Економічний розвиток Запорізької Січі

 

Істотного розвитку на Запоріжжі набули ремесло і промисли. Французький інженер Г. Боплан, який мешкав в Україні протягом 1630–1642 pp., відзначав, що серед козаків «…взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох…» [6, с. 193].

Чимало різних майстрів працювали в самій Січі, зокрема, в середині 1670-х років там перебувало не менше 100 ковалів, котрі виробляли різні залізні речі. Жили вони в передмісті Січі, але були приписані до куренів, як і інші козаки. За козацьким звичаєм, ремісники виконували роботу для запорожців за певну платню.

Крім ремісників-одинаків, на Запоріжжі були майстерні, в яких працювало по 10 і більше осіб. Вони передусім виготовляли й ремонтували зброю. До підприємств ремісничого типу належали також водяні млини, кількість яких на запорізьких землях у 1774 р. становила понад чотири десятки.

Запоріжжя славилося своїми майстрами кораблебудування. На Дніпрі існували корабельні верфі, де запорожці будували річковий і морський флоти. Хоч за розмірами суден Чорноморський козацький флот поступався турецькому, але створював йому найсильнішу конкуренцію на Чорному морі.

Заняття промислами вважалося привілеєм козаків. Серед промислів важливу роль в економіці краю відігравали рибальство, добування солі, мисливство, бджільництво. Найрозвиненішим було рибальство, яке не тільки давало козакам необхідний і найуживаніший харчовий продукт – рибу, але й було джерелом багатства для всього війська: «з рибальства козаки й одягалися, і взувалися, і зброю здобували».

Важливу роль у господарському розвитку Запорізької Січі відігравало соледобування. Сіль, яку запорожці збирали біля лівого берега Дніпровського лиману з озер навколо Кінбурна, особливим способом переробляли й перевозили човнами з лівого берега на правий до Станіславівського мису й до балок Солонців і Широкої, а звідти возами доставляли в Січ. Козаки посідали також важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного воза [1, с. 79].

На всьому просторі запорізьких степів водилася величезна кількість найрізноманітніших звірів і птахів. Багато було вовків, лисиць, зайців, оленів, ланей, диких кабанів, ведмедів, лосів, борсуків, горностаїв, річкових бобрів, куниць, видр, диких коней та інших тварин. Гніздилися тут гуси, качки, дрохви, стрепети, баклани, тетеруки, куріпки, кулики тощо. Більшість звірів і птахів були предметом полювання для запорожців і певним джерелом приватних та військових прибутків, хоч і не таким значним, як рибальство.

Надзвичайно важливе значення у житті Запорізької Січі мала торгівля. Її розвитку сприяли як особливості господарювання козаків, їхнього способу життя і суспільного ладу, так і вигідне розташування Вольностей Війська Запорізького та природні шляхи сполучення. Прилягаючи до Азовського й Чорного морів та розміщуючись на роздоріжжі між Україною, Литвою, Польщею і Московською державою, з одного боку, та Кримом і Туреччиною, з другого, Запоріжжя було краєм, через який проходили головні шляхи, що пов'язували ці країни між собою та відкривали деяким з них доступ до морів. Тому, за словами Д. Яворницького, «без перебільшення можна сказати, що вся торгівля Польщі, Литви, України й Південної Росії XVI–XVIII ст. була в руках запорізьких козаків і велася за їх посередництвом».

У межах Вольностей Війська Запорізького були водні й сухопутні шляхи сполучення. По воді пересувалися за допомогою човнів, чайок або галер, по шляхах – «мажів», або «паровиць», тобто великих чумацьких возів та «палубців» – таких самих возів, але зверху вкритих від негоди, запряжених волами, по парі на кожен віз [2, с. 318].

Торгівля водним шляхом зосереджувалася передусім на Дніпрі та його притоках і в лимані, а також на Чорному, Азовському та Мармуровому морях. Запорожці вели її переважно з турками, греками, татарами, вірменами, деякими іншими народами. Для сплаву Дніпром різних товарів на Запоріжжі, як свідчать дослідники, з 1656 р. існував особливий стан людей-лоцманів, якими ставали найхоробріші козаки Кодацької паланки, що жили вище дніпровських порогів. Вони були вільними від усіляких військових повинностей, але мусили проводити купецькі судна через страшні пороги. Головними центрами водної торгівлі були Січ, Очаків, Царгород.

Зокрема, в Січі для іноземних суден був обладнаний так званий «оступ» – глибока бухта, що врізалася в річку Підпільну, оточена з усіх боків густим частоколом для захисту від вітру. Він був доволі значним за розмірами, вміщав усю запорізьку флотилію і, як засвідчують документи, приймав одночасно щонайменше по 10 великих іноземних суден, які прибували переважно з Туреччини та Греції. Всі вони, зупиняючись за версту від Січі, повинні були проходити 20-денний карантин.

Сухопутні дороги, які звалися шляхами, тяглися уздовж і впоперек запорізьких земель і виходили далеко за їх кордони. Найвідоміші транзитні шляхи, що проходили через Запоріжжя і були його торговими артеріями у зв'язках із українськими містами, Польщею, Литвою, Росією, Кримом – Муравський, Чорний (Польський) та Гардовий. Кожен з них мав свої бічні відгалуження та поперечні дороги.

Важливим торговим партнером та імпортером товарів із Січі була Московська держава, яка з XVIII ст. стала називатися Російською імперією. Торгівля з нею йшла суходолом або Дніпром. Спершу вона була безмитною, а із організацією 1753 р. у Переволочній і Кременчуку російських митниць із запорізьких купців, що їхали з товарами, почали стягувати мито [4, с. 191].

Січовий Кіш проводив політику відкритої економіки. Так, на територію Січі не допускався «царев кабак», тобто російська державно-монопольна торгівля горілкою. Тут зберігалося давнє, що сягало ще часів Київської Русі, право на вільний продаж спиртних напоїв. Ними на Січі й у Вольностях міг торгувати кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю. У середині XVIII ст. обсяг зовнішньої торгівлі Запоріжжя становив близько 1 млн. крб. з пасивним торговим балансом, тобто з перевищенням імпорту над експортом.

Фінансові ресурси Запорізької Січі складалися із військової здобичі, грошового і хлібного жалування правителів Речі Посполитої, а згодом Московії, податку, прибутків від натуральних і особистих повинностей, оренди, регалій. Тривалий час фінансова система Запоріжжя об'єктивно могла опиратися тільки на зовнішні джерела, передусім військову здобич козаків у війні з турками, татарами й поляками та грошове і хлібне жалування спочатку від польських королів, а потім від московських царів. З часом значення джерел доходів змінювалося.

Військова здобич, що була надзвичайно важливою у XVI і XVII ст. і яку в часи кошового отамана І. Сірка брали в Криму й Туреччині незліченно, втрачає своє значення. І причини тут швидше культурно-економічні, ніж воєнно-політичні. Тривалий приплив дорогоцінних металів і коштовностей так і не збагатив Січ, бо імпорт на Запоріжжі завжди переважав експорт. Перехід від епізодичного насильницького здобичництва до мирного господарювання був економічно вигіднішим.

Грошове жалування козакам вперше призначив 1576 р. король Стефан Баторій, який, за свідченням українських літописців, «…козакам, как городовым, так и запорожским давал жалованье на год по чирвонцю и по кожуху, чем козаки на долгое время были очень доволны» [5, с. 100].

Щоправда, це жалування надходило на Січ дуже нерегулярно, оскільки державна скарбниця Речі Посполитої часто пустувала. Після переходу Січі під зверхність Московії гроші, провіант, різне спорядження, свинець, порох сюди присилали московські царі. Приміром, у 1696 р. Петро І, котрий згодом так зненавидів запорожців, пожалував кожному козакові по карбованцю (горілка тоді коштувала 2 копійки за кварту – майже один літр) і по відрізу сукна за спільну перемогу над турками під Азовом. Упродовж останніх 15 років існування Січі на все 10–12-тисячне військо видавали всього 6660 крб., що було мізерією порівняно з потребою.

На Запоріжжі існував і державний кредит. Наприклад, у 1770 р. Кіш позичив «із військової суми» різним купцям понад 1000 крб. Отже, Січ завжди залишалась економічною структурою, яка частково забезпечувала себе продукцією власних промислів і господарювання на власній території (у Вольностях запорізьких козаків). Разом з тим вона не була замкненою державою. Маючи надлишки одних благ і нестачу інших, вона вела активну зовнішню торгівлю.

Таким чином, Запорізька Січ сформувалася на національному ґрунті і відповідала народним звичаям та способу тогочасного життя. Це була самоврядна військово-політична організація народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, що діяла на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоврядування та економічного лібералізму, її господарський і державний устрій складався у процесі самостійного розвитку українського суспільства і відображував колорит епохи, передавав характер життєдіяльного українського народу – працелюба, промисловця, воїна-колонізатора степової окраїни. Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Запорізьке хліборобство заклало основи степової української житниці, пізніше відомої в усій Європі [2, с. 321].