Система фонем сучасної української літературної мови

ФОНЕТИЧНА СИСТЕМА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ.

ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОЇ ОРФОГРАФІЇ

Мета вивчення: Ознайомити студентів з основними закономірностями фонетико-орфографічної системи української мови, визначивши фонетичні одиниці, їх взаємозв’язки; з’ясувати принципи української орфографії.

Провіднаідея: Розкрити системний характер мови на фонетичному рівні, взаємозв’язок фонетики з орфографією та орфоепією.

Основні проблеми: Одиниці фонетики. Звуки мови, їх акустична й артикуляційна характеристика та класифікація.

Поняття фонеми. Співвідношення звуків і букв. Принципи української орфографії.

Ключові поняття: Фонетика, фонологія, фонема, звук, класифікація звуків, їх зміни в потоці мовлення, орфографія, орфограма, орфоепія, орфоепічна норма.

План

1. Фонетика і фонологія.

2. Система фонем сучасної української літературної мови.

3. Модифікації звуків у потоці мовлення.

4. Орфографія як розділ мовознавства. Поняття про орфограму. Принципи української орфографії. (Cамостійно)

5. Орфоепія, орфоепічна норма. (Cамостійно)

ФОНЕТИКА І ФОНОЛОГІЯ

Мова – єдина система, яка складається з підсистем (різних рівнів): фонологічного, словотворчого, лексико-семантичного, морфологічного, синтаксичного.

Кожен рівень має свої одиниці і кожен з них вивчається певною галуззю мовознавства. Фонологічний рівень вивчається фонетикою і фонологією. Їхнє місце і значення в системі наук про мову визначається тією роллю, яку відіграють у мові звуки. Наша мова звукова: у ній всі мовні значення виражаються звуками (лексичне – сонце (небесне світило), граматичне – дуба(Р.в.)).

Фонетика – розділ мовознавства, який вивчає звуковий склад мови й різноманітні звукові зміни, що виникають у потоці мовлення.

Фонетика– це галузь мовознавства, яка вивчає звукову систему мови у зв’язку з її смисловою роллю та різноманітні звукові зміни, що наступають у мовлення при сполученні звукових елементів між собою.

Предметом фонетики є звукові засоби мови, які поділяються на лінійні (сегментні) та нелінійні (надсегментні, суперсегментні).

ЛІНІЙНІ йдуть послідовно, нанизуючись у мовному потоці. До них належать:

ЗВУК (найменший елемент усного мовлення; комплекс артикуляційних рухів і їхній певний акустичний ефект, що формує звукову оболонку значущих одиниць мови);

СКЛАД (частина слова (один звук або сполучення звуків), що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря);

ТАКТ, або ФОНЕТИЧНЕ СЛОВО (частина мовного потоку, об’єднана одним наголосом і значенням);

ФРАЗА, або ФОНЕТИЧНЕ РЕЧЕННЯ (інтонаційно завершена частина мовного потоку, співвідносна з реченням).

Хай буде мир на всій землі! (4 такти, 1 фраза)

НЕЛІНІЙНІ – це звукові одиниці, що нашаровуються на звукові послідовності. Їх не можна вимовити ізольовано. До них належать:

СЛОВЕСНИЙ НАГОЛОС (виділення одного складу у фонетичному слові за допомогою артикуляційних засобів – м’язової напруженості артикуляційного апарату; збільшення сили видиху; зростання тривалості)

ЛОГІЧНИЙ НАГОЛОС (особливе виділення голосом слова в реченні для підкреслення його вагомості у смисловій структурі речення)

ІНТОНАЦІЯ (сукупність фонетичних засобів, які слугують для вираження синтаксичних значень й емоційно-експресивного забарвлення. До інтонації входять: мелодика, фразовий наголос, пауза, ритм, темп, тембр).

Хай буде мир на всій землі! (Мир – логічний наголос. Інтонація – оклична)

Залежно від завдань, які ставляться перед дослідженням, фонетику поділяють на описову й історичну.

Історична, або діахронічна, фонетика вивчає звукові зміни, які відбулися в мові протягом історичного розвитку (виникнення і занепад низки звуків, еволюцію певних звукових явищ – спрощення, подовження, чергування).

Описова, або синхронічна, вивчає звуковий склад та звукові зміни в мові на певному етапі її існування. Зокрема, фонетика сучасної української літературної мови досліджує звуки української мови, які характерні для неї на нинішньому етапі її розвитку.

Звук може вивчатись у кількох аспектах:

АРТИКУЛЯЦІЙНОМУ (фізіологічно-артикуляційному, анатомо-фізіологічому ). Вивчають участь мовних органів у процесі звукоутворення. Артикуляція – це робота мовних органів (губ, язика, м’якого піднебіння, голосових зв’язок), необхідна для вимови певного звука мовлення. Вона складається з 3 етапів – екскурсії, витримки і рекурсії. Отже, з погляду артикуляційного аспекту досліджують умови творення звуків.

АКУСТИЧНОМУ (фізично-акустичному) З акустичного боку звуки розрізняються за силою (інтенсивність звука, вимірюється в децибелах), висотою (частота коливань голосових зв'язок за одиницю часу, вимірюється в герцах; звук буде тим вищим, чим коротші й напруженіші голосові зв’язки), тривалістю (довготою), тембром (характерне забарвлення звука, яке створюється кількісним і якісним складом обертонів, що накладається на основний тон). Людина, залежно від умов спілкування, керує силою звуку та гучністю мовлення. Отже, звуки вивчаються ще й як фізичне явище.

ПЕРЦЕПТИВНОМУ З цього погляду досліджують сприймання звуків. Варто зауважити, що цей аспект вивчений ще не достатньо.

Але найголовнішою ознакою мовного звука є його суспільний характер, його функціонування як одиниці мови, що служить засобом спілкування. Саме в цьому й полягає ЛІНГВІСТИЧНИЙ (функціональний, фонологічний, соціальний) аспект вивчення звуків. З цього погляду аналізують умови сполучуваності голосних і приголосних фонем, утворення груп приголосних, різні звукові комбінації, місце цих комбінацій у слові. Так, за даними досліджень, в укр. м.

- немає слів, які починалися б з и;

- перед и не вживаються м’які приголосні;

- лише ¾ приголосних можуть стояти в кінці слова;

- не вживаються в цій позиції /р'/ та напівпом’якшені звуки;

- не зафіксовано слів, що закінчуються /дз/;

- поєднання двох голосних фонем в одноморфемних словах буває тільки в запозичених словах;

- поєднання 2-х голосних фонем можливе тільки на морфемному шві (переоблік);

- у словнику зафіксовано 4 поєднання 3-х голосних (е, о, і – неоімпресіонізм; і, а, е – авіаескадрилья; і, о, а - радіоактивний)

Розділ фонетики, який вивчає звуки з погляду їх значення і функцій у людській мові, називається фонологією. Предметом вивчення фонології є фонема– найменша одиниця звукової системи мови, за допомогою якої розпізнаються значущі одиниці мови (морфеми і слова). Фонеми співвідносяться зі звуками людської мови, що використовуються людьми під час спілкування, і реалізуються в них.

Фонема може стояти в сильній позиції і реалізовуватися інваріантом (основним виявом) та в слабкій позиції і реалізовуватися варіантом (позиційним – це звуковий вияв фонеми, що залежить від її позиції в слові, наприклад вияв в ненаголошеній позиції фонеми /е/ у звуках [е] [и] [и], комбінаторним – звуковий вияв фонеми, зумовлений впливом сусідніх звуків, наприклад напівпом’якшений вияв фонеми /б/ перед /і/: [б’ік], фонеми /ш/ перед наступним /г/: [вижгород]; факультативним – це необов’язковий, але можливий звуковий вияв фонеми в літературній мові, наприклад перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /н'/, [н'іс], хоч окремі мовляни в деяких словах реалізують її у звукові [н] [ніс]).

Для голосних сильною є позиція: 1) під наголосом; 2) на початку слова (крім у, яка може наближатися до в, та крім і, яка може наближатися до й); 3) позиція між твердим приголосним (крім и, е).

Для приголосних сильною є позиція перед голосними заднього ряду та позиція кінця слова (крім й, в).

Диференційними називають ознаки фонеми, при втраті яких вона перестає існувати і переходить в іншу якість (/д/ → /т/ при втраті дзвінкості; /д/ → /т'/ при втраті твердості).

Недиференційними називають ознаки, які не виступають критерієм виділення фонем. Для губних, шиплячих і язикових цією ознакою є твердість, а для й – м’якість.

Хоч окрема фонема позбавлена значення, вона служить будівельним матеріалом для морфем і слів, саме за фонемним складом ми розрізняємо або ототожнюємо слова: наприклад: лак – лук, воно – вона, син – синь. Кожна фонема – це абстрактне поняття, уявлення, що існує в свідомості носіїв мови, завдяки якому вони впізнають звук [а] чи [о], хоч у мовленні може звучати безліч варіацій їх вимови. За певними істотними ознаками носій мови ідентифікує кожну фонему, відрізняє її від інших. Ці істотні для впізнавання фонеми ознаки називаються диференційними, або самостійними, незмінними. Однак фонема має й такі ознаки, які залежать від фонетичних умов, є змінними, недиференційними, тобто не впливають на ідентифікацію фонеми. Якщо в мовленні зазнає змін недиференційна ознака фонеми, остання не втрачає своєї ідентичності, просто набуває деяких змін, модифікацій. Наприклад, приголосний звук [з] у слові зошит перед губним голосним зазнає огублення, однак така модифікація фонеми /з/ не заважає нам її впізнати. Якщо зміниться хоча б одна з диференційних ознак, відбудеться чергування фонем. Наприклад, /ж/ і /ш/ відрізняються одна від одної лише гучністю: /ж/ – дзвінка, /ш/ – глуха, однак це різні фонеми, бо вони здатні розрізняти значення окремих слів: жар – шар. Отже, кожній фонемі властива сума певних диференційних ознак, за якими вона протиставляється іншим фонемам.

Фонетика і фонологія тісно пов’язані з усіма іншими науками про мову: графікою (графіка позначає звуки мови на письмі спеціальними знаками); орфографією (орфографія визначає унормований запис усного мовлення); лексикологією (слова складаються зі звуків; зміна звукового складу слова призводить до зміни його лексичного значення – вир – мир – сир – жир - тир), морфологією (зміна звуків призводить до зміни морфологічної форми), морфемікою і словотвором (суфікси і префікси складаються зі звуків), синтаксисом (зміст речення часто залежить від його інтонування, а типи інтонації, логічний наголос вивчає фонетика).

Фонема і звук – не тотожні мовні одиниці. Звук є матеріальним виявом фонеми. Виявлення фонеми в її самостійних ознаках (незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності) називається головним. Однак найчастіше реалізація фонеми у мовленні залежить від різних фонетичних умов, вона зазнає різноманітних модифікацій, і виникають відтінки, або алофони, фонеми.

Система фонем сучасної української літературної мови

Розрізняють різні підходи до виділення системи фонем. Загалом у фонетичній системі української мови функціонують 6 голосних і 32 приголосні фонеми. Кожна фонема становить собою єдність кількох диференційних артикуляційно-акустичних ознак. В основі сучасного поділу на голосні та приголосні покладено триєдиний критерій:

- функціональний (голосні звуки здатні виступати основою складу, є складотворчими, а приголосні в українській мові позбавлені такої функції)[1];

- артикуляційний (при вимові голосних артикуляційний канал відкритий, а під час вимови приголосних – спостерігається звуження ротової порожнини, що призводить до утворення шумів. Для приголосних характерна локалізована артикуляція, фокусоутворення. Голосні – рото відкривачі, а приголосні – ротозакривачі, оскільки десь має бути локалізація вимови);

- акустичний (виявляється в тому, що для голосних і приголосних характерне різне джерело звуку: голосове джерело, або музикальний тон, лежить в основі творення голосних; голосове і шумове або тільки шумове – в основі творення приголосних).

Голосні звуки – це звуки, в основі яких лежить музичний тон, утворюваний при відкритому мовному каналі внаслідок коливань голосових зв'язок і подальшої модифікації цих коливань у надгортанних порожнинах. утворюються музичним тоном, який виникає внаслідок коливань голосових зв'язок під впливом натиску струменя повітря, що видихається. Під час вимови таких звуків мовний канал максимально відкритий, рівномірно напружений, повітря не натрапляє на перешкоди у надгортанних порожнинах. Найвиразніше голосні звучать під наголосом, у наголошеній позиції голосна фонема виявляється в основних своїх ознаках, тому така позиція для голосних вважається сильною. Особливу роль у творенні якісних характеристик голосних виконують губи, язик, м'яке піднебіння. При творенні голосних звуків язик може змінювати своє положення в горизонтальному напрямку (просуватися вперед або відсуватися назад) і у вертикальному напрямку (наближатися або віддалятися від піднебіння внаслідок опускання або підняття нижньої щелепи). За рухом язика по горизонталі визначають ряд голосних. За рухом язика по вертикалі – підняття. Основні ознаки голосних фонем української мови /і/, /и/, /е/, /а/, /о/, /у/ можна показати в такій таблиці:

Запам’ятати класифікацію голосних допоможе вислів – «прізвище Субота».

Залежно від участі губ в артикуляції голосні фонеми поділяються на огублені, або лабіалізовані (від лат. labium – губа), і неогублені, або нелабіалізовані. До лабіалізованих належать /у/, /о/, до нелабіалізованих – /і/, /и/, /е/, /а/.

Приголосні - це звуки, які творяться шумами з участю або без участі голосу. Шуми виникають у надгортанних порожнинах унаслідок того, що струмінь видихуваного повітря натрапляє на повну або часткову перепону, створювану мовними органами. У такому разі напруження мовних органів локалізується в місці їх зближення, що є фокусом творення звука.

В українській мові приголосні фонеми класифікуються за такими ознаками:

1) за співвідношенням голосу і шуму; 2) за участю голосу в їх творенні; 3) за місцем творення (або за активним мовним органом) шуму; 4) за способом творення шуму; 5) за акустичним враженням; 6) за наявністю або відсутністю пом'якшення (палаталізації).

1. За співвідношенням голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні і шумні.

Сонорними (від лат. sonorus – звучний, голосний) називаються приголосні, які творяться за допомогою голосу й шуму з перевагою голосу. До сонорних в українській мові належать 9 приголосих: /j/, /л/, /л'/, /н/, /н'/, /р/, /р'/, /м/, /в/.

Шумними називаються приголосні, які творяться одним шумом або шумом за участю голосу. Цих приголосних 23.

2. За участю голосу в їхньому творенні шумні поділяються на дзвінкі й глухі. Глухі звуки творяться тільки за допомогою шуму (12 звуків), дзвінкі (11 звуків) – шумом за участю голосу. Дзвінкі й глухі приголосні утворюють кореляцію (корелятивних пар 11), тобто більшість дзвінких шумних мають співвідносні їм глухі фонеми, наприклад: /б/ – /п/, /д/ – /т/, /д'/ – /т'/, /з/ – /с/, /з'/ – /с'/ /, /дз/ - /ц/, /дз'/ - /ц'/, /ж/ - /ш/, /дж/ - /ч/, /ґ/ - /к/, /г/ - /х/. Непарною глухою в українській мові є фонема /ф/. Пара /г/ - /х/ виділена умовно, бо розрізняється двома артикуляційними ознаками: роботою голосових зв'язок та місцем творення: г – глоткова, х – задньоязикова.

3. За місцем творення(або за активним мовним органом) приголосні поділяються на групи з урахуванням того, який з мовних органів бере участь в їх творенні. Розрізняють активні та пасивні мовні органи, а всі приголосні поділяють на такі загальні групи:

а) губні:

- губно-губні: /б/, /п/, /в/, /м/;

- губно-зубна /ф/;

б) язикові:

- передньоязикові: /д/, /т/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ш/, /ч/, /дж/;

За пасивним мовним органом:

- піднебінно-зубні (під час їхньої вимови передня стінка язика і його кінчик змикаються з верхніми різцями): /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/ + /д/, /т/, /л/, /н/;

- альвеолярні (під час їхньої вимови передній край язика зближується з альвеолами верхніх зубів): /ж/, /ч/, /ш/, /дж/ + /р/, /р'/; -

- середньоязикові: /д'/, /т'/, /н'/, /л'/, /р'/, /j/; За Н.І. Тоцькою середньоязиковою є лише /j/;

- задньоязикові: /ґ/, /к/, /х/;

в) глоткова, або фарингальна: /г/.

4. За способом творення шуму приголосні фонеми української мови поділяються на

а) зімкнені, або проривні, вибухові (13): /б/, /п/, /д/, /д'/, /т/, /т'/, /м/, /н/, /н'/, /л/, /л'/, /ґ/, /к/;

б) щілинні (від лат. fricare – терти), або фрикативні (11): /в/, /ф/, /г/, /х/, /ж/, /ш/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /j/;

г) зімкнено-щілинні, або африкати (6): /дж/, /ч/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/;

ґ) дрижачі, або вібранти (2): /р/, /р'/.

При вимові проривних звуків органи мовлення утворюють тісне зімкнення, яке з силою проривається струменем видихуваного повітря. Коли вимовляються фрикативні звуки, струмінь повітря проходить крізь вузьку щілину (або декілька щілин), утворюючи характерний шум. Під час утворення зімкнених носових звуків [м], [н], [н'] в ротовій порожнині утворюється зімкнення артикуляційних органів, м'яке піднебіння опускається і частина повітря проходить через носову порожнину. При вимові бокового [л], [л'] у ротовій порожнині також утворюється зімкнення, а видихуване повітря проходить завдяки тому, що опускаються бокові краї язика. Коли вимовляється [р] або [р'], кінчик язика вібрує: то притискається до альвеол (ямок у щелепах, де містяться корені зубів), то відходить від них. Африкати утворюються поєднанням проривного й фрикативного приголосного одного і того самого місця творення. Зімкнена і щілинна вимова таких звуків органічно злита: спочатку повітряний струмінь починає проривати перепону мовних органів, а потім це зімкнення поступово переходить у коротку щілину.

5. Шум, який утворюється при вимові фрикативних приголосних та африкат, може нагадувати свист або шипіння. Відповідно за акустичним враженням розрізняють шиплячі /ж/, /ш/, /ч/, /дж/ і свистячі /з/, /с/, /ц/, /дз/ приголосні.

6. За наявністю палатальності (пом'якшення)(лат. palatum – тверде піднебіння). Палаталізація виникає внаслідок додаткового підняття середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Ця додаткова артикуляція наближається до артикуляції звука [і]. коли до основної артикуляції приголосного приєднується додаткова і-подібна артикуляція, то об’єм ротового резонатора помітно зменшується. Отже, власний тон приголосного підвищується. В укр. м. 22 фонеми тверді і 10 м’яких /д'/, /т'/, /н'/, /л'/, /з'/, /с'/, /ц'/, /дз'/, /р'/, [j]. Із 22 фонем 13 не мають м’яких пар. Це губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий.

12
• Далее ⇒