Геополітичні пріоритети Української держави на сучасному етапі
За каденції третього Президента В. Ющенка (2005-2010 рр.) Україна визначила як однозначну свою стратегічну мету інтеграцію до СОТ, НАТО та Європейського Союзу . Прагнення України до повномасштабної участі у військово-політичному та економічному житті Європи логічно випливає з геополітичного положення й історії нашої держави. Як одна з найбільших країн континенту Україна об’єктивно приречена бути важливим чинником тих процесів, що відбуваються в Європі і не може залишатися осторонь тих динамічних інтеграційних процесів, які сьогодні визначають її обличчя. На цьому шляху вдалося досягнути певних успіхів: Україна набула повноправного членства в СОТ 16 травня 2008 р., Президент В. Ющенко вів активний діалог з ЕС про асоційоване членство України в цій поважній міжнародній організації, а також про безвізовий режим перетену кордону країн Шенгенської зони українськими громадянами. Щодо вступу до НАТО, то цей шлях виявився доволі складним. На грудневому 2008 р. саміті голів держав і урядів країн-членів НАТО, який відбувся у Бухаресті, Україні було відмовлено в наданні ПДЧ (план реформ з метою подальшого вступу до НАТО). Проти вступу України до НАТО категорично заперечувала Росія, а також деякі ліві та проросійські політичні сили в самій Україні. Серед українських громадян також не було єдності в цьому питанні. Більшість з них не бажала членства країни в системі євроатлантичної безпеки.
З приходом до влади Президента В. Януковича зовнішньополітичний курс України зазнав кардинальних змін. Повернуто так звану «багатовекторну» зовнішню політику, головне місце в якій відтепер посідає саме російський напрямок. Так 21 квітня 2010 р. у Харкові президенти України і РФ В. Янукович і Д. Медведєв підписали низку міждержавних угод, серед яких – продовження перебування Чорноморського Флоту Росії на території України аж до 2042 р. 2 липня 2010 р. пропрезидентська більшість Верховної Ради України ухвалила Закон «Про принципи внутрішньої та зовнішньої політики», де зазначається, що Україна відмовляється від майбутнього вступу до НАТО і проголошується позаблоковою країною. Натомість українське керівництво підтримує безпекову систему, запропоновану Росією. Це означатиме, що Україна і надалі продовжуватиме перебування під економічним та військово-політичним тиском РФ. В той же час Президент В. Янукович наголошує, що європейський напрямок розвитку України є стратегічним.
Приналежність України до Європи не можна заперечувати – це об'єктивна реальність, як і та, що український народ належить до сім'ї європейських народів. І це, безумовно, робить об'єктивно пріоритетною європейську та донедавна євроатлантичну спрямованість зовнішньополітичного курсу України, її можливого входження до євроатлантичних економічних і військово-політичних структур. Будучи в геополітичному вимірі європейською державою, Україна зацікавлена також у процесах, що сприяють зміцненню регіональної безпеки, стабілізації та розширенню структур колективної безпеки в Європі.
До стратегічних інтересів України в Європі належать необхідність технологічної модернізації вітчизняного виробництва, можливість оволодіння наукомісткими технологіями, адже національна стратегія розвитку, заснована на традиційному індустріальному характері, сьогодні вже неприйнятна, навіть більше, вкрай небезпечна. Потрібна заміна інерційного індустріального розвитку на розвиток інноваційний, який би відповідав вимогам сучасного етапу науково-технічної революції. Цьому сприятиме розвиток широкомасштабних економічних стосунків з високорозвинутими державами світу, до яких належать європейські країни. Україна зацікавлена в широких інвестиціях цих країн з метою технологічної перебудови свого народногосподарського комплексу. Потрібні також й відповідна фінансова підтримка з боку цих країн, розвиток фінансового співробітництва з ними.
Очевидно, що й для європейських країн Україна є потенційним партнером, і не лише з політичної точки зору, як важливий фактор формування системи колективної безпеки на континенті, а й з економічної – як великий споживчий ринок, джерело відносно дешевої робочої сили, як країна з невикористаним повною мірою інтелектуальним, науково-технічним і виробничим потенціалом.
Слід зауважити, що перспективи входження України в європейський та євроатлантичний інтеграційний процеси залежать, насамперед, від неї самої, від того, наскільки радикально і швидко в ній відбуватимуться демократичні перетворення в усіх сферах життєдіяльності, наскільки рішуче здійснюватиметься реформування її економіки. Інтеграція економіки України в європейський простір вимагає також створення особливого «інвестиційного середовища» для залучення й утримання у країні глобальних високотехнологічних інвестицій, реінвестування отримуваних прибутків. Ключовими критеріями, що впливають на роль нашої держави у новітній європейській спільноті, мають бути: відкрите громадянське суспільство, ефективне функціонування ринкової економіки, верховенство права, цивільний демократичний контроль над військовою сферою, послідовність і передбачуваність у зовнішній політиці. Наших стратегічних партнерів на Заході непокоїть високий рівень невизначеності щодо перспектив реформування господарської системи, політична нестабільність у країні, недосконалість законодавства, відсутність достатніх гарантій приватної власності, розгул корупції, невирішеність багатьох соціальних проблем, недостатня розвиненість демократичних інститутів, відсутність належної системи гарантії прав і свобод громадян.
З іншого боку доводиться констатувати, що прагнення України до європейської та євроатлантичної інтеграції, що перетворилося на магістральний напрям української зовнішньої політики, не завжди зустрічає відповідної очікуваної реакції з боку країн-членів ЄС не лише внаслідок невирішеності в Україні багатьох проблем демократичної трансформації, а й тому, що в їхній позиції виявляються елементи певної байдужості щодо перспектив входження України до європейських та евроатлантичних структур. Це підтверджується тим, що визначення самим ЄС місця України в Європі за останні роки практично не змінилося – вона багато в чому залишається для країн-учасників цього союзу лише частиною колишнього пострадянського простору. «Яскравим свідченням відсутності стратегічних підходів з боку Євросоюзу до розвитку відносин з Україною, – зауважує А. Орел, – є питання про мінімізацію негативних наслідків розширення ЄС для нашої держави. Для пересічного українця головним відчутним результатом розширення ЄС стає помітне збільшення кількості країн, які змушені відгороджуватися від України візовими бар'єрами». Варто вказати й на інші негативні для нашої держави наслідки цього розширення – наприклад, у торговельно-економічній сфері. Вже сьогодні наші товаровиробники втрачають традиційні ринки у країнах Східної Європи, що вступають до ЄС, унаслідок їхньої переорієнтації на ринки ЄС, оскільки вони позбавлені можливості самостійно регулювати свій торговельний режим з Україною.
Україна запропонувала реальне вирішення цієї проблеми, що враховує як її власні інтереси, так і інтереси партнерів: поширити на нашу країну елементи стратегії підготовки до членства у Євросоюзі за рахунок підписання угоди про асоційоване членство, але позитивної відповіді так і не отримала, хоча нинішнім кандидатам на членство в ЄС такий статус був наданий без будь-яких попередніх умов. Тобто в цьому відношенні очевидним є прояв подвійних стандартів з боку ЄС до різних держав, що є черговим свідченням спроб перетворення України на «буферну зону».
Звісно, ця обставина, що породжує серед частини населення України синдром «розчарування» Заходом, не повинна дати запанувати емоціям і привести до відмови від стратегічного партнерства з європейськими країнами, від визначення курсу на інтеграцію в Європу як головної стратегічної мети. Навпаки, вона має сприяти активізації процесів демократичних перетворень у країні. Тим більше, що це цілковитою мірою відповідає інтересам українського народу.
Водночас ця обставина ще раз підтверджує той факт, що ті ж самі геополітичні реалії не дають можливості Україні зосереджуватися лише на європейському та євроатлатичному геополітичному векторах. Визначена стратегічна мета не применшує важливість інших пріоритетних напрямів, а саме – розвитку дружніх і партнерських відносин з Росією.
Розбудова стосунків стратегічного партнерства з Росією, поряд з реалізацією курсу на інтеграцію в Європу, займає одне з ключових місць у структурі геополітичних пріоритетів України. І це не випадково. Росія є природним партнером України, і не лише через економічну взаємозалежність двох країн, спільність історичної долі, багатовіковий досвід культурного обміну і взаємопроникнення, сімейно-родинні зв'язки і т. ін. Не можна забувати й про те, що Росія є досить могутньою у військово-політичному плані і вельми впливовою й авторитетною у світі державою, яка справляє значний вплив на розвиток міжнародних подій. Не випадково більшість західних політологів, незважаючи на значне послаблення Росії внаслідок розпаду СРСР, називають її одним із силових центрів сучасної геополітики і досить високо оцінюють її потенціальні можливості. Той же З. Бжезинський, наприклад, виділяє серед країн Євразії дві основні категорії, що впливають на розвиток геополітичної ситуації в даному регіоні й у світі в цілому: 1) геостратегічні дійові особи; 2) геополітичні центри.
На його думку, геополітичні центри – це держави, чиє значення зумовлюють не їхня сила або мотивації, а, передусім, місцезнаходження й наслідки їхньої потенційної вразливості для дій з боку геостратегічних партнерів чи суперників. Частіше за все геополітичні центри визначаються своїм географічним положенням, яке у багатьох випадках надає їм особливої ролі у плані контролю доступу до важливих регіонів або можливості відмови важливим геостратегічним дійовим особам в отриманні ресурсів. В інших випадках геополітичний центр може діяти як щит для держави чи навіть регіону, який має життєво важливе значення на геополітичній арені. Іноді само існування геополітичного центру має дуже серйозні політичні і культурні наслідки для більш активних сусідніх геостратегічних дійових осіб.
Щодо безпосередніх активних геостратегічних осіб, то ними З. Бжезинський вважає держави, що мають здатність і національну волю реалізовувати або здійснювати вплив за межами власних кордонів з метою змінити існуюче геополітичне становище.
Так ось, якщо Україну, разом з такими країнами, як Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран, З. Бжезинський відносить до геополітичних центрів, то Росію поряд із Францією, Німеччиною, Китаєм та Індією він включає до числа ключових геостратегічних дійових осіб. Хоча при цьому позицію Росії в сучасному геополітичному просторі він вважає «надто слабкою, щоб бути партнером Америки, але занадто сильною, аби стати лише її пацієнтом». Проте варто зауважити, що після подій 11 вересня 2001 р. США виявили бажання включити й Росію до числа своїх стратегічних партнерів.
Нарешті, слід пам'ятати й про те, що Росія є постійним членом Ради Безпеки ООН і як така володіє правом «вето» в цій організації при вирішенні міжнародних проблем.
| є і о 6. |
Все це свідчить про необхідність розвитку стратегічних партнерських стосунків України зі своїм сусідом, з яким вона географічно й історично приречена жити поруч. Тому не випадково, що відносини з Росією займали і займатимуть одне з центральних місць в українській геостратегії. Тим більше, що вплив російського чинника постійно відчувається і в стратегії внутрішньої політики, в усіх сферах суспільного життя України. Вкрай важливим є те, що характер російсько-українських відносин впливає на розвиток внутрішньополітичної ситуації в Україні, адже багато суб'єктів політичної діяльності пов'язують з ним і вирішення внутрішньополітичних проблем, і власні політичні інтереси й намагання. Тим більше, що в Україні, як відомо, значна російська діаспора, а майже 40% населення є російськомовним.
Не менш суттєвим слід вважати й той факт, що українсько-російські відносини стають важливим фактором і в контексті глобальної безпеки та збереження миру.
Варто зауважити, що з точки зору геостратегічних інтересів України не існує (і не може існувати, враховуючи історичну і культурну близькість двох народів) принципових перешкод для того, щоб визнавати Росію своїм стратегічним партнером. Певна напруженість у стосунках між нашими країнами значною мірою є штучною. Ні в економічному, ані в політичному чи у військовому вимірах вона не має достатніх підстав. Таку ситуацію політологи визначають як феномен «залишкової ідеологізації», яка, на жаль, має місце з обох сторін. З одного боку, в Росії ще й досі є певні політичні сили, які ніяк не можуть змиритися з самим фактом існування незалежної України і прагнуть домогтися всебічної і повної «інтеграції» України з Росією на основі утворення якогось нового союзу, маючи на увазі фактичне підкорення першої другій. Чимало російських науковців намагаються обгрунтувати саме таку позицію.
Відомий російський геополітик О. Дугін, наприклад, намагається довести, що однією з особливостей засновників геополітики є їхня незмінна політична ангажованість. Немає, на його думку, практично жодного геополітика, котрий не брав би участі в політичному житті своєї держави. Звідси випливає очевидна упередженість їх усіх без винятку. Геополітик, приступаючи до наукових досліджень, обов'язково має визначити себе власне місце на карті геополітичних полюсів: від цього залежатиме той кут зору, під яким він стане аналізувати усі світові процеси.
Виходячи з даної концепції автор досить відкрито демонструє свою заангажованість певним політичним силам Росії стосовно розуміння сутності і перспектив російсько-українських відносин. «Самий лише факт, – зауважує він, наприклад, – поділу політичної карти світу на два табори робить відмову від Москви автоматичним кроком у бік атлантизму». При цьому під розколом світу на два табори О. Дугін має на увазі боротьбу так званих «Суші і Моря» – «телурократії і таласократії». Табір «Моря», на думку автора, втілює в собі «ринкову цивілізацію». Це – шлях Заходу, шлях технологічного розвитку, індивідуалізму, лібералізму. Головне для нього – прогрес у матеріальній сфері. Цивілізація «Моря» дістала останнім часом назву «атлантизму», оскільки її оплот змістився у бік Атлантичного океану (США), і сучасний Північноатлантичний альянс (НАТО) є стратегічним виявом цієї цивілізаційної моделі. Така модель є чужою світу «Суші», де, на дамку автора, домінують висока духовність, моральність, колективність. Думається, що подібна трактова О. Дугіним існуючих цивілізаційних відмінностей спирається не стільки на науково обґрунтований аналіз, скільки на пропагуючу ним ідеологію російського імперського націоналізму, яка спрямована на пошук внутрішніх і зовнішніх ворогів.
Відповідно до цього, наголошує дослідник, «одне лише існування «суверенної України» вже є кроком у напрямі атлантизму. Але не український народ несе за це відповідальність, а підривні елементи та інородницькі групи, які не зацікавлені в загальній євразійській долі, а також геополітичні агенти впливу Заходу, що вийшли на стратегічні позиції як в Україні, так і в самій Росії».
Роз'єднаність двох держав – Росії і України, на його думку, вигідна лише атлантистам, ворогам російського ідеалу. У стосунках між Москвою і Києвом має бути встановлений суворий пріоритет. «Тільки спільна євразійська континентальна держава, тільки об'єднуюча універсальна московська ідея».
З цих же позицій оцінює російський геополітик і Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією. На його думку, цей документ має як позитивні, так і негативні сторони, оскільки, з одного боку, він згадує про союзницькі, стратегічні відносини, а з іншого – юридично фіксує той факт, що Росія відмовляється від територіальних претензій щодо України. І якщо стратегічне партнерство Росії і України не приведе до ширших інтеграційних процесів, якщо Україна в подальшому не стане частиною євразійської континентальної конструкції, а залишиться регіональною державою, то даний договір виявиться актом, за яким Москва здає свої позиції щодо «санітарного кордону» державі, за об'єктивними причинами змушеній (якщо вона залишиться самостійною) рано чи пізно стати плацдармом для НАТО, тобто для головного геополітичного супротивника Росії.
Ми не випадково детально розглянули відповідні розділи твору О. Дугіна, оскільки в них у концентрованому вигляді викладені погляди певних політичних кіл Росії стосовно незалежності України і бачення варіантів її співробітництва з Росією. Звісно, такі підходи аж ніяк не відповідають інтересам ані українського, ані російського народів. Щоправда, з іншого боку, і в Україні є окремі політики, які всупереч об'єктивним вимогам виступають проти налагодження партнерських відносин з Росією, схильні бачити в ній лише споконвічного ворога України і поклали в основу своєї діяльності гасло «Геть від Москви!»
Цілісний аналіз усього комплексу взаємовідносин України і Росії свідчить, що відкрита конфронтація між ними навряд чи матиме місце, проте час від часу приховане протистояння може загострюватися. Остання обставина пов'язана насамперед із певними розходженнями в основних зовнішньополітичних цілях і завданнях України і Росії. Теоретичною основою геостратегії сучасної Росії є доктрина «багатополюсного світу». Розуміючи під «полюсами» інтеграційні угруповання держав, Росія вважає країни СНД зоною свого приоритетного політичного впливу, під який, звісно, підпадає й Україна. Намагання Росії утримувати, а в подальшому посилювати контроль за ситуацією в межах пострадянського простору не збігається зі стратегічними інтересами України, яка обрала шлях інтеграції до євроатлантичноїої спільноти.
Відповідно, є досить значні розходження між нашими країнами й у питанні про характер взаємовідносин з ЄС. Росія веде свою гру на європейському полі, намагаючись створити достатньо надійну опору для реалізації своїх геостратегічних задумів і використовуючи для цього той очевидний факт, що для провідних європейських країн Росія є стратегічним партнером, якого, до того ж, можна використовувати у боротьбі за зменшення впливу США в Європі. Метою європейської політики Росії як держави, що прагне стати самостійним центром сили, є співробітництво з Європою як іншим центром геополітичного впливу, в той час як «стратегічна мета України в європейському інтеграційному процесі означає, по суті, прагнення зменшити тиск Росії у пострадянському просторі. Цим визначається найглибша, – на думку С. Пирожкова, – суперечність в українсько-російських відносинах щодо розвитку відносин з європейською спільнотою». Ця обставина, вважає інший український дослідник О. Лановик, ускладнює відносини між Україною і Росією. Щоб запобігти такому становищу, він пропонує чітко визначити на державному рівні константу пріоритету у відносинах з нашим північним сусідом і проводити політику керованої дезінтеграції: підтримки атмосфери дистанційованості і доброзичливої конкуренції при посиленні зв'язків у економічній сфері, що сприятиме встановленню продуктивних відносин.
Характеризуючи розвиток взаємовідносин між Україною і Росією, слід зазначити, що обидві вони мають суттєві взаємні інтереси, основними з яких є підтримання миру і стабільності. Незважаючи на існуючі суперечності і проблеми, є всі підстави стверджувати про можливість їх успішного подолання і подальшого розвитку взаємовигідних українсько-російських відносин, встановлення між нашими країнами (оскільки між народами вони і так існують) справді доброзичливих, добросусідських, рівноправних партнерських стосунків.
Слід погодитися з думкою українського політолога Д. Видріна, що моделлю для наших відносин з Росією можуть бути відносини між США і Канадою. Це – різні за економічним потенціалом країни, політично незалежні одна від одної й такі, що поважають національні особливості одна одної. Однак їх громадяни не відчувають кордонів, а товарообмін між США і Канадою сягає 1 млрд доларів на день!
Партнерство не означає відмови від конкуренції. Але це має бути добросусідська конкуренція. Там, де ми не можемо не конкурувати, ми повинні конкурувати, ми повинні перемагати. Боротися слід тими методами, які узаконені цивілізацією, і, насамперед, створенням кращих умов для функціонування капіталу у своїй країні. Саме така модель має бути стратегічною метою України у відносинах з Росією.
Можливість реалізації цієї мети значно посилилася після укладення між нашими країнами Договору про дружбу, співробітництво і партнерство, який набув чинності у 1999 р. і дістав назву Великого договору. Важливість цього акта полягає в тому, що він ознаменував завершення етапу невизначеності та взаємних претензій між обома країнами, що грунтувалися на емоціях та історичних образах, і проголосив наміри сторін співпрацювати на засадах рівноправності і партнерства, створивши для цього необхідні умови на основі міжнародного права і міжнародних стандартів, поважання суверенітету і територіальної цілісності. Його реалізація є на сьогодні стратегічною лінією розвитку двосторонніх відносин між Україною і Росією.
У цьому зв'язку не менш важливим є питання про встановлення відносин стратегічного партнерства між Україною і Сполученими Штатами Америки. Національні інтереси України в розвиткові партнерських відносин із США визначаються тією особливою роллю, яку відіграє ця країна в геополітичному ракурсі. Адже йдеться про наймогутнішу державу світу, єдину наддержаву, статус якої визначається економічним і військовим потенціалом, впливом на міжнародні фінансові організації, лідерством у розробці і впровадженні новітніх технологій та багатьма іншими чинниками. Твердження З. Бжезинського про американську гегемонію у світовій політиці грунтується на реальних фактах. США, на його думку, займають домінуючі позиції у чотирьох сферах світової влади, що мають вирішальне значення:
1. у військовій сфері вони мають глобальні можливості для розгортання своїх збройних сил;
2. у сфері економіки вони залишаються основною рушійною силою світового розвитку, навіть незважаючи на жорстку конкуренцію з боку Японії та Німеччини (жодній із цих країн не притаманні такі ознаки світової могутності);
3. у технічному відношенні вони зберігають абсолютне лідерство у провідних сферах науки і техніки;
4. у сфері культури, незважаючи на деяку її примітивність, США мають безпрецедентну привабливість, особливо серед молоді усього світу.
Далі З. Бжезинський робить висновок, що комбінація даних факторів забезпечує Сполученим Штатам політичний вплив, якого не має жодна держава світу. Тому, вважає американський політолог, Сполучені Штати на сьогоднішній день є єдиною світовою наддержавою у повному розумінні цього слова. І як би болісно не сприймалася американська гегемонія у світовій політиці деякими іншими країнами, вона все одно залишається незаперечним фактом, з яким кожній державі слід рахуватися. Зрозуміло, що за таких умов будь-яка держава заінтересована у встановленні партнерських стосунків із Сполученими Штатами, і Україна у цьому відношенні не є винятком.
Своєю чергою і Сполучені Штати зацікавлені у розвиткові партнерських стосунків з Україною, враховуючи особливості її геополітичного положення і розглядаючи її як своєрідний геополітичний центр Центрально-Східної Європи. До того ж, як уже згадувалося, Сполучені Штати плекають надію використати «українську карту» у розвиткові своїх стосунків із Росією. Об'єктивно США зацікавлені в тому, щоб Україна розвивалася як демократична країна, увійшла до євроатлантичних структур як держава-партнер, зберегла незалежність.
Після терористичного нападу на США у вересні 2001 р., Україна, яка різко засудила цей варварський акт і висловила підтримку Сполученим Штатам у проголошеній ними боротьбі проти міжнародного тероризму, почала розглядатися США ще й як партнер і союзник у цій боротьбі. Таким чином, у концептуальному плані, – зауважує з цього приводу В. Литвин, – стратегічне партнерство між Україною і США означає спільність інтересів та підходів до основних міжнародних проблем, прагнення до взаємного розуміння й урахування інтересів кожної держави. Сторони вбачають одна в одній рівноправних партнерів і поважають позиції одна одної. Варто, однак, зазначити, що реальні процеси розвитку українсько-американських відносин далеко не завжди свідчать про прагнення США розвивати ці відносини як дійсно рівноправні і партнерські. І це є болючою проблемою у стосунках між обома державами, оскільки час від часу досить виразно проявляється прагнення США втручатися у внутрішні справи нашої країни, що порушує принципи рівноправності і не відповідає національним інтересам України. І цю обставину, безсумнівно, слід ураховувати у розбудові наших відносин із США, рішуче відстоюючи власні інтереси і власний суверенітет.
Зрозуміло, що вказані геостратегічні вектори попри свою важливість, не можуть обмежити коло геополітичних інтересів України. Як держава із специфічними геополітичними показниками Україна має можливість, і навіть більше, змушена урізноманітнювати свій зовнішньополітичний курс, спрямовуючи зусилля на розвиток зв'язків і контактів у багатьох напрямах. У цьому відношенні слід особливо наголосити на необхідності активізації діяльності України в рамках Співдружності Незалежних Держав, а також з окремими державами-учасницями цієї організації. Україна у своєму ставленні до СНД виходить, передусім, з реалій економічної доцільності існування Співдружності, прагнучи трансформувати її в ефективний механізм економічного співробітництва, спрямований на створення зони вільної торгівлі, оптимізацію її структури, сприяння інтеграції країн СНД у світовий економічний простір.
Вельми важливим і перспективним напрямом української зовнішньої політики є її участь в Організації Чорноморського Економічного Співробітництва. Відповідає національним інтересам України й активізація її співпраці в рамках міжнародної організації ГУАМ, який об'єднує чотири держави – Грузію, Україну, Узбекистан, Азербайджан та Молдову.
Протягом останнього десятиріччя виникли реальні передумови для розвитку міжрегіонального співробітництва за чорноморсько-балтійською віссю. Україна виступила з ініціативою щодо активізації співпраці між країнами, що розташовані на просторі між двома морями. Вона прагне динамізувати взаємовигідне співробітництво між країнами цього регіону та гармонізувати у напрямі наближення до європейських структур існуючі на цьому просторі субрегіональні організації і форуми. Реалізація цієї ініціативи тісно пов'язана з розвитком і стабілізацією контактів між Україною і її найближчими сусідами в Центрально-Східноєвропейському регіоні.
У цьому зв'язку особливої уваги заслуговують українсько-польські відносини, що набувають статусу стратегічних. Не випадково З. Бжезинський вважає тісну співпрацю між Україною і Польщею стратегічно важливою не лише для цих двох країн, а й для США. Миролюбна демократична Україна, на його думку, є гарантом польської свободи і безпеки. Таке ж значення для України має й Польща. Тому він виступає за цілковите міжнаціональне примирення між обома народами, яке має здійснюватися на всіх рівнях, у тому числі й на побутовому. Необхідно позбутися негативної пам'яті, щоб не повторити гіркий досвід минулого.
Таку ж думку висловлював і Президент Польщі О. Кваснєвський, який наголошував, що «глибока людська формула «вибачимо і просимо вибачити» має смисл навіть тоді, коли над будь-ким не тяжіє безпосередня відповідальність за те, що відбувалось у минулому». Зрештою інтереси України і Польщі збігаються, обидві держави прагнуть інтегруватися в Європу і зберегти при цьому добросусідські стосунки із Росією.
Останнім часом українсько-польські стосунки набули динамізму і стабільності. Регіональне співробітництво між Україною і Польщею знайшло практичне втілення у створенні міжнародної асоціації «Карпатський Єврорегіон», до якої увійшли відповідні регіони Польщі, Угорщини, Румунії, Словаччини (асоційований член) і чотири області України – Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська та Чернівецька. Перспективним напрямом українсько-польського співробітництва є поглиблення міжрегіональної співпраці прикордонних районів на основі відповідного пакета документів. Позитивний розвиток відносин між обома країнами дає підстави сподіватися на те, що українсько-польські взаємовідносини стануть фундаментом стабільності у цьому регіоні.
Отже, можна зробити висновок, що покладена в основу геостратегії України багатовекторність, яка передбачає чітке визначення пріоритетних напрямів зовнішньої політики, цілком відповідає інтересам і можливостям нашої держави і виступає як чинник зростання її міжнародного авторитету. Здобуття Україною політичної незалежності, її перетворення на самостійну державу є важливим позитивним фактором, що сприяє поліпшенню і стабілізації геополітичної ситуації у світі й, зокрема, європейському регіоні. Однак з погляду реалізації української геостратегії є чимало проблем і труднощів, розв'язання яких конче потрібне з метою забезпечення національної безпеки України і реалізації її національних інтересів.
Запитання для самоконтролю
1. Що вивчає наука геополітика?
2. Хто є засновником геополітики як науки?
3. Які регіональні школи геополітики Ви знаєте?
4. Яких Ви знаєте вітчизняних авторів, що займалися проблемами геополітики?
5. Розкрийте термін «геостратегія»
6. Наведіть приклади оцінювання геополітичного становища України іноземними аналітиками (З Бжезінський, К. Гаджієв та інші)
Термінологічний словник
Геополітика – наука, що вивчає історичні особливості країн у зв’язку з їхнім географічним розташуванням. «Геополітика – це наука про державу як географічний організм, що втілений у просторі».
«Багатовекторна» політика – зовнішньополітична орієнтація певної держави водночас на декілька сильних сусідів.
Національні інтереси – умови зовнішньополітичного положення держави, зміна яких може негативно вплинути на її внутрішньополітичне становище.
Міжнародна безпека – стан міжнародних стосунків, що гарантує сприятливі умови для кожної окремої держави.
Глобалізація – сучасний стан розвитку міжнародних стосунків, економіки і культури, який характерний поступовим переносом суверенітету на рівень світової спільноти.
Література
1. Василенко И.А. Геополитика: Учеб. пособие. – М., 2005
2. Гаджиев К.С. Введение в геополитику. – М., 2006
3. Дергачёв Е.А. Геополитика: Учеб. пособие. – К., 2002
4. Мадіссон В.В., Шахов В.А. Сучасна українська геополітика. – К., 2003
5. Мировая политика и международные отношения: Учеб. пособие / Под ред. С.А. Ланцова. – СПб., 2006
6. Україна у міжнародних відносинах ХХ ст.: Навч. посібник / За ред. Я. І. Малика. – Львів, 2004
7. Холліс М., Сміт С. Пояснення і розуміння міжнародних відносин / Пер. з англ. – Харків, 2002
8. Чекаленко Л.Д. Зовнішня політика України: Підручник. – К., 2006