.

Джерелами сучасного конституційного права України є:Конституція України; конституційні закони; звичайні закони; інші акти Верховної Ради України та акти всеукраїн­ського референдуму; певні нормативні акти Президента України; деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України; акти Конституційного Суду України.

Витоки українського конституційного процесу мають дав­ні історичні традиції. Ще за часів Київської Русі на віче укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних редакціях “Руської Правди”.

Особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 р., яка встановлювала низку демократичних для тієї доби державних інститутів.

У подальшому в Україні розроблялися такі конституційні проекти, як: “Начерки конституції республіки” Г. Андрузького (1827 р.), проект Конституції України під назвою “Вольный союз” (Вільна спілка) розроблений в 1884 р. М. Драгомановим, проект Конституції України Української народної партії під назвою “Основний закон “Самостійної України” спілки народу українського” (1905 р.).

Реальний конституційний процес в Україні розпочався з поваленням самодержавства та організацією у березні 1917 р. Української Центральної Ради (далі УЦР) та виданням нею чотирьох Універсалів, а також Конституції УНР, прийнятій 28 квітня 1918 р., яка так і не набрала чинності. Серед державно-правових актів Гетьманату, насамперед, слід згадати гетьманську “Грамоту до всього українського народу”, а також установчий правовий акт під назвою “Закони про тим­часовий державний устрій України”, прийняті 29 квітня 1918 р. Серед право­вих актів Директорії, які мали конституційне значення, слід назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР, Закон про Державну Народну Раду УНР. Особливо слід зазначити, що за доби Директорії було роз­роблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою “Основний державний закон Української Народної Республіки”.

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення укра­їнського радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвитку конституційного процесу в Україні. Радян­ська Конституція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919 р., здебільшого лише повторювала Конституцію Росій­ської Федерації 1918 р., а також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України на початку січня 1919 р. Створення 1922 р. Союзу радянських соціалістичних рес­публік і прийняття в 1924 р. Конституції СРСР зумовило не­обхідність внести в Конституцію УРСР 1919 р. відповідні зміни, пов'язані головно з розподілом компетенції між союз­ною та республіканською владою. Конституція УРСР, прийнята 1937 р. на основі “сталінської” Конституції, повністю дублювала її основні положення, так само як і Конституція України 1978 р., що не внесла принципових змін у державне та громадське життя України.

Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалеж­ності розпочався новий етап у розвитку конституційного процесу в Україні. Його вихідним пунктом стало проголо­шення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р.Важливе конституційне значення мав Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.,який дістав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р. З огляду на проголошення незалежності і ство­рення самостійної Української держави 12 вересня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон. України “Про правонаступництво України”. Виходячи з Декларації про державний суверенітет, Акту проголошення незалежності України Верховна Рада 1 листо­пада 1991 р. прийняла Декларацію прав національностей України. Поряд з прийняттям цих нормативно-правових актів в Ук­раїні велася робота з підготовки Конституції незалежної Ук­раїни. Було підготовлено декілька нових проектів Конституції України; створено консти­туційні комісії, робочі групи, що протягом 1991–1996 pp. підготували й розглянули кілька проектів Конститу­цій України. В червні 1995 р. Верховною Радою України і Президентом України було укладено Конституційний договір, який діяв до прийняття нової Конституції України.

Конституцію України було прийнято на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Конституція України складається з преамбули та 15 роз­ділів (161 статті).

Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою держа­вою. Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у від­носинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами.

Демократизм в Україні передбачає створення найсприят­ливіших умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави та суспільства, забезпечення ба­гатоманітності політичного та культурного життя тощо. Говорячи про Україну як соціальну державу, слід брати до уваги її орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, створенні до­ступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захис­ту, належній підтримці малозабезпечених верств населення тощо.

Стаття 2 Конституції проголошує Україну унітарною дер­жавою, тобто державою, в межах якої немає інших утво­рень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно всту­пати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України. Україна має єдині: державні орга­ни; систему законодавства; територію; громадянство; символіку тощо.

В Україні встановлено республіканську форму правління Тому носієм суверенітету і єдиним джерелом влади визнається лише народ. Відповідно до ст. 6 Конституції, “державна влада в Украї­ні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконав­чу та судову”. Говориться й про конституційне визнання і гарантування міс­цевого самоврядування (ст. 7).

У статтях 8, 9 і 19 КУ закріплено основні принципи побудови та функціонування національної правової системи: верховенство права; найвища юридична сила Конституції, а також визнання її положень нормами прямої дії. Статті 10–12 КУ, покликані врегулювати основи національного розвитку та міжнаціональних відносин та деталізуються в актах національного законодавства, наприклад у Законі України “Про мови в Україні” від 28 жовтня 1989 р.

Основні засади економічних відносин в Україні закріпле­но у статтях 13, 14, 16 Конституції. Саме ними визначено об'єкти, які є “власністю Українського народу”, від імені якого права власника щодо цих об'єктів “здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування”. До таких об'єктів належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. Стаття 15 КУ гарантує побудову сус­пільного життя “на засадах політичної, економічної та ідео­логічної багатоманітності”.

Під територіальним устроєм держави розуміють її територіальну організацію, тобто систему відносин між державою в цілому і територіальними складовими. У ст. 132 Конститу­ції України зазначено, що державна територія є єдиною і цілісною, по­єднана спільною системою державної влади законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів. У ст. 133 Конституції України визначено: “Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села. Стаття 73 розділу III Конституції України визначає: “Ви­ключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України”.

Під громадянством України розуміють правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв в їх взаємних правах і обов'язках. Громадянин України – це особа, яка набула громадянства України в порядку, перед­баченому законами України та міжнародними договорами України. Питання громадянства України регулюються Консти­туцією України, Законом України “Про громадянство” від 18 січня 2001 р., міжнародними договорами України.

Громадянство України набувається: за народженням; за територіальним походженням; внаслідок прийняття до громадянства; внаслідок поновлення у громадянстві; внаслідок усиновлення; внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування; внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одно­го чи обох батьків дитини; внаслідок встановлення батьківства; за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Умова­ми прийняття до громадянства України є: визнання і дотримання Конституції України та законів України; зобов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві; безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років; володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. До громадянства України не приймаєтьсяособа, яка: вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид; засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину; вчинила на території іншої держави діяння, яке визна­но законодавством України тяжким злочином.

Громадянство України припиняється:внаслідок виходу з громадянства України; внаслідок втрати громадянства України; за підставами, передбаченими міжнародними договора­ми України.

Громадянство України втрачається:якщо громадянин України після досягнення ним повно­ліття добровільно набув громадянства іншої держави; якщо іноземець набув громадянства України і не подав у порядку, передбаченому законодавством України, документ про припинення іноземного громадянства або деклара­цію про відмову від нього; якщо іноземець набув громадянства України і скорис­тався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство; якщо особа набула громадянства України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих доку­ментів; якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності.Свободу людини визначають певні ознаки.Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їх­ні природні права. Свободу людини харак­теризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демокра­тичні конституції, у тому числі й Конституція України.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття “права людини” і “права громадянина”. У першому випадку йдеться про права, пов'язані із самою людською істотою, її існуванням і розвитком. За Конституцією України, до цього виду прав належать право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) тощо. Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відно­син людини з суспільством, державою, їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є. Прикла­дом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний за­хист (ст. 46) тощо.

У Конституції України визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економіч­ні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні. Громадянські права – це можливості людей, що харак­теризують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних і деяких інших потреб (право на життя; на не­доторканність особи, житла, на таємницю листування, теле­фонних розмов тощо). Політичні права – це можливості людини і громадяни­на брати участь у громадському та державному житті, вно­сити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об'єднань громадян, критикувати ва­ди в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднан­нях громадян (право брати участь в управ­лінні державними та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служ­би в органах місцевого самоврядування тощо). Економічні права– це можливості людини і громадяни­на, що характеризують їхню участь у виробництві матеріаль­них благ (право на приватну власність (індивідуальну та колективну); право на працю і вибір про­фесії та роду трудової діяльності тощо). Соціальні права– це можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя (право на охорону здоров'я; право на житло; право на матеріальне забезпечення у старості, в разі хвороби тощо). Екологічні права– це права людини і громадянина на безпечне екологічне середовище (право на безпеч­не для життя і здоров'я довкілля; на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди та т. ін.). Культурні права– це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства (право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури тощо). Сімейні права– це можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах (право на невтручання в особисте й сімейне жит­тя; право на добровільне одруження, рівні права та обов'яз­ки у шлюбі та сім'ї тощо).

Основні права громадян нерозривно пов'язані з їхніми обов'язками. Основний обов'язок, громадянина – це вста­новлені Конституцією держави вид і міра його необхід­ної обов'язкової поведінки.Основні обов'язки громадян закріплює Конституція Ук­раїни. Умовно їх можна класифікувати по групах. У сфері економічного й соціального життя це обов'язки сплачувати податки і збори, зберігати природу й охороняти її багатства. У цари­ні культурної діяльності громадяни несуть обов'язки з охоро­ни історичних пам'яток та інших культурних цінностей, по­винні відшкодовувати завдані ними збитки. До обов'язків у сфері суспільно-політичного життя нале­жать обов'язки додержуватися Конституції та законів Украї­ни; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могут­ності й авторитету; захищати Батьківщину, служити у Збройних Силах України; поважати національну гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свобо­ди серед обов'язків громадян України необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб.

 

Запитання для самоперевірки:

1. Дайте визначення поняттю “конституційне право”?

2. Охарактеризуйте джерела конституційного права.

3. Назвіть, відомі Вам особливості норм конституційного права.

4. Охарактеризуйте основні етапи становлення української державності в Україні.

5. Охарактеризуйте Закон України “Про громадянство”.

6. Дайте визначення правам, свободам та обов’язкам громадян України.

Основою для вивчення окресленої проблеми є Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // http: // zakon.rada.gov.ua. Тема викладається відповідно до основних її положень. Загальне тлумачення окремих частин лекційного матеріалу дають: Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. Курс лекцій. – К.: Либідь, 1999. – С. 23-117; Основи конституційного права України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 288 с. та Правознавство. Навчальний посібник / За ред. В.В. Копейчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - С. 142-156.

 

 

Лекція 5. Конституційні основи законності та правопорядку

Народовладдя в Україні та форми його здійснення.

Види референдумів.

Виборче право та виборча система в Україні.

Загальна характеристика системи органів державної влади.

Мета лекції – розглянути конституційні основи законності та правопорядку в Україні, засвоїти такі основні поняття як: “народовладдя”, “референдум”, “виборча система”, “демократія” тощо.

Народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії.До інститутів безпосередньої демократії, відно­сять: референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори громадян; звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням. Представницька демократія– це засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади: на­самперед, народних депутатів, Президента, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів органів місцевого самоврядування.

Референдум – це голосування населення всієї держави (загальнодержавний референдум) або певної частини її насе­лення (місцевий референдум) з метою вирішення найважли­віших питань державного та суспільного життя. Залежно від тих чи тих ознак референдуми поділяються на певні види. Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов'язковий і факультатив­ний референдуми.

Рішення, винесе­не імперативним референдумом, має загальнообов'язкове значення і не потребує ніякого затвердження. Результати консультативного референдуму юридич­ної сили не мають. Його призначення полягає в установленні думки голосуючих щодо певного питання, яка може бути врахована, але не є обов'язковою для вирішення дер­жавними органами відповідної проблеми. Конституційним називається референдум, внаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється конститу­ція. Якщо ці питання вирішуються стосовно до звичайного закону, то референдум називається законодавчим. Обов'язковий референдум – це референдум, проведен­ня якого є обов'язковим для вирішення визначених консти­туцією проблем. Якщо ж референдум визначається як один із можливих, але необов'язкових способів вирішення певних питань, то він називається факультативним. Не допускається проведення референдумів щодо законо­проектів з питань податків, бюджету та амністії. Конкретні питання, пов'язані з організацією та проведен­ням референдуму, регламентуються Законом України “Про всеукраїнський і місцеві референдуми” від 3 липня 1991 р.

Під виборчою системою України розуміється передбаче­ний законодавством порядок формування представницьких органів держави. Усі норми права, які регламентують цей порядок, в сукупності складають виборче право. Основними його джерелами є Конституція України й такі Закони Украї­ни, як “Про вибори народних депутатів України” від 18 жовтня 2001 р., “Про вибори Президента України” від 5 березня 1999 р., “Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, се­лищних та міських голів” від 14 січня 1998 р.

У цих нормативно-правових актах сформульовано го­ловні принципи виборчого права. Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосування виповни­лося 18 років. Це право називається активним виборчим правом Щодо права бути обраним, тобто пасивного виборчого права, то виборчим законодавством воно розглядається по-різному. Так, народним депутатом України може бути обра­ний громадянин України, який має право голосу, на день ви­борів досяг 21-річного віку і постійно проживає на території України протягом останніх п'яти років. Президентом Украї­ни може бути обраний громадянин України, який досяг 35-річного віку, має право голосу, проживає в Україні протя­гом 10 останніх перед днем виборів років і володіє держав­ною мовою. А депутатом сільської, селищної, міської, район­ної в місті, районної та обласної ради може бути обраний громадянин України, який на день голосування досяг 18-річного віку, має виборчі права і постійно проживає або працює на території відповідної ради.

Принцип рівного та прямого виборчого права означає, що громадяни України беруть участь у виборах народних де­путатів, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим і місцевих рад на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями.

Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допуска­ються, а саме: голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті.

Принцип вільного й рівноправного висунення кандида­тів передбачає, що всі громадяни України, які мають право голосу, мають право висувати кандидатів. Вони можуть реалі­зувати це право як безпосередньо, так і через політичні партії, їхні виборчі блоки й трудові колективи, збори виборців.

Гласність і відкритість виборчого права означає, що підготування і проведення виборів депутатів завжди здій­снюються відкрито і гласно.

Рівність можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії означає, що всім кандидатам після офіційної їх реєстрації надається можливість брати участь у виборчій кампанії на рівних засадах, вони мають рівне право на використання державних засобів масової інформації на території України, в них рівні можливості щодо матеріально-технічного і фінан­сового забезпечення їх участі у виборчій кампанії з боку дер­жави.

Принцип неупередженості до кандидатів з боку держав­них органів, установ і організацій, органів місцевого само­врядування вживається та зумовлює існування такого інсти­туту виборчого права, як звільнення кандидата від виробни­чих або службових обов'язків зі збереженням середньої заробітної плати за місцем роботи: кандидати під час вибор­чої кампанії не можуть бути звільнені з роботи, а також переведені на іншу роботу або посаду без їхньої згоди, при­тягнені до кримінальної відповідальності, заарештовані або піддані заходам адміністративного стягнення, що наклада­ється в судовому порядку без згоди відповідних державних органів. До того ж особи, які насильством, обманом, погрозами чи в інший спосіб перешкоджають вільному здійсненню грома­дянином України права обирати та бути обраним або допустили інше порушення виборчого законодавства, несуть відпові­дальність, передбачену цим законодавством.

І, нарешті, принцип свободи агітації передбачає, що всі громадяни України, їхні об'єднання, трудові колективи, дові­рені особи кандидатів мають право вільно та безперешкодно обговорювати програми кандидатів, їхні якості, а також платформи і програми тих партій, блоків, зборів, що їх вису­нули. Своєю чергою, кандидати також мають право на зустрічі з виборцями як безпосередньо, так і через довірених осіб. Кандидати можуть здійснювати передвиборчу агітацію в будь-яких формах і будь-якими засобами, що не заборонені законом.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Верховна Рада України (ВРУ) розглядає та вирішує питан­ня державного і суспільного життя, що потребують врегулювання законами України, а також здійснює установчі та контрольні функції, передбачені Конституцією України (КУ). Вона приймає закони, постанови та інші акти, вносить зміни до КУ, призначає всеукраїнський референдум, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, призначає вибори Президента України, призначає Прем'єр-міністра України, здійснює контроль над діяльність Кабінету Міністрів тощо. Конституцій­ний склад ВРУ 450 народних депу­татів Україна, які обираються строком на п'ять років.

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, терито­ріальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України має такі повноваження: забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу та із щорічними й позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає позачергові вибори до ВРУ у строки, встановлені Конституцією; припиняє повноваження ВРУ у встановленому законом порядку; очолює Раду національної безпеки і оборони України.

Кабінет Міністрів – вищий орган у системі органів ви­конавчої влади, відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У своїй діяльності Кабінет Міністрів України (КМУ) керується Конститу­цією України і законами України, актами Президента України. Прем'єр-міністр України керує роботою КМУ. КМУ забезпечує державний суверенітет та економічну само­стійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої по­літики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод люди­ни і громадянина; забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестицій­ної та податкової політики, політики у сферах праці й зайня­тості населення, соціального захисту, освіти, науки та куль­тури, охорони природи, екологічної безпеки та природоко­ристування; розробляє та здійснює загальнодержавні програми еко­номічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповід­но до закону; організовує та забезпечує здійснення зовнішньоеконо­мічної діяльності України, митної справи тощо.

Друге після Кабінету Міністрів місце у виконавчій верти­калі влади посідають центральні органа виконавчої влади. Їх система передбачена Указом Президента України “Про систему центральних органів виконавчої влади” від 15 груд­ня 1999 року. Систему центральних органів виконавчої влади складають: міністерства; державні комітети (державні служби); органи виконавчої влади із спеціальним статусом (Антимонопольний комітет, Фонд держмайна, Управ­ління державної охорони, СБУ, Національна комісія регулю­вання електроенергетики, тощо). Головною ланкою системи органів центральної виконав­чої влади є міністерства. Вони створюються для організації державного управління в найважливіших сферах соціально-економічного й політичного життя. Керівництво міністерством здійснює міністр. Діючими на сьогодні в Україні є 15 міністерств.

У відповідності до Конституції України та Закону Ук­раїни “Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 р.виконавчу владу в областях, районах, районах Авто­номної Республіки Крим, у містах Києві і Севастополі здійс­нюють місцеві державні адміністрації. Місцеві державні ад­міністрації підзвітні та підконтрольні також радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними й об­ласними радами.

Судові органи, мають одне призначення – захист прав і свобод громадян, конституційного ладу, націо­нальної безпеки, територіальної цілісності, дотримання законності й справедливості в суспільстві. Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України (КСУ) входить до судової влади як її самостійний суб'єкт, є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує питання про відповідність за­конів та інших правових актів КУ, дає офі­ційне тлумачення КУ та законів України. КСУ складається з 18 суддів. Суди загальної юрисдикції забезпечують захист прав і свобод громадян через розгляд кримінальних, цивільних, адміністративних та інших справ. До них відносять місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, який має