Новий зміст державного суверенітету в умовах глобалізації
Протягом останнього десятиріччя в світовій глобалістиці посилилась тенденція до пошуку шляхів підвищення організованості світового співтовариства. На перший план вийшла окрема синтетична проблема – глобальної керованості світом і світовим розвитком. Особливо гостро ставиться питання пошуку „світового уряду”. Досить актуальною є проблема співвідношення глобалізації і національного суверенітету. Адже державний суверенітет країн поступово втрачає своє первинне значення, а транснаціональні компанії дедалі менше зважають на інтереси слабких і менш значущих у світі держав. Тому в умовах, коли глобалізація є реальністю, з поміж десятків трактувань сутності цього феномена важливо також згадати і про підхід до її розуміння як нової якості історичної ситуації, до якої людство йшло протягом останніх чотирьох-пяти десятиліть. Вона характеризується розвитком протилежних тенденцій універсалізації і диференціації, однополярності і багатополярності, зіткнень і примирень, інтеграції і дезінтеграції, суверенізації і десуверенізації тощо. У зв’язку з цим політики й науковці інколи розуміють глобалізацію як могутній фактор впливу на політичні структури світу, розвиток міжнародних відносин, який породив на світовій арені велику кількість різноманітних суб’єктів, котрі, в свою чергу, прагнуть до суверенізації. Закономірно виникають питання про характер взаємовідносин цих суб’єктів, обсяг їх повноважень, роль та місце у глобалізаційних процесах.
Характеризуючи масштабність суспільних перетворень і складність породженої ними ситуації, можна скласти великий реєстр близьких за змістом, але різноманітних за формою явищ та інституцій, пов’язаних з життям сучасної людини, що вказує на присутність у тканині суспільства несхожих організаційних принципів (атракторів). Скажімо, громадянське суспільство і суспільство масове; демократія представницька і керована; лібералізм як свобода і повнота прав особи і неолібералізм як універсальність цінностей ринку, яка акцентує функціональний аспект індивіда (тобто фактичний суб’єкт неолібералізму – не особа, а підприємство), врешті національний суверенітет і корпоративна система світових зв’язків, яка формується на інших принципах.
Нині є підстави говорити про те, що сучасні країни не є суверенними повністю, оскільки не тільки їх окремі інститути входять до різноманітних міжнародних структур, а й окремі громадяни, їхні групи попри національні кордони безпосередньо спілкуються в межах міжнародного співтовариства. Адже у світі колективний чинник домінує. Крім того, світові держави поділені на корпоративні групи, які у відносинах враховують фактор „свій” і „чужий” . Ставлення до „своїх” більш м'яке, ліберальне, ніж ставлення до „чужих” або „інших”. У системі майбутнього глобального проекту світу особливе місце посідають глобальні, регіональні, міжнародні та національні стратегії розвитку, що стало тенденцією останніх років.
Характерною ознакою, яка найбільш повно відображає особливості сучасного стану глобалізації, є процес „розмивання” державних кордонів. Не випадково ряд дослідників не безпідставно вбачають у процесі транспарентності кордонів сутність глобалізації. З прозорими кордонами держави більш залежні між собою. Проте є підстави вважати, що у досяжному для огляду майбутньому глобалізація не позначиться на юридичному обмеженні державного суверенітету. Навпаки, в результаті якісного розвитку міжнародного права, міждержавних відносин та інтеграційних процесів глобалізація збагатить поняття суверенітету, щонайменше за рахунок розвитку об’єктного складу регулювання міжнародного права. При цьому „каркас” концепції державного суверенітету, в контексті з іншими рівнозначними принципами міжнародного права, залишається незмінним і не може бути юридично іншим в рамках Статуту ООН. Будь-яка держава незалежно від рівня свого економічного розвитку, має суверенітет нарівні з іншими державами, і це є результат історії, а не продукт міжнародного права. І надалі національна держава збереже центральні позиції і переваги у вирішенні таких внутрішньодержавних завдань, як: а) надання соціальних послуг; б) забезпечення внутрішнього порядку й обороноздатності; в) регулювання ринку; г) підтримка транспортної інфраструктури; д) регулювання процесу міграції; ж) вирішення внутрішніх етнічних проблем; з) контроль над видобутком природних ресурсів та ін.
Постійної гостроти питанням суверенітету держав додають часті зіткнення різноманітних міждержавних інтересів, розширення інтеграційних процесів. Втілення на практиці концепції ліберально-ринкової держави у поєднанні з визнанням приватної власності, дійсно, досить часто залишає державу осторонь управління навіть в економічній сфері. Нерідко це дає змогу авторам вийти за межі традиційного тлумачення держави як вузькокласової політичної організації. Багато функцій, які раніше виконувалися урядами, переходять до інститутів громадянського суспільства, транснаціональних корпорацій. Національні і міжнародні неурядові політичні, економічні, правозахисні, релігійні, благодійні та інші організації дедалі більше впливають на суспільну думку, формування політики, розробку законів, виконують окремі владні функції, аж до участі у діяльності комітетів і комісій ООН. Відбувається трансформація ролі держави, особливо в розвинених країнах. Очевидно, глобалізація окреслить нові підходи до суверенітету, його змісту.
Суверенітет держави у своїй сучасній формі є чіткою і безсумнівною політичною вимогою, це необмежений контроль над конкретною територією. Чи має національна суверенна держава майбутнє за умови наявності центру управління? Багато дослідників глобалізації вважають, що держава в своїй сучасній формі не може бути збережена. Вона стала непридатною для глобального домінування економічного прогресу, глобальної лібералізації ринкових сил, а тому влада держави повинна бути заміщена владою глобальних ринків. У цьому суть неоліберальної концепції світового управління через глобальну економіку. Але в цьому і головна загроза глобалізації, тому що майбутня роль національної держави, за винятком країн – світових лідерів, зводиться до трьох функцій: а) забезпечення умов для безперешкодного функціонування глобальних ринків; б) забезпечення умов для формування уніфікованого відкритого суспільства; в) виконання функцій локальних адміністрацій глобальної системи управління світом. Крім того, сучасні неоліберали вважають глобалізацію неминучою еволюцією людства, об'єктивним законом природи в його розвитку, закликають країни не чинити спротиву формуванню глобальної системи управління, а пристосовуватися до неї. Погоджуючись частково з такими твердженнями, зауважимо, що альтернативою ми бачимо розвиток, за якого держава, як форма національного, міжнаціонального і глобального колективного, демократичного управління, соціалізувалася і взяла на себе головні функції соціального розвитку, а не забезпечення інтересів глобальних корпорацій. Національна держава залишатиметься важливою формою політичної структури, позаяк є первинним джерелом законного порядку для громадян на певній території. Хоча можливості держави управляти змінилися та багато в чому звузилися (особливо щодо національнї макроекономіки), вона залишається стрижневою організаційною структурою, особливо в створенні умов ефективного міжнародного регулювання.
Перспективним, на нашу думку є підхід, за якого глобальне управління має бути демократичним, а монополізація його в руках однієї наддержави „великої сімки”, країн ОЄСР чи Європейського Союзу, – неприпустимою. Жодна країна не повинна мати монополії на управління світом, бо це неминуче призведе до заміщення глобальних інтересів людства егоїстичними національними інтересами. Крім того, глобальне управління не повинно означати становлення світового уряду чи глобальної держави. Концепція глобальної держави не може бути виведена з концепту нації-держави, оскільки вони якісно різнорідні. Еволюція національних держав, з точки зору глобального менеджменту, повинно привести до особливих форм, нових типів і структур пост націй-держав і відповідних систем урядування в регіональному розрізі типу Європейського Союзу. Крім того, виникнуть нові глобальні організації на зразок ООН, Міжнародного валютного фонду, Світового банку, які будуть забезпечувати глобальне управління політичними методами. Паралельно виникнуть глобальні організації, подібні до СОТ, які будуть структурами глобального управління з використанням фінансово-економічних методів впливу. Все це може відбуватися лише за умови існування особливого суб’єкта - національної держави, і вона не може зникнути з міжнародного поля відносин. Водночас функції суверенної держави можуть змінитися, вона має бути „більш соціалізованою”. Не слід сподіватися, що іноземний капітал, який приходить із країн-локомотивів слідом за політичною глобалізацією, сприяє вирішенню соціальних проблем країн, які розміщують його на своїх територіях. Тому саме уряди мають підвищувати рівень добробуту населення, створювати комфортні умови для життя громадян власної держави. Національна держава більше не є ефективним менеджером в економіці, але вона може надавати ті соціальні та громадські послуги, що вважаються необхідними міжнародним капіталом, до того ж за найменшою можливою „накладною” ціною. На тлі посилення соціальної функції існують галузі, де роль держави радикально зміниться чи зменшиться. Перша з таких галузей – війна. Розвинені держави більше не використовують війну як головну підставу проголошення „суверенності”. Без війни, без ворогів держава стає менш важливою для громадян.
Чимало найпалкіших ентузіастів повної глобалізації ставлять собі запитання, відзначає Гж. Колодко: чи шлях до неї не веде також до створення своєрідної світової держави зі світовим урядом, оскільки національні ринки функціонують у межах національних держав? Адже значна частина людства незадоволена зростанням світового ВВП, перерозподілом багатства між державами, збільшенням кількості збіднілого населення. Дослідник аргументує висновок, який заслуговує на підтримку: світовий ринок може розвиватися без державності, що його організовує, і без світового уряду, як і світова торгівля розвивається без світового міністра торгівлі. Для подальшого прогресу і справедливого розподілу благ глобалізації потрібен не світовий уряд, а є світова політика, а також координація регіональних та національних політик, тобто правильна інституційна надбудова, яка уможливить бажані інтервенційні дії та координацію різних аспектів фінансової, торговельної, економічної та соціальної політики. На нашу думку, даний висновок підтверджує, що у процесі розвитку глобалізації не знищується суверенітет держав, вони залишаються суб’єктом міжнародних відносин, хоча „голос” кожної з них у демократичному полі залежить від стану економіки національної держави. Світова економіка перебуває у певній залежності від національних економік.
Досліджуючи процеси економічної глобалізації, П. Герст і Г. Томпсон у питаннях уравління та ролі національних держав використовують поняття „нова суверенність”. Загальна його сутність зводиться до того, що національні суверенні держави в ході розвитку процесу глобалізації не зникають у „новому глобалізованому світі”, вони необхідні для організації суспільства, але їх функції та завдання частково зникають, при цьому суверенітет держав навряд чи збережеться у сучасному його розумінні.
Нині суверенність як ознака національної держави має вирішальне значення тому, що держава відіграє роль джерела законності через надання повноважень чи санкціонування нових влад (у виконанні угод та дотриманні форм міжнародного правління; забезпеченні конституційного порядку на власній території та ін.). Крім того, національні держави зберігають своє значення ще й тому, що є головними практиками у мистецтві управління як процесу поділу влади, і вони впорядковують інші уряди через надання їм оформленості та легітимності. У системі управління, де міжнародні організації і регулятивні органи вже займають значне місце і продовжують зростати, національні держави є найважливішими представницькими установами. Населення залишається закріпленим територіально та підпорядковується громадянству національної держави, але держави залишаються „суверенними” не в тому розумінні, що вони всемогутні та абсолютно компетентні в справах своїх територій, а в тому, що вони контролюють кордони території, і тією мірою, якою вони є дійсно демократичними, представляють громадян, що мешкають всередині цих кордонів. Держави дуже опосередковано забезпечують відповідальність міжнародних організацій перед світовою громадськістю, а також можливість для міжнародних організацій впроваджувати рішення, що підтримуються основними державами, тому що вони будуть посилюватися внутрішніми законами та місцевою державною владою. Сучасний рівень інтернаціоналізації (але не глобалізації) світової економіки, як відзначають дослідники, яскраво демонструє потребу в національній державі, не в традиційному вигляді ексклюзивної суверенної влади, а вирішальної ланки між міжнародними рівнями правління і громадськістю розвинених країн.
Негативні тенденції глобалізації як процесу всесвітньої універсалізації мають досить широкі межі й не зводяться лише до ослаблення суверенітету держав, відзначає Ю. Тихомиров. Вже нині очевидні її негативні прояви, про які слід говорити і негайно реагувати щодо:
а) жорсткого тиску транснаціональних корпорацій на розвиток національних економік, на процеси прийняття політичних і економічних рішень;
б) акценту на суто фінансово-комерційному інтересі й недооцінки соціальних аспектів, що призводить до масових протестів і руху антиглобалістів, стурбованих зміщенням центрів прийняття рішень;
в) приниження значення основ національного права і навіть знищення окремих інститутів і галузей законодавства під тиском „світових імперативів”;
г) жостких вимог статутів міждержавних об’єднань до національного законодавства.
Серед численних філософських праць присвячених майбутньому світового розвитку та участі в ньому національної держави, заслуговує на увагу дослідження О. Малишева. Вдосконалення практики узгодженої взаємодії структур влади і бізнесу, а також піднесення атмосфери духовності автор називає серед найважливіших завдань сучасного суспільства. Ключовою проблемою, яка обумовлює дисгармонію суспільства, насамперед визнається філософія держави, під яку підлаштовується правова та економічна політика. Така філософія держави, на думку автора, нині відсутня в Україні. В ході політичних змін 1990-х років суспільство відмовилося від наукового комунізму, але іншого вчення не сприйняло. Для вирішення проблеми філософії держави автором пропонується відмовитися від уявлення про те, що в основу держави покладена непримиренність класових суперечностей, а також те, що держава припиняє існування тоді, коли продуктивні сили досягнуть високого рівня розвитку. В запропонованій О. Малишевим філософії в основу державного устрою покладені суперечності, які виникають між членами суспільства (чоловіками і жінками) і які базуються на інсктинті ревнощів. Вони виникають як наслідок бажання любові, сумісного проживання і продовження роду, тобто для створення сім’ї або її збереження. Держава, на його думку існуватиме за таких умов вічно, доки існуватиме життя на Землі.
У розвиток концепції „реального суверенітету” (А. Кокошин), ідей шодо зниження статусу держави в інформаційну епоху (М. Кастельс), теорії кризи особливого типу держави, перевантаженої соціальними, економічними, культурними та іншими функціями (М. Ільїн), російський дослідник В. Буянов відзначає, що за останні три з половиною століття інститут держави у своєму розвитку пройшов декілька стадій, у тому числі від „перевантаження” держав різноманітними функціями до їх „розвантаження” і передачі частини управлінських важелів до інститутів громадянського суспільства. Водночас, стверджувати про те, що суверенітет, територіальна цілісність та інші головні властивості держави відмирають чи втрачають своє значення, передчасно, більше того, шкідливо, оскільки це порушує основи світоустрою. Роль держави як головного актора міжнародних відносин, регулятора внутрішньої політики на власній території, як суб’єкта глобалізації зростатиме. Змінюються функції держави, але головна з них – забезпечувати суверенітет народу – залишається незмінною. До того ж саме держави, об’єднавши свої зусилля, зможуть вирішити глобальні проблеми, з якими нині зіткнулося людство.
Уважне вивчення процесів, що відбуваються в Україні, як всередині держави, так і в стосунках з іншими країнами, дає змогу сформулювати декілька тез, які, на нашу думку, характеризують ситуацію. По-перше, як влада, так і громадянське суспільство в Україні не є остаточно сформованими інституціями на зразок тих, що характеризують розвинені демократії, але становлення громадянського суспільства, відбувається швидшими темпами, ніж становлення владних структур. Суспільство набуло вже досконалішої структури і досягло зрілості, а влада так і не набула власної форми та остаточної структури. Під тиском глобальних факторів її структурування є складним і суперечливим, проте не оптимізує розвиток суспільства. По-друге, незважаючи на те, що до порядку денного владних еліт нашої держави включені окремі проблеми глобального характеру (врегулювання цін на енергоносії, боротьба з наркобізнесом, торгівлею людьми, незаконною міграцією тощо), вони недостатньо усвідомлені й не стали пріоритетними порівняно з внутрішньодержавними завданнями. Відсутність стратегічного мислення і розуміння глобальних закономірностей розвитку сучасного суспільства у правлячої еліти України не дає змоги говорити про чітку позицію у вирішенні тих чи інших глобальних проблем та гарантувати готовність до відповідей на глобальні виклики. Якщо в цьому не відбудеться змін, населення держави і надалі гостро відчуватиме негативні наслідки глобалізації. Розуміння глобальних закономірностей розвитку суспільства дає можливість державі використовувати потенційні виклики глобалізації, швидко і адекватно реагувати на них, що, в свою чергу, сприятиме більш динамічному і ефективному розвитку країни. По-третє, низький рівень політичної культури переважної більшості українського політикуму є тим негативом, який гальмує вирішення як внутрішньодержавних, так і глобальних проблем, створює у міжнародної спільноти атмосферу недовіри до держави в цілому.
Зростання впливу глобалізації на життя всіх держав не може не позначитися насамперед на внутрішніх і зовнішніх функціях держави. В юридичній літературі дедалі частіше акцентується увага на такій важливій тенденції розвитку внутрішніх функцій держави, як інтернаціоналізація, тобто надання внутрішнім функціям суттєвого міжнародного аспекту, їх тісна взаємодія із зовнішнім середовищем, взаємозв’язок внутрішньої та зовнішньої політики держави. Це дає підстави стверджувати, що внутрішні функції держави не можуть розвиватися виключно на власній основі, визначатися метою, завданнями, які базуються лише на національному інтересі, без урахування інтересів міжнародної спільноти. Тому, на думку окремих науковців, глобалізація настільки стирає межі між внутрішньою і зовнішньою політикою, що вже є підстави для введення нової класифікації функцій держави, оголошення їх загальними для реалізації як всередині держави, так і за її межами. До таких загальних функцій належать: 1) економічна, зміст якої становить забезпечення нормального функціонування і розвитку економіки, організації зовнішньоекономічних зв’язків тощо; 2) політична, або функція безпеки, яка спрямована на забезпечення державної і суспільної безпеки, соціальної і національної злагоди, охорону суверенітету; 3) соціальна, що полягає в охороні прав і свобод населення, задоволенні соціальних потреб людей, підтримки необхідного рівня життя населення, створення належних умов для праці, побуту та ін.; 4) ідеологічна, метою якої є підтримка певної ідеології, в тому числі релігійної, організація освіти, підтримка науки, культури; 5) екологічна, яка передбачає ефективні заходи щодо охорони навколишнього природного середовища.
Об’єктивні процеси у світі не обходять осторонь жодну державу, тому і спонукають їх до посильної участі у вирішенні глобальних проблем, зміцненні світового правопорядку. Сучасна держава повинна бути здатною до співпраці з іншими державами і вміти управляти процесом входження до глобального середовища, забезпечувати соціальний захист, економічні можливості й безпеку. Держави, які діють самотужки, і надто бідні держави втрачають здатність регламентувати значну кількість нагальних проблем для своїх громадян, залишаються недієздатними у здійсненні принципу „мислити глобально – діяти локально”, повз них проходять фінансові потоки, їхні навіть корисні ініціативи ігноруються і врешті вони опиняються в ізоляції. Тому стратегія національних держав у пошуках адекватних відповідей на виклики глобалізації ґрунтується на активній участі у регіональному й глобальному інтеграційних процесах. Ізоляціонізм та наступальний інтервенціонізм є помилковими векторами розвитку національних держав в умовах глобалізації.
Серед загальних функцій держави більш детального висвітлення вимагає політична функція, навіть якщо сьогодні й завчасно переходити до практики об’єднання внутрішньої і зовнішньої політики в одну сферу діяльності держави. Внутрішні інтереси держав, враховуючи різницю в рівнях їх економічного та політичного розвитку, настільки відрізняються, що спроектовані ними інтереси й потреби зовнішнього характеру поєднати досить складно. Суттєво відрізнюяться також форми і методи реалізації державою зовнішніх і внутрішніх функцій. Дії, які досить часто допустимі всередині держави, не можуть бути використані у взаємовідносинах з іншими суб’єктами міжнародного співтовариства. І все ж важливим аспектом політичної функції держави в умовах глобалізації є забезпечення та захист державного суверенітету.
Державний суверенітет був і залишається важливою юридичною і політичною категорією. В ньому виражається сумарна характеристика всіх ознак держави. Остання є суверенною, якщо здатна самостійно вирішувати внутрішні й зовнішні справи з дотриманням норм міжнародного права. В сучасних умовах держава не може бути „егоїстичною”, будувати свою політику, виходячи з власних, потреб, а зобов’язана враховувати інтереси інших держав, наддержавних структур. До того ж нині вже є недостатнім і таким, що майже вичерпав себе, принцип співробітництва у межах партнерства. Його варто наповнювати новим змістом, у тому числі з урахуванням проблем глобального характеру. Суверенна держава є повновладною незалежно від будь-якої іншої влади у вирішенні питань як внутрішнього так і зовнішнього характеру.
Із середини ХХ століття поняття суверенітету тісно пов’язується з офіційним визнанням пріоритету прав людини і громадянина як у конституційному, так і в міжнародному аспектах. Служіння держави громадянському суспільству і людині вважається найважливішою ознакою її суверенності.
Політика суверенної держави має бути спрямована на відстоювання інтересу громадян жити за власними законами і звичаями, релігійними та іншими нормами і традиціями, обирати ефективний державний устрій, встановлювати внутрішній політичний режим та забезпечувати охорону державного кордону. Останні, незважаючи на те, що дедалі більше набувають ознак прозорості, існуватимуть доти, доки існуватимуть суверенні держави. В свою чергу, міжнародне співтовариство не вправі нехтувати межами державного суверенітету. Лише держава вправі добровільно, без примусу взяти на себе подібні зобов’язання, що випливає зі змісту суверенного права держави як повноправного члена міжнародного співтовариства. У статуті та інших документах ООН, Ради Європи, Європейського Союзу, СНД, СОТ чітко виражено намір світового співтовариства гарантувати суверенітет народів і держав, поважати їх територіальну цілісність і самостійність, а принцип самовизначення націй і народів та суверенітету держав, які діють на основі вільного вибору народом свого політичного ладу, отримав повне визнання у сучасних міжнародних відносинах. Наступ на державність, суверенітет держави, суверенітет нації, на нашу думку, не є повністю виправданим. Очевидно, процеси глобалізації не повинні повністю „стирати” національно-державні відмінності. Держава може лише частково поступитися суверенітетом з метою вирішення окремих проблем, у тому числі глобального характеру, але це не означає повної втрати її суверенітету.
Іншим аспектом політичної функції сучасної держави є забезпечення народовладдя. Демократія визнається принципом визначального значення, дотримання якого забезпечить глобалізацію з людським обличчям. Не викликає заперечень позиція дослідників, які вважають, що в наш час, дійсно, відбувається глобалізація демократичних цінностей. Право на демократію - глобальне право, яке дедалі більше підтримується міжнародним співтовариством у цілому. Водночас демократія потребує модернізації на основі більш еластичних форм ідентифікації громадян і ширшої системи громадської солідарності, щоб відповідати сучасним динамічним реаліям. Глобалізація ставить перед державою вимогу забезпечити всебічні умови розвитку демократичних інститутів і демократичного управління суспільством. Забезпечення влади народу - базова позиція політичної функції демократичної держави. Вона передбачає реалізацію народом трьох повноважень: по-перше, участь у формуванні представницьких органів влади, уповноважених від імені народу здійснювати в країні державну владу і вирішувати місцеві питання в муніципальних структурах; по-друге, гарантувати участь народу в прийнятті державних рішень шляхом проведення референдуму; по-третє, забезпечення права контролю за здійсненням державної влади і реалізацією прийнятих рішень.
Політична функція держави нерозривно поєднується в сучасному світі з різноманітними проблемами глобального характеру. Їх вирішення без втручання держави та її активної позиції неможливе. Як слушно відзначають Г.-П. Мартин і Х. Шуман, її роль у майбутньому буде визначальною. Глобальна інтеграція іде поруч з доктриною економічного порятунку, пишуть автори в одній із своїх праць. В економічній площині нашими зусиллями світ сформувався в єдину всеохопну виробничу одиницю. В політичній же площині він залишився розділеним. Напруга між цими двома прямо протилежними тенденціями породила серію конфліктів, зіткнень і потрясінь у житті людства. Тому, вважають дослідники, першочерговим завданням політиків-демократів є відновлення держави і верховенства політики над економікою.
Об’єднання держав на загальновизнаних демократичних засадах має ще більше підкреслити їх відмінність в єдиній пан-європейській ідентифікації. Саме держава має генерувати і відстоювати технологічні системи, які би, з одного боку, об’єднували національне господарство в одне ціле, а з іншого – поєднували її із зовнішнім світом, забезпечуючи при цьому державі сприятливу позицію повноправного суб’єкта у міжнародному співтоваристві.
Збільшення на світовій арені різноманітних суб’єктів відносин та їх суверенізація – це закономірний і невідворотний процес, результат політики держав, насамперед найбільш розвинених. Серед них держава посідає окреме, самостійне місце. Залишаючись ядром політичної системи, вона також незамінна в доступній для огляду перспективі у вирішенні таких проблем, як забезпечення миру, правопорядку і обороноздатності, надання соціальних послуг, регулювання ринкових відносин, міграція, підтримка транспортної інфраструктури та ін. Національна держава на сьогодні є найбільш розвиненою формою суспільного договору, в межах якого люди можуть певною мірою впливати на умови свого існування.
Глобалізація не скасовує національну державу, а трансформує її роль і функції. Участь національних урядів у здійсненні контролю в державі, вирішенні внутрішніх проблем зменшується. Попередня жостка дихотомія (зовнішня політика – внутрішня політика) стає менш актуальною. Держава за таких умов частіше поступається своїм внутрішнім суверенітетом заради вирішення загальносвітових проблем, втрачає монополію на реалізацію владних повноважень. Водночас будь-яка держава, незалежно від рівня економічного розвитку, має суверенітет нарівні з іншими державами. Говорити про повну втрату суверенітету означає визнавати зникнення держави як такої. Повної втрати суверенітету держави бути не може. Такий підхід до розуміння окресленого питання є не чим іншим, як вадою глобалізації. Навпаки, глобалізація збагачує поняття суверенітету, наповнює його новим змістом. Державний суверенітет залишається незмінним в рамках відносин суб’єктів світового процесу.