Музей освіти і науки Сумщини

 

Розділи експозиції цього залу присвячені розвиткові освіти на Сумщині. Відомості про найдавнішу школу в нашому краї відносяться до II половини XVII ст. У цей час було відкрито школу в Миропіллі (нині Краснопільський район). Є також дані про відкриття школи в Охтирці 1675 р. На початку ХVІІI ст. школи діяли в Боромлі й Тростянці. У 1732 р. на території Сумського й Охтирського полків діяло 72 школи, а на Конотопщині, Роменщині й Глухівщині в 1745 – 1747 рр. – 148. Ці школи знаходилися переважно при церквах і навчали дітей читати, писати й рахувати.

У Сумах перші школи з’явилися невдовзі після заснування міста. За відомостями 1732 р., їх було 5. Дванадцять вчителів та їхні помічники-дячки навчали учнів української мови, письма, співу.

У 1786 р. в Російській імперії розпочалася шкільна реформа. Створювались так звані головні народні училища з п’ятирічним терміном навчання, 1-2-класні малі народні училища. Останні були організовані в 1790 р. в Сумах, Охтирці, Глухові.

Змінилися й методи виховання. «Руководство учителям народных училищ» (1789 р.) забороняло тілесні кари, ремені, палиці, батоги, лінійки, різки, ляпанці, штовхани й кулаки, смикати за волосся, ставити навколішки, крутити вуха, всілякі глуми й посміхи».

Значна увага в музеї приділяється історії університетської освіти. Сумчани йшли до цієї мети понад 200 років. Уперше думка про створення університету висловлювалася президентом Академії наук Григорієм Тепловим, який ратував за те, щоб освіта розвивалася у відповідності до вимог часу, активно брав участь у розробці проектів загальних університетів в Україні, які планувалося відкрити в Сумах (1767 р.), Катеринославі (1784 р.), Чернігові (1784 р.).

Своєрідним освітнім і просвітницьким осередком Слобожанщини був гурток, що діяв в с. Попівка Сумського повіту в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Сучасники називали його “Попівська академія”. Засновником гуртка був власник Попівки, архітектор і літератор О.О.Паліцин, автор першого поетичного перекладу “Слова о полку Ігоревім” в Україні. Засідання гуртка відвідували письменник, видавець журналів “Русский Вестник” і “Новое детское чтение” С.М. Глінка, художник М.А. Алферов, картини якого з видами Попівки збереглися в музеї Харківського університету, учень В.І. Баженова, архітектор В.І. Ярославський, випускник Києво-Могилянської академії, міністр освіти П.В. Завадовський. Вважається, що саме в цьому гуртку визріла думка про відкриття університету в Харкові. В експозиції вміщено малюнок будинку, в якому містилась “Попівська академія”, подано портрети О.О. Паліцина, С. М. Глінки, В.Н. Каразіна, Г. С. Сковороди.

До речі, «український Сократ», як називають Г. Сковороду, визначальними в системі педагогічних поглядів вважав ідеї демократизму, гуманізму, народності й патріотизму. Він першим в історії педагогічної думки висунув ідею природовідповідності виховання. На його думку головне завдання педагога полягає в тому, щоб допомогти розкрити в дитині її природні здібності та спрямувати її на шлях дійсного щастя й служіння Батьківщині. Григорій

Савич був прихильником гармонійного виховання, розуміючи його як єдність розумового, фізичного, морального та естетичного виховання.

Відкриття Харківського університету в 1805 р. великою мірою пов’язане з В.Н. Каразіним та О.О. Паліциним. Не випадково ж В. Каразін вважається його фундатором, а О. Паліцин у 1810 р. був обраний почесним членом університету. В. Каразін став згодом авторитетним, енциклопедично освіченим ученим, громадським діячем і, що найголовніше, – з величезним ентузіазмом він втілює у життя освітню програму. Він розробив «План народного воспитания», а згодом за дорученням царя – «Предначертания университетского устава», що лягло в основу документа про регламентацію діяльності всіх існуючих на той час університетів. Одержавши безпосередньо від царя Олександра I дозвіл на заснування Харківського університету, В. Каразін відзначає: «У цьому закладі не буде ніякого розподілу за станом… Кожен студент буде рівним іншому, ким би не був його батько. Тільки таланти і старанність створюватимуть привілеї».

Краєзнавці й дослідники називають В. Каразіна ініціатором створення в Росії Міністерства народної освіти (1802 р.) та посилення уваги до виховання й навчання жінок. З цією метою він розробив програму навчання сільських дівчаток у народних школах. Видатний освітній діяч брав також активну участь у створенні педагогічного журналу «Ежемесячное сочинение», в якому друкувались дослідження українських авторів, розповідалось про досвід кращих навчальних закладів, учителів.

Член «Попівської академії» В.В. Капніст відстоював принцип народності у вихованні дітей, виступав проти схоластики й формалізму в навчально-виховній роботі з учнями.

Наш земляк М.Ф. Сумцов – відомий український вчений-етнограф і педагог – перший почав читати лекції в Харківському університеті українською мовою, започаткувавши таким чином поважне ставлення до неї в наукових колах Слобожанщини.

Першим ректором Харківського університету став прогресивний діяч і професор І.С. Рижський. Університет був методичним центром навчального округу, школами якого опікувався національний училищний комітет (1805-1832 рр.).

Історія зберегла й донесла наступним поколінням винятковий факт про дитячі ясла. Виявляється, вперше сезонні дитячі ясла з’явилися в Україні на території Сумщини. Ще на початку 10-х років XIX ст. лікар Конотопського повіту В. Шеболдаєв звернув увагу громадськості на необхідність їх створення. І сам же, опираючись на свій авторитет, створив дитячі ясла, опікувався ними, приділяв цій справі увесь свій вільний час.

За давнім звичаєм, що побутував на Слобожанщині, коли дитині виповнювався рік, влаштовувалися так звані «пострижини». Дитинча садовили на стільчик і підкладали під нього ті речі, якими він мав володіти, коли виросте. Садовили на молоток, щипці, ножиці, сокиру – нехай буде хорошим майстром. А щоб був грамотним і освіченим підкладали книжку, папірці, олівчики, адже освіченість цінувалася в громаді.

На початку ХІХ ст. система народної освіти знову була реорганізована. Вона включала такі навчальні заклади: приходські школи, повітові училища, гімназії, ліцеї, університети.

Майже всі навчальні загальноосвітні заклади (за винятком духовних) Сумщини підпорядковувались Харківському університету.

У парафіяльних школах навчання тривало 4-6 місяців у селах і до одного року в містах. Крім державних, у ряді сіл продовжували діяти дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків. У повітових училищах і професійних навчальних закладах (сільськогосподарських, фельдшерських) навчалися вихідці із заможних верств населення. Для дворянства засновувалися гімназії.

Приходські школи або училища ставили за мету –“безоплатне поширення початкових знань серед людей всіх станів”. До них приймалися діти всіх соціальних верств, не молодше 8 років, дівчатка – не старше 11 років. В училищах вивчали Закон Божий, чотири перші дії арифметики, навчалися читати й писати. У першій половині ХІХ ст. приходські училища діяли в Сумах, Конотопі, Кролевці, Ромнах, Середино-Буді, Охтирці, Недригайлові, Путивлі, Хотіні й Юнаківці. У Лебедині – приходський клас при повітовому училищі. На 1 січня 1862 р. в названих училищах нараховувалось 20 вчителів і 362 учні.

У 1837 р. в с. Сміле (Роменщина) засноване приходське училище, що утримувалося на кошти вчителя Павла Фостикова. Він побудував на громадській землі будинок і подарував його училищу. Два наставники: учитель словесності та законовчитель проводили заняття безкоштовно. Готували в училищі хлопчиків-писарів.

Повітові училища відкривалися в містах для людей “всех состояний, но преимущественно, для городских обывателей». У них навчалися лише хлопчики. Тривалість навчання 3 роки. Вивчали Закон Божий, священну й церковну історію, російську мову, арифметику, геометрію, географію, російську й всесвітню історію, письмо, креслення. Навчання було платним. Розмір плати визначався матеріальним станом батьків – від 50 коп. до 5 руб. сріблом. Діти бідних батьків звільнялись від плати.

У 1831 р. в Лебедині відкрито першу на території тогочасних Росії та України школу для дівчат-селянок. Цей навчальний заклад став першою школою такого типу в Україні й Росії. Тут із кріпачок готували гарних майстринь для хатньої роботи. Крім читання, письма, початкових дій арифметики, Закону божого, церковного співу їх навчали шиттю, вишивці, плетінню з коренів та соломи тощо.

Документ Статистичної Кімнати Імператорського Вільного Економічного Товариства розкриває нам відомості про те, що «Товариство козаків і селян» побудувало земське початкове народне училище в с. Русанівка (нині Липоводолинський район), яке обійшлось йому в 2000 руб.

У с. Галка (Роменщина) у 1853 р. за ініціативи місцевих козаків заснована школа, яка й утримувалася їхнім власним коштом аж до 1913 р.

Часто приміщення навчальних закладів будувалися на честь дітей або батьків. Видатні люди, які володіли великим майном, також будували школи на свої кошти. У с. Пекарі (Конотопщина) школа побудована в 1894 р. поміщицею Берченко на свої кошти в честь пам’яті її сина, 16-річного студента Санкт-Петербурзького університету Віктора Берченка.

Уродженець Конотопщини Ю. Д. Школяренко був купцем 1-ої гільдії, жив у Харкові. Сім’я його була бездітна. Він вирішив зайнятися філантропічною діяльністю. За свої кошти у с. Вирівка побудував дві двоповерхові школи (1892-1896 рр.) й церкву.

В одному з найкрасивіших місць с. Волокитине знаходиться сільська школа. Вона розміщена в красивому двоповерховому приміщенні, збудованому у стилі українського бароко в 1877 р. графом Міклашевським.

У 1876 р. в с. Полошки (нині Глухівський район) відкрито церковно-приходську школу, приміщення якої побудовано на кошти родини Скоропадських, які мали в селі маєток та каолінові рудники. Ця знаменита родина створила тут оригінальний парк, де ростуть європейські та сибірські кедри, пірамідальний дуб, модрини. Часто відвідували й доглядали його учні місцевої школи.

Цікава історія будинку, де розміщувалась Соснівська початкова школа (нині Глухівський район). Побудований він поміщиком Бровцевим приблизно в 1858 р. Будівля дерев’яна (соснова), підлога та стеля подвійні, теплі. Як розповідають старожили, віконні рами та двері привозили під замовлення аж із Англії.

Родина Лазаревських шанувала Україну й українську мову, тому вона з великою теплотою переймалася долею Т.Г. Шевченка, їх ставлення до нього було люб’язним і щирим. Багато років перебував Михайло Лазаревський у Петербурзі, там у нього проживав Тарас Шевченко, повернувшись із заслання. Згідно із заповітом він залишив всі свої заощадження на будівництво школи для дітей селян. Його мати Афанасія Олексіївна та менший брат Олександр Матвійович виконали останнє прохання й побудували школу в с. Гирівка (нині Шевченкове Конотопського району), яка прийняла дітей на Покрову. З 1884 р. в цьому приміщенні розташувалось сільське однокласне училище. У 1869 р. почала діяти трикласна церковно-приходська школа, яка була на повному забезпеченні сім’ї Лазаревських до 1917 р.

У Матвія Лазаревського було 6 синів і 2 дочки, яким він дав добру освіту, і всі вони стали відомими людьми, кожен у своїй сфері діяльності. Старший, Василь, – письменник і перекладач, Михайло – громадський діяч і публіцист, Федір займав високі державні посади, Яків – військовий, потім громадський діяч, молодший Іван за освітою юрист, займався шевченкознавством.

При дитячому притулку в м. Суми відкрито жіноче училище. Велику роль у створенні притулку взяла Наталія Максимівна Харитоненко. Вона пожертвувала для нього садибу й побудувала двоповерховий будинок. Тут проживали та навчалися 50-60 сиріт. Вони отримували релігійно-моральне виховання й початкову освіту, навчалися рукоділлю й домашньому господарству. По закінченні притулку працювали в сім’ях як економки, покоївки, випускниці володіли навичками швачок і модисток.

Наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. в містах України почали створюватись товариства грамотності. У м. Суми воно відкрите в 1880 р. Активні члени товариства створювали безплатні народні бібліотеки, щоденні та недільні школи для дітей і дорослих, що утримувалися на благодійні внески.

У Сумах в 1861 р. відкрилась одна з перших недільних шкіл в Україні. Така школа відкрита того часу й у Ромнах.

Христина Алчевська в 1895 р. в Харкові відкрила недільну школу. Вона пропагувала творчість Т. Г. Шевченка, тісно спілкувалася з професорами Харківського університету О. Потебнею, Д. Багалієм, М. Сумцовим та іншими діячами науки й культури. На території недільної школи на кошти Алчевської був збудований перший у світі пам’ятник Кобзарю – погруддя Т.Г.Шевченка.

Український буквар для недільних шкіл, підготовлений О.Потебнею, надрукований лише в 1899 р. як додаток до журналу «Киевская старина».

У 80-90-х рр. XVIII ст. в Сумах, Охтирці, Глухові, Кролевці, Конотопі, Ромнах, Путивлі були відкриті народні училища, реорганізовані на початку XIX ст. в повітові. У с. Чернеча Слобода (нині Буринський район) діяло народне училище, випускники якого мали пільги – звільнення від служби у війську.

Ще з середини XVII ст. при церквах і монастирях діяли бібліотеки, з кінця XVIII ст. їх почали організовувати і при повітових училищах. У 1860 р. в Сумах відкрито публічну бібліотеку.

На початку 1861 р. повітові училища існували в Сумах, Конотопі, Глухові, Кролевці, Ромнах (дворянське), Охтирці, Лебедині й Путивлі. Вони мали 48 учителів і 447 учнів.

У 1828-1832 рр. у Сумському повітовому училищі викладав математику український поет-романтик П. С. Морачевський, портрет якого подано в експозиції. У Сумах він написав вірші “Дорога”, “Первое Мая”, “Монастир”, віршовану комедію “Сумская причудница” та інші твори.

Відкриття училищ, як правило, проходило урочисто. Ось як журнал “Украинский вестник” описує церемонію в Охтирці, що відбулася 30 серпня 1819 р.: “Учителя и ученики собрались в классы. По окончании литургии и молебна возвратились в училищную залу собрания, где ставали рядами и ожидали прибытия крестного хода.

При выходе из церковной ограды, Духовенство с чудотворною Ахтырские Божии матери иконою и крестом, с пением духовных псалмов, при колокольном звоне, в сопровождении довольно значительного числа чиновников, почтеннейших граждан и ремесленных цехов со значками их – смотритель с учителями встретил весь крестный ход.

Как только вступил в вышеозначенную залу весь крестный ход, то пет был стих: «Лучезарная твоя молния воссияй ми Боже», по пропетии которого началось водоосвящение; а по освящении воды окроплены оною классы, смотритель, учители и ученики все прикладывавшиеся к Иконе Богоматери и Кресту при пении певчими концерта: «Господь просвещение мое».

Когда все ученики окроплены были водою, то произнесена Диаконом Экентия, а ректором Коллегиума Протоиеереем и Кавалером Андреем Прокоповичем (Харьковского коллегиума ректор, проф. Богословских наук) прочитана молитва о начатии учения и после того им же сказано назидательное поучение учащим и учащимся.

Затем провозглашено многолетие Его Императорскому Величеству с Августейшею фамилиею, священному Синоду, Его Преосвященству Павлу Великому Слободско-Украинскому и Харьковскому, учащим и учащимся с колокольным звоном и выстрелами из мортир.

Затем читали документы об открытии училища и Устав.

Произнесены имена смотрителя и учителей с объявлением предметов каждому из них назначенных для преподавания.

Смотритель училищ Протоиерей Григорий Федоровский произнес краткую речь о должном чувствовании милостей Божеских и Высокомонарших за открытие училища.

По окончании речи ход крестный тем же порядком возвратился в церковь в сопровождении смотрителя, учителей, и многого стечения народа при колокольном звоне и выстрелах из мортир.

Все духовенство, чиновники гражданские и почетнейшие граждане приглашены на завтрак, а почтеннейшие на обед в дом смотрителя».

Наведемо ще один приклад організації навчальних закладів. Лебединська повітова управа забезпечувала Вільшанське земське народне училище інвентарем та підручниками. Надіслано було: букварів –36 шт., Євангеліє – 20 шт., Псалтирів – 10 шт., портрет Миколи ІІ – 1 шт., парт – 6 шт., столів – 2 шт., стільців – 3 шт., лампа – 1 шт., дошка – 1 шт., годинник – 1 шт., ікона – 1 шт., дзвінок – 1 шт., вішалка – 1 шт.

У другій половині ХІХ ст. поряд з міністерськими відкриваються й земські школи. Вони з’являються майже в усіх населених пунктах. На початку ХХ ст. в Роменському повіті діяло 90, в Конотопському, Кролевецькому та Глухівському – близько 270 шкіл різних типів. У Сумському, Охтирському й Лебединському повітах нараховувалось 462 школи.

В експозиції подані фотографії будинків, у яких розміщувалися школи сіл Волокитиного, Тростянця, Уланово, групове фото учениць школи с. Кам’яне, портрет учителя-засновника Уланівської школи О.М. Карпова. Тут же оригінальні історичні речі: свідоцтво про закінчення церковно-приходської школи, полотняна учнівська сумка, зошит для арифметики, шкільний дзвінок, чорнильниця, підручники “Закон Божий”, “Курс космографії”.

Ще в 1842-1843 рр. у с. Андріївка (Роменщина) на кошти князя Василя Миколайовича Рєпніна було побудовано Миколаївську церкву та церковно-приходську школу, яка мала чотири обов’язкових класи. Продовжувати навчання в цій школі можна було до дев’яти класів. Чотирирічна освіта прирівнювалася до освіти в сучасних технікумах, і після закінчення 4-х класів можна було працювати в земських управах.

Правилами Міністерства освіти від 29 січня 1837 р. було заведено п’ятибальну систему поведінки та успіхів учнів у навчанні.

Дітей, які добре здали екзамени, нагороджували похвальними листами, Бібліями, цікавими пізнавальними книгами з печаткою та підписами викладачів.

Міністерство народної освіти й спеціальна губернська шкільна комісія в той час розробили стандарти шкільних споруд, висунули вимоги будівництва двокласних шкіл. Вони повинні бути цегляними з металевим дахом. За планом передбачалася кімната для вчителя.

Як правило, в класних приміщеннях знаходилася дошка, висіли портрети царя або цариці, карта світу. Для навчання використовувалися підручники: «Азбука», «Первинка». Діти, які не встигали з деяких предметів, підлягали різного роду суворим покаранням. Їх били ребром лінійки по руках, ставили в кутках та між партами на коліна. Бешкетників ставили в куток на гречку, викликали батьків, піддавали тілесним покаранням. Якщо все це не допомагало, їх виключали зі школи.

У вечірні години школярі виконували свої завдання під каганець. Це була така плошка, яка заповнювалася сумішшю з перевареного разом з олією та дьогтем сала, з гнотом. Вдома в бідних горіла скіпка, багатших – сальні свічки власного виробництва.

Уроки тривали одну годину, перерви – 15 хв. Вихідні були в неділю та на релігійні свята.

Перший рік у церковно-приходських школах навчали дітей читати по київському букварю, на другий рік вчили письму та читанню «Часослова», на третій – учні вдосконалювалися по «Псалтирю». Вправи з читання проводилися вголос. З третього року набирали охочих до церковного співу, чим займалися тричі на тиждень. Такі школи готували зі своїх учнів і церковних прислужників. На ті часи вчили не по звуковому, а по букво-складовому способу. Вивчення граматики проводилося по суботах. Усі учні промовляли перед учителем те, що було вивчено упродовж тижня. І якщо хтось не дуже добре відповідав, то його залишали без обіду в школі до самого вечора. Це було тяжким покаранням, бо в суботу кожен учень бажав бути дома, а тут треба було сидіти й учити уроки. Караючи учня різками, дяк промовляв: «Учись, не пустуй, пам’ятай суботку…».

Закінчення третього, випускного класу було святом усіх учнів і батьків. Випускник приносив до школи великий горщик круто звареної й добре присмаженої салом пшоняної каші. Горщик обов’язково накривався вишиваним рушником. Дяк, за звичаєм, знімав із горшка покривало, урочисто згортав його вчетверо й забирав собі як подарунок. А кашу розділяли між школярами і їли. Порожній горщик ставили серед шкільного подвір’я й здалека розбивали палками вщент. Батьки в цей час частували вчителя й дякували за науку синів. Не даром існувало й прислів’я «Поки вивчишся, то треба не один горщик каші з’їсти». З того часу прийшло до нас і залишилося по цей день висловлювання «однокашники» – так називали товаришів по навчанню.

Перші відомості про виникнення шкіл у селах Глухівського району відносяться до першої половини ХІХ ст. У 1847 р. відомий історик, етнограф, фольклорист О.М. Маркович відкрив школу в с. Сваркове. У його маєтку була чудова бібліотека. За прикладом Олександра Михайловича в середині 50-х років ХІХ ст. в с. Некрасове відкрила школу П.Я. Литвинова-Бартош.

При монастирі Глинська Пустинь також діяла школа. Навчались у ній тільки хлопчики із сусідніх шкіл Шалигине та Соснівка. З 1860 р. в с. Шалигине діяла церковно-парафіяльна школа. Дітей, які добре здавали екзамени, нагороджували похвальними листами та Бібліями.Усі церковно-приходські школи діяли згідно з Правилами, затвердженими для них у 1884 р. У кожній єпархії була створена єпархіальна навчальна комісія.

З ініціативи П.І. Прокоповича, відомого бджоляра, на Конотопщині в 1827 р. створено першу в Україні й Росії пасічницьку школу. Цій людині належить велика роль у розвитку й поширенні бджолярства. У 1814 р. він винайшов рамковий напівзбірний вулик, першим у світі одержав чистий стільниковий мед без розплоду й поставив цю справу на наукову основу. У його школі навчались навіть німці, угорці, італійці. Викладання велося багатьма мовами, адже засновник навчального закладу знав латинську, французьку, грецьку, польську, німецьку мови. Крім основної професії учні знайомились із загальноосвітніми предметами, садівництвом, квітникарством.

Середню освіту давали гімназії. Вони були 2-х типів: класичні, в яких крім загальноосвітніх дисциплін, викладались латинська й грецька мови, і реальні, де замість давніх мов збільшувався обсяг викладання математики й природничих наук. Випускники класичних гімназій мали право без екзаменів вступати до університетів, закінчення реальних гімназій полегшувало вступ до вищих технічних училищ.

У 1864 р. був прийнятий новий Статут для середньої школи, який оголосив семикласні гімназії відкритими для всіх соціальних верств. Але встановлена за навчання плата робила їх недоступними для дітей бідних батьків.

На Сумщині гімназії почали з’являтись в останній третині ХІХ ст. Як правило, вони утворювалися так: повітове училище перетворювалося у чотирьохкласний навчальний заклад, так звану прогімназію, а остання згодом – у гімназію. Так, зокрема, виникла відома Олександрівська гімназія в Сумах. У липні 1870 р. Сумське повітове училище перетворене в прогімназію. Для неї побудували спеціальне приміщення. На утримання прогімназії витрачалося до 20 тис. руб. у рік. З них: 2110 руб. відпускала держава, 13 тис. давало Сумське земство, 2 тис. – Лебединське земство, решта – плата за навчання.

Влітку 1871 р. Сумське повітове земство звернулося до Міністерства Внутрішніх Справ із проханням “принятия под покровительство Его Императорского Височества Государя наследника Цесаревича” Сумської прогімназії і “О дозволении именоваться ей, в честь имени Его Императорского Высочества, «Александровского». Міністерство внутрішніх справ звернулося до імператора Олександра, й він наклав резолюцію: “согласовано”. Так Сумська прогімназія одержала назву Олександрівської, на честь майбутнього імператора Олександра ІІІ.

У 1873 р. Сумська прогімназія реорганізована в гімназію. Державні асигнування збільшилися на 8920 руб. При гімназії був пансіон, у якому утримувались учні. У 1890 р. полковник І.Федоровський пожертвував 12 тис. руб. для будівництва при ньому лікарні й утримання медперсоналу. Навчання в гімназії було платним. Але для бідних студентів існували іменні стипендії: в честь колишнього предводителя дворянства В.О. Савича, Колезького радника М.Д. Кондратьєва, Потомственного громадянина І. Г.Харитоненка та ін. Розмір стипендій – 120-125 руб. на рік.

В експозиції нашого музею подані фотографії будинків Олександрівської гімназії й пансіону, особистий журнал учня (1910 р.), список учнів гімназії.

Гімназії діяли також в Охтирці, Лебедині, Глухові. Створювалися навчальні заклади й для дівчат. Жіночі гімназії та прогімназії існували в Глухові, Ромнах, Охтирці. Ще в першій половині ХІХ ст. в Сумах діяли двокласне жіноче училище (1838-1853 рр), жіночий пансіон (1843 – 1845 рр.) – трикласний навчальний заклад, що працював за програмою повітового училища (1855-185 рр.). У 1870 р. тут була заснована жіноча прогімназія, перетворена в 1873 р. в гімназію. В експозиції вміщено її фотографію. Тоді ж у 1870 р. заснована прогімназія в Лебедині, з 1903 р.– гімназія. На музейній фотографії зображені учениці її 4 класу. В 1866 р. Почесний громадянин Путивля М.Томілін за свої кошти організував навчальний заклад, який називався “Женское начальное училище Его Императорского Высочества Государя Наследника Цесаревича Александра Александровича». Можливо, це поклало початок виникненню прогімназії. В експозиції демонструється табель успішності однієї з її учениць (1913 – 1914 н.р.).

У листопаді 1875 р. в м. Кролевець урочисто відкрито чотирикласну жіночу прогімназію. На відкриття зібралося багато жителів, прибуло все міське духівництво, відбулося богослужіння з водосвяченням та скропленням приміщення прогімназії святою водою. Почесна попечителька Х. Іванова подарувала закладу образ Спасителя. Після цього привселюдно було оголошено про відкриття прогімназії та розпочато прийом заяв.

На початку ХХ ст. побудовано нове приміщення, яке багато десятиліть прикрашає м. Кролевець. Після закінчення будівництва прогімназія перетворена на повну гімназію. Будинок Кролевецької гімназії – одна з найкращих архітектурних споруд навчальних закладів на Лівобережній Україні.

Гімназисткам, які закінчили 7 кл., видавався атестат на звання учительки початкових шкіл, 8 кл. – атестат домашньої вчительки, а тим, хто отримав медаль – домашньої наставниці. Випускникам 8-го класу надавалося право без іспитів вступати на вищі жіночі курси.

При кожній гімназії діяли ради: педагогічна – для обговорення навчальних та виховних питань, опікунська – для сприяння та співпраці з суспільством і громадськістю заради успішного розвитку гімназії. Очолювали гімназії начальники, яких затверджував Міністр освіти.

Розпорядженням Міністра освіти від 20 жовтня 1872 р. зобов’язано усіх гімназистів (навіть першого класу) носити свої підручники й зошити не інакше, як у «ранцях» на спині, подібно до вояків. Популярним учнівським приладдям того часу був грифель і грифельна дошка.

У 1875 р. Охтирське земство створює першу в місті жіночу прогімназію. А з 1883 р. рішенням міської ради навчальний заклад перетворено в гімназію.

11 липня 1877 р. на засіданні Роменської міської думи прийнято рішення про створення жіночої гімназії. В архітектурному плані вона стала однією з найкрасивіших оригінальних споруд міста. Це був своєрідний синтез окремих стильових форм українського бароко й класицизму.

Великий вклад у благоустрій козацького міста Глухів, розвиток у ньому освіти й культури вніс М. А. Терещенко, який на цю справу витратив півтора мільйона особистих коштів. Завдяки ініціативі родини Терещенків у цьому місті збудовані чоловіча та жіноча гімназії, Федорівське ремісниче училище, ремісниче училище, учительський інститут, пансіон чоловічої гімназії, притулок для дітей-сиріт.

Глухівська чоловіча гімназія прославилася своїми випускниками: засновником української художньої графіки Г. Нарбутом, відомим поетом В. Нарбутом, істориками В. Романовським, Ф. Ернстом, М. Василенком, композитором Ю. Шапоріним.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. пожвавився українознавчий рух. Але він майже не торкнувся навчальних закладів. У гімназіях не вводилися українознавчі курси, заборонялося спілкуватися українською мовою. Такі факти мали місце в гімназії м. Лебедин. Активний громадський діяч, талановитий педагог М. М. Неплюєв організував хрестовоздвиженське братство, статут якого було затверджено 1894 р. на імператорському рівні. Це був своєрідний комплекс: початкова школа, чоловіча та жіноча сільськогосподарські школи, господарство (16 тис. десятин землі, з них 4 тис. орної, чимала кількість худоби, декілька невеликих заводів). Братство жило злагоджено. За роки існування братства через його виховні засади, пройшло понад 1000 вихованців.

Наступний розділ експозиції присвячений розвиткові професійно-технічної освіти. Найдавнішими ремісничими училищами є Лебединське (1878 р.), Білопільське (1893 р.) та Охтирське (1898 р.) Вони створювалися для обслуговування поміщицьких і селянських господарств. В училищах вивчали загальноосвітні дисципліни та спеціальні: механіку, технологію, креслення, малювання, слюсарно-ковальську й столярну справу. Серед експонатів музею представлені: навчальний план Лебединського ремісничого училища, звіт Охтирського училища (1914 р.), столярні та ковальські інструменти, фотографія учнів і викладачів Охтирського училища, підручники тощо.

При навчальному відділі Московсько-Києво-Воронізької залізничної колії у 1881 р. відкрито Конотопське технічне училище, а при навчальному відділі Лібаво-Роменської в 1911 р. – Роменське трикласне залізничне училище.

Відкриваючи школу, батьки-залізничники подарували дітям прапор із написом «Від батьків – дітям», закладаючи естафету поколінь із головним побажанням добре вчитися, намагатися стати духовно багатою особистістю, готовою до самостійного життя. Перші народжені традиції лягли в основу навчально-виховної роботи колективу школи.

Почесний громадянин М. С. Маклаков у липні 1881 р. пожертвував 113 тис. рублів для відкриття в Путивлі “Ремісничого училища Маклакових”, яке відкрилось 1 липня 1886 р. Навчання тривало чотири роки. Після закінчення училища випускники одержували атестат і упродовж двох років повинні були працювати робітниками або підмайстрами в майстернях, на заводах чи фабриках. Досягши 21 року, вони мали право здавати іспити на майстра. В експозиції подано “Положення про Путивльське училище», його Статут, штатно-фінансовий розклад, фотографію навчального корпусу.

У липні 1899 р. відкрилось ремісниче училище в Глухові. На його влаштування цукрозаводчик М.А.Терещенко передав 60 тис. руб. (його фотографія подається в експозиції), на утримання казна відпускала 11960 руб. на рік. Завдання училища – забезпечити потреби в кадрах двох глухівських механічних, шосткинського порохового, цукрових і винокурених заводів повіту. Глядачі можуть познайомитись із загальним виглядом училища, інтер’єром учительської й молитовного залу, побачити, як проходили заняття з технології. В експозиції міститься також фотографія інспектора С.К. Коробова, атестат про закінчення училища на ім’я П.Я. Барсука та інші речі.

Напередодні першої світової війни на території Сумщини ремісничі училища існували в багатьох населених пунктах. У них навчалось близько 500 підлітків, здобуваючи професію коваля, слюсаря, залізничника, столяра, шевця та ін.

Серед славетних імен Сумщини чільне місце посідає видатний педагог К.Д. Ушинський. У Шосткинському районі є місця, пов‘язані з його життям і діяльністю. У с. Богданка був маєток сім’ї Ушинських. Там збереглося приміщення однієї з 5 початкових шкіл, збудованих донькою Костянтина Дмитровича Надією Костянтинівною. До 1990 р. в ньому працювала початкова школа, де була оформлена невеличка експозиція про життєві шляхи педагога. Ще в 1968 р. біля приміщення школи встановлено пам’ятник К.Д. Ушинському, який, як і будівлю, занесено до зводу пам’яток історії та культури України.

Найголовнішим засобом національного виховання К. Ушинський вважав вивчення рідної мови. Він писав: «Мова народу – кращий, що ніколи не в’яне й вічно знову розпускається, цвіт усього духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина». Тому навчання й виховання підростаючих поколінь рідною мовою є найпершою турботою будь-якого народу.

Також важливим є висновок педагога щодо взаємозв’язку педагогічної теорії та практики, визнання пріоритетною в навчально-виховному процесі виховної діяльності. Ушинський переконливо довів: «Педагогіка – не наука, а мистецтво, – найбільше, найскладніше, найвище, найнеобхідніше з усіх мистецтв. Мистецтво виховання спирається на науку». Декілька років редагував «Журнал Министерства народного просвещения».

Наскрізною ідеєю творчості видатного педагога, нашого земляка, уродженця Кролевця Т. Г. Лубенця є «філософія серця». Він говорив: «Любов до дітей є любов’ю до всього народу». Ця філософія покликана об’єднувати покоління. Він склав підручник, у якому арифметичні задачі були близькими до щоденного селянського життя. У 1880 р. вийшов у світ ще один підручник педагога «Сборник арифметических задач». Для учнів сільської школи написав підручник «Родная нива», в якому підготував велику кількість вправ на свідоме засвоєння знань та для максимальної активізації дитячого розуму. Він також розділяв та відстоював ідеї К. Ушинського навчати дітей рідною мовою. У 1883 р. виходять «Граматика» та «Читанка» Т. Лубенця.

У 1873 р. земство Глухівського повіту звернулося до Міністерства народної освіти з проханням відкрити в Глухові учительський інститут. Під нього передавався щойно збудований будинок із ділянкою землі. 25 жовтня 1874 р. інститут було відкрито. Серед вихованців інституту були відомі письменники С.В. Васильченко, С.М. Сергєєв-Ценський, видатний кінорежисер О.П.Довженко. Їх фотографії подаються в експозиції. Глухівський учительський інститут був першим вищим педагогічним закладом України.

Становлення та розвиток кращих науково-педагогічних традицій пов’язані з ім’ям першого директора Глухівського учительського інституту О.В.Бєлявського – послідовника великого педагога К.Д. Ушинського, передові педагогічні ідеї якого він упродовж майже двадцяти років впроваджував у практику навчально-виховної роботи закладу. Він є автором оригінальної праці «Исторический очерк развития элементарной школы в биографиях замечательнейших педагогов и по уставам правительства», яка видана в Глухові в 1887 р.

Видатний вчений у галузі педагогічної науки, викладач Глухівського учительського інституту М. І.Демков підготував тритомне видання «История русской педагогики» та «Курс педагогики для учительских институтов, высших женских курсов и педагогических классов женских гимназий», які до 1922 р. були основними підручниками для педагогічних інститутів. Він зазначав, що вчитель повинен мати глибоку практичну та теоретичну підготовку, добре володіти філософськими знаннями, активно займатися науковою роботою.

Долі вчителя присвятив свої твори «Інспектор», «Під школою» письменник С. Васильченко (випускник Глухівського учительського інституту). Він розумів важливість освіти для сільських трудівників: організував вечірні класи для дорослих, театральні вистави, навчав їх рідної мови. Про актуальні проблеми освіти написав статті «Народна школа і рідна мова на Вкраїні», «В українській школі», «У сучасній школі» тощо.

Питання про відкриття навчального закладу для дівчаток громада м. Путивль ставила давно. У 1874 р. міська дума обговорила гостру потребу відкриття освітнього закладу, в якому б жінок готували стати вчительками початкових шкіл, гувернантками. Але тільки 1880 р. міська дума прийняла рішення виділяти кожного року з казни 1 тис. крб. для жіночої прогімназії. Земські збори в цьому ж році також розпочали фінансування – 3 тис. крб. на рік. Офіційною датою відкриття прогімназії вважається 1 серпня 1881 р. Цей навчальний заклад проіснував до 1908 р. Потім на її базі відкрита жіноча гімназія ім. Єфросинії Ярославни. Випускники мали змогу не тільки отримувати середню та спеціальну освіту, а й вступати у вищі навчальні заклади. Заняття починалися з 1 серпня і закінчувалися 1 червня. У педагогічному класі додатково вивчали дидактику, педагогіку, методику російської мови. За бажанням учнів поглиблено вивчались предмети: історія, словесність, математика, французька або німецька мови. З обраних предметів гімназистки проводили пробні уроки. По закінченні 7 кл. гімназії видавався атестат на звання вчительки початкової школи, а тим, хто закінчив 8 кл. – домашньої вчительки, решті – відкривався доступ на вищі жіночі курси без складання іспитів.

Очолювала гімназію начальниця, інспектор із вищою освітою відповідав за методичну роботу. Крім 15 вчителів працювали й класні дами, які викладали тільки в одному з молодших класів. Класні дами в основному відповідали за виховну роботу. Вони відвідували всі уроки, слідкували за дисципліною та гігієною, і більш усього – за моральністю своїх вихованиць. Також вони відвідували учениць удома та знайомилися з життям та працею їх батьків.

При гімназії було створено піклувальну раду, що складала кошторис гімназії, звільняла від плати бідних учениць, порушувала клопотання перед повітовим земським зібранням, Міністерством освіти про підвищення платні вчителям.

З 1896 р. в с. Вирівка (Конотопщина) діяла двокласна церковна учительська школа. Нею завідував учитель із академічною освітою. Цей навчальний заклад готував учителів для початкових церковно-приходських шкіл. Збереглися свідоцтва, з яких дізнаємося, що тут вивчалися такі предмети: Закон Божий, церковна історія, церковнослов’янська мова, вітчизняна історія, географія з відомостями, арифметика, геометричне креслення та малювання, дидактика, церковний спів, початкові практичні відомості з гігієни. На жаль, ця школа не давала необхідних знань для вступу в середні спеціальні та вищі навчальні заклади. З 1917 р. (лютий) церковну учительську школу реорганізовано: замість трьохрічного стало чотирьохрічне навчання. Почали викладати нові предмети: фізику, алгебру, природознавство, іноземну мову та ін. Завідував школою учитель із вищою освітою.

У 1907 р. на базі прогімназії створена 2-а Сумська жіноча гімназія, яка готувала виховательок, учительок та класних дам. Тут вивчалися предмети гуманітарного, естетичного, природничо-математичного напрямків. Учениці знайомилися з педагогікою й методикою викладання, які давали можливість оволодіти доглядом і вихованням дітей, правилами гігієни, здоровим способом життя. У 8-му педагогічному класі діяли різні відділення: математичне, словесності, географічне.

Міністерством народної освіти в 1899 р. було запроваджено викладання в сільських та інших народних школах курсу популярно-елементарних знань із медицини. З цією метою були складені короткі посібники з указівками, як розпізнати й лікувати те чи інше захворювання до прибуття лікаря.

З метою поширення педагогічних ідей у 1910 р. засновано журнал «Світло». У цьому педагогічному виданні розроблялися теоретичні й практичні питання шкільного, позашкільного й сімейного виховання. Співпрацювали з журналом М. Грінченко (Загірня), С. Васильченко та ін. Перший україномовний педагогічний журнал проіснував недовго. У 1914 р. він припинив виходити внаслідок заборони царем Миколою ІІ україномовної періодичної преси. Часопис відігравав виняткову роль у консолідації українських педагогів довкола ідеї національної школи. Він увійшов у історію педагогіки як трибуна для обговорення різних аспектів національної освіти.

Випускник Глухівського вчительського інституту М. Хритенко підготував і видав у 1918 р. навчальний посібник «Шкільне писання». Він також є автором перших українських збірників диктантів. Створені ним книги й посібники виховували в учнів любов до усної народної творчості та рідного краю і української мови.

У період боротьби за українську державність (1917 – 1919 рр.) уряди Центральної Ради, Гетьманату й Директорії здійснювали заходи з реорганізації та українізації системи освіти.

Одним із головних напрямів діяльності українського уряду стало відродження української мови та її використання у всіх сферах життя, ліквідація неграмотності серед дорослого населення, створення нових і українізація існуючих навчальних закладів.

29 квітня 1918 р. в Україні встановилася влада Гетьманату Павла Скоропадського, найвизначнішим досягненням якого є заснування Всеукраїнської Академії Наук.

За Гетьманату освітня й культурна діяльність значно активізувалась: створено ряд навчальних закладів для підготовки вчителів, у всіх університетах відкрито кафедри української мови, літератури та історії, значно розширилася мережа сільських початкових шкіл. У Сумах шкільна секція міської управи перевіряла частину шкіл міста, аби з’ясувати, чи навчають учнів українською мовою.

У ці роки відома діяльність таких педагогів, у тому числі вихідців із Сумщини: Г. Ващенко перебував на посаді комісара Центральної Ради з питань освіти, очолював роменську «Просвіту»; П. Зайцев – член Центральної Ради, директор департаменту Міністерства освіти; М. Василенко – член Генерального суду в уряді Центральної Ради, міністр освіти та мистецтв (1918 р.); Г. Михайличенко – міністр освіти й письменник.

За часів правління гетьмана П. Скоропадського в м. Глинськ було відкрито українську гімназію ( 1918 р.), на базі якої невдовзі почали працювати трирічні педагогічні курси. У гімназії могли продовжувати навчання найздібніші з випускників вищого початкового училища.

Створення української гімназії пов’язують з іменем видатного педагога Григорія Ващенка, що за часів Центральної Ради й Гетьманату очолював відділ освіти Роменського повіту. Варто сказати кілька слів про цю людину, яка внесла помітний внесок у розвиток освіти. З 1903 р. Г. Г. Ващенко розпочав педагогічну діяльність. Працював у багатьох навчальних закладах, викладав у середній школі м. Ромни. Вів активну громадську роботу, вивчав практику виховання та освіти, досвід виховної роботи в колонії, яку очолював А. С. Макаренко. У своїх наукових працях «Виховний ідеал», «Основи естетичного виховання», «Виховання волі і характеру», «Система освіти в самостійній Україні», «Загальні методи навчання» розробив основи української національної педагогіки. Одним із головних завдань вважав піднесення на високий рівень духовної культури, освіти, науки й мистецтва, щоб стати врівень з передовими народами Європи й Америки. Сповідував принцип: учнівська та студентська молодь повинна пам’ятати науку минулого й одночасно готуватись щоб навіки утримувати державну самостійність.

Попечителем Кочерезької школи (Путивльщина) була Марія Андріївна Скоропадська, а після її смерті – Павло Петрович Скоропадський.

У 1918 р. відбулися трагічні події біля станції Крути. Козаки й студентський курінь дали гідну відсіч більшовицьким військам. Борці за незалежність України проявили мужність і героїзм, але зазнали поразки. У цьому бою загинуло багато студентів і гімназистів. Були поранені уродженці м. Конотоп, які через деякий час померли від тяжких ран у рідному місті.

2 липня 1919 р. Рада народних комісарів прийняла положення про єдину трудову школу Української Соціалістичної Радянської Республіки. Створювались школи двох рівнів: 1-й – для дітей від 5 до 12 років, 2-й – для дітей від 13 до 16 років. Вводилось обов’язкове безплатне навчання всіх дітей віком від 7 до 16 років. У ці ж роки видано нові навчальні програми. У школах відмінено вивчення «Закону божого». Уже на початку 1920 р. в Кролевецькому повіті діяло 111 шкіл, у Лебединському – 117 і т.д.

Визначний діяч освітнього руху Г.Ф. Гринько народився в с. Штепівка (Лебединський район). З початку 1920 р. обіймав посаду народного комісара освіти України. Замість ліквідованої імперської структури навчальних закладів запропонував свою, яка базувалася на врахуванні специфіки соціально-економічної ситуації, що склалася. Він є автором ряду праць, у яких накреслювалися напрями й визначалися пріоритети новостворюваної освітньої системи. До таких робіт належать: «Найближчі шляхи та цілі позашкільної освіти», «Чергові завдання радянського будівництва в справі освіти», «Ударні питання професійної освіти». У своїх працях він узагальнює перевагу українського варіанту системи народної освіти, окреслює її перспективу, показує перші здобутки українських освітян.

Дуже тяжкий період переживала школа в роки громадянської війни. Вчителі не одержували зарплати, але все ж роботи не залишали, батьки і діти приносили їм харчі. Можна було часто бачити, як учні з в’язанками дров та соломою прямували до школи.

Попівською початковою школою №2 (Конотопський район) у 1922 р. завідував Тихін Васильович Високомовний. Саме за його ініціативи створено шкільний громадський комітет, який займався проблемами матеріального забезпечення школи, постачанням палива (дров, торфу та вугілля), наданням фінансової допомоги дітям-сиротам.

З 1920 р. в м. Путивль почали діяти однорічні педагогічні курси, які через три роки перетворено в педагогічний технікум. У ньому готували учителів початкових класів, російської та української мови й літератури, бібліотекарів. Пізніше цей навчальний заклад перейменували в педучилище.

У матеріалах музею чимало відомостей про Б. Д. Антоненка-Давидовича, який очолював Охтирський повітовий відділ народної освіти (1920-1921 рр..). За його ініціативи в цьому місті організовано видання журналу «Народна освіта» й створено історико-краєзнавчий музей.

Педагоги усього світу знають ім’я А. С. Макаренка. Експозиція розповідає про новаторську діяльність видатного освітянина, який у 1920 р. очолив трудову дитячу колонію ім. Горького в с. Ковалівка на Полтавщині. Фотографії розповідають про внутрішнє життя колоністів, їх навчання, виробничу діяльність. Подібний заклад на 900 дітей було створено в 1922 р. в Охтирці. У ньому, зокрема, виховувався й навчався майбутній український поет-партизан Платон Воронько.

Народився А.С.Макаренко 13 березня 1888 р. у м. Білопілля на Сумщині. 1896 р. Антон вступив до Білопільського двокласного залізничного училища, а з осені 1901 р. навчався в Кременчуцькому міському 4-х класному училищі. Він також закінчив однорічні педагогічні курси, які готували вчителів початкових класів.

У перші роки своєї вчительської діяльності А. С. Макаренко навчав дітей робітників арифметики, географії, малювання та російської мови. Працював у школі багато й наполегливо. Для нього стало потребою завжди бути в колі дітей. Із золотою медаллю Антон Семенович закінчив Полтавський учительський інститут. Декілька років працював в училищі при інституті. З вересня 1920 р. створив і очолив трудову колонію для неповнолітніх правопорушників, де на практиці застосував цілісну, теоретично обґрунтовану систему виховання трудового дитячого колективу. З червня 1927 р. А. С. Макаренко брав участь у створенні дитячої трудової комуни в селищі Куряж (передмістя Харкова). Він поєднував роботу в колонії та комуні, але у вересні 1928 р. залишив колонію й розгорнув свою педагогічну діяльність у комуні, удосконалюючи раніше вироблену методику й систему виховання. Вихованцями в нього були сироти, безпритульні, правопорушники.

А.С.Макаренко – видатний педагог-новатор і письменник. Він обґрунтував і збагатив теорію розумового, фізичного, морального, естетичного та сімейного виховання. Серед найголовніших напрямів формування особистості вважав трудове виховання. Його школа-комуна відмовилась від державного фінансування й існувала на самоутриманні. Вихованці відвідували заняття в школі, технікумі. Чотири години працювали на виробництві: випускали складну продукцію – фотоапарати та електроінструменти. Більшість фотографій із життя комуни зроблені самим А. С. Макаренком. Господарство комуни давало прибуток. На кошти комуни побудовано два заводи, декілька житлових будинків для комунарів та персоналу.

Найбільш відомі твори А.С.Макаренка на педагогічну тематику: «Марш 30-го року», «ФД-1», «Педагогічна поема», «Шляхи покоління», «Прапори на баштах», «Книга для батьків».

Уродженець с. Курмани (Недригайлівський район) О.Г. Білоус викладав історію в Харківській трудовій комуні А.С.Макаренка. Видатний педагог запропонував родині забрати рідного брата Дмитра в комуну. Братик перехворів висипним тифом і був на грані смерті. Так кволий хлопчик потрапив у комунарівський гурт. У Дмитра Білоуса зародився великий інтерес до мови. Через усе місто він їздив на заняття гуртка художнього слова при театрі робітничої молоді. Потім закінчив Київський державний університет, пізніше став відомим поетом, перекладачем, публіцистом, лауреатом Державної премії України імені Т.Г.Шевченка

У 1924-1925 рр. у м. Охтирка діяв Дитячий будинок, який очолював М. Л. Довгонолюк. Він тут завів трудові книжки. Були запроваджені кольорові картки, які видавалися вихованцям після підбиття підсумків їхньої роботи та навчання за тиждень. Червону картку діти отримували за відмінне навчання, зелену – за зразкову поведінку, синю – за сумлінну працю. За ці картки діти могли придбати в крамниці зошити, олівці, печиво тощо. Коли хтось із дітей ставав володарем карток усіх кольорів, то радості не було меж.

Потяг до знань того часу був надзвичайним. Діти Глинської школи, котрі хотіли навчатися, часто зверталися до органів влади з проханням про матеріальну допомогу. На клопотання учнів Григорія Гаврилка, Олександра Мартиновича, Бориса Естерзона, у яких не вистачало грошей на навчання, райвиконком виділив кожному з них стипендію по 6 пудів жита на місяць упродовж 1923-1924 навчального року. Але більшість подібних клопотань залишалася без задоволення через постійну нестачу в місцевому бюджеті коштів і навіть жита. У середині 1920-х рр. у цій семирічній школі навчалося 360 учнів. У кожному класі мало бути не більше 40 учнів, які ділились на ланки. Навчальний рік ділився не на чверті й навіть не на семестри – а на триместри: осінній, зимовий і весняний.

У 20-х роках ХХ ст. інтенсивно впроваджувалась українська мова в шкільництво. Виконанням цього завдання займалися спеціальні окружні комісії з українізації. Такі організації були створені на Глухівщині та в Конотопі. У комісіях складалися реєстри шкіл, списки вчителів, збиралися відомості про національний склад учнів і викладачів, про стан українізації самого шкільного процесу, забезпеченість його відповідною літературою тощо. Важливим питанням було забезпечення шкіл педагогічними кадрами, здатними викладати українською мовою. З ініціативи окружних комісій почали створюватися курси з української мови для викладачів, які знали її недостатньо або не знали зовсім.

Такі сприятливі умови для розвитку українського шкільництва тривали недовго. Починаючи з 1929 р., почались арешти ініціаторів українізації. Цей відрізок нашої історії одержав сумну назву «Розстріляного відродження». Серед тих, хто першим відчув негативні зміни, були українські школи, вищі навчальні заклади та культурно-освітні установи. В освітній практиці зростає русифікація, звужується сфера вживання національної мови, знання української мови стало необов’язковим навіть для керівних кадрів. Навчально-виховні заклади Сумщини ставали одним із засобів русифікації учнівської молоді. Згідно з постановою про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах розгорнулася робота з видання букварів і книг російською мовою. І не тільки названими методами здійснювали русифікацію, дійшло до змін, внесених в українську граматику. Зростала кількість російських шкіл у містах. Зі школи «прибрали» національну духовність, історію народу, натомість активно розгорнули атеїстичне виховання.

Боротьбу з неписьменністю в 1928-1931 рр. очолила спеціальна Всеукраїнська надзвичайна комісія. В її віданні була густа мережа пунктів ліквідації неписьменності (лікнепів). Під час політики колективізації сільського господарства та індустріалізації загострилася потреба в кадрах із вищою освітою. Більшовицька влада позбавила права на вищу освіту цілі категорії населення, яким не довіряла. Тому вирішено готувати інженерів, агрономів та інших фахівців із робітників і селян, адже радянська держава була оголошена робітничо-селянською. Для підготовки робітників до навчання у ВНЗ в містах були відкриті робітничі факультети (робфаки), а в селах – школи колгоспної молоді, випускники яких могли на ті робфаки вступати.

З 1930-31 навчального року в Україні була введена обов’язкова початкова освіта, а через кілька років проведена реорганізація структури шкільної системи. Вводились єдині типи загальноосвітньої школи: початкова (І-ІV класи), неповна середня (І- VІІ класи) і середня (І-Х класи).

З початку 1932-1933 рр. школи відмовилися від бригадно-лабораторного методу, а основою навчального процесу став урок, який веде вчитель. Підручники й зошити носили в школу в полотняних сумочках, чорнильниці, «невиливайки», тримали в руках, а на партах для них були зроблені спеціальні «гнізда».

Освітньо-виховну функцію виконувала й система професійно-технічного навчання, яка займалася підготовкою кадрів робітничого класу. Уже в 1920 р. в Україні почали створюватися школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ). Термін навчання в них тривав від 2 до 4 років, залежно від спеціальності.

Однією з перших на Сумщині була відкрита школа ФЗУ при Головних Конотопських залізничних майстернях. Матеріали експозиції розповідають про неї: посвідчення про закінчення школи; фотографії: паровоз, відремонтований учнями, урок у групі слюсарів, навчальна дільниця для підготовки котельників.

Школи ФЗУ працювали і в інших містах: Сумах, Свесі, Білопіллі, Шостці, Ромнах, Тростянці тощо. Фотографії в експозиції розповідають про їх викладачів, навчання і відпочинок учнів. Демонструються й оригінальні речі: чорнильниця, зроблена учнями на токарному верстаті, інструменти Конотопської, Сумської й Пивненківської шкіл ФЗУ, навчальний посібник “Як вигострити інструмент” (видання 1929 р.) та ін.

Упродовж першої половини 30-х років в основному було завершено перехід до обов’язкової освіти (початкової), а в містах – до семирічної. У наступний період відбувався перехід до середньої освіти в містах і неповної середньої – в селах. Фотографії, розміщені в експозиції музею, розповідають про різні сторони життя радянської школи: екзамен із географії в Боромлянській СШ (1934 р.), заняття з військової підготовки в одній із Путивльських шкіл (1932 р.), вибори активу груп в Бунякинській школі (1933 р.), перший піонерський загін Попівської школи (Конотопщина). Тут же оригінальні речі: титульна сторінка учнівського зошита (1929 – 30 навчальний рік), грамота учня Степанівської СШ (1940 р.).

Вечорами в школах навчалися грамоті дорослі. У класах було по 25-30 чоловік, переважно сільські дівчата і жінки. Крім цього, багато неписьменних навчалося дома. З ними добровільно займалися культармійці, більш освічені жителі та вчителі. До учнів 6-7 класів прикріплювалися неписьменні люди, які не могли відвідувати лікнеп. За 3-4 місяці учні навчали їх читати і писати. Активно відкривалися хати-читальні, де вчителі місцевих шкіл вели боротьбу з неписьменністю серед дорослих. У музеях зберігається листівка «Биймо на смерть лютого ворога – неписьменність».

З 1928 по 1934 рр. у с. Бочечки діяв сільськогосподарський технікум. Студенти вели культурно-масову роботу на селі, працювали на десятихатках, брали участь у ліквідації неписьменництва, читали лекції.

Велику роль у 20-30-х роках почали відігравати учнівські організації. Учнівський комітет Попівської школи (Конотопський повіт) створив шкільний кооператив. Його члени обирали правління й продавця. Кооператив купував зошити, канцелярські приладдя й у школі організовував продаж їх учням.

У грудні 1924 р. створено вищі педагогічні курси, а в 1925 р. їх перетворено на педагогічний технікум із правами вищого педагогічного закладу. Серед викладачів педтехнікуму був Н. Х. Онацький, наш земляк, поет, художник, етнограф, засновник і перший директор Сумського художньо-краєзнавчого музею, репресований у кінці 30-х рр. та реабілітований посмертно.

1933 р. відбулась остання реорганізація, згідно з якою заклад отримав назву – Сумський державний педагогічний інститут.

У ці ж роки (1930 р.) було відкрито Лебединський педагогічний технікум, який вів підготовку вчителів початкових класів. З 1943 р. в м. Лебедин діяв учительський інститут. У 1953 р. його переносять на Івано-Франківщину. І з цього ж року відновлює свою роботу педагогічне училище.

Серед імен, якими славиться Сумщина педагогічна, є ім’я академіка М.М.Гришка – видатного генетика, ботаніка й талановитого педагога-освітянина. З 1932 по 1942 рр. він працював зі студентською молоддю Глухівського сільськогосподарського інституту й у Всесоюзному науково-дослідному інституті конопель.

У 1934 р. відкрився один із перших позашкільних закладів області – Сумський палац дітей та юнацтва. У ті далекі часи називали його Будинком Радості.

Одним із найтрагічніших періодів історії України й Сумщини був голодомор 1932-1933 рр. – нищівний терор. Люди голодували, а політичне керівництво СРСР експортувало хліб до Європи, мотивуючи це потребами індустріалізації. Серед постраждалих були вчителі й діти. Ці жахливі події призвели не тільки до голодної смерті українців, а й до розстрілів непокірних, випадків людожерства, дитячої безпритульності. Діти й матері ходили по селах, продати чи обміняти полотно, рушники, інші речі на борошно, картоплю, зерно. Багатьох сумських селян розстріляно або засуджено на довгі терміни за жменю прихованого вдома зерна чи кілька зірваних у полі колосків, якими збиралися годувати дітей. Безпритульність дітей була масовим явищем, що вочевидь свідчило про катастрофічні наслідки голодомору. Створені для так званої боротьби з безпритульністю комісії не встигали за ростом кількості обездолених дітей. Дитячі будинки були переповнені, а до бараків діти боялися ходити, тому що там частіше помирали. У деяких містах Сумщини робітники та інтелігенція отримували скромні пайки. Учитель, наприклад, одержував 8 кг кукурудзяного борошна на місяць. Продовольча картка була іменною. В один день можна було отримати тільки один пайок. Оригінал продовольчої картки зберігається в музеї.

На Сумщині в 1930-і роки репресовано близько 800 представників інтелігенції, з них більше половини – педагогічні кадри. Майже кожного третього репресованого педагогічного працівника розстріляно.

В експозиції нашого музею демонструється колективне фото вчителів Стецьківської школи Сумського району. Директора школи В. Коробова в той період розстріляно. Репресовано також вчителя Смілівської школи Я. Кійка та завідувача Смілівським райвідділом освіти Харченка.

Учитель Коровинської неповної середньої школи (Недригайлівський район) Б. Ю. Поляк заарештований органами НКВД 9 березня 1938 р. за участь в контрреволюційній націоналістичній повстанській організації. Рішення «трійки» – розстріл. Вирок виконано 21 травня 1938 р. в м. Чернігів. Через деякий час реабілітований посмертно.

У 1934 р. пролунав заклик до молоді опановувати військові професії. Юні випускники шкіл області ставали курсантами Сумського артилерійського училища, Харківського військового училища. Вони оволодівали військовими професіями в навчальних закладах Києва, Львова, Чугуєва, Москви.

Тим часом продовжувалося будівництво навчальних закладів. На засіданні Тростянецького райвиконкому 20 червня 1936 р. вирішили побудувати в с. Буймер нову школу. Пивненківському цукрозаводу дана вказівка виділити цеглу. Та будівельний матеріал знайшли в селі. Розібрали церкву, побудовану в 1693 р., і своїми силами спорудили нову школу.

У 1938 р. вийшла книга «Історія ВКП(б). Короткий курс», написана Й. Сталіним. Цю книгу в обов’язковому порядку «рекомендували» для студентів Глухівського, Сумського, Конотопського та Лебединського вчительських інститутів. У загальній системі виховання молоді та дорослого населення, яка склалася в 30-і роки, ця книга зайняла центральне місце.

Напередодні Великої Вітчизняної війни на Сумщині, крім згаданих у нашій розповіді, діяли: Шосткинський хіміко-технологічний інститут (створений у 1929 р.), Глухівський сільськогосподарський інститут (1932 р.), Всесоюзний науково-дослідний інститут луб’яних культур, що був переведений із сусідньої Чернігівщини. У 1934 р. заснована Сумська сільськогосподарська дослідна станція.